Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НА МЕЖІ XIX-ХХ ст.

Під геополітикою слід розуміти сукупність чинників, що впливають на географічне положення, політичне, економічне та культурне становище народу в конкретний історичний період його розвитку.

Геополітика нерозривно пов'язана з історією України, пронизує її географічні та політичні паралелі залежно від історичної ситуації, зовнішніх і внутрішніх обставин.

Історія українського народу — історія боротьби за свою державність. Завдяки своєму розташуванню та природним багатствам територія України завжди принаджувала більш сильні й згуртовані державні нації. Вони вели збройну боротьбу за панування над українським етносом та пограбування його території. Точилася боротьба як з народом України, так і різних держав між собою. Український народ вів боротьбу за своє визволення проти Польщі, Росії, Туреччини і більш далеких сусідів, що зазіхали на етнічні землі України.

Не заглиблюючись у віки, варто нагадати не таке вже й далеке минуле, що залишило яскравий слід в українській історії, особливо ті події, які засвідчують послідовність лідерів української нації різних часів у прагненні до незалежності. Достатньо охарактеризувати позиції щодо цього окремих гетьманів України. Зокрема, гетьман П. Дорошенко вбачав успіх у боротьбі за незалежність в єдності українського народу. Він зазначав: «Хоч український народ роз'єднаний і видаємося одні одним ворогами, одначе ніхто чужий не є такий прихильний, як ми самі собі». Однозначно розглядав незалежність І. Виговський: «Нехай Великоросія буде Великоросією, а Україна — Україною. З Росією у нас може бути тільки повна рівність, а не так звані братні відносини».

Устами гетьманів не тільки окреслювалася кінцева мета боротьби народу, а й виховувалися його патріотичність, усвідомлення своєї визвольної місії. Саме в цій борні розвивалась національна самосвідомість широкого загалу українства.

Наприкінці XIX ст. почалося відродження національної свідомості теоретично в працях М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського. Згодом національно-визвольна ідея пропагувалася через громади, «Просвіти», товариства, гуртки тощо.

В останні десятиріччя XIX — на початку XX ст. визвольна ідея знайшла наукове обгрунтування в двох чітко окреслених напрямах. Один з них передбачав автономістсько-федералістський шлях розвитку, другий — самостійницький. Більшість діячів вважали, що шлях до незалежності проходить саме через федеративне будівництво Української держави в межах всеслов'янської федерації. Інші відстоювали утворення незалежної, рівноправної держави. Саме під таким кутом зору провадилась робота в товариствах, культурних об'єднаннях, просвітницьких організаціях. Через них формувалась масова національна самосвідомість як запорука успіху в боротьбі за незалежність. Це потребувало величезної самовідданості, самопожертви в ім'я великої мети — відродження незалежної держави великої культурної нації з прекрасними традиціями. Тільки заради цього варто було працювати і боротися за світле майбутнє свого волелюбного народу.

У 30-ті роки XX ст. М. Хвильовий зазначав: «Нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях розвитку».

Піднесення національної самосвідомості ставало дедалі реальнішим чинником і спонукало до боротьби за об'єднання українських земель в соборну державу. Усвідомлення того, що тільки в соборній державі українство здатне відродити свою політичну незалежність, економічну могутність та культурні традиції, стало запорукою розгортання боротьби на межі XIX—XX ст.