Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

Однією з небагатьох сфер сучасного життя України, в якій досягнуто справді вагомих результатів, є динамічна зовнішня політика Україну визнали півтори сотні країн. Наша держава є членом п'ятдесяти міжурядових організацій і бере участь у роботі понад ста постійних або тимчасових органів, створених у рамках цих організацій.

Визнавши Україну одним з перших, уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про утворення статус Співдружності навмисно не визначався. Разом з тим в угоді про Сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 р.), Договорі про колективну безпеку (травень 1992 р.), Договорі про економічний союз (вересень 1993 р.) передбачалося створення наднаціональних органів, здатних вирішувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів Співдружності. Тим самим залишалася можливість для перетворення СНД у державу — конфедеративний або навіть федеративний союз. Деякі керівні діячі Росії, зокрема міністр закордонних справ А. Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого повороту справ не можна виключати.

Підтримуючи курс на економічне зближення в рамках СНД, який був життєво необхідним для України, її керівництво уважно стежило за тим, щоб співдружність країн не переросла у воєнно-політичний блок, а тим більше — у новий варіант Радянського Союзу. За 1992—1993 рр. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято близько 400 угод, рішень та інших документів, у тому числі й таких, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції. З цієї кількості Україна підписала близько 200 документів, які не загрожували її державному суверенітету.

Отже, Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території колишнього СРСР. З її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному вирішенню пекучих проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд провадили в рамках СНД політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.

Наполегливе прагнення російського керівництва надати інституціям СНД державні функції випливало передусім з його небажання втрачати контроль над тими територіями, де проживає багато росіян. Таке небажання яскраво виявилося вже при підписанні 19 листопада 1990 р. першого російсько-українського договору, тобто за рік до розпаду СРСР. З ініціативи російської сторони ключова стаття 6 договору була сформульована двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною та України Росією не за всіх умов, а тільки «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах».

Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України прес — секретар Б. Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована. Однак наступного дня по центральному телебаченню Росії виступив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Заява Г. Попова призвела до кризи в російсько-українських відносинах. Бліц-візит до Києва російської делегації на чолі з віце-президентом О. Руцьким, здавалося, вичерпав її.

Проте сам О. Руцькой 30 січня 1992 р. виступив у газеті «Правда» із статтею, в якій писав: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії та Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії. Демаркація кордонів, і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, як би не намагались політичні лідери націонал-кар'єризму увігнати її в кордони XII століття».

Незабаром претензії О. Руцького на українські землі були підкріплені на законодавчому рівні. У травні 1992 р. Верховна Рада Росії заявила, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

Українське керівництво не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і вирішувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Коли СРСР перестав існувати, витрати на переселення та облаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет.

Увага російських політиків зосереджувалася на кримському питанні. Після виселення татар Крим заселявся в основному росіянами, особливо військовослужбовцями, коли вони виходили на пенсію. Вія був єдиною областю України, де росіяни становили більшість населення (дві третини за переписом 1989 р.). Мало не половина кримських українців вважала своєю рідною мовою російську. Частка тих, хто під час грудневого референдуму 1991 р. проголосував за незалежність України, в Криму була найнижчою (54,2 відсотка).

Політичних діячів Російської Федерації особливо хвилювало «місто російської слави» — Севастополь. З'їзд народних депутатів Росії у грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Рада Безпеки ООН висловила здивування безпідставним кроком російських законодавців.

Виходячи з принципу непорушності кордонів, що склалися у Європі після Другої світової війни, Б. Єльцин не підтримав зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Разом з тим він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Українська сторона наполегливо домагалася вирішення проблеми шляхом поділу флоту. Навпаки, російська сторона затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах, адже існування флоту об'єктивно пов'язане з береговою інфраструктурою.

У червні і серпні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на п'ятирічний період. Це була перемога російської сторони. Проте домовленість не вирішувала проблеми, вона лише зменшила напруженість між двома країнами.

Через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності не справдилися, Б. Єльцин приїхав до Києва. 30 травня 1997 р. сталася справді історична подія — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі зазначалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Одночасно була вирішена проблема Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викупала непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річної оренди бази в Севастополі покривалася боргом України за енергоносії.

Після розпаду СРСР у Європі і в усьому світі склалася нова геополітична ситуація, характерна переходом від блокової, біполярної (в умовах «холодної війни») системи до позаблокової, інтеграційної. Незалежна Україна стала спроможною відігравати роль суб'єкта в геополітичних реаліях кінця XX ст.

Для світового співтовариства привабливими стали найважливіша принципи зовнішньої політики України, схвалені її Верховною Радою 16 липня 1990 р. Суть їх полягає у тому, що наша держава не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе.

Однак після проголошення незалежності України на референдумі 1 грудня 1991 р. виникли складні проблеми зовнішньої політики правонаступництва Союзу РСР, взаємовідносин з Росією, країнами СНД розподілу армії і флоту, ядерної зброї, взаємовідносин із Заходом входження України до європейських структур.

Прагнення України бути без'ядерною державою, заява трьох держав (Росії, США, України) в Москві у січні 1994 р. про виведення ядерної зброї з України порушили проблему приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Після ратифікації Верховною Радою у листопаді 1994 р цього договору нашій країні були надані гарантії безпеки з боку ядерних держав, а також передбачені компенсації не тільки за стратегічні, а й за тактичні ракети, зокрема надання атомним електростанціям України палива.

Україна отримала доступ до міжнародного економічно-фінансового простору. До успіхів її зовнішньої політики слід віднести укладення впродовж 1992—1997 рр. договорів про дружбу і співробітництво з країнами СНД. З 1992 р. наша держава стала членом Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), або так званого Гельсінкського процесу, котрий став структурованою організацією.

У 1993 р. Україні було запропоновано увійти до Організації економічного співробітництва і розвитку як до щабля, який приведе у майбутньому до вступу в Європейський Союз (ЄС).

Обережною і вичікувальною була позиція європейських держав при спробі України увійти до Ради Європи. Після приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї проблема була знята. У вересні 1995 р. Україна стала повноправним членом Ради Європи.

Водночас було досягнуто успіхів у розширенні відносин з НАТО Україна першою з країн СНД приєдналася до висунутої Вашингтоном програми «Партнерство заради миру». Суть цієї ініціативи полягає у тому, що НАТО в перспективі стане відкритою організацією для країн Центрально-Східної Європи і буде гарантом безпеки кожної з них.

Перші кроки української незалежності були позначені ускладненням американсько-українських відносин, і Вашингтон віддавав перевагу відносинам з Росією щодо більшості проблем, успадкованих від СРСР. Переломним у цьому став 1994 р, проголошений у США «українським». Поштовхом до поліпшення взаємин стало підписання тристоронньої угоди про без'ядерний статус, усвідомлення геополітичної ролі України в Європі, наростання великодержавницьких тенденцій у політичному житті Росії, розуміння того, що з поглиненням України Росія механічно стає імперією, якою була сотні років.

Після українсько-американських переговорів на найвищому рівні (березень 1994 р.) і особливо зустрічі двох президентів — Л. Кучми з Б. Клінтона у травні 1995 р. намітився прорив як у двосторонніх відносинах, так і у питанні про входження нашої країни до світових та європейських структур.

Орієнтація на Захід відбиває необхідність політичних гарантій безпеки, можливостей економічної модернізації України, створення перспективної моделі суспільного розвитку в цілому. Одночасно є важливою орієнтація на Росію, пов'язана як з першочерговими економічними потребами молодої Української держави, так і з потребою збереження традицій гуманітарних зв'язків.

Суть зовнішньої політики України полягає у принциповій відмові від будь-яких проявів конфронтації, спроб протиставлення Заходові Росії, в активному сприянні розвиткові загальноєвропейського і світового співробітництва.

Політика відмови від однозначного вибору в питаннях геостратегічної орієнтації має спиратися на чіткі вартісні орієнтири, принципи та пріоритети, що повинно піднести дієздатність і привабливість України їх конструктивного надійного партнера.

Проте шлях у світовий простір ускладнюється відсутністю в Україні відповідних традицій і правил. Це насамперед цінності ринкових відносин і демократії як двох головних напрямів реформування економіки та соціально-політичної сфери у державі. Помітним стало просування України до європейських інтеграційних структур, послабився вплив проросійських сил в українському істеблішменті, прийнято нову Конституцію. Має значення посилення у Москві антизахідних настроїв у зв'язку з розширенням НАТО на Схід Взаємовідносини Росії з Україною поступово входять у міжнародно-правове поле Захід бачить, що Росія остаточно втратила Україну Серйозними перешкодами, що гальмують реалізацію інтеграції в Європу, є суспільно-політична невизначеність в Україні, триваюче протиборство «у верхах», характер якого породжує непевність в перспективах розвитку українського суспільства.

Викликають роздратування політиків Заходу підвищені сподівання України на отримання економічної допомоги Захід мало зацікавлені у господарській співпраці, в інвестуванні та кредитуванні проекти. Даються взнаки недостатність законодавчих гарантій для бізнесу в Україні , недоліки її інформаційної політики.

Натомість привабливими для світу є в Україні висококваліфікована дешева робоча сила, розвинений науково-технічний потенціал, широкий і перспективний ринок. Запуск у космос у серпні 1995 р. першого національного супутника СІЧ-1 підніс авторитет України як космічної держави. Це підштовхнуло ряд країн світу до співробітництва з Україною у космічній сфері. У свою чергу, Україна має глибинне тяжіння до Європи. Вона, безперечно, є носієм європейського менталітету, що формувався впродовж століть.

Однак процес інтеграції України у загальноєвропейську структуру безпеки співробітництва виявився нелегким. Його успіх значною мірою залежить від головних інституцій нової Європи — РБЄЄ, Європейського Союзу (ЄС), НАТО, Ради Європи (РЄ). Підписавши заключний акт (лютий 1992 р.), Паризьку хартію (червень 1992 р.), Декларацію Гельсінкської зустрічі на найвищому рівні (липень 1992 р.), Україна підтвердила наміри брати участь у загальноєвропейському процесі.

Налагоджено правові засади постійних контактів нашої держави та ЄС, що має стати центральною інституцією, навколо якої створюватиметься європейський порядок. Проте перспектива прийняття України до ЄС поки що не окреслена.

Отже, у зовнішній політиці відчувається рух до кінцевої мети — об'єднання України з Заходом. Мета полягає у створенні зовнішнього оточення для країни, в якому можуть успішно розвиватися її національні, суспільні та економічні інституції.

У формуванні політики Європейського Союзу щодо України, всіх країн СНД велика роль належить Федеративній Республіці Німеччини. Ця могутня держава визнає значення України для стабільності в Європі, для закріплення на всьому «євразійському» просторі тих змін, які відбулися в 1989-1991 рр.

Німеччина вітала відродження української державності. 17 січня 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між Бонном і Києвом. Першим посольством західної країни в незалежній Україні стало посольство Німеччини. Найважливіші аспекти українсько-німецьких відносин, пріоритетні напрями двостороннього співробітництва у різних галузях були обговорені під час офіційного візиту до Києва федерального канцлера ФРН у вересні 1997 р. Було підписано низку спільних документів, зокрема, щодо участі Німеччини у реконструкції Зміївської ТЕЦ, про співробітництво у відновленні парку літаків українських авіакомпаній, про наміри щодо модернізації аеропорту в Одесі, про створення спільного виробництва комбайнів у м. Рівному.

Високу політичну прихильність до України продемонструвала Польща. Провідна ідея польських політиків полягає у тому, що країни Східної Європи (регіон між Балтикою і Адріатикою та Чорним морем) повинні максимально інтегруватися, щоб їх не поглинув постіндустріальний Захід або шовіністична Росія. Сьогодні зміцнюється співпраця обох країн у рамках програми «Партнерство заради миру».

Вона охоплює заходи в галузі підготовки спеціалістів, військові контакти на різних рівнях, спільні польові маневри тощо.

Зміцнюються торговельні зв'язки України з Білоруссю. Вона зацікавлена також у спільному вирішенні екологічних проблем. Реалізується домовленість про кордон між двома державами.

Позитивно складаються сучасні українсько-угорські відносини. Угорщина без жодних застережень визнала незалежність України, перша серед усіх сусідніх держав підписала з нею 6 грудня 1991 р. Договір про основи добро сусідства та співробітництва. Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги в разі агресії проти однієї з них третьої держави, зобов'язалися брати участь у захисті культурних, мовних і релігійних прав і свобод національних меншин.

Для Чехії і Словаччини у ставленні до України характерними є такі чинники: динамічний розвиток двосторонніх міждержавних відносин, пошук можливостей регіонального інтеграційного зближення, інтенсифікація співробітництва в загальноєвропейських структурах. У Празі в квітні 1995 р. президенти Л. Кучма і В. Гавел підписали Договір про дружні відносини та співробітництво. Діє спільна комісія з питань торговельно-економічного співробітництва.

Важливе значення в політичному житті Чехії й Словаччини щодо нашої країни має залучення її до регіональних інтеграційних процесів. Завдяки допомозі цих держав Україна в червні 1996 р. стала членом Центральноєвропейської ініціативи.

Сучасні реалії вносять суттєві зміни і в українсько-румунські відносини. 8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого того самого року встановила дипломатичні відносини з нею.

Важливим актом з погляду як забезпечення національних інтересів України, так і зміцнення європейської безпеки стало укладення в червні 1997 р. в Констанці широкомасштабного договору з Румунією.

Починаючи з 1991 р. румунські політики фактично відкрито висували до України територіальні претензії. За пактом Молотова—Ріббентропа у 1940 р. до УРСР були приєднані частини румунської території — Північна Буковина, Хотинщина і Придунайський край. Посилаючись на аморальність цього пакту і його нечинність з точки зору міжнародного права, представники румунської громадськості наполягали на тому, що незалежна Україна зобов'язана, якщо вона прагне бути демократичною державою, відновити історичну справедливість і повернути загарбані території. Офіційні румунські кола цілком підтримували вимоги громадськості й рік за роком ухилялися від визнання існуючих кордонів та укладення з Україною широкомасштабного договору.

Однак румунська сторона на переговорах ігнорувала той факт, що повоєнні кордони між Румунією і Радянським Союзом, до якого входила Україна, були закріплені у міжнародних договорах, визнаних світовим співтовариством Отже, посилання на пакт Молотова — Ріббентропа були безпідставні. Ігнорувалася й та обставина, що на територіях, які відійшли від Румунії після Другої світової війни, споконвіку проживало переважно українське, а не румунське населення.

Договір у Констанці став можливим після того, як румунські правлячі кола переконалися у непохитності української сторони в питанні про державний кордон. Вони прагнули увійти до НАТО, однак цей альянс не приймає країн, що висувають територіальні претензії до своїх сусідів. Тому новообраний президент Румунії Е. Константинеску визнав за краще припинити обструкцію румунсько-українських переговорів і погодився укласти з Україною повномасштабний договір.

Згідно з Констанцьким договором Румунія відмовилася від територіальних претензій до України і погодилася розвивати з нею добросусідські економічні та культурні зв'язки. Договір передбачав також сприяння урядів обох країн розвиткові національних меншин — українців в Румунії і румунів в Україні.

З розпадом СРСР виявилися нові перспективи у взаємовідносинах України з Турецькою Республікою Туреччина поставила перед собою мету допомагати новим незалежним державам, у тому числі Україні Політика України більш прогнозована, ніж російська, більше відповідає турецьким національним інтересам — такий концептуальний підхід уряду Туреччини Іншою причиною особливої зацікавленості цієї країни щодо України є кримсько-татарський чинник.

У травні 1992 р. відбувся перший в історії двосторонніх відносин офіційний візит до Турецької Республіки президента України Л. Кравчука. Було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Туреччиною. Він заклав основу для всебічного співробітництва в політичній, економічній і культурній сферах. Особлива увага урядів обох країн приділяється взаємодії в Чорноморському регіоні на основі Декларації про Чорноморське економічне співробітництво, яка підписана в Стамбулі 25 червня 1992 р 11 країнами причорноморського регіону і включає взаємні зобов'язання країн — учасниць щодо поступового зняття обмежень на пересування капіталів, товарів, послуг і людей. Угода передбачає розвиток інфраструктури, а також максимальне заохочення ділового партнерства.

Встановлено повноцінні дипломатичні відносини між Україною та Ізраїлем Починаючи з жовтня 1992 р., працює українське посольство в Ізраїлі, а з лютого 1993 р. — ізраїльське в Україні Функціонує авіаційне та морське сполучення. Під час візиту до Ізраїлю Л. Кравчука у січні 1993 р. було підписано меморандум про взаєморозуміння та основні принципи співробітництва між двома державами. Це відкрило шлях до взаємовигідного українсько-ізраїльського ділового партнерства. Важливими сприятливими чинниками є зручні шляхи сполучення та проживання в Ізраїлі великої кількості вихідців з України (близько 200 тис. чол.).

Предметом великої уваги став для дипломати України могутній Азіатсько-Тихоокеанський регіон, насамперед такі країни, як Китай, Південна Корея, Японія. Візит Президента України Л. Кучми у березні до Японії та у грудні 1995 р. до Південної Кореї відкрив потенційно необмежені можливості взаємного господарського співробітництва.

Минуло чимало років від часу проголошення Україною незалежності. Ця незалежність здобута зусиллями кількох поколінь українців — патріотів. День незалежності України — наше найбільше національне свято, оскільки незалежність — то найвизначніше досягнення будь-якого народу, найголовніша ознака його самобутності і гідності, гарантія його виживання. Україна, її народ — на новому етапі у творенні своєї історії. Наша держава виступає як повноправний член світової співдружності країн, а українці — як нація, що має право на самостійний поступ у майбутнє, на власне державотворення. Тепер ми маємо можливість вивчати і розуміти справжню історію свого народу, яку впродовж століть на догоду пануючій у той час чи інший період владі «перелицьовували» фальсифікатори різного гатунку. Уся українська історія — драматична. Визнання цього — джерело нашої впевненості в майбутньому, потужний стимул до творення правової, демократичної і соціальної держави.