Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії, що проголосив демократичний курс розвитку, не складалися з самого початку. Направлена до Петрограду 25 травня 1917 р. делегація в складі 10 чоловік на чолі з В. Винниченком звернулася до голови уряду князя Львова з проханням, в якому ставили питання про автономію України, про участь у мирній конференції, про комісара України при Тимчасовому уряді, про українізацію фронтових частин, освіти тощо.

Делегація Центральної Ради мала зустрітися не тільки з членами уряду, а й з представниками Ради робітничих і солдатських депутатів Однак навіть ці куці домагання налякали як Тимчасовий уряд, так і Центральну Раду «Ходіння по муках» у Петрограді завершилося безрезультатно для української делегації В. Винниченко згадував.

«Ці представники з професорськими титулами ніяк не могли погодитися, щоб землі Чорного моря, Одеси, Донецького басейну, Катеринославщини, Херсонщини і Харківщини належали до автономної України. Єдина поступка, яку Тимчасовий уряд був схильний зробити, полягала у поданні вкрай обмеженої культурно-освітньої автономії Міністр освіти Мануйлов заявив, що українську мову можна буде ввести лише в народних школах. Протистояння Тимчасового уряду і Центральної Ради ще більш посилилися після заборони проводити другий військовий з'їзд Про це рішення повідомлялося телеграмою військового міністра О. Керенського Прочитавши телеграму, М. Грушевський заявив «Свято революції скінчилось! Настає грізний час! Україна повинна бути організована! Свою долю повинен вирішувати тільки український народ!».

Категорична відмова Тимчасового уряду щодо автономії, з одного боку, та натиск національно-визвольного руху — з другого, вплинули на позицію Центральної Ради. Про свою рішучість вона висловилась у Першому універсалі, ухваленому 10 (23) червня 1917 р. Він проголошував «Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своє життя. Хай порядок і лад в Україні дають обрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські Збори бо ніхто краще за нас не може знати, що нам треба і які закони для нас кращі. Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде відібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі на власність народів, як буде видано про те закон на Всеросійськім Установчім зібранні, право порядкувати нашими українськими землями, право користуватися ними належало б нам самим, нашим Українським зборам».

Перший універсал Центральної Ради, який проголосив автономію України, зустрів підтримку майже всього українського населення. Про загальне захоплення свідчать привітання й телеграми, що їх отримала Центральна Рада з усіх кінців України.

Інакше поставились до Першого універсалу національні меншини України, які відчували підтримку російського Тимчасового уряду. Проте це уже несуттєво вплинуло на обраний Центральною Радою курс.

Після проголошення Першого універсалу Центральна Рада приступила до створення першого уряду автономії України під назвою Генерального секретаріату, головою якого став В. Винниченко. Уряд складався з голови і сімох генеральних секретарів X. Барановського (фінанси), С. Єфремова (міжнародні справи), С. Петлюри (військові справи), Б. Мортоса (земельні справи), В. Садовського (судові справи), І. Стешенка (освіта), М. Стасюка (продовольчі справи) Генеральним писарем було обрано П. Христюка. І хоча в українському політичному житті домінували есери, у складі першого уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи.

За професійною належністю членами першого українського уряду були кооператори, письменники, вчені, журналісти і партійні лідери. Як бачимо, жодного професійного адміністратора серед них не було.

Проголошення універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд, і 28 червня 1917 р. до Києва для офіційних переговорів приїхали міністри Тимчасового уряду О. Керенський, М. Терещенко, І. Церителі. В зв'язку з тим, що міністри відмовилися зустрічатися із широким складом Центральної Ради, останньою було делеговано для переговорів з ними М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюру. Під час переговорів міністри заявили, що вони з розумінням ставляться до боротьби українського народу за свої права, однак запровадження автономії України потребує узгодження з Установчими зборами Росії.

Після дводенних переговорів було досягнуто компромісу. Він полягав у тому, що Тимчасовий уряд Росії визнавав Українську Центральну Раду як легальне представництво українського народу з умовою, що до її складу ввійдуть представники національних меншин. За Центральною Радою визнавалося право виробити національно-політичний статус України і підготувати проект усіх законів, які будуть затверджені. Установчими зборами Росії. Російські представники погодилися на затвердження Генерального Секретаріату як свого адміністративного органу на території України. Всі закони і розпорядження загального характеру мали проводитися через Генеральний Секретаріат.

На засіданні Тимчасового уряду 2 липня міністри І. Церителі та М. Терещенко звітували про результати переговорів у Києві. Інформація міністрів викликала незадоволення більшості членів уряду. За прийняття запропонованого делегацією рішення проголосували 10 чол., проти — 5. Це спричинило кризу в Тимчасовому уряді, і міністри-кадети О. Мануйлов, Л. Шингарьов та Д. Шаховський вийшли з його складу.

Члени Центральної Ради 3 липня отримали Постанову Тимчасового уряду про затвердження Генерального Секретаріату. Після її оголошення згідно з попередньою домовленістю було ухвалено Другий універсал. Цей документ по суті не мав розбіжностей з положеннями постанови. Разом з тим він виразніше окреслював політичну роль і правову позицію Центральної Ради та її представницького органу. В Універсалі, на відміну від постанови, було визначено завдання і наміри Центральної Ради «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада, в згоді з національними меншостями України, підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих зборів».

Отже, на основі постанови Тимчасового уряду та Другого універсалу Центральної Ради Україна набула статусу окремого територіально-адміністративного утворення з власним представництвом.

На засіданні Центральної Ради докладно обговорювалося також питання про необхідність порозуміння з національними меншинами і доповнення складу Ради їх представниками. На початку липня було створено Малу Раду. Вона мала діяти між сесіями Центральної Ради. До новообраного складу президії ввійшли М. Грушевський — голова, М. Шраг, С. Веселовський, А. Ніковський, Ф. Крижанівський — заступники та секретарі — А. Постоловський, Я. Левченко, Л. Чикаленко, М. Чечель та Є. Онацький.

До Малої Ради входили вісім делегатів від УПСР, вісім від УСДРП, три від УПСФ і по одному від українських трудовиків, народних соціалістів та безпартійних, а також по три делегати Рад — селянських, військових та робітничих депутатів. Представники неукраїнських організацій (18 чол.) вперше взяли участь у засіданні Малої Ради 25 липня 1917 р.

Досягнутий компроміс між Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою і як результат появи Другого універсалу неоднозначно оцінили діячі самої Ради. М. Грушевський розглядав його як «великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України». Дещо по-іншому підходили до оцінки Універсалу ( Д. Дорошенко та його однодумці. Вони наголошували на тому, що Другий універсал порівняно з Першим був суттєвим кроком назад. Д. Дорошенко вважав, що «це був момент тріумфу для політики М. Грушевського і Центральна Рада зробила свойому провіднику цілком заслужену овацію».

Історія назве Другий універсал ганебним прихилянням Ради перед москалями.

Не вдаючись до аналізу змісту Універсалу, варто зазначити, що в порозумінні між Тимчасовим урядом і Центральною Радою чітко проглядалися взаємовідносини між паном і підлеглим, який робить спробу здобути волю.

Те, що Україна отримала від Петрограду згоду на автономію, визнання Центральної Ради і Генерального секретаріату, українці уже мали і до згоди російського уряду. Йдучи на цей компроміс Центральна Рада сама себе поставила в залежність від Центрального уряду, відмовилася від певної спроби дій принаймні у двох вимірах: по-перше, погодилася не вдаватися до самовільних дій стосовно проголошення автономії України до скликання. Установчих зборів; по-друге, Центральна Рада добровільно віддала право затвердження, складу Генерального Секретаріату урядові Росії.

Отже, компроміс з Тимчасовим урядом у політичному відношенні був кроком назад. Для того щоб зрозуміти чому, варто проаналізувати політичне становище в Петрограді, згадати три кризи (квітневу, червневу, липневу). Тимчасового уряду і дійти висновку, що не зважаючи на перемогу над більшовиками 3-5 липня уряд почував себе надзвичайно невпевнено. В свою чергу, Центральна Рада не використала цього сприятливого моменту, щоб закріпити свою владу на українських землях.

Виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом, Центральна Рада виробила конституцію автономного устрою України під назвою «Статут вищого управління України», який був ухвалений 29 липня 1917 р. Статут містив 21 параграф і мав стати основою діяльності адміністрації краю і регулювати відносини з Тимчасовим урядом.

У вступній частині Статуту Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України. Наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здійснення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібрання». Центральна Рада «утворює Генеральний Секретаріат, який є вищим органом управління на Україні». Було також сформульовано 21 пункт, що регламентував роботу Генерального Секретаріату, визначав межі його компетенції, права і обов'язки. Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом.

В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною Радою.

Такі масштабні повноваження місцевого урядового органу значно перевищували загальноприйняті до того часу межі компетенції органів управління автономних і крайових державних формацій. Не важко було передбачити, що офіційний Петроград не погодиться з таким Статутом.

Для затвердження Статуту до Петрограда відбула делегація в складі В. Винниченка, X. Барановського і Ф. Рафесса. Делегація прибула до Петрограду в досить невдалий політичний момент. Тільки-но Тимчасовий уряд придушив більшовицьке повстання, як розпочала наступ корніловщина.

У ході обговорення документу Тимчасовий уряд одностайно виступив проти Статуту. Голова уряду заявив: «Вироблений у Києві Статут порушує укладену у Києві угоду... і його треба докорінно переробити». Після тривалих дискусій Тимчасовий уряд затвердив 4 серпня. «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на Україні». Інструкція містила 9 пунктів замість 21. Найважливішими були другий і третій. Так, відповідно до другого пункту компетенція Генерального Секретаріату поширювалася тільки на територію п'яти губерній — Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини і частину Чернігівщини. Щодо автономії, то Інструкція передбачала лише шість міністрів, які мали діяти при Тимчасовому уряді.

Генеральний Секретаріат розглядався не як крайовий уряд, а як орган центрального уряду для місцевої адміністрації. Згідно з Інструкцією кількість генеральних секретаріатів зменшувалася з 14 запропонованих до дев'яти Інструкція давала дозвіл на призначення спеціального комісара України при російському уряді. Крім того, Тимчасовий уряд залишав за собою право передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального Секретаріату.

Отже, О Керенський думав не про дійсну автономію України, а про генерал-губернаторство Росії зразка Катерини II.

Обговоривши Інструкцію на засіданні Центральної Ради, де звучали суперечливі оцінки, різні заяви на адресу Тимчасового уряду, її прийняли до відома. Разом з тим резолюція різко засудила. Інструкцію як вияв недовіри усій демократи України. У будь-якому разі більшість не підтримала пропозиції розриву з Росією. Однак авторам Інструкції не вдалося перетворити Україну на провінцію Росії, а Генеральний Секретаріат — на орган, підпорядкований виключно Тимчасовому уряду. Тому Центральна Рада й надалі продовжувала вести відносно самостійну політику в Україні. Була подолана перша урядова криза українського уряду, сформовано новий Генеральний Секретаріат Центральна Рада затвердила новий уряд на чолі з В. Винниченком, хоча Тимчасовий уряд зміг розглянути і затвердити його лише 14 вересня.

Вивчаючи і оцінюючи діяльність Центральної Ради в цей час (вересень—жовтень), варто зважати на всю сукупність внутрішніх і зовнішніх обставин. Потрібно враховувати, що хоча Тимчасовий уряд і захитався під натиском корніловців, а більшовики набирали сил, посилилася анархія і економічна криза, досягти незалежності Україні було важко.

У суперечливій обстановці, що склалася в Росії, Центральна Рада непогано розібралася, ситуацію зрозуміла, але поставилась надзвичайно до проблеми державності в Україні. Тому не слід ідеалізувати Центральну Раду та її практичні кроки. Вона добре усвідомлювала загрозу анархії, загрозу корніловщини, загрозу більшовизму, загрозу застосування сили військами Київського воєнного округу. Вона також добре знала своє становище, яке полягало у відсутності власних збройних сил, які стали б на захист існуючої влади. Саме ці чинники були визначальними у вичікувальній тактиці Центральної Ради стосовно проголошення самостійності Української держави.

В історичній літературі надзвичайно скупо йшлося про з'їзд народів, що відбувався в Києві та мав широке представництво. Скликаючи цей з'їзд 1 вересня 1917 р., Центральна Рада намагалася використати політичний момент для згуртування народів навколо проблеми демократичної федерації. Це досить переконливо обгрунтовано у виступі М. Грушевського на з'їзді народів. Він закликав до братнього союзу народів, в якому б не було місця нерівності між малими чи великими націями і який грунтувався б виключно на рівноправності усіх народів.

У прийнятих резолюціях «Про федеративний лад республіки», «Про національно-персональну автономію», «Про Установчі збори» втілились принципи федеративної теорії М. Грушевського, ідеї національно-персональної автономії «Основне положення сучасної демократії — широка участь громадян у державному житті, тенденція регулювання її законодавчим шляхом, а не адміністративним, — можливе тільки при федеративному устрої» Резолюція. «Про загально-федеративну мову і мови крайові» містила новаторське вирішення мовної проблеми усі мови оголошувались рівними з російською мовою. Цікавий факт, що заключну промову М. Грушевський проголосив російською мовою, підкресливши, що «встав твердо на принцип полного самоопределения народов и областей в результате наших трудов, мы увидели то реальное, твердое, что обьединяет нас, то великое здание дворец народов».

Отже, Центральна Рада розраховувала і використовувала всі політичні моменти, розширювала соціальну базу борців за автономно-федералістичний, демократичний розвиток російського суспільства і очікувала найбільш зручного моменту для проголошення себе найвищою владою в країні — проголошення Української Народної Республіки.

Свій історичний шанс Центральна Рада використала. До осені 1917 р. у боротьбі за владу в Росії відбулася поляризація політичних сил. В активну політичну боротьбу вступили більшовики, соціальною базою організації яких було в основному робітництво Жовтневий переворот у Петрограді не залишав шансів іншим політичним силам Тимчасовий уряд, з яким Центральна Рада вела діалог на демократичних засадах про українську державність у формі автономії, було повалено, і влада в Росії перейшла до більшовиків, які проголосили диктатуру пролетаріату.

Проте ці події відбувалися в Росії.

В Україні більшовизм як політична сила був слабким. Він не мав за собою широкої соціальної бази і спирався лише на київський, російський і зрусифікований український пролетаріат. Тому перспектив на перемогу він тут не мав.

Чи розуміла це Центральна Рада? Якщо так, то як поставилася вона до більшовицького перевороту в Петрограді? Уже 8 листопада на засіданні Малої Ради спалахнули гарячі дебати щодо ставлення демократів до подій у Петрограді. Після тривалих дискусій Центральна Рада винесла таку резолюцію «Визнаючи, що влада, як у державі, так і в кожному краї, повинна перейти до рук усієї революційної демократії, визнаючи недопустимими перехід цієї влади до рук Рад Робітничих і Солдатських депутатів, які є тільки частиною з організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримувати бунти на Україні».

Це була чітка заява проти монополії більшовиків на владу. Вона була виявленням вимог національно-визвольного руху. Щодо цього дуже виразно висловився. Третій військовий з'їзд, який саме тоді відбувався в Києві 10 листопада він ухвалив таку резолюцію «Виходячи з принципу повного, нічим не обмеженого самовизначення націй, вимагати від свого найвищого революційного органу — Центральної Ради, негайного оголошення української демократичної республіки в етнографічних межах України».

На вимогу військового з'їзду Центральна Рада відповіла мудрим тактичним кроком. Проаналізувавши ситуацію в Києві, скориставшись виступом більшовиків, які мобілізували і озброїли 6 тис. робітників проти 10-тисячного гарнізону Київського воєнного округу, Центральна Рада, спираючись на 8 тис. бійців, взяла владу в свої руки. Це був справді мудрий політичний і тактичний маневр, коли Центральна Рада, скориставшись з капітуляції військ Київського воєнного округу і придушивши більшовицьке повстання, взяла владу в столиці України в свої руки.