НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1914-1918 рр.)

ГРОМАДСЬКИЙ РУХ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ В 1915 р.

З наступом австрійських військ відродили свою діяльність українські громадські організації проавстршського спрямування. Активізувалася діяльність Головної української ради, створеної 1 серпня 1914 р., на чолі з К. Левицьким. На початку травня 1915 р. вона була реорганізована у Загальну українську раду і мала репрезентувати український народ в Австрії на весь час війни. До її складу ввійшли 25 делегатів від Галичини, 6 делегатів від Буковини і 3 делегати від «Союзу визволення України» як представники інтересів українців Росії. Головою президії Загальної української ради було обрано К Левицького.

12 травня 1915 р. Загальна українська рада звернулася з декларацією «До всіх народів цивілізованого світу». Цю заборонену на території Австро-Угорщини відозву підписали у Відні й представники великої України та Буковини. Оскільки здавалося, що кінець війни має принести усім народам свободу і незалежність, у заяві наголошувалося на нагальній необхідності «визволення українського народу, який най жорстокіше пригноблюється і в якого царизм забрав найелементарніші з прав народів» «Нашою метою, — підкреслювалось у відозві, — є вільна, самостійна Українська держава». Австрійські українці вимагали «територіально-національної автономії» у межах імперії. Завершуюча частина відозви звернена до світової громадської думки і спільноти, які мають бути зацікавлені у визволенні українського народу «Визволення це необхідне в інтересах людськості, цивілізації, демократи і волі». Відозву підписали Голова Загальної української ради доктор Є. Петрушевич, доктор Л. Бачинський, представник «Союзу визволення України» О. Скоропис-Йолтуховський. Для реалізації своїх вимог Рада вважала необхідним розгром царської Росії і підтримку у війні Австро-Угорщини та її союзників.

Для здійснення своїх планів Рада висувала концепцію вирішення національного питання для Галичини і вела переговори з урядом Австро-Угорщини Підкреслюючи важливе значення Галичини і Буковини як північно-східних держав Австрійської імперії, вона наголошувала, що «тут ядро не лише українського питання, але і східноєвропейської проблеми взагалі». Тому «Галичина вбачає свій шанс у політично-національному поділі і найтіснішому союзі з Австрією».

Рада вимагала справедливого вирішення і питань культури. У листопаді 1915 р. К. Левицький, Є. Олесницький, В. Темницький своїм підписанням у Відні скріпили меморандум Загальної української ради з приводу необхідності організації українського університету у Львові. Важливо було декому нагадати, а європейській спільноті показати, чому «осідком українського університету може бути тільки Львів», Рада компетентно розтлумачивши роль Львова для Західної України, зробила висновок, що «Львів є єдиним українським містом, центром українського Відродження в Галичині, тому тільки Львів може бути осідком першого українського національного університету». Більшого добитися Раді не вдалося.

Роз'єднане кордонами і фронтами українство не втрачало надії на своє визволення і створення власної незалежної держави. Патріотичні настрої українців проявлялися у воєнних буднях з самого початку війни. В серпні 1914 р. з ініціативи Бойової управи Головної української ради у Східній Галичині розпочалося формування легіону Українських січових стрільців, які мали брати участь у війні проти царської Росії. Протягом двох тижнів до легіону зголосилося близько 30 тис. добровольців, що з'явилися на збірний пункт до Львова. Проте австрійський уряд, побоюючись того, що патріотичні настрої українства можуть перерости в національно-визвольний вибух проти власного режиму, не дав згоди на формування військових частин у такій кількості. З дозволу уряду було створено лише один український легіон загальною чисельністю 2 тис вояків. Він отримав назву легіону Українських січових стрільців (УСС) Спочатку легіон дислокувався в м. Стрий, а потім був переведений до м. Мукачеве в Закарпаття. На перших порах комендантом Січових стрільців був М. Галущинський, а згодом Григорій Коссак.

Участь українських Січових стрільців у бойових діях Першої світової війни, незважаючи на їх нечисленність, була помітною. Особливу активність вони проявили у воєнних операціях у Карпатах в 1914— 1915 рр. Українські військові формування суттєво відрізнялися від мадярських військовою дисципліною, вишколом, стійкістю в бою, високим героїзмом і самопожертвою. Особливо тяжкими були бої за гору Маківку восени 1915 р. на рубежі Семиківці річки Стрип, який кілька разів переходив з рук в руки і на якому УСС понесли великі втрати.

Українська преса, провідні діячі українських національних партій із захопленням відзначали мужність, виявлену УСС в цих боях «Битва на Маківці, — писала львівська газета «Діло», — це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями і творцями своєї будучини».

Восени 1915 р. було замінено коменданта легіону Січових стрільців. Замість Г. Коссака, що помітно відірвався від старшинських і солдатських мас, комендантом було призначено Антона Вариводу, який виявив себе совісним та енергійним старшиною, з організаційним досвідом, здобутим протягом військової служби. Він припинив чвари між старшинами, завів порядок і, що найважливіше, доозброїв легіон скорострілами й мінометами та поповнив окремими підрозділами.

До 1916 р УСС здобув свої бойові традиції. Він був зрівняний у правах з іншими підрозділами австрійської армії. Після двох років війни полк Українських січових стрільців було оснащено новою зброєю і він, хоча й мав лише два курені, став першорядною бойовою силою.

Продовженням бойових звитяг Січових стрільців стали бої за висоту Лисоню влітку та восени 1916 р. її штурм російські війська проводили тричі. І лише за рахунок переважаючих сил вони зламали опір захисників Лисоні і змусили їх відступити до Бережан. Це була одна із най трагічніших сторінок бойового літопису українських Січових стрільців. У строю залишилося тільки 150 стрільців і 16 старшин. У бою полягло і потрапило у полон 700 галичан.

Проте 17 лютого 1917 р., поповнивши свій особовий склад, полк УСС знову повернувся на фронт і зайняв ділянку оборони під Бережанами. У ті дні в стрілецькі окопи дійшла звістка про лютневу революцію в Росії, повалення монархії Романових. На фронті настало затишшя. Так закінчилася боротьба для Січових стрільців

Легіон мав свій друкований орган — журнал «Шляхи», що почав виходити у Львові за редакцією Ф. Федорцова. Журнал, по суті, був літописом бойових звитяг стрільців При легіоні діяв стрілецький оркестр Поети і співаки Л. Лепкий, Р Кумчинський та керівник оркестру М. Гайворонський постійно збагачували пісенний репертуар новими стрілецькими піснями. Оркестр постійно перебував при полку, часто влаштовував концерти, на яких виконував щораз нові народні та стрілецькі пісні. Його участь у народних і церковних святах підносила урочистий настрій особового складу УСС.

За всіма показниками бойового вишколу, військової дисципліни, підбором старшин та підготовкою УСС був бойовою одиницею і став зародком української національної армії.

У відповідь на антиукраїнську політику та підтримку її українськими русофілами частина членів УСДРП, очолювана А. Жуком та В. Дорошенком, разом з колишніми лідерами Української соціал- демократичної «спілки» М. Меленевським та О. Скоропис-Йолтуховським, що емігрували з Росії, 4 серпня 1914 р. заснували у Львові Союз визволення України (СВУ). Першим головою СВУ став Д. Донцов.

Наприкінці 1914 р. сформувався склад Союзу, який майже не змінювався протягом наступних років. Його членами були у Відні — О. Скоропис-Йолтуховський, В. Дорошенко, А. Жук, В. Козловський, Е. Любарський-Письменний, М Троцький, М. Гаврилко; у Константинополі — М. Меленевський, П. Бензя, М Рижій; у Софії — Л. Ганкевич; у Римі — О. Семенів; у Стокгольмі — О. Ревюк; у Празі — О. Бичковський. Активними співпрацівниками були ще понад 40 осіб.

Політичну діяльність Союз почав виданням 25 серпня 1914 р. відозв до народів румунського, турецького, шведського, а також «До громадської думки Європи», які були передані до дипломатичних ставництв відповідних держав у Відні та розіслані політикам Австро-Угорщини, Німеччини і нейтральних держав. За свідченням А. Жука, це був «перший дипломатичний виступ СВУ, прийнятий в болгарських, турецьких і шведських політичних сферах, а також в пресі цих країн і в пресі центральних держав дуже прихильно».

Політична платформа СВУ була опублікована у «Віснику Союзу визволення України». В ній зазначалося «Об'єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною постала самостійна Українська держава ». У програмі також наголошувалося, що СВУ як центральна загальнонаціональна організація «взяла на себе репрезентацію національно-політичних, соціально-економічних інтересів українського народу в Росії». В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що виступали за державну самостійність українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних устремлінь в цей момент зв'язують з поразкою Росії у війні. Національно-політичною платформою Союзу оголошувалася конституційна монархія з внутрішнім демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними, релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, самостійною українською церквою. На випадок приєднання до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території. Союз відстоював ідею утворення з усіх земель, заселених українським народом, окремого автономного краю Австрії.

Що було нового в платформі Союзу? Чому ця платформа не знайшла одностайного сприйняття в політичних колах того часу і однозначної оцінки в історичних працях сьогодення?

Те положення, що Союз брав на себе репрезентацію інтересів всього українського народу, не могло не викликати схвалення політичних лідерів партій іншого напряму. Зокрема, Л. Юркевич, лідер групи лівих українських соціал-демократів, оцінював діячів СВУ як «агентів австро-угорського імперіалізму, бо, не маючи власних коштів, ініціатори створення СВУ вирішили взяти державну позику у союзників», тобто у Австрії, Німеччини, яку, на їх думку, мала б повернути майбутня Українська держава. Неоднозначну оцінку отримала платформа СВУ і в лідера ТУП М. Грушевського, який стояв на автономістсько-федералістських позиціях. І це зрозуміло. Якщо Л. Юркевич виривав з контексту платформи СВУ його орієнтацію на Австро-Угорщину в разі неможливості побудови самостійної України, то М. Грушевський взагалі орієнтувався на автономію України в складі Росії. Зрозуміло, що вони не могли розділити платформи СВУ. Щодо історичних праць сучасності, то деякі їх автори виходять з таких самих оцінок, не аналізуючи документа в цілому і його впливу на геополітичну розстановку сил у післявоєнному світі

СВУ вів широку пропагандистсько-роз'яснювальну роботу в різних країнах Європи. Колективну позицію «українських сепаратистів» продемонстрував член президії СВУ. М. Меленевський у статті «Союз визволення України і російська революція». Він писав « Союз завжди вважав, що основною метою його діяльності була вимога політичної незалежності України в и етнічних кордонах і повна демократизація держави ». Здійснення цих постулатів Союз хотів реалізувати за «допомогою центральних держав» або через «внутрішню революцію». Ґрунтовні соціальні та економічні реформи, націлені на «забезпечення долі українських селян і пролетарів» у вільній Україні, мають бути здійснені за «творчої участі» широких народних мас «Платформа» засвідчує і те, що керівники цього Союзу легко переорієнтувалися із самостійницької позиції на автономістичну. М. Меленевський вказав на найактуальніші аспекти боротьби українців, передавши обов'язки Союзу представникам «руху за українське відродження» на батьківщині «Ми повинні не тільки продовжити, а й посилити наші зусилля, щоб домогтися повної незалежності українського народу, — підкреслював він — Україна повинна домогтися реставрації принципів. Переяславської угоди 1654 р. з ревізією етнічних кордонів українського населення. Заяви, зроблені в цьому напрямку нашими співвітчизниками в Києві та інших місцях, повинні бути втілені в життя в повному обсязі».

Однак було б помилково вважати, ніби в Союзі панувала цілковита ідейно-політична єдність. Навіть члени Президії Союзу відрізнялися своїми ідеологічними та національно-політичними поглядами. Так, засновник і провідний діяч Союзу публіцист і кооператор А. Жук був соціал-демократом, інший провідний діяч — О. Скоропис-Йолтуховський — був одним з ідеологів українського монархізму, що вже відбилося на засадах «Платформи Союзу».

З метою пропаганди своїх поглядів члени Союзу визволення України видавали багато книжок про Україну різними мовами — російською, німецькою, французькою, англійською, угорською, італійською та ін.

Проте найбільше уваги Союз приділяв роботі серед військовополонених українців із російської армії, яких було десятки й сотні тисяч у Німеччині і Австро-Угорщині СВУ домігся доступу до таборів російських військовополонених, організував окремі табори для полонених українців з російської армії. В окремих таборах утримувалося близько 50 тис. українців. Всього Союз опікувався долею 80 тис. українських полонених, з яких було сформовано кілька дивізій українського війська. В українських таборах функціонували школи, театри, хори, виходили українські часописи, які пробуджували національну свідомість українців.

Культурно-освітню роботу серед військових здійснювали представники української інтелігенції Галичини Одним з таких був Б. Лепкий, мобілізований в австрійську армію в 1915 р. Отже, діяльність СВУ підготувала політичний грунт до відновлення Української держави після побиття Росії. В австрійських урядових колах у листопаді 1914 р. навіть виник план висадки турецького експедиційного корпусу на Кубані. До складу корпусу, яким мав командувати С. Шептицький, повинен був увійти український легіон чисельністю до 1 тис. чол. Організатори цього заходу вважали, що висадка корпусу викличе в Україні проти московське повстання.

Робота СВУ серед військовополонених дала позитивні результати Полонені в Німеччині та Австрії з душевним піднесенням зустріли «крик визволення» у Росії. В червні 1917 р. вони ухвалили звернення «До народних представників вільної Росії», яке закінчувалося оптимістичною нотою «Ми віримо в перетворення самодержавної Росії у велику федеративну демократичну республіку, в якій український народ і вся Україна отримає гарантії повної автономії». Понад 22 тис. українських військовополонених висловились за передачу своєї репрезентації «Союзу визволення України».

Відтак у дописі «Табори українських полонених» О. Скоропис-Йолтуховськии зробив висновок, що «фактично всі табори стали складовою частиною політичної орієнтації Союзу заради визволення України». Слід також звернути увагу на те, що культурологічна і національно-політична просвітницька робота серед полонених «завжди закінчувалася співом» українського національного гімну. «Ще не вмерла Україна» та «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!».

Отже, в роки війни СВУ провадив активну національно-виз-вольну діяльність: в країнах Європи — пропагандистсько-інформаційну, на території Наддніпрянщини — агітаційну та організаційну, в таборах полонених — культурно-просвітницьку.