НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ НА МЕЖІ XIX—ХХ ст.

Результатом третього поділу Польщі (1795) став поділ території України між двома імперіями — Російською імперією Романових та Австрійською імперією Габсбургів (Австро-Угорська з 1867 р.).

До складу Російської імперії було приєднано близько 80 відсотків українських земель. На початку XX ст. українські землі в складі Росії входили до дев'яти губерній: Волинської, Подільської, Полтавської, Київської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Чернігівської та Таврійської (без Криму). Водночас значна частина українців проживала за межами цих губерній — на Дону та Кубані. Змішаним було і населення прикордонних губерній — Курської, Воронезької, Гродненської, Мінської.

Територія етнічних українських земель, загарбаних Російською імперією, становила 618 000 км2.

До Австрійської імперії після розпаду Королівства Польського відійшли західні землі в складі Буковини, Галичини, Бессарабії з територією близько 72 000 км2. Разом з етнічними землями, загарбаними Російською імперією, українські землі становили 690 000 км2.

Постає питання, чи мала Україна рівне з іншими європейськими націями право на утворення незалежної держави з погляду на розміри своєї етнічної території? Порівняльні дані з територіями, які займали в той час провідні держави Європи, однозначно свідчать на користь української нації.

За територіальними ознаками ці дані були такими, тис. км2: Російська імперія — 17 000, Україна — 690, Австро-Угорщина — 673, Німеччина — 440.

Отже, за територією Україна мала б бути другою після Росії незалежною державою тогочасної Європи. Таке географічне положення українських земель зберігалося до початку Першої світової війни, а з її початком та ескалацією постійно змінювалося. Українські землі знову ділилися іншими державами, однак без змін залишався бездержавний статус України.

Наскільки обгрунтовані вимоги українства щодо власної державності з погляду чисельності населення? Вичерпну відповідь на це запитання дають загальні переписи населення в обох імперіях, що проводилися на межі століть. Згідно з переписом населення 1897 р., у Російській імперії українців налічувалося близько 30 млн чол., а в австро-угорській частині України переписом населення 1900 р.

українців-русинів зафіксовано близько 4 млн чол. Отже, на своїй етнічній території, що належала обом імперіям, наприкінці XIX — початку XX ст. проживало близько 34 млн українців. При цьому варто зазначити, що різні автори називають інші дані без посилань на офіційні джерела — від 25 до 30 млн чол. Проте найбільш вірогідні відомості містять Переписи населення.

Водночас загальновідомо, що переписами охоплено тільки те населення, яке в певний час проживало на цих землях. У зв'язку з цим варто враховувати, що переписом не охоплене українство, яке проживало поза етнічними землями. Зокрема, за часів ліквідації Запорозької Січі українські козаки були вислані за Дунай, на Дон і Кубань. Масово переселялись українці до Сибіру, Далекого Сходу, на Алтай, де заснували українські поселення. Чисельність таких пере-селенців на початок XX ст. досягла понад 2,5 млн чоловік.

Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. як за територією, так і за чисельністю населення українство в обох імперіях — Російській та Австро-Угорській — було провідною нацією. Обидва чинники були тією основою, що надавала право українству на створення своєї власної незалежної держави.

Пріоритетним це право було і порівняно з європейськими цивілізованими державами. Європейські нації, які на цей час уже утворили свої державні формування, за своєю чисельністю не суттєво і далеко не завжди переважали українство. Зокрема, чисельна перевага була за німцями — 70 млн чол., москалями — 50, англійцями — 42, французами — 40, українцями-русинами — 42, поляками — 16 млн чол. Виходячи з наведених даних, можна зробити висновок, що за територією українці посідали друге місце після москалів, а за чисельністю населення — п'яте. Тому цілком закономірним за наявності інших чинників було право української нації на геополітичну єдність в єдиній державі.

Чи мало українство інші складові, притаманні нації, зокрема мовний чинник та національні традиції?

Мова була і є ознакою українців, і вони пишаються нею. За цією ознакою і вирізняли українців в обох імперіях.

При цьому варто підкреслити, що за мовною ознакою в австро-угорській частині України, в західних областях українців називали «русинами» або «руснаками», і цю назву вони з гордістю зберігають і сьогодні.

У Російській імперії Україну ніяк інакше, як «Малоросія» або «окраїна» не називали. Українська мова як на офіційному рівні, так і в народі не визнавалася. Відомі й офіційні укази про заборону малоросійської мови як простонародного «малоросійського наречия».

Однак, як би не намагалися імперські «власті» принизити або зовсім заборонити мову, на початку XX ст. реально існувала українська нація чисельністю більш як 35 млн чол. , існувала її мова. Український громадсько-політичний діяч В. Винниченко з цього приводу писав. «Тож це неправда, що плетуть вороги нашого народу, туманячи його цим, що ніякого українського народу немає — лише є москалі або волохи. Бо переконалися, що є Україна і її великий народ, який має свої окремі традиції, свою прекрасну власну мову та свої звичаї. Є справді москалі і волохи, до яких русини-українці (окрім віри) не мають нічого спільного і причислятися не можуть».

На захист української мови як одного з чинників нації виступила передова верства — національна інтелігенція. Продовжуючи традиції Т. Шевченка, на межі століть засяяли зірки літературних постатей, театральних діячів, істориків та політиків, які самовіддано і послідовно відстоювали право українського народу на свою рідну мову.

Однак на межі XIX—XX ст. ще тільки формувалися сили, здатні включатися в боротьбу, очолити визвольний рух народу, кардинально змінити ситуацію і геополітичне становище України.