Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

ПОЛІТИЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НАДДНІПРЯНЩИНИ І ПОСИЛЕННЯ АНТИУКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ

У роки першої російської революції посилилась політизація українського національного руху, що знайшло свій прояв у прагненні українців. Наддніпрянщини використати для задоволення своїх національних, культурних і політичних інтересів Державну думу. На жаль, участь у виборах до І Думи брали тільки ліберали, які задовольнились гарантіями конституційного правління. Радикали бойкотували вибори, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули. Від УДРП виявилися обраними лише кілька чоловік. Разом з тим значна кількість українських лібералів пройшла до Думи за кадетськими списками. Із 497 членів І Думи (діяла з 27 квітня по 8 липня 1906 р.) депутація України включала 62 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Для обстоювання своїх інтересів українці створили 1 травня 1906 р думську організацію, або парламентський клуб, до якого увійшли 44 депутати. Створення Української парламентської громади (УПГ) стало важливим політичним успіхом. В. Дорошенко оцінював її як «проголошення існування нації».

Велику допомогу українцям в І Думі надавав М. Грушевський, який поселився на той час у Петербурзі. Він організував видання місячника «Украинский вестник», у численних статтях висвітлював актуальні питання українського життя, співпрацював при складанні законопроектів, намагався вивести українське громадянство з гуртківства та провінціалізму і вказати йому широкі політичні завдання. Керований М. Грушевським «Украинский вестник» ставив за мету «прояснити українське національне питання з історичного, побутового, соціального і економічного боку, вказати місце і значення України між інших територій нової демократичної Росії». Провідною ідеєю цього видання була вимога якнайширшої децентралізації держави і перехід до самоврядування на національному терені. Окремо підкреслювалася необхідність визнання усіх прав для української мови. Українська громада І Думи розробила законопроект про національні права і окремо про автономію України та рідну мову. У них українське питання не відділялося від загального про перебудову держави на принципах рівноправності народностей та областей і національно-територіальної автономії.

Отже, українці в І Думі добивалися насамперед автономії для своєї країни. Не поділяючи народностей на «розвинені» та «нерозвинені», українські депутати визнавали першочерговим завданням парламенту Росії забезпечити розв'язання національного питання, виходячи з сучасного стану справ, із реальних потреб населення.

Не менш популярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. На жаль, законопроекти про національні права та автономію не було розглянуто. І не тільки тому, що українські вимоги не хотів визнавати уряд, а Думу було розпущено, а й через негативне ставлення союзників-кадетів. Кадети висловлювали співчуття ідеї самоврядування в Україні, проте вважали вимоги негайно надати їй автономію несвоєчасними. Народні маси, на їх думку, ще мало до цього здатні у політичному відношенні: треба здійснити ряд перехідних заходів, щоб розвинути їх свідомість, і тільки тоді втілювати ідею автономії України в життя. Відомий діяч конституційно-демократичної партії, голова Петербурзького комітету професор М. Караєв в інтерв'ю газеті «Громадська думка» в квітні 1906 р. підкреслював, що виступає принципово за автономію кожної країни, якщо народ цієї країни відчуває потребу в самоврядуванні. Однак теоретично питання державності України дуже мало розроблене. Тому було б бажано, щоб українські політичні діячі не тільки докладно розробили це питання, а й познайомили з своєю програмою представників різних російських політичних партій.

Незважаючи на те, що І Дума була розпущена через 72 дні після її скликання, а законопроекти з національного питання українського парламентського клубу не були розглянуті, діяльність української думської громади сприяла популяризації української ідеї серед народу. Разом з тим вона ще раз показала, що покладати надії на допомогу і щире співчуття до національно-політичних і культурних українських домагань з боку ліберальних і революційних російських партій не можна. Тільки активна праця в Думі, популяризація українських видань, публікацій, систематичне ознайомлення українства із завданнями українських національних змагань могли забезпечити успіх. Вибори до II Думи українські політичні партії не бойкотували. В ній, як і в першій, 4 березня 1907 р також була утворена Українська парламентська громада в кількості 47 депутатів. На основі програми УДРП вона виробила декларацію, яка передбачала включення до чинного законодавства права України на національно-територіальну автономію, рівноправність української мови в громадських і державних установах, викладання української мови, літератури й історії в середніх та вищих навчальних закладах тощо. Оформивши свою власну газету «Рідна справа — Вісті з Думи», українські депутати розповідали на її сторінках про діяльність української думської фракції, друкували свої промови, привертали увагу громадськості до українського питання

Українською громадою II Думи були внесені поправки до законопроекту про народну освіту, які передбачали організацію курсів української мови, літератури та історії для вчителів, запровадження викладання української мови у вчительських семінаріях України, організацію українознавчих кафедр у Київському, Харківському та Одеському університетах.

Загалом українська фракція II Думи підготувала ряд законопроектів, у яких йшлося про автономію, місцеве управління, освіту, мову та ін.

Проте плани не були реалізовані, оскільки II Дума. З червня 1907 р. також була розпущена. Коротке існування Думи не дало змоги українцям досягти чогось реального в забезпеченні української справи. Заважала цьому і загальна політична ситуація в країні, яка мало сприяла розв'язанню національного питання. Однак утворення українських громад у І і II Думах та їх робота були спрямовані на визволення українського народу з національної неволі. І хоча жодного закону, корисного для України, не було прийнято, українці-депутати, об'єднавшись у свою фракцію, через думську трибуну і наявні можливості маніфестували національні потреби і претензії українського народу, несли в маси гасла національної емансипації.

Політизація і зростання українського національного руху в Російській імперії на початку XX ст. були тісно пов'язані з утворенням

та діяльністю українських партій. Гострота національного питання в Росії потребувала від українських партій обгрунтування в програмних документах національних вимог та майбутнього державного устрою України. Українські партії Наддніпрянщини зробили важливий внесок у розробку національної ідеї, піднявши її із суто культурно-етнографічного рівня на рівень політичний. Однак партіям не вдалося виробити і обгрунтувати єдині національні вимоги. За своїми підходами до вирішення національного питання вони поділялися на дві основні групи. До однієї з них належали партії, що обстоювали як програмну, основну вимогу ідею автономії України в складі демократизованої Росії, а до другої — партії, програмним завданням яких було проголошення самостійної Української держави. Більшість українських політичних структур вбачала майбутню модель державності України в її національно-територіальній автономії у складі федеративної демократичної Росії (РУП з 1903 р., УСДРП, УДП, УРП, УДРП). Отже, на автономно-федералістичних засадах стояли як соціал-демократичні, так і ліберально-демократичні партії. Як правило, вони пропонували більш-менш докладний проект політичного устрою України з її вищими і місцевими органами влади, управління та судочинства.

Проте серед партій, програми яких грунтувалися на засадах федералізму, були різні уявлення щодо методів, тактики і шляхів досягнення Україною національно-територіальної автономії. Вони проявлялися як серед соціал-демократичних, так і ліберально-демократичних партій. Так, програма УДП виходила з того, що Україна отримає національно-територіальну автономію в межах загальноросійської конституції, із санкції загальноросійських Установчих зборів. Тому прийняття федеральних законів не передбачало консенсусу автономій УРП схилялася до необхідності проголошення самими українцями національно-територіальної автономії і делегування деяких функцій загальноросійському парламенту. Більше того, в разі невиконання вимог українців Україна повинна була проголосити свою самостійність.

Переважна більшість партій федералістської орієнтації передбачала національно-персональну автономію для інших народів, що проживали на терені України.

У таборі «самостійницьких» українських партій, який був нечисленним і політично порівняно слабким (РУП до 1903 р, УСП і УНП), найбільш повним обгрунтуванням своїх позицій відрізнялася УНП. Партії державницького спрямування чіткіше висували цілі визвольної боротьби. Однак з метою посилення свого впливу на більш широкі кола українства вони змушені були враховувати соціально-економічні та загальнополітичні проблеми Російської імперії. Соціалістичне спрямування було яскраво вираженою рисою навіть таких націоналістичних організацій, як УСП і УНП. Остання, як відомо, обгрунтувала ідею національного соціалізму УНП віддавала першість досягненню українством державної незалежності як найважливішої передумови здійснення соціалістичних перетворень. Те, що частина партій пов'язувала вирішення національного питання з досягненням самостійної національної соціалістичної держави, свідчить, наскільки глибоко вкоренився соціалістичний ідеал у свідомості українських патріотів. Деякі українські партії, віддаючи загалом пріоритет чи то автономії, чи то ідеї самостійництва, припускали можливість поєднання цих двох вимог. Так, УРП, проголошуючи метою боротьби національно-територіальну автономію, прагнула розглянути також інший шлях України у випадку несприятливого розвитку подій. Зокрема, у разі надання Україні обмеженої автономії або при намаганнях центру урізати певну автономію краю ставилося завдання відокремитися від Росії. У свою чергу, УНП розглядала національно-територіальну автономію як своєрідний етап на шляху до повної політичної незалежності.

Партійні вимоги і завдання з національного питання відбивали ті розвої національної ідеологи, які охопили українське суспільство на початку століття. Специфіка національних вимог українських партій Наддніпрянщини на початку XX ст. саме й полягала в значній розгалуженості, яка охоплювала соціал-демократичний, ліберально-демократичний і національно-радикальний політичні напрями. Проте всі українські партії розв'язання національного питання в Росії пов'язували з вирішенням глобальних політичних проблем, таких як ліквідація самодержавства, встановлення парламентського ладу, проголошення широких демократичних свобод тощо. Щоправда, національно-радикальні партії, зокрема УНП, ставили на перше місце Україну, український народ, його національні інтереси, а потім брали до уваги загальноросійський комплекс і людство загалом. У програмах поміркованих ліберально-демократичних утворень ієрархія вартостей була така загальнолюдські принципи, загальноросійські проблеми, Україна. Соціал-демократичні партії на перше місце ставили здійснення соціальних перетворень, а потім розв'язання національного питання їх насамперед цікавило, як поєднати соціальний прогрес і національне визволення.

Усі українські партії пропагували і обстоювали свої національні вимоги. Однак вирішальний вплив на їх практичну діяльність мали політичні умови, які значною мірою визначали засоби, методи і форми роботи, її масштаби.

До прийняття царизмом жовтневого маніфесту 1905 р парти діяли нелегально. За цих умов одним з важливих засобів впливу на маси і пропаганди програмно-національних засад була нелегальна партійна преса, яка включала газети, журнали, брошури, листівки, звернення тощо. Для всіх українських партій характерним було використання преси як одного з найважливіших засобів впливу на національну свідомість українців. Партійні видання охоплювали весь спектр українських політичних організацій, показуючи їхню ідейно-політичну і національну спрямованість. Щоправда, масштаби видавничої діяльності партій були неоднаковими і зумовлювалися, з одного боку, репресивними заходами царських властей, а з другого — наявністю коштів, чисельністю організацій тощо. Окремі партії, зокрема УСП, УНП, спромоглися на підготовку і видання небагатьох своїх газет, брошур, листівок. Активну видавничу діяльність здійснювали РУП, УДРП, деякі інші партії. Однак навіть у часи свого найбільшого піднесення (1905—1907 рр.) українська партійна преса не користувалася поблажливістю владних структур.

Поряд з пресою використовувалися й інші можливості Представники партій брали участь у селянських страйках і заворушеннях, робітничих виступах, студентських нелегальних зібраннях, конспіративних нарадах і зустрічах УНП застосовувала навіть експресивні форми — терористичні акти та ін. з метою привернення уваги громадськості до українського питання. У 1904 р. її діячі зробили спробу підірвати пам'ятник О. Пушкіну в Харкові. Вибух пролунав у той час, коли в місті перебував міністр народної освіти — основної русифікаторської інституції Росії, він став реакцією на проведення царизмом антиукраїнської політики. Експресивна акція, здійснена членами «Оборони України», відбулася у рік ювілею Переяславської ради. Ця дата відзначалася в Російській імперії як свято УНП вирішила ознаменувати її кампанією протесту проти національного гноблення. Готувалася ще низка подібних акцій, зокрема висадження у повітря царських пам'ятників у Києві та Одесі, але здійснити їх не вдалося.

Відповідний стартовий простір для партій був відкритий під час революції 1905—1907 рр., коли царизм видав маніфест про демократичні свободи. Легалізована українська партійна опозиція почала діяти відкрито. Випробувані раніше нелегальні форми роботи були трансформовані відповідно до легальних умов, доповнені і розширені новими, пов'язаними з утворенням українських громадських і культурно-освітніх організацій, з виборами до Державних дум і використанням українського парламентського клубу, з участю в загальноросійських політичних та інших акціях тощо.

Помітним успіхом українських партій у справі обстоювання національних прав став їх вихід на парламентський рівень. Проте в цьому історичному явищі проявилася низка особливостей.

По-перше, з усіх українських партій, які існували на той час, тільки УДРП взяла участь у виборах до І Думи. Блокуючись з кадетами, вона висувала як одну з умов співробітництва визнання автономії України.

По-друге, у виборах до II Думи крім українських лібералів брали участь соціал-демократи. Вони також використовували виборчу кампанію для пропаганди своїх програмних національних вимог.

По-третє, утворення української фракції в І і II Думах та її діяльність, яка в сфері національних домагань грунтувалась на програмних засадах УДРП, сприяли поглибленню національного руху і засвідчили серйозність намірів українства.

По-четверте, попри неоднозначну оцінку наслідків думської діяльності українства, в тому числі у сфері розробки та реалізації національних законопроектів, то був суттєвий поступ, який посіяв зерно впевненості в можливості налагодження власного парламентського життя. Зрозуміло, що лише співробітництво українських партій могло привести до координації стратегії і тактики національно-визвольного руху. Втім, у діяльності партій проявлявся світоглядний та організаційний егоцентризм, небажання поступитися своїми вузькопартійними інтересами заради спільних національних.

Розколи, ідеологічна і політична нетерпимість, відсутність конструктивної співпраці негативно впливали на результати діяльності українських партій Наддніпрянщини.

Слід зазначити, що російські та інші неукраїнські партії в Україні по-різному ставилися до українського руху Схиляючись на бік децентралізації, соціалісти-революціонери якщо і не підтримували прагнення українців, то дивились на них із розумінням Польські соціалісти та Бунд, яких об'єднували з українцями прагнення завоювати собі певні національні права, часто з готовністю співпрацювали з окремими українськими угрупованнями Марксистам і передусім більшовикам у тих небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдавалося приховати свою ворожість до українських «сепаратистських» тенденцій.

Діяли в Україні і місцеві філії таких російських консервативно-монархічних організацій, як Союз істинно руских людей (1905), Монархічна партія (1905), Союз руского народа (1905), Союз Михаїла Архангела (1907) та ін. Вони стояли на монархічних позиціях, виявляли повну відданість цареві та ненависть до національно-визвольного і революційного руху.

В умовах післяреволюційної реакції більша частина українських політичних партій Наддніпрянщини згорнула свою роботу і була змушена піти в підпілля. Антиукраїнська політика уряду значно посилилась.

Один за одним розпускалися українські клуби Адміністрація почала закривати або відмовляти в реєстрації просвітянським товариствам. При цьому відверто заявлялось, що засоби, якими «Просвіти» впливають на народ, є небезпечними для самодержавної влади, оскільки вони пробуджують національну і політичну свідомість українського народу. Уже в 1907 р. було закрито чотири філії Катеринославської «Просвіти», розпущено товариство в Кам'янці-Подільському, діяльність якого вдалося все-таки відновити в наступному 1908 р. У цьому році губернська влада відмовила реєстрації «Просвіти» в Полтаві. Рішення підтримав Сенат на тій підставі, що мета товариства — допомогти культурно-освітньому розвитку української людності — приховує в собі сепаратистські домагання й може призвести до небезпечних наслідків. Тим самим Сенат накреслив місцевим адміністраторам провідну політичну лінію в українській справі, і вони скористалися з цього рішення. В 1909 р. була закрита одеська «Просвіта», а в наступному 1910 р. київська, в якій було зібрано цвіт наддніпрянської інтелігенції — Б. Грінчеико, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Є. Чикаленко, О. Лотоцький, М. Левицький, Д. Дорошенко, М. Лисенко, B. Леонтович, Л. Старицька-Черняхівська, В. Дурдуківський, C. Русое, Модест Левицький та ін. Закриваючи культурно-освітні товариства, царизм прагнув прищепити українцям Наддніпрянщини відчуття власної неповноцінності, невіри у власні сили, виховати слухняного «молодшого брата», який ні на крок не може відійти від старшого. На початку 1910 р. П. Столипін видав урядовий наказ, за яким не дозволялося утворення українських і єврейських товариств незалежно від поставленої ними мети. У документі підкреслювалося, що об'єднання на основі національних інтересів призводить до посилення національної відокремленості та може викликати небажані для Російської імперії наслідки. У наступному році Міністерство внутрішніх справ ще раз висловило негативне ставлення до українського руху. У його звіті Сенатові зазначалося, що метою державної політики є не допустити національного відокремлення українців.

Царизм, як і раніше, забороняв видання українських газет і журналів, при кожній нагоді конфісковував українські книги, перешкоджав будь-якому прояву самобутності українського народу.

Українське питання майже повністю ігнорувалося в III і IV Думах. До складу III Думи ввійшла значна кількість землевласників і російських шовіністів, для яких українські національні вимоги були чужими Октябристи взагалі заперечували існування українського питання і навіть не включали українців в «список національностей» (поляки, литовці, німці, естонці, татари, латиші, вірмени, грузини та ін.), яким було передбачено в майбутньому надати право навчання рідною мовою в початковій школі Прогресисти мали дещо поміркованішу позицію. Вони виступали за розвиток в Україні земських закладів, за рідну мову в початковій школі.

У III Думі вже не було української фракції. В абсолютній своїй більшості українські депутати сиділи на правих думських лавах. З певним українським забарвленням тут були К. Волков, В. Солуха, О. Трегуб Єдиним свідомим українцем був професор І. Лучицький. У III Думі була зроблена лише спроба вирішити питання про українську школу і українську мову в місцевих судах У березні 1908 р. 36 депутатів різних фракцій внесли на розгляд законопроект про запровадження української мови в початкових школах. Його чотири статті передбачали введення з 1908—1909 рр. навчання в початковій школі українською мовою в регіонах етнічного розселення українців, обов'язкове вивчення російської мови як загальнодержавної, запровадження підручників та посібників, пристосованих до понять, умов життя і побуту місцевого населення і скасування всіх постанов, які не відповідали цим змінам.

Проте поданий законопроект не був розглянутий, його передали до комісії з народної освіти для висновку про доцільність прийняття, де він був, врешті-решт, похований. Рішуче були відбиті ворогами українства і спроби депутатів Булата і І. Лучицького добитися на думському рівні рішення про допущення української мови в судочинстві. Дебати з приводу законопроектів про народну школу і місцевий суд — це єдині за п'ять років існування III Думи випадки, коли українське питання привертало увагу цієї вищої конституційно-демократичної представницької установи Російської імперії.

За всі п'ять років існування III Державної думи на її розгляд навіть не виносилися факти тієї сваволі, яка мала місце щодо українського руху в Російській імперії. Протягом цієї думської п'ятирічки був повністю скасований закон про товариства і спілки, наслідком чого стало закриття різних українських товариств, які не мали ніякого політичного спрямування. Якраз із мовчазної згоди III Думи почалося поступове, але планомірне й цілеспрямоване знищення того, що було досягнуто українцями в роки першої російської революції.

Дискусіями обмежилося обговорення законопроекту про українську мову і в IV Державній думі, сформованій у 1912 р. З України до IV Думи було обрано 97 депутатів, із них 59 монархістів, 21 октябрист, 14 кадетів і прогресистів, 1 трудовик. Отже, перемогла право октябристська більшість. На жаль, українські партії, які виступали на виборах у блоці з кадетами, не змогли провести в Думу жодного депутата, та й самі кадети дістали набагато менше місць у Думі, ніж розраховували. Важливість українського питання визнавали лідер кадетів П. Мілюков, лідер трудовиків В. Дзюбинський Російські ліберали, домагаючись конституційної монархії, вважали за необхідне піти на деякі поступки Україні, оскільки, на їх погляд, такий крок міг би сприяти зміцненню Російської держави. 3 цією метою серед трудовиків і кадетів було зібрано 37 підписів під законопроектом про дозвіл уживання української мови в початкових школах у місцевостях з переважаючим українським населенням. Однак робилося це нещиро й непослідовно. Наприклад, один із відомих кадетських лідерів Ф. Родічев заявляв, що українська школа взагалі не потрібна, однак її варто дозволити, щоб українці самі переконалися у її непотрібності і навіть шкідливості такого кроку

Активно виступали проти національних прагнень українців депутати-чорносотенці редактор сумнозвісної газети «Киевлянин» проф.

Д. Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів В. Савенко. Останній у своїх промовах неодноразово заявляв, що українство «загрожує небезпекою великій Російській державі».

Своєрідною була позиція депутатів Думи від України, представників поміщицько-клерикального табору. Один із них — вікарний єпископ Волинський Никон — у своєму законопроекті домагався дозволу викладання українською мовою лише на тій підставі, що українці — брати великоросів, отже, обмеження їх у мові й культурі означає прирівняння до справжніх «інородців». Помилковість такої позиції правого депутата була цілком очевидною, оскільки неможливо було захистити від національного гноблення українців, не захищаючи від будь-якого гноблення всіх без винятку народів.

Глибоке обурення української громадськості викликала українофобська позиція деяких українських депутатів-поміщиків. Так, катеринославський землевласник, голова IV Державної думи М. Родзянко у своїй промові заявив, що викладання українською мовою в школах неможливе, оскільки такої мови взагалі не існує. У відповідь на це 1790 селян Катеринославського, Новомосковського і Павлоградського повітів Катеринославської губернії звернулися із листом до свого депутата Г. Петровського, в якому просили його відстоювати з думської трибуни їхні вимоги щодо автономії України, викладання рідною мовою в школах, вільного розвитку української культури

Виголошена у зв'язку з цим Г. Петровським з думської трибуни 20 травня 1913 р. промова «Про національне питання» привернула до себе увагу прогресивної громадськості країни.

Проте й IV Дума не прийняла ніяких рішень з українського питання.

Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верствах російського суспільства Відомий ліберал П. Струве в 1908 р. написав ряд статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею «Великой России» і гостро критикував український рух за відсутність патріотизму Деякі російські газети в Україні, наприклад «Новое время» та «Киевлянин», постійно застерігали читачів від «небезпеки українства». У 1908 р. в Києві було засновано «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

У 1911 р. П. Струве розпочав дискусію про українське питання. Він уперто стверджував, що окремої української культури немає і її створюють штучно Російські консервативно-націоналістичні газети та журнали, в тому числі в Україні, рясніли брутальними заявами на українство і українську мову. Похід Струве проти українства примусив його однопартійців (кадетів) в 1912 р. відмежуватися від нього Занепокоєний станом української мови і школи М. Грушевський пише ряд статей (1910, 1911 рр.) на захист української школи і друкує їх у газеті «Село», а в 1912 р. видає окремою збіркою «Про українську мову і українську школу». Вона була арештована цензурою і випущена лише за постановою Київської судової палати. Дискусії в пресі з українського мовного питання сколихнули широкі верстви населення в Україні. До гострих питань полеміки прислухалося багато українців. Вона допомагала їм з'ясувати власне становище, визначити свою позицію щодо української мови.

Перед Першою світовою війною російський націоналізм набув шо-віністичного забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивились на діячів українського руху як на прибічників «зрадницького сепаратизму» або як на «мазепинців».

Домагання українців підтримувала лише незначна частина прогресивно налаштованої російської інтелігенції. Так, у 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівників земств у Москві представники Харківського і Полтавського земств рішуче виступили за впровадження в початкових школах української мови Земства в Україні взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах український рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як О. Шахматов, Ф. Корш, І. Бодуен де Куртене та ін. Однак провідною була тенденція загальної ворожості російського суспільства та царського уряду до українського руху.

Особливо ганебною була заборона в 1911 р. проведення заходів у зв'язку з 50-річчям смерті Тараса Шевченка. Уряд не дозволив навіть панахиди по великому поетові. Саме тоді було конфісковано повні видання «Кобзаря» Така сама історія повторилася 1914 р. , коли українці готувалися до 100-літнього ювілею Тараса Шевченка.

Незважаючи на посилену репресивну політику царизму і шалений тиск реакційних сил, національно-визвольний рух в Україні продовжувався і в роки, що передували Першій світовій війні.

У цей час діяли деякі «Просвіти» та Українське наукове товариство в Києві. Національному відродженню сприяла і збережена українська дреса Газета «Киевская мысль» у своєму огляді «Українське життя» від 6 січня 1911 р. зазначала, зокрема, роль «Літературно-наукового з:сника» в об'єднанні кращих літературних сил України, Галичини та Буковини, значення виходу першого українського педагогічного журналу «Світло», писала про піднесення Києва як центру національно-культурного життя.

Поширенню ідеї українського відродження багато в чому сприяла наукова, літературна та громадська діяльність М. Грушевського, В. Винниченка, М. Коцюбинського та інших відомих письменників, учених, громадських діячів.

У цей час свої погляди на ідейні та організаційні засади українського національно-визвольного руху активно відстоював літературний критик, публіцист соціал-демократичного напряму Дмитро Донцов. Зокрема, його твори, видані в 1913 р., «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Модерне москвофільство» були пройняті глибокою тривогою за історичну долю українського народу. Автор виступав за відродження українства, незалежність національної ідеї від «модерного москвофільства» як панівної доктрини провідних російських кіл, відновлення духовного зв'язку України із Заходом, відстоював лозунг політичної незалежності України, її права на самовизначення. Українські домагання проголошувалися і в журналі «Дзвін», який видавався у Києві в 1913—1914 рр. У ньому було надруковано чимало статей українських соціал-демократів, спрямованих проти шовіністичної політики російського уряду.

Наддніпрянщини, ТУП вимагало українізації початкової школи, введення в середніх школах української мови, літератури та історії, допущення української мови в усіх громадських установах, суді і церкві. В цілому в національному питанні. Товариство поступовців стояло на позиціях ліберальної концепції української державності і вимагало національно-територіальної автономії України. На з'їзді ТУП (1911 р.) була розроблена відповідна передвиборна платформа до IV Думи. Покладаючи головну надію на організацію українських сил, ТУП разом з тим підтримувало контакти з кадетами і трудовиками, які виступали в Думі з критикою політики царизму щодо України. Протягом 1912—1913 рр. ТУП вдалося налагодити близькі та дружні стосунки з представниками поступового російського громадянства в особі лідерів парламентської групи, вчених, редакторів поступових видань. Члени ТУП часто їздили до Москви, де брали участь у роботі конференцій кадетів та трудовиків П. М. Мілюков, Н. Некрасов і В. Обнінський (член Думи, журналіст з Москви) приїздили до тупівців у Київ Звичайно, що такі стосунки ТУП з російськими поступовими колами були потрібними і давали певний позитивний результат. Завдяки цьому співробітництву використовувалися умови хоча й обмеженого, проте все-таки парламентаризму, для того щоб нести в маси українського народу ідею культурно-національної автономії.

З допомогою російських кадетів ТУП вдалося кілька разів підняти українське питання в Думі (у 1908, 1911, 1913 і 1914 рр) Дискусії, які спалахували між чорносотенцями і ліберальною опозицією, набули широкого розголосу серед української громадськості. Отже, в умовах самодержавної реакції Товариство поступовців робило крок уперед до легального підняття українського питання на політичний

рівень. У зверненні тупівців до IV Думи зазначалося «Заявляємо про свою солідарність з тими поважними депутатами, котрі, не бувши українцями за походженням, але правильно оцінюючи становище представників демократичних верств населення, підняли свій голос проти нестерпних утисків, які відчуває українське слово і взагалі всі прояви українського життя, внаслідок чого українська інтелігенція й український народ позбавлені можливості користуватися своєю мовою та іншими засобами національної культури. Визнаємо негайну потребу націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу.

Вважаємо автономію України, рівно як і інших областей і націй, гарантією від втручань у сферу національного життя і запорукою забезпеченням) вільного культурного і громадського розвою».

На жаль, кадети, визнаючи національно-культурну автономію України, що було яскраво продемонстровано ними на думських засіданнях. Так, виступаючи 19 лютого 1914 р. з промовою в Державній думі, П. Мілюков заявив, що він зовсім не поділяє намірів автономістів-федералістів і вважає здійснення їх політичної програми справою шкідливою і небезпечною для Росії, а партія кадетів ніколи не підтримає гасло федерації і автономії України. Отже, обіцяна російськими лібералами підтримка українських вимог не привела до конкретних практичних здобутків. Разом з тим позиція П. Мілюкова викликала незадоволення серед українства М. Грушевський на кадетській партійній конференції в березні 1914 р. пояснив, що «центр ваги політичної програми українських груп в автономії» і українство добивається лише принципового визнання автономії України без включення його до найближчих програмних завдань кадетів М. Грушевський і В. Винниченко твердо вимагали від кадетів відкритого визнання в Думі і пресі автономії України. Однак кадети відверто відхиляли вимоги українців

ТУП здійснювало помітну роботу в царині національно-культурних інтересів українського народу. Під його впливом перебувала значна частина «Просвіт», Наукове товариство в Києві Його неофіційними виданнями були щоденна газета «Рада» і місячник «Украинская жизнь».

Отже, у роки, що передували Першій світовій війні, національно-визвольний рух українців у Російській імперії продовжувався всупереч репресивним заходам царизму. Боротьба інтелігенції, службовців, учнівської молоді, інших верств населення проти великодержавної політики російського уряду свідчила про зростання національної свідомості і прагнення українців здобути собі національно-культурні і політичні права.