Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕТНОПОЛІТИКИ. ШЛЯХИ ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НАРОДУ. УКРАЇНА І ЗОВНІШНІЙ СВІТ

Перед Україною стоїть ще одна нагальна проблема — створення на національному рівні умов для політичного консенсусу націй, які населяють її територію. У спадщину від колишнього Союзу РСР Україна отримала загострену ситуацію у міжнаціональних відносинах.

Криза у розв'язанні національного питання в СРСР значно поглибилася у повоєнні роки, коли державного рівня набула ідеологія «старшого брата», глибоко образлива для гідності українського народу. Така ідеологія прикривала відверту політику русифікації. Національні мови опинились у стані занепаду. Тенденція нігілістичного ставлення до розвитку національної самобутності та нівелювання національної багатоманітності посилилася у 60-х — першій половині 80-х років, коли запанували брежнєвсько-сусловські концепції «зближення і злиття націй», створення нової історичної спільності людей — єдиного радянського народу. Будь-яка спроба захистити національні інтереси, національну мову і культуру розглядалася як буржуазний націоналізм.

Незалежна Україна зіткнулася і з специфічними етнополітичними чинниками, пов'язаними зі змінами в її геополітичному становищі. В Україні, за даними перепису 1989 р., українці становили 72,6 відсотка населення, росіяни — 22, євреї, білоруси, румуни, молдавани, болгари, поляки, угорці, татари та інші — 5,4 відсотка.

Утворення незалежної держави істотно змінило політичне становище росіян південно-східних регіонів та Криму. Виникла проблема легітимних засад національного державотворення, загострилась низка питань, пов'язаних із національно-культурною, мовною, релігійно-церковною орієнтацією та ідентичністю. Сама структура українського етносу нині перебуває на стадії модернізації, становлення етнополітичної цілісності.

Ці складні й тривалі процеси у зв'язку з непростою соціально-економічною ситуацією в Україні багатьма представниками етнічних груп сприймаються болюче в аспекті їх самовідчуття, самосвідомості. Налагодження взаємовідносин між титульною нацією та етнічними меншинами визначає і ще довго визначатиме українську державність як етнополітичну систему.

Спираючись на історичний досвід державотворення, зокрема демократичні принципи Української Народної Республіки, у налагодженні міжнаціональних відносин, Верховна Рада у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголосила, що громадяни всіх національностей становлять її народ. Гарантії усім національностям, що проживають на території України, право їх вільного національно-культурного розвитку зафіксовані у Конституції.

Характерно, що відродження державності України було здебільшого позитивно сприйнято представниками всіх націй і народностей, які мешкають на її території. Важливим є також те, що наша держава не тільки продекларувала, а й послідовно здійснює політичний курс на утвердження рівності перед законом усіх національних громад, що створює міцну основу демократії.

Україна — поліетнічна країна. Неукраїнське населення чітко поділяється на кілька когортних груп. Першу складають росіяни (понад 11,3 млн чол.), другу — етноси, чисельність яких перевищує стотисячний рубіж. В Україні таких етносів налічується вісім. Це євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Частка їх становить приблизно 4 відсотки від усього населення держави. Третю когорту утворюють національні громади, чисельність яких перевищує п'ятдесятитисячний рубіж, проте не досягає стотисячного. Таких етносів в Україні чотири: греки, казанські татари, вірмени та німці. Загальна частка їх у народонаселенні становить 0,6 відсотка.

До четвертої когортної групи належать етнічні громади, чисельність яких перевищує 10 тис., але не досягає 50 тис. чол. Це цигани, гагаузи та грузини. Нарешті, п'ята когорта — це етногрупи, чисельність яких не перевищує десятитисячний бар'єр, однак налічує більш як тисячу чоловік у кожній етнічній групі.

Ці дані змінюються у зв'язку з посиленням міграційних процесів, проте мало впливають на вже усталену етнічну карту України. Важливими складовими багатонаціональної реальності є характер розселення, переважний тип поселення, домінантна релігійна орієнтація етнічних громад.

Так, для кримських татар, болгар, угорців, румунів, греків характерний компактний характер розселення. Усі вони, крім греків, проживають переважно в сільській місцевості. Релігійна орієнтація кримських татар — ісламська. Інші названі народи є представниками православної, католицької та протестантської конфесій. Характер розселення росіян — переважно дисперсний, 88 відсотків їх мешкає у містах, майже всі віруючі — православні.

Дисперсно, в містах або в основному в містах розселилися євреї, білоруси, поляки, казанські татари і вірмени. Релігійна орієнтація євреїв — іудейська, казанських татар — ісламська, білорусів — православна, поляків — католицька. До православної конфесії належать також греки. Вони поселилися здебільшого компактно і в селах, і в містах. Міський тип поселення характерний для вірмен. Віруючі вірмени належать переважно до вірмено-григоріанської церкви. Компактно і здебільшого у сільській місцевості мешкають німці. їхня релігійна орієнтація — протестантська.

Громадяни цих та інших національностей становлять народ України. Слід виділити дві сторони значення цього терміна — державну та етнічну. При цьому треба виходити з того, що не існує російського, болгарського, угорського, єврейського народів України. Всі вони мають відповідно батьківщину в Росії, Болгарії, Ізраїлі, в інших країнах. Отже, є російське, угорське, болгарське, єврейське населення України, яке становить складову частину народу України у державному значенні. Стосовно кримських татар, гагаузів, караїмів, донецьких греків (як відмінний від середземноморського тип етносу), то для них Україна — єдина батьківщина і корінна земля поселення.

Тому, наприклад, повернення кримських татар на свою батьківщину є важливим завданням, що потребує великої політичної та суто людської уваги. Нині в Україні, переважно у Криму, їх налічується близько 300 тис.

З проголошенням незалежності Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей. Законами України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про мови», «Основи законодавства України про культуру» створені сприятливі умови для культурного й духовного піднесення представників усіх націй і народностей, які мешкають на території України. Надзвичайно важливе значення має забезпечення функціонування поряд з державною українською мовою мов національних меншин, якщо вони проживають компактно у межах певних адміністративно-територіальних одиниць. Усі вони вільно сповідують свою релігію, їм гарантується право використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята тощо.

Потужним імпульсом культурно-національного відродження народів став Перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес (листопад 1991 р.), проведений в Одесі. Провідними принципами формування незалежної держави були визначені: рівність перед законом усіх громадян, право кожної людини на однаковий доступ до посад у державних установах, беззастережне дотримання засад Загальної декларації прав людини.

Повернуто багато історичних назв містам і селам, які свідчили про те, що на цій території проживали колись або проживають нині німці, чехи, поляки, греки. Здійснюються заходи щодо створення у місцях компактного проживання національних груп закладів народної освіти з навчанням національними мовами. Українським фондом культури створена і реалізується спеціальна програма «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України». Особлива увага приділяється підготовці кадрів викладачів з іноетнічних груп населення. Така робота провадиться в Київському, Львівському, Сімферопольському, Ужгородському, Чернівецькому університетах.

Про поглиблення процесу духовного відродження національних меншин свідчить створення численних національно-культурних товариств. На початок 2000 р. їх діяло понад 270. Серед них німецьке товариство «Відродження», товариство російської культури «Русь», татарське ім. Г. Тукая, румунське ім. М. Емінеску. У Криму відновлено культурно-освітню мережу, яка обслуговує кримських татар. В Ужгороді діє центр з вивчення угорської культури. Видається щорічний журнал «Акта Хунгаріка». В Україні створена широка мережа єврейських товариств різних спрямувань, які об'єднані у всеукраїнські організації. Діє Асоціація єврейських організацій та общин.

Велику роль у подальшому розвитку української мови і культури, мов і культур національних меншин відіграє Комплексна програма основних напрямів розвитку культури на період до 2005 р. Українським фондом культури реалізується спеціальна програма «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України».

Завдяки тому, що українська державність розбудовується з урахуванням інтересів представників усіх націй і народностей, що проживають на її території, Україна, як і більшість західноєвропейських держав, залишається однією з найбільших в етнічному відношенні.

Однак певним політичним силам не подобається співжиття в Українській державі громадян — представників близько 90 різних національностей. Вони ведуть боротьбу проти держави, зокрема намагаються використати національний чинник для перегляду існуючих кордонів. Насамперед це російські націоналісти, вражені незалежністю.

України. Частина з них виступає за відновлення державної єдності Росії і України, інші прагнуть утворити «райони компактного проживання росіян в Україні». Громадській свідомості нав'язуються ворожі політичній єдності схеми державного ладу та суспільно-політичного устрою. Партія слов'янської єдності та інші політичні об'єднання обстоюють ідею подвійного громадянства та українсько-російської двомовності в Україні. Теоретики цієї партії спростовують той факт, що сукупність східних слов'ян складають окремі народи — росіяни, білоруси й українці. Виявляється, є четверта і найбільша нація — «русичі». їх, як було заявлено на з'їзді партії (березень 1995 р.), — майже половина від загальної чисельності східних слов'ян. Зацікавлено придивляються до етнополітичних процесів в Україні комуністи, що прагнуть спрямувати їх на шлях перетворення СНД у новий союз, федерацію чи конфедерацію.

Кінцева мета комуністів та російських націоналістів збігається. Ці сили почали співдіяти вже на етапі виборювання Росією та Україною своєї самостійності після проголошення ними суверенітету (12 червня 1990 р. Росією та 16 липня 1990 р. Україною), коли обидві республіки виступали одностайно проти спільного супротивника — союзного центру. Тоді у південних областях України почав діяти комітет для заснування «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії». Його керівники заявляли про необхідність створення на основі «нової етнічної спільності на півдні України» — новоросів політично незалежної Республіки Новоросії.

Водночас з'явилися прихильники автономії Донецького басейну, які пропонували повернутися до статусу Донецько-Криворізької республіки, створеної більшовиками у 1918 р. з метою розчленування УНР. На цих підставах інтеррух Донбасу, Донецький міський робітничий комітет розцінили проголошення суверенітету України як неконституційний акт і закликали до проведення регіонального референдуму з питання надання Донбасу автономії у складі федеративної України. Однак ці погляди не знайшли широкої підтримки серед російськомовного населення.

Невирішені питання щодо розподілу Чорноморського флоту в Криму спричинювали постійні вояжі з реваншистськими заявами політичних і державних діячів Росії. Шовіністичні кола висували жорстку дилему: або диктат та підпорядкування, або протиборство. Візит 30—31 травня 1997 р. до Києва першого Президента Російської Федерації Б. Єльцина та підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією відкрили новий етап в історії українсько-російських відносин. Була поставлена крапка в так званій «проблемі міста Севастополя», вирішена в принципі проблема розподілу Чорноморського флоту.

Уже в перші роки незалежності України підбурювальні акції російських комуністів і націоналістів не були широко підтримані російськомовним населенням південно-східних регіонів. Референдум 1 грудня 1991 р., парламентські й президентські вибори 1993—1994 рр. засвідчили, що ідея незалежності України — це не суто національна ідея етнічних українців. Її поділяли у своїй більшості представники російської та інших етнічних громад держави.

Боротьба між сходом і заходом, центром і півднем України відбувається в основному за економічну та політичну владу. Розклад інтересів і політичних сил у цих регіонах здійснюється за двома лініями: реінтеграція України в межах СНД; збереження домінуючої ролі української держави і національно-реформістських сил.

Перша політична лінія має найбільшу підтримку у Східній Україні й серед етнічних росіян. Вони бажають оголошення російської мови державною, прагнуть до більш тісних зв'язків з Російською Федерацією. Проте з огляду на економічну й політичну нестабільність у ній вони побоюються опинитися у стані знедоленої провінції Росії. Монолітного політичного руху серед росіян цих районів не існує, а сподівання російських націоналістів і комуністів перетворити їх на «п'яту колону» у боротьбі проти Української держави зазнали краху.

Опора другої політичної лінії на зміцнення української державності — західні і центральні області України. Проте на політичній арені досі бракує сильної партії економічних реформ, здатної об'єднати реформістські й державницькі сили.

Великої уваги потребує проблема Криму. Політичні пристрасті загострилися проведенням на півострові 20 січня 1991 р. референдуму, який став підставою для відновлення автономії Криму. За автономію проголосувало 90 відсотків тих, хто брав участь у голосуванні. Проти виступили представники кримсько-татарського народу. У червні 1991 р. у Криму відбувся з'їзд — курултай, що розцінив створення кримської автономії як спробу закріпити результати депортації кримських татар у 1944 р.

Усі ці події надзвичайно загострили взаємовідносини національних громад у Криму. На 700 тис. українського населення Криму до 1990 р. не було жодної національної школи. Поодинокими також були українські школи або українські класи в російських школах у Запоріжжі, Дніпропетровську, Харкові та інших містах Східної України.

Закон про мови в Україні, діяльність Товариства української мови ім. Тараса Шевченка передбачали велику й копітку роботу щодо повернення мовної культури народів. Проте реальна ситуація, що склалася у країні, не давала надії на швидкі темпи поширення української мови як на адміністративному, так і на побутовому рівні. Українці опинилися у гіршому становищі, ніж російськомовні громадяни.

Рецидиви регіоналізації не обійшли й Закарпатську область. У лютому 1990 р. в Ужгороді відбулися установчі збори Товариства підкарпатських русинів, які виступили з вимогою надання Закарпаттю статусу автономної республіки або навіть скасування всіх законодавчих актів, які стосувалися возз'єднання його з Україною. Розробляючи плани створення особливого державного утворення — Підкарпатської Русі, керівники цієї організації пропагують погляди про існування окремого народу — підкарпатських русинів, які нібито нічого спільного не мають з Україною та українцями. Проте факти свідчать про інше.

Діяльність і погляди ідеологів неорусинства, що спричиняють національний розбрат і викликають міжнаціональні конфлікти, були засуджені у 1991 р. Народним рухом, Товариством української мови, товариствами «Меморіал» і «Україна» та іншими громадськими організаціями. У спільній заяві цих організацій було підкреслено, що заклик до автономії Закарпаття після проголошення Декларації про державний суверенітет є національною зрадою.

Як бачимо, Україну не обминули процеси, характерні для багатьох країн, що утворилися на уламках СРСР. Проте зважений підхід уряду до громадянства й прав меншин покликаний змінити розвиток сепаратистських тенденцій в окремих регіонах держави.

КУЛЬТУРА

90-ті роки були переломними в розвитку української культури. З одного боку, вони характеризувалися ліквідацією всіх перепон на шляху розвитку національної культури, знесенням будь-яких цензурних заборон, звільненням від ідеологічних штампів «соціалістичного реалізму», вільним доступом до здобутків сучасного світового культурного процесу, до всієї культурної скарбниці людства. З другого боку, труднощі переходу до ринкової економіки зумовили кризу, яка найбільш болюче позначилася саме на сфері культури.

Тоталітарна держава жорстко регламентувала культурний процес, однак фінансово підтримувала заклади освіти, культури і науки Демократична держава не має і в принципі не може мати зіставних з тоталітарною державою ресурсів на розвиток культурного життя. В країнах ринкової економіки установи й заклади культури неспроможні існувати тільки на кошти бюджету. Вони повинні залучати або заробляти кошти здебільшого власними зусиллями.

Для установ і закладів культури входження в ринок виявилося нелегкою справою Державний бюджет України був спроможний фінансувати їх на рівні менш ніж третина від найнагальніших потреб Працівники культурної сфери раніше не турбувалися про фінансове забезпечення своїх установ їхнє середовище не потребувало професій, пов'язаних з ринком, — менеджера, продюсера, комерційного директора. Тому зменшення державних асигнувань призвело до істотного скорочення мережі установ освіти, культури та науки, відпливу кваліфікованих кадрів, втрати багатьох традицій культурного життя.

Проте громадськість займає все більш активну позицію у сфері культурного життя. Виникає безліч асоціацій, товариств, об'єднань, фондів, які ставлять за мету відродження національних культурних традицій. Зокрема, велику роботу здійснює очолюваний упродовж багатьох років Б. Олійником Фонд культури. Масштабну діяльність розгорнув у багатьох напрямах культурного життя українсько-американський фонд «Відродження», головним спів засновником якого є відомий бізнесмен і меценат Дж. Сорос.

Вагомий внесок у культурне відродження робить західна українська діаспора. Створювана десятиліттями в країнах Заходу мережа українських освітніх, наукових і культурних закладів поступово, в міру можливості й доцільності, переноситься на Батьківщину Активну діяльність розгорнули в Україні такі меценати, як Є. Гуцуляк, Ю. Ємець, П. Яцик з Канади, В. Баранецький, О. Воскобійник, А. Лисий із США, М. Гоян з Австралії.

Для широкого загалу стали доступними цінності й шедеври світової культури, які були раніше заборонені через ідеологічні перепони. Однак в Україну передусім ринула низькопробна масова культура, що пропагує секс, насилля, бездуховність, розбещеність і забобонність. Відсутність у населення імунітету до таких «надбань» антикультури створює серйозну загрозу для морального здоров'я нації. Інтелігенція, яка покликана прищеплювати народу добрий смак і вміння сприймати високу культуру, деморалізована жалюгідними умовами існування, знизилась престижність її професійного статусу.

Культурний процес, як і все життя суспільства у перехідну епоху, має суперечливий характер. Позитивні паростки культури народжуються і розвиваються з великими труднощами. Проте освіта, наука, мистецтво поступово пристосовуються до нових умов існування.

ОСВІТА.

Система освітніх установ включає розвинену мережу закладів дошкільного і позашкільного виховання, загальноосвітньої, професійно-технічної і вищої школи Вона налічує в усій сукупності 48 тис. У дошкільних закладах виховується 1,5 млн дітей.

Високий рівень освіти забезпечується добре підготовленим викладацьким корпусом Майже 85 відсотків педагогічних працівників загальноосвітніх навчально-виховних закладів мають вищу або незакінчену вищу освіту. Близько 60 відсотків викладачів вищих навчальних закладів мають науковий ступінь або наукове звання.

У листопаді 1993 р. уряд затвердив державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»), яка передбачала докорінну реконструкцію освітньої системи, починаючи з дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих фахівців. Суть змін полягає у децентралізації та демократизації управління освітою, безперервності освіти, варіантності навчальних планів і програм, диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу.

Конституція України гарантує кожному громадянинові доступність і безплатність дошкільної, повної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних і комерційних навчальних закладах.

Право на освіту гарантується, зокрема, обов'язковістю загальної середньої освіти і наданням державних стипендій та пільг учням і студентам. Кожний громадянин має можливість вільно обирати місце навчання і професію. Після закінчення неповної середньої школи-дев'ятирічки учні можуть продовжити навчання або в загальноосвітній школі, або у професійному училищі, яке поряд із спеціальністю дає обов'язкову середню освіту.

Кількість закладів середньої освіти перевищує 21 тис., у них навчається близько 7 млн дітей. Однак нестача шкільних приміщень призводить до того, що частина учнів (близько 15 відсотків) змушена навчатись у другу зміну.

Розвиваються навчально-виховні заклади нового типу — гімназії та ліцеї. В них навчається близько 200 тис. дітей. Понад півмільйона учнів поглиблено вивчають окремі предмети. З'явилися десятки авторських і приватних шкіл.

За розвитком вищої освіти Україна здебільшого не поступається розвиненим європейським країнам. Економічна криза значно вплинула на стан вищих навчальних закладів. Однак їх чисельність за останні роки навіть збільшилася. Це пов'язано з розвитком навчальних закладів недержавного сектора. На сьогодні їх налічується понад 120.

Міністерство освіти і науки України регулярно проводить масштабні акції — ліцензування і акредитацію вузів. Ліцензування, тобто надання дозволу на освітню діяльність, є цілком новим заходом, пов'язаним з тим, що держава відмовилася від монополії на навчальні заклади освіти. Ліцензії видаються закладам усіх форм власності, якщо вони відповідають вимогам щодо якості навчання і його відповідності затвердженим критеріям. Акредитація, тобто визначення професійного рівня діяльності та юридичного статусу навчального закладу, проводиться за чотирма рівнями. Найвищий, IV рівень акредитації отримують в основному університети та академії.

Вища освіта працює за новим переліком спеціальностей, який відповідає в цілому попиту на кадри спеціалістів. Особливою популярністю серед молоді користуються спеціальності, пов'язані з престижною і добре оплачуваною трудовою діяльністю — менеджмент, маркетинг, право, медицина, іноземні мови.

Джерелом фінансування вищої освіти раніше був тільки державний бюджет. Тепер формується механізм змішаного фінансування.

Витрати на підготовку одного спеціаліста з вищою освітою у країнах Заходу в п'ять раз більші, ніж в Україні. Ця особливість запозичена від радянських часів і пояснюється багатьма чинниками. Найважливіші серед них два: недостатня якість підготовки і жалюгідна заробітна плата професорсько-викладацького складу.

Однак існують навчальні заклади з винятково високим рівнем викладання. Серед них істотно вирізняється Національний університет «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА). Заснований у 1615 р., він був закритий царизмом і знову відкритий після здобуття незалежності України. У відродженні Києво-Могилянської академії велику роль відіграла матеріальна та інтелектуальна допомога українців західної діаспори. Відступивши від радянських традицій, НаУКМА виробила чотирирічну програму підготовки бакалаврів з вільним вибором навчальних дисциплін. З 1996/97 навчального року відкрито дворічну магістерську програму. До участі у викладанні запрошуються найкваліфікованіші вчені. Під егідою НаУКМА розвивається мережа колегіумів в областях України. Колегіуми є новим типом загально-освітньої школи, пристосованим певною мірою до критеріїв, якими керується в навчальній діяльності Києво-Могилянська академія.

НАУКА. У науковому комплексі України налічується понад 1300 різноманітних установ — науково-дослідних інститутів, вищих навчальних закладів, архівів, музеїв, бібліотек. У них працює понад 9 тис. докторів і 78 тис. кандидатів наук. Половина наукового потенціалу зосереджена у вищих навчальних закладах.

За радянських часів суттєва частка наукових досліджень здійснювалася в інтересах воєнно-промислового комплексу і відповідно фінансувалася з джерел, призначених на розвиток ВПК. Тому повсюдне скорочення бюджетних асигнувань найболючіше позначилося у науковій сфері. У розвинутих країнах на наукові дослідження виділяється щонайменше 2 відсотки валового внутрішнього продукту. В Україні ці асигнування скоротилися з 3,1 відсотка ВВП у 1990 р. до 0,6 відсотка в 1997 р. і 0,5 відсотка в 2000 р. Найбільше постраждали інститути, пов'язані з ВПК, а також фундаментальні дослідження, які не можуть бути самоокупними.

Досягнення і втрати української науки пов'язані передусім з результатами діяльності Академії наук, яка у 1994 р. отримала статус національної. Понад 80 наукових установ НАН України, об'єднаних у п'ять регіональних центрів і Кримське відділення, охоплюють своїм впливом усі області. Регіональні центри відіграють істотну роль у концентрації наукових, науково-педагогічних і виробничих сил на прикладних дослідженнях, яких потребують місцеві інтереси.

За останні роки деякі інститути НАН України втратили майже половину свого наукового потенціалу. Кваліфіковані вчені часто виїжджають на постійну роботу в інститути Російської академії наук або в наукові установи країн Заходу. Найвідчутніші втрати від «відпливу умів» спостерігаються серед генетиків, біохіміків, фізіологів, фізиків — теоретиків. Внаслідок від'їзду вчених у найбільш продуктивному віці відбувається швидке старіння кадрового потенціалу науки.

Фундаментальні науки поки що забезпечують високий рівень у дослідженнях. Виконуються цікаві й перспективні роботи в галузі проблем енергетики, екології (передусім чорнобильська тематика), геології, клітинної біології, генної інженерії, а також у широкому спектрі фізико — хімічних проблем.

Катастрофічне скорочення асигнувань найменше вплинуло на інститути гуманітарного профілю. Воно позначилося тут головним чином на матеріальному становищі вчених, яким несвоєчасно сплачується зарплата. Як правило, інститути технічного спрямування змушені згортати основні дослідження через брак коштів на прилади, устаткування, матеріали тощо. Має значення також те, що попиту на кваліфікованих фахівців у галузі гуманітарних досліджень в інших країнах майже немає, тобто немає і проблеми «відпливу умів».

У 90-х роках у системі НАН України створено понад чотири десятки нових напрямів гуманітарних досліджень, у тому числі сформовано інститути сходознавства, української мови, східноєвропейських досліджень, української археографії і джерелознавства.

У галузі гуманітарних наук дуже плідно розвивається співробітництво з ученими західної діаспори. Деякі талановиті вчені й організатори науки безпосередньо включилися у творення нової, демократичної України. Особливо вагомий внесок у розвиток науки і зміцнення української державності зробили Б. Гаврилишин, Т. Гунчак, Б. Кравченко, О. Пріцак.

Відбулася кардинальна переоцінка суспільних ідеалів у переважної частини письменників від комуністичної ідеології. Набула бурхливого розвитку художня публіцистика, що пояснюється високим рівнем політизації суспільних процесів. Багато письменників пішли в політику і послабили свою творчу активність. Деякі з них поєднують творчість з політичною або громадською діяльністю І. Дзюба, І. Драч, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін. У літературу ввійшло нове покоління, представлене іменами І. Андрусяка, Ю. Андруховича, В. Медвідя, В. Цибулька. Прийшли із забуття твори В. Винниченка, М. Зерова, Г. Косинки, М. Куліша, Є. Маланюка, О. Олеся, В. Стуса, М. Хвильового. Читачі дістали можливість познайомитися з творчістю літераторів української діаспори — І. Багряного, В. Барки, О. Ольжича, Ю. Липи, У. Самчука, О. Теліги та ін.

МИСТЕЦТВО.

Економічна криза вплинула на творчість письменників. Різко впав попит на художню літературу. Однак українське письменство живе. Щороку з'являється близько сотні прозових творів, десятки поетичних збірок. Майже кожна область тепер має свій літературно-художній часопис. Виникли десятки літературних премій.

Сучасні реали вносять суттєві зміни і в театральне мистецтво Творча самостійність художніх колективів сприяє розширенню його стильових і тематичних меж. Театр стає дедалі популярнішим. Кожного року відбувається до 40 тис. вистав, на яких буває близько 20 млн глядачів. Розвиток театрального мистецтва пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, С. Данченко, С. Мойсєєв, В. Петров, Б. Шарварко.

За роки незалежності чисельність художніх виставок зростає в геометричній прогресії. Виставочні зали, які раніше надавалися тільки у розпорядження визнаних владою «метрів», сьогодні стали доступні всім, хто хоче показати публіці свої художні здобутки.

В Україні починає формуватися художній ринок — незнана раніше форма реалізації творів митців. Прагнучи матеріально підтримати творчу інтелігенцію, Президент України Л. Кучма у 1996 р видав указ про надання стипендій видатним діячам мистецтва, науки та освіти. Серед перших стипендіатів — А. Базилевич, Д. Лідер, Д. Нарбут, М. Примаченко, Т. Яблонська.

Розвиток високого музичного мистецтва останнім часом знизився. Умови загальної економічної скрути особливо позначаються на колективах, які через саму специфіку жанру налічують десятки митців яскравої творчої індивідуальності, — оперних трупах, оркестрах, хорових капелах. У країнах Заходу такі творчі колективи також не можуть вижити без державної підтримки.

Попри всі труднощі вдалося зберегти прославлені колективи, з'явилися десятки нових Найвідоміші з них — це Одеський філармонічний симфонічний оркестр, Київський камерний музичний театр, ансамбль солістів «Київська камерата» тощо.

Різко зросла кількість фестивалів і конкурсів. У Києві увійшло в практику проведення фестивалю «Музичні прем'єри сезону». Регулярно проводяться «Харківські асамблеї», «Оксамитові сезони Криму». У Львові стали традиційними фестивалі оперного мистецтва їм. С. Крушельницької. Молодих виконавців приваблюють міжнародні конкурси їм. В. Горовица у Києві, їм С. Людкевича у Львові, їм О. Січинського в Івано-Франківську та ін. Пісенна творчість пропагується на фестивалях «Червона рута», «Пісенний вернісаж» та ін. З метою відтворення та збереження фольклорної спадщини започатковано фестиваль української народної творчості «Берегиня».

Кіновиробництво в умовах економічної кризи майже не розвивається. Раніше дві студії художніх фільмів (у Києві та в Одесі), студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика і студія анімаційних фільмів випускали до півсотні повнометражних художніх фільмів і телесеріалів, до півтисячі короткометражних кінострічок. Сьогодні кошти на кіновиробництво майже не виділяються.

ЦЕРКВА.

Релігійне життя в Україні характеризується високим напруженням і водночас конфліктністю. Головною його ознакою є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Тепер їхня кількість доходить до ста. Серед них є зовсім екзотичні — мормони або кришнаїти. Загальна чисельність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до понад 20 тис. у 2000 р.

Між православними конфесіями відбувається боротьба за лідерство, сфери впливу і церковне майно. Це не додає авторитету православним ієрархам різних конфесій. Потяг широкого загалу до релігії за цих умов реалізується в основному поза рамками традиційного для українського народу православ'я. Кількість православних громад збільшилася незначною мірою — з 8 до 10 тис. Розколота і деморалізована православна церква поки що переважає за кількістю всі інші громади, разом узяті. Проте ця перевага тане на очах. У 90-роках найбільш стрімко почали зростати різноманітні баптистські конфесії. Серед них панівне становище займає Союз євангельських християн-баптистів.

Православна релігія має в Україні найглибші історичні витоки. Проте в царські і радянські часи вона була знаряддям русифікації. Після здобуття незалежності політики стали підштовхувати православних ієрархів до утворення окремої від Московського патріархату Української помісної церкви Президент Л. Кравчук і голова Верховної Ради І. Плющ переконали патріаршого екзарха, митрополита Київського і Галицького Філарета розпочати створення єдиної української православної церкви Філарет почав діяти, однак наразився на відсіч з боку патріарха РПЦ Алексія II. У березні 1992 р. архієрейський собор РПЦ у Москві змусив Філарета покинути київську кафедру, яку він обіймав з 1966 р. У відповідь прибічники Філарета об'єдналися з УАПЦ і створили Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Патріархом об'єднаної церкви обрали главу УАПЦ 94-річного. Мстислава, його заступником — Філарета. Проте в УПЦ-КП відбувся розкол Виникла нова УАПЦ. Після смерті Мстислава у 1993 р. патріархом УАПЦ став Володимир Ярема, а патріархом УПЦ-КП обрали митрополита Володимира (в миру — Василь Романюк).

Усі ці події мало вплинули на віруючих. Вони не розуміли політичного підтексту церковних сварок, однак усвідомлювали, що утворена без згоди Алексія II церква позбавлена благодаті. Після всіх церковних соборів, суперечок і проклять з'ясувалося, що переважна більшість православних залишилася у лоні РПЦ На початок 1995 р. УПЦ Московського патріархату (МП) налічувала понад 6 тис громад, УПЦ-КП мала тільки 1753 громади, УАПЦ — 616.

Після смерті патріарха Володимира (Романюка) у липні 1995 р. УПЦ-КП очолив Філарет Смерть Володимира і спроби поховати його в національній святині православних українців — Софії Київській викликала найгостріший міжконфесійний конфлікт. Після кривавих сутичок тіло померлого патріарха було поховано прямо перед входом до Софійського собору.

Пануюча в західних областях України греко-католицька церква за чотири століття існування тісно зрослася з культурою, звичаями і традиціями місцевого населення. Більше половини віруючих цієї конфесії підтримують ідею міжконфесіонального єднання, однак за основу єдності беруть свою церкву. Проте УГКЦ не має шансів стати осередком української помісної церкви. У Луганській, Сумській і Черкаській областях греко-католики мають тільки по одній громаді, а в деяких інших областях вони взагалі не мають організаційних структур.

Українці були і залишаються поліконфесійним народом Створення єдиної національної церкви, до чого прагне немало політичних діячів, за цих умов є нездійсненним. Так само непродуктивною є ідея державної релігії Виходячи з цих реалій, Конституція України проголошує «Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова» (ст 35).

Майбутнє українського суспільства — в релігійному плюралізмі, у мирному співіснуванні різних віросповідань.