Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ

ПРОМИСЛОВІСТЬ

Упродовж десятиліть українська промисловість за директивами з центру розвивалася в інтересах воєнно-промислового комплексу. Підприємства самого ВПК і обслуговуючі галузі були основою важкої промисловості республіки. Структурна перебудова такої промисловості, переорієнтація її на задоволення попиту широкого споживача вимагали величезних капіталовкладень і тривалого часу. Ні капіталовкладень, ні часу на масштабну реструктуризацію промисловості не знайшлося. Тим часом попит населення на промислову продукцію став задовольнятися за рахунок імпорту. Товари західних фірм після лібералізації торгівлі заполонили український ринок. Той невеликий сектор вітчизняної промисловості, який завжди орієнтувався на широкий ринок, у цій ситуації виявився неконкурентоспроможним.

На перший погляд, так звані «базові галузі» української промисловості, передусім вуглевидобувна і металургія, були винятково розвиненими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів, завдяки їм за випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед інших європейських країн. Здавалося, що переорієнтувати продукцію базових галузей з ВПК на підприємства, що обслуговували потреби населення, не складе особливих труднощів.

Насправді це виявилося не так. Технічний рівень базових галузей був недосконалий, оскільки вони з 60-х років не користувалися увагою Держплану СРСР. У розвиткові нових потужностей Москва віддавала перевагу регіонам з більш сприятливими техніко — економічними показниками виробництва. Донбас відчував гострий дефіцит коштів на технічне оновлення виробництва, тому що загальносоюзні централізовані капіталовкладення спрямовувалися у добувну й обробну промисловість Кузбасу.

У результаті базові галузі промисловості України не мали необхідного технічного рівня для роботи в умовах ринку. Вони спромоглися вийти на міжнародний ринок тільки з напівфабрикатами, що придбавалися за цінами нижче собівартості. Така торгівля була економічно невигідною, але давала тверду валюту.

Сукупний технічний рівень промисловості, яка працює в ринкових умовах, зовсім не залежить від темпів її зростання за рахунок нових потужностей. Коли нові підприємства або нові цехи на діючих підприємствах взагалі не будуються, технічний рівень існуючого виробництва зростає за рахунок вилучення застарілого устаткування і переобладнання виробництва новими машинами і механізмами. В іншому випадку продукція підприємств стала б неконкурентоспроможною.

За цією схемою могла розвиватися й радянська промисловість. Однак так розвивалися лише привілейовані підприємства ВПК Технічний рівень основної частки промисловості, хоча вона також здебільшого працювала на ВПК, підвищувався лише за рахунок введення нових потужностей. Вони за необхідності оснащувалися новітньою технікою. У промисловості, яка мала одного власника — монополіста і ніколи не відчувала проблем із збутом (до початку операційного року було відомо, кому, що і в яких кількостях постачати), не було потреби в постійному вдосконаленні продукції за рахунок технічного переозброєння.

Галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкладень у створення нових потужностей катастрофічно швидко старіли. Існуючі потужності в радянській промисловості десятиліттями майже не оновлювалися за рахунок амортизації, тобто коштів, що входили у собівартість продукції. Частка амортизації, яка призначалася для цілей оновлення (реновація), вилучалася до бюджету, а потім використовувалася для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших галузях і на інших територіях.

Можливість додаткового (понад фонд нагромадження у національному доході) фінансування капітальних вкладень у галузі, які вважалися пріоритетними, штучно прискорювала темпи зростання цих галузей. Разом з тим це призводило до знекровлення галузей, які недоотримували створювані в них амортизаційні кошти і водночас не мали достатньої кількості асигнувань на нове будівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й легка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20—30-х років, постійно відроджувана методами капітальних ремонтів. Кошти на ремонтні роботи забезпечувалися за рахунок другої половини амортизаційних відрахувань, яка не вилучалася у підприємств і часто становила єдине джерело для підтримання машин і механізмів у працездатному стані. Експлуатація застарілої техніки спричинювала виробництво низькоякісної продукції, перевитрати сировини, матеріалів і палива, погіршення екологічного стану.

Дезінтеграція велетенської країни з командною економікою негативно вплинула на економічне становище кожної нової держави, що постала на руїнах СРСР. Проте наслідки дезінтеграції меншою мірою позначилися на Росії й більшою — на інших республіках, які істотно поступалися їй за територією та економічним потенціалом. Ця особливість випливала із самої суті командної економіки — її централізації.

Держплан СРСР створював підприємства «під себе». Йому було зручно мати справу з гігантськими заводами, продукція яких задовольняла потреби великого регіону або навіть усієї країни. Промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і зовсім не залежала у фінансовому або техніко — економічному відношенні від території, на якій розміщувалася.

Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис найбільших підприємств України. Після розвалу СРСР вони майже зависли у повітрі. Певний час ще підтримувалися старі виробничі зв'язки, хоча відразу почалися утруднення з фінансуванням. Гостріше стали відчуватися перебої з матеріально-технічним постачанням.

Не більше однієї п'ятої обсягу промислової продукції України мало завершений вигляд, тобто набувало форми кінцевого продукту безпосередньо на території республіки. Основна частина продукції складалася з напівфабрикатів і комплектуючих виробів, що використовувалися у виробничому процесі в інших республіках. Тому порушення господарських зв'язків між республіками, які стали незалежними державами, негативно позначилося на стані вітчизняної промисловості.

Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків ініціювала не Росія, яка була зацікавлена утримати їх хоча б з політичних міркувань. Він зумовлювався прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід. Однак господарству України така нерозумна політика дорого обійшлася. Продукції українських підприємств на Заході ніхто не чекав, оскільки за світовими стандартами вона була неконкурентоспроможною. Припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно — без фінансування. Падіння виробництва в Україні у 1991—1993 рр. не менш як на третину зумовлювалося скороченням зв'язків з колишніми союзними республіками.

За критеріями індустріального суспільства економіку України можна було б назвати розвиненою. Проте світова економіка уже давно увійшла в постіндустріальну фазу розвитку. Постіндустріальне суспільство змінило свою економічну основу. Провідними с гали інші галузі. Особливо разюче змінилася енергетична складова народного господарства Країни Заходу змушені були витрачати величезні кошти на поступовий демонтаж вуглевидобутку, створення робочих місць для колишніх шахтарів і перекваліфікацію робочої сили. Зокрема, Німеччина витратила сотні мільярдів марок і десятки років, щоб змінити однобічну орієнтацію Рурського промислового регіону на вугілля і метал.

Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля Після того як вугілля стало витіснятися більш дешевими видами палива, виникла залежність від нафти і газу. Власних родовищ нафти в Україні було мало, а поклади шебелинського газу швидко вичерпалися. Впродовж останніх трьох десятків років існування СРСР нафта і газ у великих кількостях надходили з інших регіонів Нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, нижчими від світових у десятки разів. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції, однак платила за це майже повною відсутністю енергозберігаючих технологій.

Після входження колишніх союзних республік у світове господарство стала неминучою ліквідація цінових диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив зі світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього розриву було спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі. Після того як Україна стала платити Роси і Туркменістану реальну ціну за нафту і газ, частка витрат на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко піднялася. Це спричинило підвищення сукупних витрат виробництва і відповідне зменшення маси обчисленого національного доходу.

Економія палива за рахунок запровадження енергозберігаючих технологій була можливою тільки теоретично для цього не вистачало ні часу, ні коштів. Відсутність економічних реформ зводила нанівець можливості користуватися зарубіжними інвестиціями. Замінити придбане в Росії і Туркменістані паливо вітчизняним також було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно було пристосоване для споживання нафти і газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні не зростав, а скорочувався із 165 млн т. у 1990 р. до 70 млн т. у 1996 р. По-третє, після Чорнобильської катастрофи були переглянуті в бік істотного скорочення всі плани використання ядерної енергії В результаті сукупної дії цих чинників недостача енергоносіїв стала найвужчим місцем української економіки. Вона великою мірою поглибила спад виробництва.

Із зазначеного можна дійти однозначного висновку Росія опинилася у кращих стартових умовах для переходу від командної до ринкової економіки, ніж Україна.

Справді, Росія менше постраждала від розриву зв'язків, утворених за десятиліття існування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, оскільки мала більшу кількість підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. У неї був стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів тощо. Росія успадкувала від СРСР кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. Доводилося на порожньому місці створювати такі інституції, як Національний банк, посольства і консульства, експортно-імпортні організації тощо. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням була наявність в Росії і відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки Росія була «підведена» до реформ найгострішою продовольчою кризою у своїх промислових регіонах. Продовольче становище в Україні було набагато кращим.

Звичайно, економічна криза, яка розтягнулася в Україні на всі 90-ті роки, була успадкована у багатьох своїх компонентах від радянських часів. Це підтверджують неспростовні факти. Однак на тяжкий стан народного господарства наклали глибокий відбиток власні негаразди молодої держави.

Слід визнати, що в економічній політиці всіх урядів незалежної України було більше прорахунків, ніж успіхів. Передусім це пояснюється відсутністю необхідного інтелектуального забезпечення ринкових перетворень Українська еліта була недосвідченою. Вона не знала ринкової економіки і несміливо приймала власні рішення, оскільки раніше її привчали тільки виконувати вказівки союзного центру Навіть вдалі рішення важко торували собі дорогу. Попередня виконавча вертикаль влади була зруйнована, а створення нової наштовхнулося на істотні політичні утруднення.

Кризова ситуація в економіці України була викликана й відсутністю запобіжників, здатних попередити використання влади в інтересах особистого збагачення. Тривалий етап перебування української економіки у стані напівколапсу-напівхаосу пояснювався злою волею багатьох представників колишньої компартійно-радянської номенклатури. Такий стан був найкращим для перетворення влади на власність Користуючись владою або впливом, немало представників колишньої компартійно-радянської номенклатури всілякими засобами «приватизували» державне майно у власні кишені Суспільство ще не мало істотних важелів впливу на державну владу і не встигало виробляти ефективні засоби для попередження такої «прихватизації». Батьком ринкових реформ у Росії був Є. Гайдар. Тому публіцисти назвали цей курс «гайдарономікою». Відповідно до рекомендацій міжнародних фінансових органів входження Росії в ринок відбувалося шляхом відмови від директивного втручання в народногосподарські процеси. Вважалося, що утворюваний ринок сам регулюватиме попит і пропонування товарів, курси валют, величину заробітної плати тощо. Проведення такого курсу потребувало знання законів ринкової економіки, обережності й поетапності у здійсненні реформ, наявності твердої виконавчої влади, спроможної своєчасно здійснювати соціальний захист найменш захищених категорій населення.

Російські реформатори в урядах Є. Гайдара і В. Чорномирдіна діяли методом проб і помилок. Проте вони діяли, наполегливо просуваючись до ринку. Натомість українська політична еліта витрачала час на дебати про те, куди йти до капіталізму чи до соціалізму? Відмова від нав'язаного комуністичною доктриною штучного поділу світу на суспільно-економічні формації відбувалася (якщо взагалі відбувалася) надто болісно й уповільнено.

Ринкові реформи в Україні все-таки розпочалися, проте не з волі її керівництва, а за «законом сполучених посудин». Надто тісно пов'язане з російською економікою, її господарство змушене було плентатися у фарватері курсу, який прокладався за межами кордонів нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіантів трансформації командної економіки в ринкову Власне, Україна не здійснювала справжні реформи, а пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарства інших країн.