Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

БОРОТЬБА УКРАЇНЦІВ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ЗА ВІЛЬНИЙ РОЗВИТОК РІДНОЇ МОВИ, ЛІТЕРАТУРИ, КУЛЬТУРИ

На початку XX ст. в умовах наростання загального революційного піднесення в Наддніпрянській Україні посилюється також національний рух, спрямований проти шовіністичної великодержавної політики царського уряду, за забезпечення національної рівності.

Найважливішою ознакою національного відродження стало поєднання культурних і політичних засад українського національного руху, який остаточно перейшов у свою політичну стадію.

Свідченням цього стало насамперед формування провідних українських партій, які на програмному рівні завершили визначення своїх національних домагань, пропагували та відстоювали партійні завдання в галузі національно-державного будівництва, проводили з цією метою все ширшу мобілізацію мас. З іншого боку, про політизацію українського національного руху в Росії свідчили спроби українців винести національне питання на рівень Державної Думи, на скликання якої царизм згодився в роки першої російської революції.

Відкрита русифікаторська політика уже на початку XX ст. призвела до загострення культурно-національної проблеми Українська громадськість все більше засуджувала національний гніт, відстоювала право на вільний розвиток рідної мови, культури й літератури.

Однією із значних українських національно-культурних подій стало відкриття пам'ятника класикові нової української літератури І. Котляревському в Полтаві влітку 1903 р. Широкі верстви населення взяли активну участь у збиранні коштів на спорудження пам'ятника. Тільки від селян Полтавщини надійшло 3800 пожертвувань. Відкриття пам'ятника обернулося широкою всеукраїнською національною маніфестацією, оскільки до Полтави з'їхалось багато гостей з усіх кінців України, різних місць Росії, а також прибули делегати з Галичини та Буковини. Серед останніх були Юліан Романчук — голова українського парламентського представництва і віце-голова віденського парламенту, Кирило Студинський — професор Львівського університету, Василь Стефаник — письменник, Євген Левицький — редактор найбільшого галицького часопису «Діло», Мирон Кордуба — історик, Лев Лопатинський та Микола Губчак — театральні діячі, Лесь Кульчицький — редактор провінційного часопису, Теофіл Грушкевич — лікар, Василь Сімович — делегат впливового студентського товариства «Січ» у Відні.

Виступаючи на урочистому засіданні Полтавської міської думи, М. Коцюбинський наголосив, що відкриття пам'ятника є визначною подією, «святом українського слова». Однак піднесена атмосфера, сповнена почуття національної солідарності, тривала не довго. Виголосити привітання українською мовою було дозволено лише представникам Галичини та Буковини, тобто гостям з іншої країни.

Заборона властей виступати українською мовою в міській думі була з обуренням зустрінута и учасниками. Так, Микола Міхновський підійшов до президії і заявив, що привіз привітання від Харківської адвокатури українською мовою, а оскільки це забороняється, він передає тільки обкладинку привітання. Те саме зробив Михайло Коцюбинський, а за ним усі інші делегати Українці демонстративно покинули зал, і засідання довелося спішно закрити Так українська інтелігенція своєю масовістю і злагодою публічно засвідчила у присутності представників влади свою відданість українській справі.

У грудні 1903 р. в Києві урочисто відзначалося 35-річчя музичної діяльності композитора Миколи Лисенка. Серед привітань, що надійшли на ім'я Миколи Віталійовича, було й тепле поздоровлення від робітників міста. У 1904 р. відбулося вшанування письменника І. Нечуя-Левицького з нагоди 35-річчя його літературної діяльності. Учасники зборів надіслали телеграму міністрові внутрішніх справ із проханням передати імператорові їхнє побажання щодо «дарування прав і свобод українській літературі». В телеграмі на адресу голови Комітету міністрів вони просили запровадити в школах України викладання рідною мовою. Все це свідчило про зростаючу громадянську свідомість українців, яка шукала відповідної нагоди, щоб заявити про себе.

У національному русі брали участь різні соціальні верстви, які діяли відповідно до своїх громадянських позицій, але були об'єднані спільною національною ідеєю. Найактивніше у боротьбі проти національного гніту виступали українська національно-свідома інтелігенція, шкільна та студентська молодь. Вони вимагали вільного розвитку української мови, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському, Новоросійському (Одеському) університетах. Особливо посилились ці вимоги з початком революції 1905 р., яка прискорила зростання українського національного руху і дала змогу українцям організаційно об'єднуватися.

Під натиском української громадськості, яка вимагала задоволення національних культурно-освітніх потреб, Комітет міністрів 31 січня 1905 р. подав науковим колам Росії запит про можливість відміни урядових указів 1863 та 1876 рр. Роботу над підготовкою аргументованої відповіді уряду здійснювала створена у лютому спеціальна комісія Академії наук під головуванням академіка Ф. Корша. Над проектом записки для подання на розгляд загальним зборам Академії працював академік О. Шахматов. У квітні 1905 р. комісія у складі академіків Ф. Корша (голова), О. Шахматова, Ф. Фортунатова, О. Лаппо-Данилевського, С. Ольденбурга, В. Зеленського, А. Фамінцина закінчила розробку записки «Про відміну обмежень малоросійського друкованого слова». Записку було затверджено загальними зборами. Академії наук і направлено до Комітету міністрів. У Російській імперії її було опубліковано тільки в 1910 р., а до того вона залишалася відомою вузькому колу спеціалістів й уряду. До записки було додано кілька повідомлень про стан української культури під владою царського самодержавства, що надійшли в комісію від українських літераторів та громадських діячів.

Автори записки доводили безглуздість й небезпечність для державного добробуту русифікаторської політики царизму в Україні: «Держава, що не вміє забезпечити ... одного з найелементарніших прав громадянина — права говорити, друкувати рідною мовою, збуджує в громадянинові не повагу до себе, не любов, а несвідомий страх за існування. Цей страх народжує незадоволення та революційні прагнення». Основна думка записки полягала у визначенні необхідності забезпечення свободи й рівноправ'я української мови з російською та відміни урядових указів 1863 та 1876 р., які заважали духовному, культурному та моральному розвиткові українського народу. В умовах революції записка стала певним політичним актом ліберальної наукової інтелігенції в суспільній боротьбі навколо національного питання.

У лютому 1905 р. робота із складання відповіді на запит Комітету міністрів від 31 січня розпочалася і в Київському університеті. Її було доручено призначеній радою університету особливій комісії у складі професорів М. Дашкевича (голова), О. Лободи, В. Перетца, М. Довнар-Запольського, Г. Павлицького, Т. Флоринського, П. Армашевського і ректора П. Цитовича. Рада університету 11 березня схвалила записку під назвою «Доповідь особливої комісії з членів ради університету з питання про відміну заходів, що обмежують свободу друку на малоросійській говірці різних книг».

Зміст цього документа зводився до таких основних висновків. Обмежувальні заходи 1863 та 1876 рр. щодо українських друкованих видань та літературного руху, запроваджені з метою припинення «сепаратистських замислів» Малоросії та «збереження державної єдності», виявились неспроможними їх невдача пояснюється тим, що було порушено елементарне правило політичної мудрості, згідно з яким не слід змішувати питання про мову із політичними поглядами «Обмежувальні заходи» по відношенню до малоросійської мови та літератури є «несправедливими з етичної та історичної точки зору, не відповідають державній користі» і мають бути скасовані 5 квітня 1905 р. спеціальна комісія вченої ради Харківського університету, створена у зв'язку із запитом Комітету міністрів, також затвердила «Записку з питань про цензуру книг на малоруській мові». До складу комісії входили професори М. Сумцов (голова), Д. Багалій, Т. Буткевич, О. Белоусов, А. Зайкевич, Н. Максименко, Д. Овсянико-Куликовський, О. Раєвський, С. Соловйов, М. Хазанський та М. Чубинський. Автори цієї записки аргументували свої міркування про необхідність вільного розвитку й застосування української мови не тільки з історичного, філологічного погляду, а й з погляду економічної доцільності, важливої умови розвитку держави.

Ґрунтовні, аргументовані відповіді прогресивних учених Академії наук, Київського та Харківського університетів на запит уряду свідчили про їх відверту опозицію до реакційного курсу національної політики російського царизму в Україні.

Зміст відповідей зводився до одностайної вимоги скасування драконівських указів царської бюрократії 1863 і 1876 рр. По суті, це була своєрідна форма політичної боротьби прогресивних учених проти перекручення наукової істини охоронителями імперської ідеологи та політики царського уряду.

Вимогу українізації школи активно ставили вчительські організації. У листопаді 1905 р. у Полтаві відбувся з'їзд учителів, на якому була ухвалена платформа з питання про організацію в Україні національної школи. Платформа утверджувала як головні завдання боротьбу за викладання українською мовою в народній школі для українського населення, вивчення в ній російської мови як особливого предмета, підготовку та видання підручників рідною мовою, відкриття тимчасових учительських курсів з української мови, літератури та історії України, введення цих предметів в учительських семінаріях та інститутах, поповнення шкільних бібліотек українською літературою і підручниками, відкриття українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах, видання українського часопису для дітей.

Українські педагоги брали активну участь у роботі Загальноросійської спілки вчителів та діячів освіти, створеної у червні 1905 р. Ця організація відстоювала введення загальної безплатної й обов'язкової освіти, свободу викладання рідною мовою населення в усіх типах шкіл. На її другому з'їзді (грудень 1905 р.) було затверджено тези «Національне питання в школі», підготовлені спеціальною комісією з представників одинадцяти народів, серед яких було троє українців.

У травні 1906 р. була утворена Українська учительська спілка. Її представники подали докладну записку з історії та сучасного стану народної освіти в Україні на нараду національних учительських спілок 4—5 червня 1906 р. Остання засудила русифікаторську політику уряду в галузі народної освіти.

На III з'їзді Загальноросійської спілки вчителів (7—10 червня 1906 р.) делегати від України ще раз привернули увагу до національних проблем українського народу і проголосили заяву про українську автономію.

Вчителі, студенти вчительських семінарій постійно зверталися до уряду з заявами, в яких порушували питання про запровадження українського шкільництва і рідної мови. Царський уряд був змушений піти на деякі поступки щодо обмежень національних прав українського народу. У 1906 р. з'явився циркуляр міністра освіти, який давав змогу учителям вживати на уроках «малоросійську мову для пояснення того, чого учні не розуміють» Українці вимагали запровадження рідної мови в середніх школах і вузах. Ще восени 1905 р. питання про створення українознавчих кафедр на своїх вічах порушили студенти-українці Петербурзького та Новоросійського університетів. У 1906 р. до них приєдналися студенти Київського та Харківського університетів. Вимагаючи задоволення національних прав, вони виступали не лише за українізацію освіти, а й за перебудову Російської імперії у федеративну демократичну республіку з широкими правами окремих націй.

Студентські виступи знайшли відгук в усіх прошарках українського населення. Вітання студентам, які вимагали відкриття українських кафедр, надходили з с Гуляй-Поле Катеринославської губернії, з містечка Волковинці на Поділлі, з Березані Переяславського повіту на Полтавщині, від гуртка молоді селян с Макошине на Чернігівщині, із с Писарівки Вінницького повіту Подільської губернії тощо. Це об'єднувало передову громадськість України у справі національного відродження. Під натиском української громадськості хоча і на короткий час, проте царизм змушений був піти на заснування деяких університетських українських кафедр їх існування відіграло велику освітню роль, сприяло пробудженню національної свідомості серед широких верств українського громадянства, допомогло українському студентству об'єднатися і організуватися на загальноукраїнській справі.

Перебуваючи під впливом українських політичних сил, з початком революції 1905 р. національні вимоги почала висувати і частина робітничого класу. Зокрема, у Харкові робітники паровозобудівного заводу вимагали цілковитої рівноправності всіх громадян незалежно від національності та віросповідання Робітники Горлівського машинобудівного заводу рішуче засуджували дискримінацію представників «неруської» національності Київські робітники затаврували царську політику нацьковування однієї нації на іншу й вимагали повної автономії.

На захист своїх національних прав під час революції 1905—1907 рр. виступили також селяни України Щоправда, рівень національної свідомості селянства, як і інших верств українського народу, не був високим. На нього тиснув насамперед тягар соціальних проблем. І хоча широкі маси селянства розмовляли українською мовою, проте укази про заборону українського друкованого слова і панування російської мови у школах та державних установах мали свої наслідки. У хліборобів склалася хибна думка, що російська мова — мова пана, а українська — холопа. Лише частина свідомих селян розуміла національні потреби українства. Завдяки їм селяни підтримували вимоги ліквідації заборони українського друкованого слова, виступали за українізацію освіти. Так, у постанові селянського сходу с Мис Доброї Надії. Катеринославського повіту висувалася вимога загального обов'язкового навчання за рахунок держави з викладанням рідною мовою Селяни с Романкове цього повіту заявляли про необхідність введення загального обов'язкового навчання для дітей шкільного віку, вільного доступу для тих, хто бажає вчитися, в усі середні та вищі навчальні заклади, викладання рідною мовою.

Селяни с Мачухи Полтавського повіту домагалися права послуговуватися рідною мовою в школі, церкві, суді та інших установах.

Свідченням того, що у селян пробуджувалася свідомість борця за волю України, є їх участь у присудному русі. Він охопив значну кількість селян. Викладені у присудах на селянських зібраннях і сходах вимоги виражали не тільки економічні, а й національні потреби. Так, у листопаді 1905 р у с. Суботові Чигиринського повіту Київської губернії збори селян прийняли присуд, в якому був пункт про запровадження в школах української мови. Подібні присуди приймалися у с. Круглик Лубенського повіту Полтавської губернії, у Єлизаветинській волості Полтавського повіту, в с. Могилів Новомосковського повіту Катеринославської губернії тощо. Подібних прикладів можна навести чимало. Переважна більшість присудів приймалася під впливом агітації інтелігенції — вчителів, лікарів, агрономів, студентів. Однак селяни не були пасивними спостерігачами і брали найактивнішу участь в обговоренні і формулюванні національних вимог.

Селяни деяких сіл і повітів України під час сходок ухвалювали резолюції, де йшлося про надання автономії України Вимога автономії України була поставлена у присуді селян містечка Снітин бенського повіту, на сходці у с. Кобинці, Карлівка на Полтавщині. Подібні вимоги підтримали селяни 14 сіл і хуторів Нікольської волості Полтавського повіту, с. Попівки Карловської волості Константиноградського повіту. У резолюції наради селян і землевласників Полтавського повіту, скликаної. Полтавською повітовою земською управою, також був пункт про автономію України. У Подільській губернії на селянських сходах приймалися звернення до депутатів Державної думи з вимогами добиватися волі, землі, автономії України.

Нові можливості для боротьби українців за свої національні права з'явилися після прийняття царським урядом 17 жовтня 1905 р. під тиском масових революційних дій маніфесту, в якому було обіцяно запровадити політичні свободи, у тому числі свободу слова.

Оголошення маніфесту Україна зустріла з ентузіазмом і великими надіями на поліпшення політичної ситуації, а українська інтелігенція використала наявність демократичних свобод для організації видання національної преси її вихід започаткував лубенський часопис «Хлібороб», який видавав Микола Шемет Перший номер газети вийшов наприкінці 1905 р. Вона друкувала постанови сільських сходів про землю, освіту, автономію України тощо. Четвертий номер газети вийшов із закликом «Селяни усієї України, єднайтеся!», проте був конфіскований. З п'ятого числа «Хлібороба» місцева адміністрація заборонила його вихід.

У грудні 1905 р. в Києві почала виходити щоденна газета «Громадська думка», розрахована на широке коло читачів. У її виданні провідну роль відігравали лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко В. оголошенні про вихід газети, підготовленому С. Єфремовим і Б. Грінченком, зазначалося, що «Громадське слово оборонятиме право українського народу на своє національно-політичне життя і через це вимагатиме автономії України, щоб народ український сам порядкував своїми справами і мав свою крайову народну раду, а іншим народам на українській землі щоб забезпечені були також їхні національні права». Проголошувалося, що газета буде боротися за справедливий суспільний і економічний лад і вимагатиме широкої і безплатної освіти рідною мовою для всього народу. Така заява насторожила царську владу, що спричинило різні ускладнення у виданні газети.

«Громадська думка» користувалася великою популярністю, що значною мірою обумовлювалося публікацією в ній творів Б. Грінченка, М. Кропивницького, В. Самійленка, А. Тесленка, А. Кримського, В. Доманицького та ін. Уряд відразу зарахував газету не тільки до опозиційних, а й до ворожих йому органів, оскільки в ній порушувалися і соціально-політичні, і національне питання. Проти «Громадської думки» виступили місцеві російські реакційні елементи Після заборони цього друкованого органу почала виходити «Рада», активну участь у виданні якої взяли Б. Грінченко, Є. Чикаленко, М. Павловський «Рада», за словами Д. Дорошенка, «була головним органом громадської думки в Україні від заснування в 1906 до 1914 року».

Крім Києва, українські газети видавалися в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві. На початок 1906 р. їх налічувалося 18. Число видавництв досягло 17, з яких 13 знаходились у Києві. Отже, українська периферія була значно слабше втягнута в процес розповсюдження національної преси за рахунок місцевих видань. Друковане українське слово надходило сюди в основному з Києва. Крім газет в Україні друкувалися й журнали, наприклад видавався місячник «Нова громада». У 1907 р перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися під назвою «Україна», однак проіснував недовго — лише до кінця року. Велике значення для розвитку української преси мало рішення перенести 1907 р. із Львова до Києва «Літературно-науковий вістник». Зробив це М. Грушевський, редактор журналу, з двох міркувань по-перше, він вважав, що журнал такого гатунку має виходити в столиці України, по-друге, так реалізувалася ідея створення своєрідного духовного містка між двома частинами України — російською і австрійською.

Преса була не тільки важливою складовою національного руху в Україні, а й виступала політичним чинником його прискорення, сприяла зростанню національної свідомості українців. Тому в міру спаду, відступу революції царизм, знову набираючи сили, під різними приводами закривав одне за одним україномовні періодичні видання Царська адміністрація штрафувала видавців, забороняла вихід газет за будь-яку «неблагонадійну» статтю, не звертаючи увагу на громадські і політичні права, які забезпечував маніфест 17 жовтня 1905 р., і продовжуючи боротись проти виявів всього українського. Існування значної частини українських періодичних видань було короткочасним, і тільки деякі з них, як-от газета «Громадська думка» (пізніше «Рада»), продовжували виходити, хоча внаслідок постійних репресивних заходів уряду, штрафів на видавців, заборони на передплату (духовна влада забороняла передплату духовенству, шкільна влада — вчителям) наклади цих видань значно зменшилися. Якщо спочатку «Громадська думка» виходила кількістю 10 тис. примірників, то утиски уряду обмежили видання її спадкоємиці «Ради» до 2 тис. примірників. Те саме відбулося з одним із найпопулярніших сільських видань газетою «Село», що мала досить широку тематику. Вона подавала статті і новини про життя в Україні та Росії, за кордоном, робила екскурси у всесвітню та вітчизняну історію, вдавалася до популярного огляду економічного та освітнього руху на селі «Село» читало до 25 тис. чол. Однак адміністративні обмеження змусили видавців змінити у березні 1912 р. назву газети на «Засів». Проте внаслідок безперервного тиску з боку адміністрації вона припинила своє існування Закриття царизмом україномовних газет було спробою призупинити зростання національної свідомості українців.

У Наддніпрянській Україні і після революційних подій продовжував функціонувати ряд новостворених представництв, які друкували художню і науково-популярну літературу українською мовою. У 1907 р. в Наддніпрянщині було дев'ять, а у 1908 р. вісім українських видань. Зменшення їх кількості зумовлювалося наступом монархічної реакції. Щоправда, в наступні роки відбулося поступове зростання кількості українських газет і журналів. У 1914 р їх виходило 17.

Отже, важливим досягненням українців стало те, що навіть після революції 1905—1907 рр. вони могли видавати твори, журнали і газети українською мовою.

Українська інтелігенція прагнула донести національні вимоги і до російського читача. Справжньою українською трибуною в Росії став російськомовний часопис «Украинская жизнь», який почав виходити в Москві у 1912 р. У ньому друкувалися такі відомі українські діячі, науковці і літератори, як М. Грушевський, С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Липинський, Д. Донцов, С.Петлюра та ін., а також представники прогресивної російської інтелігенції, які прихильно ставились до українських прагнень, — академіки Ф. Корш, О. Шахматов та ін.

Активну участь у змаганнях за українську справу, мову і шкільництво — від народної школи до університетських кафедр — взяли українські клуби, які з'явилися під час революції в багатьох містах України, а також самодіяльні культурно-освітні організації «Просвіти», що створювалися на зразок однойменних організацій у Галичині «Просвіти» символізували собою прагнення українців до національного відродження їхні перші організації виникли ще наприкінці 1905 р. у Катеринославі та Одесі, саме тоді фактично оформилася й кам'янець-подільська «Просвіта», а в 1906 р. вона з'явилася і в Києві. До середини 1907 р. по великих містах Наддніпрянщини налічувалося 35 просвітницьких організацій та їхніх філій Були свої «Просвіти» й у емігрантів на Далекому. Сході (владивостоцька), інших теренах Російської імперії, де проживали українці (мінська, бакинська організації).

Як правило, «Просвітами» керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національно-свідомої української інтелігенції. Активну участь у роботі цих організацій брали найвидатніші діячі української культури, літератури, мистецтва, науки у Києві — Б. Грінченко, Л. Косач (Леся Українка), М. Лисенко; у Чернігові— М. Коцюбинський; у Полтаві — П. Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославі — Д. Яворницький; в Одесі — М. Комаров; у Миколаєві — М. Аркас та ін. «Просвіти» влаштовували бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організовували українознавчі лекції (здебільшого на теми з історії та культури України), виставки та концерти самодіяльних акторів «Просвіти» проголосили, а деякі з них навіть записали у своїх статутах розвивати національну самосвідомість народних мас. Водночас «Просвіти» не обмежувалися вузьконаціональними питаннями, вони встановлювали ділові зв'язки з культурними діячами інших народів Російської імперії, а також з українцями на західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії.

Царизм навіть у розпал революції всіляко обмежував діяльність «Просвіт», їх поширення. Уряд побоювався проголошуваних ними ідей, що могли похитнути устої імперії. Ось як писав про умови роботи чернігівської «Просвіти» М. Коцюбинський « Отож, уявіть собі, попросту не дають жити «Просвіті» Хочемо скликати збори — заборонено, хочемо зробити театральну виставу — забороняють. Навіть концерт Лисенка на користь «Просвіти» заборонили Кажуть, існуйте на папері, а жити не дамо».