Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1914-1918 рр.)

ЗАГОСТРЕННЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ В УКРАЇНІ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Головним чинником загострення суспільно-політичних суперечностей в Україні була антиукраїнська політика з боку двох воюючих імперій — Російської та Австро-Угорської. Саме вона призвела до розколу в українському суспільстві на два основні табори — про російської і про австрійської орієнтації. Це в кінцевому підсумку стало домінуючим чинником в еволюції поглядів політичних сил і громадських діячів щодо війни в цілому, до перегляду позицій щодо протиборствуючих сторін, їх ставлення до майбутнього українського народу.

Поразки російської армії в 1915 р. зумовили зміни у ставленні російської громадськості та урядових кіл до українського питання. Лідер конституційних демократів відомий історик П. Мілюков домігся прийняття партією кадетів резолюції про визнання прав українців на широке культурне самовизначення. На сесії Державної думи П. Мілюков, а також депутати М. Суханов і Ш. Чхеїдзе виступили з різким засудженням політики Росії в Галичині Мілюков назвав політику уряду в Галичині «європейським скандалом». На одному з думських засідань фракції соціал-демократів і трудовиків подали запит щодо заборони української преси. Під час дискусії з цього приводу позиції уряду були піддані різкій критиці у промовах депутатів І. Александрова, В. Дзюбинського, Ш. Чхеїдзе.

Резонансне значення мав лист Красноярського єпископа Никона у часопису «Біржові відомості» під назвою «Орли і ворони» 4 червня 1915 р. стосовно реакції російського духовенства і адміністрації, які підтримали антиукраїнську політику царату.

В активну боротьбу включилися громадські діячі України До Державної думи звернулася українська делегація у складі професора Є. Іванова, письменниці С. Русової та журналіста Ф. Матушевського з меморандумом про потреби народної освіти в Україні і необхідність запровадження української мови в школах.

У лютому 1916 р. група громадських діячів Полтави надіслала на адресу депутатів П. Мілюкова і Ш. Чхеїдзе документ з такими вимогами 1) український народ у Росії має бути рівний у правах з російським, 2) дозвіл викладати українською мовою в народних школах, 3) свобода слова і видавничої справи, 4) вільна діяльність українських культурно-просвітницьких товариств, 5) законодавче закріплення гарантій держави для національно-культурного розвитку українського народу.

Активний рух за відродження української культури та освіти розгорнувся на місцях. На різноманітних губернських і повітових, професійних та громадських зібраннях виносилися рішення про введення української мови у школах, свободу української преси, діяльність «Просвіт» та інших культурно-освітніх товариств і гуртків.

Значну роль у відновленні українського громадсько-політичного і культурного життя відігравали Союз визволення України та Товариство українських поступовців (ТУП).

Хоча в деяких історичних політичних платформах СВУ розглядається з погляду підтримки Німеччини і створення під її егідою Української держави, в цьому зв'язку варто всебічно проаналізувати його позицію Справді, Союз підтримував Німеччину, проте разом з тим виступав за припинення війни і висловлював сподівання, що «всі цивілізовані народи світу, в тому числі й українці, мають повну свободу для вирішення своєї долі й організації політичних, громадських і економічних зв'язків із своїми сусідами згідно з власними бажаннями».

2 травня 1917 р. провідний комітет Союзу на своєму пленарному засіданні розглянув політичне становище після Лютневої революції і в постанові записав. «Грунтуючись на ідеї повної незалежності українського народу, Союз узгоджуватиме свою майбутню роботу з владою національної репрезентації, утвореної волею революційного народу в Україні». Ця ідея була в платформі Союзу домінуючою, і тільки «на випадок прилучення до Австрії». СВУ буде відстоювати «створення з усіх земель, заселених українським народом, в Австрії осібного автономного краю».

Не відрізнялася твердою послідовністю і позиція ТУП У грудні 1916 р., на третьому році війни, Товариство українських поступовців оприлюднило декларацію Ради ТУП під назвою «Наша позиція», в якій виклало своє розуміння тогочасної ситуації та українського питання. «Ми, українці поступовці, — зазначалося в декларації, — з найперших днів світової війни стали щодо неї на свою власну стежку. Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам імперії. Поставившись цілком негативно до війни, ми зайняли нейтральну позицію щодо сторін у боротьбі ».

Основні програмні положення поступовці формулювали так «Ми, українські поступовці, стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля, державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми й боротимемося за демократичну автономію України, гарантовану також федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу ».

Проте як одна, так і друга організації обмежилися лише деклараціями з різними політичними платформами в умовах продовження Першої світової війни. Разом з тим якихось конкретних і рішучих практичних кроків у тогочасній ситуації вони робити не могли.

У складних умовах опинилися соціалістичні партії. Власне, ще з років столипінської реакції вони перебували в глибокому підпіллі, більшість їх членів була в еміграції та на засланні і тільки з поваленням самодержавства після Лютневої революції вони почали відновлювати свою діяльність.

У підпіллі соціал-демократичні партії керувалися лозунгами, сформульованими лідером більшовиків. В Леніним у маніфесті ЦК РСДРП «Війна і російська соціал-демократія». Виходячи з інтересів боротьби за перемогу соціалізму, він висунув лозунги перетворення війни імперіалістичної в війну громадянську і поразка свого уряду в імперіалістичній війні.

Запровадження воєнного стану посилило репресії з боку царських властей, було введено цензуру, що призвело не тільки до ліквідації соціалістичних партій, а й до згортання політичної роботи в масах. З підпілля і еміграції долинали до широкої громадськості тільки поодинокі заяви та заклики, здатні повною мірою оживити сучасне життя в країні.

У такому самому становищі перебувала і українська соціал-демократія. Тільки з поваленням самодержавства її лідери змогли виступити з заявами щодо війни, дати характеристику визвольного руху і передумов української революції.

М. Грушевський сформулював своє бачення передумов української революції в кількох тезах.

1) період між двома революціями та Перша світова війна знаменувалися не згасанням українського руху, а його піднесенням,

2) посилення антиукраїнських заходів царизму в роки війни спричинило до зростання, зокрема в західноукраїнських землях, стійких проти російських настроїв,

3) занепокоєння української громадськості з приводу підтримки Австро-Угорщиною польських змагань за відновлення власної держави, яка восени 1916 р. стала реальністю, сприяло активізації українських політичних сил у боротьбі за національну незалежність.

Далі цих констатацій не пішли і інші політичні лідери В. Винниченко та П. Христюк. Останній зазначав «Безглузді репресії викликали незадоволення проти уряду навіть у напівсвідомих українських масах, не кажучи вже про національно свідоме робітництво та інтелігенцію».

Отже, суспільно-політичні суперечності в Україні в роки Першої світової війни були наслідком загальної кризи політичної системи Російської імперії як складової загальносвітової кризи. Імперська антиукраїнська політика загострила політичні та соціально-економічні суперечності в Україні.