НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ

ЦІНОВА ПОЛІТИКА

Російські реформи почалися з січня 1992 р. лібералізацією цін. Лібералізація означала відмову від фіксованих цін і в умовах економічної кризи обернулася їх стрімким підвищенням. Ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100, а на нафту — в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції.

Падіння виробництва і стрімке зростання собівартості продукції різко знизили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно підвищувалися Дефіцит покривався випуском не забезпечених продукцією паперових грошей. Інфляція поступово переросла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися у 21 раз, а за 1993 р. — в 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалося в цей час у жодній країні світу.

Національний банк України розпочав жорстку дефляційну політику і в липні 1994 р. добився найнижчого (2,1 відсотка) рівня інфляції за попередні три роки. Однак монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості з виплати заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків, зростанням неплатежів за товари і послуги в народному господарстві.

Такі самі явища спостерігалися і в Росії, але у значно менших масштабах Б. Єльцин у березні 1994 р. назвав кризу неплатежів явищем, що загрожувало національній безпеці. Між тим параметри платіжної кризи в Україні перевищили заборгованість російських підприємств та організацій майже в 10 разів. В українській економіці накопичився потужний інфляційний потенціал, який поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції.

Процеси накопичення в галузях народного господарства припинилися. Це означало, що почався фізичний розпад продуктивних сил.

Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Перехід на купони було здійснено за півроку. У середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони.

Гривню передбачалося ввести в обіг у 1992 р. Купюри були віддруковані і зберігалися у сховищах Національного банку. Однак ситуація в економіці, що невпинно погіршувалася, зробила неможливою грошову реформу. Курс купонокарбованця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з'явилася 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала чотирьох доларів. У 1995 р. були віддруковані мільйонні купюри.

В умовах інфляції такого масштабу відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. становила близько 7 млрд дол. Найбільше боргів припадало на частку Росії і Туркменістану за поставку енергоносіїв.

Борючись з інфляцією, уряд повернувся до звичних методів директивного господарювання. Однак запровадження фіксованого, тобто примусового, курсу купонокарбованця щодо долара і рубля призвело до зростання оборотів «тіньової економіки», колосального посилення корупції в державному апараті, величезних перевитрат виробників під час експорту продукції і відпливу капіталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників на території України зберігалося від 2 до 4 млрд, а поза її межами— від 10 до 20 млрд дол. США. Цей відплив валюти знекровив економіку України.

Для того щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати частку податків. В Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90 відсотків. Проте це призвело до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», подальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розпаду командної економіки.

Небажання впливових представників «партії влади» йти шляхом реформ призводило до прогресуючого занепаду народного господарства. Під час «Великої депресії» в США (1929—1933 рр.) промислове виробництво зменшилося на 25 відсотків, а в роки Великої Вітчизняної війни в СРСР спад виробництва дійшов до 30 відсотків. Деструктивні процеси в українському народному господарстві на початку 90-х років були глибші, хоча обсяг промислової продукції скоротився меншою мірою Експерти Міжнародного валютного фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні у 1994 р. стала гіршою, ніж в будь-якій країні, за винятком воюючих.

Зубожілі люди у відчаї все частіше почали питати себе якщо керманичі держави неспроможні забезпечити життєдіяльність суспільства, то чи не краще було б відродити Радянський Союз? Під час виборчого марафону 1994 р. немало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб вирішення проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.

Такі настрої в суспільстві стривожили «партію влади». Для багатьох її представників національні інтереси вийшли на перший план порівняно з корпоративними. Врешті-решт втрата державності дошкульно била також по корпоративних інтересах, оскільки перетворювала «партію влади» на те, чим вона вже була до 1991 р. — виконавця рішень, що приймалися за межами України.

Тому проголошена новообраним Президентом Л. Кучмою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною Радою України. Не змінюючи радикально складу Кабінету Міністрів, Президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з основного — лібералізації цін і валютного курсу.

Тільки одна з впливових у Верховній Раді партійних фракцій відкрито висловила незгоду з президентським курсом. В оприлюдненій комуністами заяві перші укази Л. Кучми засуджувалися. Натомість пропонувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом. Однак у запропонованих заходах не було нічого нового. Адже восени 1993 р. уряд уже розпочав згортання ринкової лібералізації, запровадженої раніше під впливом російських реформ. Тоді закрилися торги міжбанківської валютної біржі, було введено нереально низький фіксований валютний курс і відновлено ліцензування експорту багатьох товарів. Адміністративне втручання в макроекономічні процеси призвело до поглиблення кризи різко зросла інфляція, збільшилося від'ємне сальдо платіжного балансу, економічна активність стала в небезпечно великих масштабах переміщуватися з легальної сфери в нелегальну. Обороти «тіньової економіки» у 1994 р. досягли 40 відсотків валового внутрішнього продукту. Посилення властивого радянській економіці директивного начала призвело до зворотного результату послаблення реального впливу держави на народногосподарські процеси, нарощування обсягів неврахованого виробництва та позабанківського грошового обігу, масового приховування, у тому числі за кордоном, прибутків від реалізації продукції, невиплати податків Блокування реформ вело у безвихідь Саме такий висновок було зроблено у доповіді «Шляхом радикальних економічних реформ», поданій Президентом Л. Кучмою до Верховної Ради України.

Здійснюючи заходи щодо економічної лібералізації, Президент Л. Кучма зробив кроки до поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами України на світовій арені — Росією і США.

У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені за три роки економічні зв'язки. Йшлося не про механічне відтворення зв'язків, властивих для загальносоюзного народногосподарського комплексу. Це вже було неможливо, оскільки більше не існувало колишньої неринкової Росії. Мова не йшла також про одержання пільг і привілеїв в обмін на поступки, що підривало б державний суверенітет. Розглядалися можливості для взаємовигідного партнерства на рівноправній основі між Росією та Україною.

У відносинах із США, які могли надати Україні велику економічну допомогу і мати вирішальний голос у міжнародних фінансових організаціях, потрібні були рішучі кроки іншого характеру. Взаємини і. США істотно затьмарювалися нерозв'язаною проблемою без'ядерного статусу України. Спираючись на більшість депутатів Верховної Ради яка підтримала без'ядерний статус, Президент України Л Кучм; оперативно вирішив проблему приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь. Під час його візиту до Вашингтона були укладені нові угоди про подання американської допомоги Україні з здійсненні економічних реформ. Серед країн, які отримували допомогу від США, Україна перейшла на третє місце в світі після Ізраїлю й Єгипту.

Кредити, що надавалися Україні як урядами США, ФРН, Італії інших країн, так і міжнародними організаціями — Європейським банком реконструкції і розвитку, Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком, допомогли поліпшити становище у платіжному балансі. Без них, зокрема, неможливо було хоча б частково розплатитися з Росією і Туркменістаном за енергоносії. Домагаючись кредитів, українські уряди ціною збільшення зовнішньої заборгованості відтягували на майбутнє вирішення нерозв'язних в умовах гострої економічної кризи проблем.

Багато економістів з тривогою зауважували, що Україна «сіла на кредитну голку», тобто потрапила у залежність від зарубіжної фінансової допомоги. Підстави для такої стурбованості були Кредитна форма використання зарубіжних коштів, як правило, досить небезпечна. Адже кредитами розпоряджаються не бізнесмени, а чиновники. Значна частина державних кредитів елементарно «проїдається».

Кредити міжнародних фінансових організацій здебільшого виділялися під загальне зобов'язання здійснювати ринкові реформи. Вони використовувалися урядом на власний розсуд. Виникали й такі ситуації, коли зарубіжні кредити об'єктивно сприяли консервації неринкових форм виробничих відносин або подовжували стан технічної відсталості. Наприклад, можливість оплати енергоносіїв за рахунок зарубіжних кредитів давала змогу й надалі використовувати у виробництві застарілу техніку з підвищеними показниками енергоємності Уряд мав підстави вважати, що в даному разі краще уникнути безробіття і подальшого занепаду виробництва, ніж вивести з експлуатації надто енергоємне устаткування.

Спільною помилкою урядів В. Масола, Є. Марчука (з червня 1995 р.) і П. Лазаренка (з травня 1996 р.) було надання переваги кредитній формі одержання іноземних інвестицій. Виконавча влада, яка виявилася у цьому разі цілком солідарною з владою законодавчою, не створювала необхідних умов для того, щоб «швидка допомога» у вигляді бюджетних кредитів почала поступатися місцем прямим інвестиціям приватного зарубіжного капіталу, передусім у промисловість. Закордонні інвестиції на внутрішньому ринку — це нова техніка, технологія й організація виробництва, тобто це нові робочі місця, підвищений рівень продуктивності та оплати праці, поліпшені показники якості продукції. Отже, це можливість виходу на світовий ринок з конкурентоспроможною продукцією, злам монополії господарських структур, успадкованих від радянської доби, нове джерело поповнення прибуткової частини державного бюджету.

Інвестиції надходили до України вузеньким струмочком: 1,5 млрд дол. за п'ять років. За цей час Угорщина залучила в своє господарство близько 10 млрд дол., тобто в півсотні разів більше у розрахунку на душу населення. Деякі фірми згортали свою діяльність в Україні через нестабільність урядової політики щодо іноземного капіталу, корумпованість чиновників, неприхильне ставлення до них більшої частини суспільства.

Неприхильність багатьох до зарубіжних капіталів пояснювалась пануванням у свідомості стереотипів радянського часу: не варто, мовляв, ставити під загрозу незалежність держави. Проте у Франції, де зарубіжний капітал контролює третину робочих місць, нікому не спадає на думку провести паралель між державною незалежністю і масштабами інвестицій з-за кордону.

Умовами виходу з економічної кризи були реструктуризація промисловості та її технічне переозброєння. Бюджетні інвестиції на ці цілі не задовольняли навіть найменших потреб. Позбавлені капіталовкладень підприємства не могли ефективно конкурувати на внутрішньому ринку з потоком зарубіжних товарів, тим більше — заробляти валюту на зовнішньому ринку. Вони поступово згорталися, припиняли платежі за отримувані товари й послуги, не платили податків до бюджету. У пошуках бюджетних доходів держава посилювала тиск на тих, хто тримався на поверхні економічного життя. Немотивований податковий тиск змушував багатьох підприємців приховувати масштаби своєї діяльності. Частка «тіньової економіки» набула потворних масштабів, у 1997—1998 рр. вона перевищила, за більшістю оцінок, половину валового внутрішнього продукту.

Наслідком цих негативних процесів ставало поглиблення кризи неплатежів, зростання безробіття, посилення залежності держави від фінансових донорів із-за кордону. Певна часткова стабілізація була помітна лише в галузях промисловості, які спромоглися вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок.

Безсумнівним успіхом останніх років стало досягнення відносної фінансової стабілізації. Восени 1996 р. в обіг було запроваджено гривню. Створилися об'єктивні передумови для припинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни і залучення іноземних інвестицій.

Проте грошова реформа супроводжувалася встановленням надто високого курсу гривні щодо долара США та інших валют. Штучна девальвація гривні, яка не узгоджувалася ні з кризовим станом економіки, ні з реальною купівельною спроможністю нової валюта, значно підірвала можливості українського експорту.

Восени 1998 р. під впливом російського дефолту гривня наполовину знецінилася. У 1999 р. продовжувалося повзуче зниження її курсу щодо основних світових валют. Це спричинило істотне розширенню експортних можливостей вітчизняної промисловості. Частка експорту товарів і послуг у структурі ВВП зросла з 26 відсотків у 1993 р. до 42 відсотків у 1999 р. Зростав передусім експорт у країни далекого зарубіжжя. У 1999 р. частка цих країн в українському експорті досягла 64 відсотків, а частка країн СНД і Балтії скоротилася до 36 відсотків.

В Україні інтенсивно розвивається недержавний сектор економіки. За 1991—1993 рр. форму власності змінили 3,6 тис. підприємств та організацій, а за 1994—-1999 рр. — 61,7 тис. У 2000 р. понад 70 відсотків обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.

Приватизація, однак, не дала відповідального господаря, який міг би залучити зарубіжні інвестиції та технології, збільшити кількість робочих місць. Річ у тім, що приватизація через сертифікатні аукціони призвела до розпорошення акцій. Фактичними господарями стали у таких випадках директори, тобто люди, які не мали власного капіталу або кредиту довіри у зарубіжних інвесторів. З'явилася величезна кількість приватних підприємств, які мали заборгованість по заробітній платі, не здійснювали платежів до бюджету і пенсійного фонду, не платили одне одному. Почастішали випадки, коли псевдо-власники використовували майно і доходи підприємств та організацій для власного збагачення. Такі директори перетворилися на гальмуючу виробництво силу, яка знайшла спільну мову з лівими партіями і блокувала подальшу приватизацію.