Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

За темпами і глибиною реформування сільське господарство істотно відрізняється від індустріальних галузей виробництва. На селі значно важче подолати той соціально-економічний устрій, запровадження якого у 30-ті роки коштувало тоталітарній державі величезних зусиль, а селянам — колосальних жертв.

Україна має чудові природні умови для сільськогосподарського виробництва і набутий упродовж десятків поколінь досвід господарювання на землі. Однак, маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості (понад півгектара орної землі в розрахунку на душу населення), вона не могла йти у будь-яке порівняння з країнами Західної Європи щодо постачання свого населення продовольством. Перевага у цьому відношенні над промисловими регіонами СРСР ще не свідчила про благополучний стан справ у сільському господарстві. 3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. не справлялися з постачанням міст продуктами харчування. Значно менша щодо всього населення чисельність працюючих на землі у високорозвинених країнах забезпечувала будь-який попит.

У чому тут справа? Вичерпну відповідь на таке запитання завжди давали колгоспні базари. Селяни, коли вони працювали на величезних земельних масивах колгоспів і радгоспів, використовуючи при цьому машинну техніку, не могли нагодувати місто. Ці самі селяни, працюючи без машин у вільний від основної роботи час на кількох сотках присадибної землі, були спроможні заповнити базари всім, чого потребував споживач. Відповідь полягала в тому, що земля повинна мати господаря, а не працюючого з-під палки найманця

Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох представників української політичної еліти досить рано. У прийнятому 18 грудня 1990 р. Земельному кодексі України вже закладалися, хоча й у декларативній формі, основні положення реформи аграрних відносин, включаючи визнання права приватної власності на землю. Для того щоб наповнити ці положення реальним змістом, треба було створювати законодавчу та нормативну базу.

У березні 1991 р. земля була оголошена об'єктом реформи. Здійснення її покладалося на місцеві ради народних депутатів і Раду Міністрів УРСР. Однак концептуально суть земельної реформи не була вироблена. Органи влади продовжували лише декларувати наміри.

Уряд В. Фокіна восени 1991 р. запропонував Верховній Раді план перетворень, розроблений під впливом концепції російських реформ. Передбачалося, що за 1992 р. колгоспи мають бути перетворені в асоціації або господарські товариства. При цьому забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства

Верховна Рада під тиском уряду почала розробку пакета відповідних законодавчих актів 20 грудня 1991 р. було прийнято Закон «Про селянське (фермерське) господарство». Передбачалося утворення спеціального земельного фонду через вилучення частини земель, що перебували у користуванні колгоспів і радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявляли бажання організувати фермерське господарство.

30 січня 1992 р. парламент України прийняв Закон «Про форми власності на землю». Проголошувалося, що поряд з державною можуть існувати колективна і приватна форми власності на землю, причому всі вони є рівноправними Законодавчо спростовувався один із найголовніших постулатів комуністичної доктрини — про необхідність націоналізації всієї землі. Однак у законі залишалася нерозв'язаною теза про колективну власність на землю. Такої форми власності поза межами СРСР не знали. Було зрозуміло, що Верховна Рада України мала на меті надання права власності на землю колгоспам. Проте незрозуміло, як колгоспи і колгоспники могли б реалізувати це право чи кожний колгоспник з власної волі, чи прийняттям рішень на загальних зборах колгоспу більшістю голосів, чи делегуванням цього права правлінню колгоспу або його голові. Колективна форма власності була абстракцією з міфічного арсеналу «політичної економії соціалізму», так само як і категорія суспільної власності.

Зміст Закону «Про форми власності на землю» переконливо доводив, що українські законодавці не вийшли з-під впливу ідеологічних стереотипів і не могли надати реальним майновим відносинам у суспільстві юридично грамотну форму.

Практика роботи Верховної Ради України свідчила про відсутність у неї концепції реформи аграрних відносин. Парламент обмежувався найпростішим прийняттям декларацій у формі законодавчих актів. На початку 1992 р. він прийняв два документи протилежного змісту постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» і Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Перший з'явився під тиском реформаторів, стурбованих пробуксовуванням земельної реформи. В ньому переглядалися деякі норми Земельного кодексу 1990 р., які гальмували організацію фермерських господарств Другий було прийнято під впливом депутатів — аграріїв, зацікавлених у збереженні існуючого становища.

Керівники України не шкодували слів, щоб відмовитися від колгоспно-радгоспного ладу. На прес-конференції з нагоди річниці проголошення незалежності Л. Кравчук заявив, що колгосп — це не кооперативне господарство, а щось таке, що важко навіть збагнути. У виступі перед працівниками агропромислового комплексу Київщини у травні 1993 р. Голова Верховної Ради України І. Плющ заявив «У нас нема підстав хвалитися існуючим способом виробництва, відстоювати його Можливо, він проіснував би ще п'ять, десять чи двадцять років, але все одно люди дійшли б до його реформування». Та це були лише слова Колгоспи і радгоспи залишалися єдино важливим у сільському господарстві елементом економічної структури Торувала собі дорогу тільки нова термінологія, створюючи оманливе враження здійснюваних реформ.

Рішення Верховної Ради України про перетворення у 1992 р. колгоспів в асоціації або господарські товариства не було реалізовано своєчасно. За цей рік паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. Проте на початок 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94 відсотки загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств На їх базі виникло 6,5 тис. колективних підприємств з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.

Паювання або акціонування майна колгоспів і радгоспів не вирішувало основного питання виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами і виробничих відносин всередині останніх. Річ у тім, що з паювання або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва.

«Партія влади» в своїй обласній та районній ланках здебільшого гальмувала процес виділення фермерам земельних ділянок і відмовлялася надавати їм реальну допомогу. Поміж селян не виявилося багато бажаючих стати фермерами. Вони призвичаїлися до виконання обмежених трудових операцій на основі поділу праці, і багатьом було б непросто взятися за весь цикл сільськогосподарських робіт. Окрім того, демографічна структура сільського населення характеризувалася переважанням людей старшого віку. Такі люди небезпідставно розглядали колгосп, в якому провели все трудове життя, як підприємство, покликане матеріально допомогти їм у пенсійному віці. Зрештою, організація приватного господарства вимагала відповідної машинної техніки, яка не вироблялася промисловістю. Через це у 1993 р. в Україні налічувалося тільки 14,6 тис., а в 1998 р. — 35 тис. фермерських господарств.

Продукція колгоспів і радгоспів з кожним роком обходилася суспільству все дорожче. Щоб закупити восени врожай, держава змушена була надавати товаровиробникам величезні кредити. Сільське господарство стало одним з головних чинників розкручування інфляційної спіралі. Тому у представленій парламентові програмі радикальних реформ. Президент України Л. Кучма приділив особливу увагу необхідності зміни всього комплексу соціально-економічних відносин, які формувалися на селі впродовж десятиліть. Найважливішою ланкою перебудови виробничих відносин в аграрній сфері була земельна реформа.

У листопаді 1994 р. Президент України Л. Кучма видав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». У ньому передбачалося вирішення трьох основних проблем земельної реформи — приватизації, оцінки і ринку землі. В Указі використовувалося поняття колективної власності на землю колгоспів і радгоспів. Проте його слід було розуміти як проміжний стан у формуванні приватної власності, як роздержавлення землі.

Після роздержавлення ставало можливим паювання Забезпечувався пріоритет права окремого власника на продаж свого земельного паю над правом колективу, тобто селянин сам міг вирішити, чи залишати земельний пай у колективному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах оренди, чи заснувати приватне сімейне господарство фермерського типу Розмежовувалися форми власності і форми господарювання на землі. Приватизація землі за цих умов не означала скасування колективних форм господарювання, проти чого протестували ліві партії. Колгоспи могли існувати, але тільки після господарського самовизначення кожного персонально селянина — власника. Цим реально забезпечувалося право кожного власника земельного паю вирішувати, як йому господарювати — у колективі або самостійно. Така норма відповідала критеріям демократичного суспільства.

Роздержавлення і паювання землі покладалося на керівників і фахівців колгоспів та радгоспів. Тим самим проблема їх протистояння земельній реформі знімалася. Маючи особливо великі майнові паї, ця категорія найвпливовіших у сільській місцевості працівників ставала економічно зацікавленою у здійсненні реформ.

До початку 1998 р. документи на право земельної власності отримали майже всі колективні господарства. Розпочалася реалізація завдань другого етапу реформи — формування реального власника землі, передачі землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Майже 6,1 млн громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить близько половини земельних угідь України. Було завершено приватизацію присадибних ділянок

Створення нових форм господарювання на селі на засадах приватної власності на майнові та земельні частки (паї) набуває все більшого поширення. Власники паїв, частіше інтуїцією, ніж законодавчими і нормативними актами, створюють господарські товариства, сімейні й родинні селянські (фермерські) господарства, приватні агрофірми, підсобні господарства, кооперативи. Вибір форми господарювання здебільшого залежить від соціально-психологічного клімату в кожному населеному пункті, конкретному господарстві Широко відомі своїми успіхами господарські товариства «Степан Мельничук» в Івано-Франківській області, їм. Б. Хмельницького у Львівській області, фермерські господарства Юрія Гута і Василя Микитчина на Галичині, Віталія Задорожного на Дніпропетровщині переконують у високій ефективності цієї форми господарювання Приватні агрофірми «Манжелія» і «Прогрес» на Полтавщині, «Світанок» і «Білаки» на Львівщині засвідчили, що роль лідера-господаря є визначальною при створенні таких організаційно-правових суб'єктів господарської діяльності.

Спільною для всіх нових форм господарювання особливістю є широке застосування орендних відносин. Адже власник земельного чи майнового паю, не маючи змоги самостійно господарювати (особливо це стосується пенсіонерів), передає свої паї в оренду, щоб одержувати орендну плату.

Цінним є те, що орендні відносини на селі дали можливість не подрібнювати земельних масивів, не руйнувати цілісних майнових комплексів. Вони дають змогу еволюційним шляхом формувати власників — господарів, які бережливо використовують майно і землю, запроваджують нові технологи, застосовують сучасну техніку та нарощують темпи виробництва продовольства.

Внесок приватного бізнесу у становлення ринкових відносин в агропромі стає вагомішим. Водночас зростає роль у цьому обласних і особливо районних державних адміністрацій. Вони покликані надавати практичну допомогу новим формам господарювання на селі — одноосібним, колективним, міжгосподарським і державним підприємствам АПК у процесі їх реформування та реструктуризації. Наприклад, у

Львівській області ще у 1993 р. було створено центр приватизації та аграрної реформи і його районні відділи. З 1996 р. тут почало діяти агентство з реструктуризації та розвитку сільського господарства. Воно надає після приватизаційну підтримку реформованим і ново створеним господарствам селян. Аналогічну структуру створила Глобинська райдержадміністрація Полтавської області.

Приватні виробники охоче вступають у кооперативну та інші колективні форми об'єднання, які сприяють ефективності виробництва, і залишають ті колективи, які обмежують їхні права власників, загрожують розоренням. Досвід засвідчив, наприклад, неприйнятність для селян акціонерних товариств у сфері земельних відносин і сільськогосподарського виробництва.

Натомість перспективними для селян є кредитні спілки, покликані допомогти їм на перших порах господарювання, наприклад для придбання техніки під невеликий відсоток. Виходячи з досвіду країн з ринковою економікою, де сільським виробникам виділяється 40 відсотків кредитних ресурсів, а стрижнем кредитування виступають іпотека і лізинг, необхідно розглянути цю проблему для її практичного вирішення.

Це тим важливіше, що аграрний сектор перебуває у стані катастрофічної руйнації. Його відкинуто на кілька десятиліть назад. Валова продукція сільського господарства 1996—1998 рр. за обсягом дорівнювала середньорічній валовій продукції 1958—1961 рр.

Узаконений ще в роки колективізації нееквівалентний обмін між містом і селом, промисловим і аграрним секторами економіки виробив погляди на сільське господарство як на безвідмовного і фактично безправного донора, за рахунок якого державою латалося чимало дірок у бюджеті. Державні замовлення сільським товаровиробникам традиційно стали формою їх узаконеного визиску. Господарствам — виконавцям держзамовлення заборговано сотні мільйонів гривень.

Господарства усіх форм власності через нестачу коштів скоротили закупівлю техніки, запасних частин, споживання нафтопродуктів, добрив, комбікормів. 1996 р. з кожного гектара було зібрано лише 19,7 ц. зернових. Загалом валовий збір зерна становив 24,5 млн т. Це найнижчий показник за два десятиліття. Валовий збір цукрових буряків за останні роки зменшився із 40—45 млн т. до 23 млн, а виробництво цукру — з 5 до 2,8 млн т. Слід сподіватися на те, що запроваджена у 1997 р. практика реалізації сільськогосподарської продукції через біржі й відмова від держзамовлень припинить спад виробництва.

Тим часом у тваринництві різко зменшувалося поголів'я всіх видів худоби і птиці. Припинили роботу внаслідок банкрутства великі тваринницькі комплекси з виробництва м'яса та яєць на промисловій основі. У 1996 р. порівняно з 1990 р. у суспільному секторі кількість великої рогатої худоби зменшилася з 21 до 11,7 млн голів, у тому числі корів з 6,2 до 4,1 млн голів. Ці втрати до певної міри компенсовані за рахунок приватного сектора сільського господарства: за п'ять років у ньому чисельність великої рогатої худоби збільшилася на 400 тис. голів корів і на 700 тис. голів свиней. Завдяки цьому вдалося не допустити спаду виробництва продукції.

Поголів'я свиней за 1990—1996 рр. зменшилося з 14 до 6,1 млн голів, птиці — із 132,9 до 34,4 млн голів. Надій молока від корови знизився з 2941 до 1733 кг., валове виробництво молока — з 18,6 до 7,7 млн т., м'яса — з 4,6 до 1,4 млн т., яєць — з 10,1 до 3,6 млрд штук.

Усе це відчутно позначилося на рівні народного добробуту, який за цей час знизився. За п'ять років споживання м'яса і м'ясних продуктів на душу населення зменшилося з 68,2 до 38,2 кг., молока та молокопродуктів — з 373 до 243 кг., яєць — з 272 до 171 млрд шт.

Десятиліттями комуністична влада дивилася на українське село лише крізь призму тонн, центнерів та інших вимірів продукції, що воно має давати державі.

У кінці 1999 р. вийшов Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Його прийнято через те, що положення указу від 10 листопада 1994 р. не набули форми законів і були виконані формально, на папері. В результаті у 1999 р. 85 відсотків колективних сільськогосподарських підприємств стали збитковими (для порівняння у 1994 р. — 24 відсотки).

Рівень життєзабезпечення села невпинно знижувався, і у посткомуністичну добу досяг того мінімуму, нижче за який опускатися неприпустимо.

Особливо загрозливою є демографічна ситуація. Українське село старіє. Перевищення смертності над народжуваністю охопило майже всі регіони. В окремих областях зростає безробіття, в інших — села знелюднюються, в них через нестачу трудових ресурсів не обробляються землі, згортається виробництво. Понад сто сільських районів, на які припадає четверта частина сільськогосподарських угідь, є зонами демографічної кризи.

З викладеного можна виділити головне — відсутність для працюючих у колективних господарствах матеріальних і моральних стимулів до праці. В державному й колгоспному секторах аграрного виробництва мотивація до праці незадовільна. Заробітна плата селян залишається найнижчою у народному господарстві України. В кризових умовах більшість господарств неспроможна вчасно виплатити заробітну плату.

Тим часом половина житлових будинків на селі уже в аварійному стані. Центральне опалення мають лише 1,6 відсотка селянських дворів, газопроводи — 15, водопроводи — 19 відсотків. Майже 700 сіл в Україні залишаються без телефонного зв'язку, 1227 не мають під'їздів з твердим покриттям. Мешканці 1200 сіл користуються привізною водою. Скорочується мережа медичних закладів. Неймовірно, але факт: є лікарні без лікарів і фельдшерсько-акушерські пункти взагалі без медичних працівників.

Село без школи не має майбутнього. Таких сіл в Україні — понад 14 тис. Сільські діти змушені навчатися у школах, де п'яту частину дисциплін викладають або не фахівці з предметів, або пенсіонери, офіцери-відставники чи студенти. Понад три тисячі педагогів сільських шкіл взагалі не мають належної освіти.

Наведені цифри дають змогу дійти висновку про те, що негативний процес занепаду економічного життя, який розпочався ще в роки існування СРСР, набув повального характеру і катастрофічних розмірів уже в політичних умовах незалежної України. У проведенні реформ домінували адміністративні заходи. Однак владним структурам поки що не вдалося зупинити руйнівний процес.

Як в індустріальному, так і в аграрному секторах економіки України поступово триває формування ринкових відносин, повільно, але відбувається перерозподіл землі і майна. Змінюються організаційні форми виробництва, переробки та реалізації продукції. Йде інтенсивний пошук нового, ефективного господаря.