Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ НА МЕЖІ ХІХ-ХХ ст.

СТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПАРТІЙ НАДДНІПРЯНЩИНИ

На початку XX ст українці Російської імперії значно активізували свою участь у політичній діяльності, свідченням чого стало формування українських партій. Вони виникли і змогли поширити свої ідеї внаслідок наявності відповідних соціально-економічних, політичних і організаційних передумов. Поява українських національних політичних партій була прискорена національним гнітом і соціальним напруженням, яке на початку XX ст. вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократичної революції. Новостворені парти так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню могутню силу для здійснення своїх партійно-програмних вимог.

За політичною і соціально-економічною спрямованістю, стратегією і тактикою українські партії Наддніпрянщини можна поділити на ліворадикальні та ліберально-демократичні.

До ліворадикальних належать Революційна українська партія (РУП, 1900 р.), Українська соціалістична партія (УСП, 1900 р.), Українська народна партія (УНП, 1902 р.), Українська соціал-демократична спілка («Спілка», грудень 1904 р.), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, грудень 1905 р.) та ін.

До ліберально-демократичних входять Українська демократична партія (УДП, 1904 р.), Українська радикальна партія (УРП, 1905 р.), Українська демократично-радикальна партія (УДРП, 1905 р.).

Український партійно-політичний спектр сформувався переважно на основі двох базових організацій — Революційної української партії та Всеукраїнської безпартійної загальної організації, створеної в 1897 р. РУП дала початок значній частині ліворадикальних партій, а Всеукраїнська безпартійна загальна організація стала базою для ліберально-демократичних організацій. Закономірно, що політична орієнтація та програмні вимоги вимальовувалися поступово, в міру їх дозрівання і організаційно-політичного відокремлення від політичного цілого, на базі якого відбувалося формування партійних структур.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП). Вона виникла 29 січня 1900 р. в Харкові на так званій «раді чотирьох» (Д Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича і М. Русова). Метою цієї першої у Східній Україні політичної організації було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію Новостворена партія виступала не тільки проти неполітичного українофільства, а й проти примиренства з російськими революційними групами в Україні «Молодими провідниками нової партії, — писав. В Дорошенко, — керували у великій мірі настрої, вони ще не мали виробленої програми, ні виразних поглядів на найближчі завдання політичної роботи. Відчували, що надходять революційні події, і тому мусили виявити свою активність, щоб не зостатися на боці від великого історичного руху».

Від початку свого існування РУП гуртувала українців різних ідейно-політичних поглядів, об'єднаних ворожістю до московського режиму та прагненням революційної боротьби з існуючим ладом. У ній існувало кілька течій соціал-демократична, народницько-революційна, національно-радикальна. У створенні цієї партії Валентин Садовський вбачав поклик часу, коли в українській громаді знайшлися люди, які зрозуміли потребу моменту РУП стала, так би мовити, найкращим «резервуаром», у якому могла вміститися вся нагромаджена революційна енергія молоді. Денаціоналізаційний процес завдяки їй був значною мірою ослаблений, а до української справи приєдналися нові сили інтелігенції.

Проте провідники нової партії змушені були шукати програмні основи своєї організації і звернулися до харківського адвоката М. Міхновського з пропозицією дати проект нової програми. Як завзятий націоналіст той, узагальнив свої ідеї в окремій брошурі під назвою «Самостійна Україна», що була видана у Львові в середині 1900 р. і деякий час визнавалася за програмний документ партії. У брошурі йшлося про необхідність боротьби за єдину, неподільну, вільну і самостійну Україну, яка б відповідала ідеям та сподіванням національно-революційного крила РУП. Однак засновники партії за своїми настроями були переважно соціалістами. Разом з тим у брошурі «Самостійна Україна» про соціалізм не було й мови. Вона була позбавлена соціально-економічних вимог і гасел. У ній нічого не говорилося про внутрішній лад, устрій самостійної України, що викликало незадоволення тієї частини партійців, які основну увагу приділяли соціально-економічним проблемам.

З погляду політичного «Самостійна Україна» не була в повному розумінні програмою, оскільки питання тактики і стратегії політичної боротьби окреслені в ній дуже побіжно. Проте Д. Антонович та інші засновники партії, які тяжіли до соціалізму і не мали на той час іншого обгрунтування завдань партії, спочатку змушені були визнати «Самостійну Україну» за програмний документ РУП.

Внутрішні суперечності в РУП швидко загострювалися, оскільки соціал-демократи підкреслювали соціалістичні засади партії. Проте протягом перших двох років в РУП була помітною національно-радикальна течія. Тому в означений час партія поєднувала націоналістичні позиції з соціал-демократичними. Ідеологічне обличчя РУП у 1900— 1902 рр. було розпливчастим і поєднувало соціалізм з властивим для молоді наївно-романтичним патріотизмом.

За соціальним станом до РУП входили переважно студенти, представники інтелігенції, частина селянства та пролетаріату. Це свідчить про те, що партія прагнула спертися на ідею об'єднання всіх опозиційних самодержавству сил і виступити як загальнонаціональна організація.

Дуже швидко РУП поширила свою організаційну мережу на всю Наддніпрянську Україну. До 1902 р діяло вже шість міських організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі, координованих центральним комітетом. До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Пізніше виникли Чорноморська «вільна громада» на Кубані й Донський комітет РУП. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, було засновано закордонний комітет у Львові та Чернівцях РУП публікувала свої періодичні видання, які таємно перевозились до російської України й ставили собі за мету політизувати селянство, інші верстви українського населення. Для остаточного формування організаційної структури партії у грудні 1902 р. в Києві було скликано перший установчий з'їзд РУП. На нього прибули Є. Голіцинський — від Київської вільної громади, Д. Антонович — від Харкова, М. Порш — від Лубен, М. Кохановський — від Полтави та Володимир Козиненко — від редакційного комітету. На з'їзді було обрано центральний комітет партії у складі Д. Антоновича, В. Козиненка і Є. Голіцинського. Після від'їзду за кордон останнього до центрального комітету було кооптовано В. Винниченка. Для здійснення видавничої роботи у Галичині та на Буковині був створений закордонний комітет у Львові (у 1903 р. до нього входили Євген і Катерина Голіцинські, В. Винниченко, П. Канівець і М. Ткаченко). Згодом цей комітет відіграє велику роль в організаційному житті РУП і провадитиме власну лінію, що, врешті-решт, призведе до розколу партії наприкінці 1904 — на початку 1905 р.

Не маючи грунтовно розробленої програми, РУП творила її під час революційної діяльності. Уже в перших публікаціях парти, зокрема в брошурах Д. Антоновича «Дядько Дмитро» (побачила світ у 1900 р., 10 тис примірників) та «Чи є тепер панщина?», виразно проступає соціалістична течія. Це саме можна сказати і про перший номер часопису «Гасло», який вийшов у Чернівцях у березні 1902 р. З самого початку редакція «Гасла» мовчазно відсторонювалася від «Самостійної України» і ставала на шлях поступової розробки соціалістичних програмних засад. Частина діячів РУП соціал-демократичної орієнтації почала відкрито проголошувати свою прихильність до західноєвропейського демократичного соціалізму Е. Берншгейна. Разом з тим соціал-демократичний напрям РУП визнавав відмінність політичних умов у Росії і країнах Європи і необхідність боротьби проти самодержавства за політичну демократію як найважливішу передумову для досягнення в Україні соціалістичного ідеалу. У січні 1903 р. редакція «Гасла» офіційно відмовилась від «Самостійної України» М. Махновського, пославшись на брак соціалістичного світогляду в ній Соціал-демократичний напрям став більш впливовим, і партія зреклася лозунгу самостійної України. Аби підкреслити, що РУП стоїть на новій ідеологічній основі, провід повідомляв, що партія висуває своїм завданням відбудову соціально-демократичної України через соціально-політичну революцію.

Досить складним і тяжким для РУП став період з осені 1903 р до початку 1904 р. Партія була ослаблена, а и апарат значною мірою зруйнований внаслідок масових арештів, здійснених поліцією в Київській, Харківській, Полтавській та Лубенській вільних громадах ). Тільки в Харкові та на Полтавщині було затримано 72 членів РУП, найбільш помітних і активних діячів партії — П. Андрієвського, Д. Антоновича, А. Жука, Б. Камінського, Ю. Колларда, Б. Мартоса, А. Кучерявенка, М. Кохановського, О. Мішту, М. Порша та ін. Відновлення парти розпочалося на початку 1904 р. , коли рештки Київської вільної громади очолили кооптовані до складу центрального комітету А. Гук і М. Порш. Останній здійснив ряд заходів, спрямованих на підготовку пропагандистських кадрів партії, розширення зв'язків з масами.

Проте в процесі переходу РУП на позиції соціал-демократії почали вирізнятися і, зрештою, оформилися дві течії. Одну із них становив в основному закордонний комітет партії, який, перебуваючи у Львові, потрапив під вплив Російської соціал-демократичної робітничої партії. Ця група, до якої входили О. Скоропис-Йолтуховський, Є. Голіцинський з дружиною Катериною, М Меленевський (Басок), П. Канівець, М. Ткаченко, В. Мазуренко, відрізнялася своєю ортодоксальністю і виступала за об'єднання з РСДРП, перетворення РУП на її автономну організацію Самойлович (Меленевський) відверто вказував на непотрібність існування окремої української соціал-демократії, оскільки відбулося «обрусіння» національного пролетаріату. Ще навесні 1904 р. представники цього напряму розпочали у Львові агітацію за об'єднання з РСДРП-і здійснили низку організаційних заходів, намагаючись встановити контакти з центральним комітетом РСДРП.

Більша частина РУП на чолі з М. Поршем, Д. Антоновичем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважала, що їхня партія має бути національною політичною організацією, до якої входили б українці і яка б поєднувала націоналізм із соціалізмом. Ця течія продовжувала відстоювати свою політично-організаційну самостійність. В. Дорошенко писав: «велика частина нас, ерупістів, рішуче не хотіла йти під високу руку РСДРП при їхнім зневажливім до нас відношенні. Ми спочатку хотіли вибитися самі в силу, з якою російська партія мусіла б числитися поважно».

У результаті розходжень, що чітко визначилися в РУП між її двома частинами, в грудні 1904 р. на з'їзді партії у Львові стався розкол. Атмосфера з'їзду була така напружена, що хоча кворум і зібрався, проте з'їзд фактично не відбувся. Виявилося велике розходження думок. Причиною гострих суперечок було питання «самостійності» чи «автономії» РУП щодо РСДРП. Більшість партії йшла за М. Поршем і відстоювала її самостійність. Інші противилися цьому з тактичних та інших причин. У зв'язку з цим частина делегатів (О. Скоропис-Йолтуховський, Є. Голіцинський, В. Мазуренко, М. Ткаченко, П. Канівець та ін.) відмовилися від участі в роботі з'їзду. Орієнтуючись не на спеціально українські постулати, а на завдання соціальної та політичної перебудови Росії і виступаючи за зближення з РСДРП, ця група виокремилась і створила Українську соціал-демократичну спілку. 12 січня 1905 р. члени новоствореної організації випустили спеціальну листівку, в якій заявлялося, що «Спілка» готова розпочати переговори з РСДРП про входження до її рядів на засадах автономії. Та частина РУП, яка відстоювала організаційно-політичну самостійність партії, провела замість з'їзду в грудні 1904 р. у Львові нараду, обравши на ній центральний комітет РУП у складі Д. Антоновича, В. Винниченка, А. Гука і М. Порша.

На початку 1905 р. «Нарис програми Революційної української партії», поданий Київською вільною громадою, був затверджений з деякими змінами як проект партії й остаточно ухвалений на II з'їзді РУП в грудні цього року.

Проте з'їзд перейменував організацію в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка стала спадкоємницею РУП і одночасно новим політичним формуванням.

За час свого існування РУП здійснювала значну агітаційно-пропагандистську і організаторську роботу, впливала на процес політичного згуртування українства, Усвідомлюючи, що майбутнє України в українському селі, партія, ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні, політичні і соціально-економічні ідеї рупівці проголошували на сторінках власних нелегальних видань — «Селянин» (34 числа), «Гасло» (21 число), «Праця» (13 чисел) та ін. За кордоном, починаючи з 1900 р., вийшло в світ 30 назв брошур, постійно друкувалися листівки, звернення тощо. В них українською мовою в доступній формі розповідалося про станове приниження селян, кріпосницькі пережитки на селі та національне гноблення. Цілком позитивний відгук у селян знаходили заклики рупівців повалити самодержавний лад, відібрати у панів землю тощо.

РУП брала участь в організації селянських виступів на Полтавщині й Харківщині весною 1902 р. Тоді селянські заворушення набули небаченого розмаху. В них брало участь 38 тис. чол. із 337 сіл з населенням понад 160 тис. Селянські виступи проходили під антисамо-державними гаслами, з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння, забезпечення рівноправності націй. На придушення масового селянського руху «власті» кинули кілька десятків батальйонів піхоти і кінних козачих сотень.

У міру зростання та еволюції партії на принципах соціал-демократизму РУП поширювала свою роботу серед сільських і міських робітників Рупівці взяли участь у загальному політичному страйку всіх підприємств Києва з 27 липня по 6 вересня 1903 р. Вони поширювали агітаційну і пропагандистську діяльність у робітничих гуртках Києва, Катеринослава, Полтави, Харкова, Ніжина та інших міст. Об'єктом постійного впливу РУП залишалася студентська молодь, українська інтелігенція.

Початок революції 1905—1907 рр. ознаменувався підвищенням політичної активності РУП, її участю в страйках селян та сільськогосподарських робітників, які проходили навесні та влітку 1905 р. в Київській губернії У 1905 р партія випустила 68 відозв загальним накладом 89,8 тис примірників.

Обстоюючи свої програмні вимоги, РУП намагалася налагодити співпрацю з іншими політичними структурами. На спільній націоналістичній платформі тісні стосунки склались у РУП з Бундом Якщо рупівці критикували і засуджували дискримінацію євреїв в імперії, то Бунд підтримував прагнення українців добитися автономії. Місцеві осередки обох партій здійснювали агітацію серед селянства, органі-зовували його страйки на Київщині та Чернігівщині РУП у своїх виданнях засудила єврейські погроми в Кишиневі та Гомелі, здійснені навесні й восени 1903 р., і закликала робітників усіх націй, що мешкали в районах погромів, перешкодити зі зброєю в руках проведенню подібних акцій.

Рупівські осередки співпрацювали, зокрема в Харкові, з місцевими організаціями есерів, які теоретично не відкидали ідею федералізації Росії, а також ППС, що мала помітний вплив на Правобережжі і проповідувала незалежницькі гасла.

У січні 1905 р., коли почалася революція, представники РУП взяли участь у Стокгольмській конференції соціал-демократичних партій Росії. Намагаючись забезпечити єдність дій соціал-демократів, делегати РУП закликали до спільної боротьби з царизмом. Проте вони зіткнулися з більшовицьким напрямом у РСДРП, який не визнавав національних соціал-демократичних партій, вважаючи, що їх існування є проявом національного шовінізму. Отже, у взаєминах з РСДРП рупівці знайшли підтвердження своїм давнім підозрам, зокрема в тому, що російські революціонери поділяють з царським урядом схильність до централізму.

Свідченням спроб РУП налагодити певне співробітництво з національними демократичними партіями в Росії під час першої російської революції стала її участь в роботі міжпартійної конференції соціал-демократичних організацій Росії, яка відбулася 7—9 вересня 1905 р в Ризі. Ця конференція, як відомо, схвалила тактику бойкоту Булигінської думи і засудила царську політику розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

У ході першої російської революції представників РУП було включено до створених коаліційних комітетів, які складалися з членів російських і єврейських соціалістичних партій. Такі комітети діяли в Лубнах, Полтаві, в ряді міст Правобережжя, а також у промислових центрах — Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові У деяких випадках діячі РУП керували коаліційними комітетами. У Лубнах з ініціативи А. Лівицького (член РУП) коаліційний комітет створив навіть так звану «громадську самооборону», тобто бойову дружину, яка захищала революцію і не допускала єврейських погромів.

У боротьбі проти самодержавного режиму рупівці проголошували готовність до співпраці з українськими лібералами.

Отже, РУП розворушила українське громадянство, внесла в українське життя масу животворного оптимізму й енергії Саме під її впливом і за її прикладом почалося гуртування інших українських партій у Росії. Тому РУП належить визначальна роль в суспільно-політичному русі та формуванні партійно-політичної атмосфери в російській Україні на початку XX.

У 1900 р незалежно від РУП було створено іншу соціалістичну організацію. Це була Українська соціалістична партія (УСП), засновником і ідеологом якої був українець польського походження журналіст Б. Ярошевський. Він був палким прихильником Польської партії соціалістичної (ППС) і вважав за необхідне створення аналогічної національної української партії. Створення УСП відбулося під безпосереднім впливом польської революційної думки і практики. Тому з основних загальнополітичних і соціально-економічних питань УСП солідаризувалася з ППС, виступаючи за революційне знищення царизму, утвердження широких демократичних прав і свобод, звільнення трудящих від капіталістичного гніту та усуспільнення землі і засобів виробництва як кінцеву мету боротьби. Близьке знайомство з теоретичною спадщиною ППС, яка була на той час однією з найдосвідченіших революційних організацій Росії, дало змогу УСП порівняно швидко розробити програму. Програмним документом УСП був «Нарис програми Української партії соціалістичної», надрукований влітку 1900 р. в одній із підпільних друкарень. Наддніпрянщини (ймовірно, в Києві)

Аналіз соціально-економічного та політичного становища українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій дав змогу авторам «Нарису» чітко поставити питання про поєднання національно-визвольної і соціалістичної боротьби. «Як утиск наш є трикратний, — зазначалося в програмному документі, — економічний, політичний та національний, так само і наше визволення мусить бути повне, мусить дати нам простір жити вигідно, свобідно і в повнім розвою національнім».

Побудову демократичної Української республіки УСП передбачала на основі таких принципів, як загальне виборче право, рівноправність націй, що населяють Україну, рівність громадян краю, громадянське самоврядування, демократичні свободи, поступове усуспільнення засобів виробництва, в тому числі землі. Ліквідація будь-якої залежності України від Росії розглядалася як необхідний крок для проведення радикальних реформ. Єдиною програмою, здатною забезпечити успішний розвиток України, була, на думку партії, програма соціалістична. Отже, УСП тісно пов'язувала національне і соціальне питання, елементи самостійництва із соціалістичними ідеями. Шлях для досягнення своєї мети партія вбачала в пропаганді своїх думок, у щоденній боротьбі за економічні, політичні і національні інтереси народу, в завоюванні політичної влади. Отже, УСП визнавала теоретично використання різноманітних тактичних засобів з метою реалізації програмних положень — від просвітницької роботи в масах до всенародного збройного повстання. При цьому акцент було зроблено на щоденну організаційно-масову і пропагандистську діяльність, яка забезпечувала пробудження національної свідомості і сепаратистських домагань.

УСП стояла на позиціях пролетарського інтернаціоналізму в боротьбі проти буржуазії. У програмі партії зазначалося «Далекі від шовіністичних починань і поглядів наших народовців-патріотів, ми в польськім, російськім, німецькім робітникові, що прийшов вже до класової свідомості, вбачаємо брата і простягаємо йому руку з братерським утиском, домагаючись від нього вшанування наших прав».

Українські соціалісти прагнули для досягнення поставленої мети до співпраці та взаємодопомоги з вітчизняними соціал-демократичними партіями і організаціями УСП вітала заснування Української соціал-демократичної парти Галичини і визнавала необхідність спільної діяльності вітчизняних соціал-демократів і соціалістів по обидва боки російсько-австрійського кордону Заяву делегата УСДП Галичини на Брюнському конгресі австрійської соціал-демократи про боротьбу за національне визволення всього українського народу і створення соборної державності УСП сприйняла як власне «визнання віри»

Програма УСП і її надії на союз з соціал-демократичними і соціалістичними партіями Роса і Польщі викликали критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І Стешенка й Лесі Українки, яка в 1901 р випустила у Львові «Оцінку» Нарису програми Української парта соціалістичної» Леся Українка, добре знаючи про централізаторські й великодержавні погляди російських і польських соціал-демократів, висловлювала сумнів щодо можливості безперешкодного створення незалежної Української держави після повалення самодержавства Якщо суверенність України буде залежати від згоди соціал-демократичних та соціалістичних партій Роса й Польщі з їх великодержавним прагненням, то, на думку Лесі Українки, «вільна незалежна республіканська Українська держава настане ще не хутко»

Група українських соціал-демократів запропонувала УСП прийняти федеративну програму з національного питання на етапі боротьби з самодержавством, а «сепаратичну залишити на розмисл тим, що діждуть години визволшня, — воно тоді видніше буде, чи слід зостатись і далі в федерації , чи варто заложити свою «хату з краю», покинувши «братерський» союз, якщо він покаже себе не дуже братерським»

Група Лесі Українки та І Стешенка націлювала українських соціалістів на спільне з представниками інших вітчизняних політичних течій ведення культурно-просвітницької роботи поміж значною мірою русифікованого міського пролетаріату Стосовно українського сільського пролетаріату, то на перший план висувалися власне соціал-демократична пропаганда й агітація

Наприкінці 1901 р керівництво УСП погодилося із більшістю зауважень, висловлених групою УСД, однак принципово продовжувало дотримуватися вимоги досягнення державної незалежності України відразу після повалення самодержавства.

У червні 1903 р УСП ввійшла до складу РУП Проте об'єднання РУП і УСП було недовгим У грудні цього року Б Ярошевський розірвав стосунки з РУП У січні 1904 р в часописі РУП «Праця» було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно Певне, що розрив РУП і УСП зумовлювався насамперед тим, що між керівниками обох партій після об'єднання розпочалося суперництво за партійний провід 3 одного боку, Б. Ярошевський претендував на роль головного теоретика в об'єднаній парта, чого, зрозуміло, не могли допустити лідери РУП.

З другого боку, наприкінці 1903 р. РУП, зокрема її закордонні центри, уже не розділяли самостійницької ідеї УСП, через що і звинувачували останню в шовіністичній агітації. Хоча, ідучи на об'єднання, представники обох партій, очевидно, розуміли певну слабкість своїх організацій і прагнули спільними зусиллями зайняти більш поважне місце в українському русі УСП була слабшою від РУП як на інтелігентські сили, так і на зв'язки з народними масами. Найближчими співробітниками Б. Ярошевського серед емігрантів у Львові були, за згадкою Л. Ганкевича, Л. Седлецький, Володислав Махновський, М. Меленевський та ін. За даними жандармів Полтавщини, до партії належали І. Присецький, А. Назаріїв, А. Барбар та ін. Зрозуміло, що в Україні Б. Ярошевський мав значно більше співробітників і однодумців.

На відміну від РУП УСП не здійснювала такої активної пропаганди. З моменту заснування у Львові видавництва УСП розповсюджувала в Наддніпрянській Україні свій друкований орган «Добра новина», який був призначений для соціалістичної агітації серед українського пролетаріату, агітаційні брошури й листки. Проте друкована продукція парні (три числа часопису «Добра новина» і п'ять брошур), яка вийшла до червня 1903 р., свідчила про досить обмежену агітаційно-пропагандистську діяльність цієї політичної організації. Партія залишалася нечисленною, маючи поодинокі гуртки переважно на Правобережжі УСП була готова до спільної боротьби разом з іншими партіями і народами проти російського царизму, пропагувала необхідність єдності народів для повалення самодержавства. Разом з РУП УСП брала участь у селянських рухах 1902—1903 рр.

Після об'єднання РУП і УСП керівники обох партій намагалися диференціювати агітаційно-пропагандистську роботу серед різних верств населення. З цією метою «Гасло» було визнане теоретичним органом РУП, часопис «Селянин» видавався для селян, а «Добра новина» спрямовувалася на промислове виробництво. Влітку 1904 р. УСП розповсюджувала свою прокламацію «Правдиве слово про війну» в Черкаському, Звенигородському, Таращанському повітах. У ній викривався не лише загарбницький характер зовнішньої політики Росії, а й існуючий лад. У другій відозві «До всіх китайських робітників» УСП закликала їх до рішучої боротьби за свої національні інтереси. Обидві відозви закликали до революційної боротьби проти царського уряду.

У 1905 р УСП припинила своє існування, її члени у своїй переважній більшості перейшли до лав ППС. Разом з тим партія залишила помітний слід в суспільно-політичному русі, насамперед тим, що програма УСП наголошувала на існуванні національного і соціального гніту і вимагала утворення Української республіки, яка має бути незалежною.

Третьою за часом утворення українською політичною організацією Наддніпрянщини стала Українська народна партія на чолі з М. Міхновським, яка сформувалася в 1902 р. з національно-радикальних елементів. До заснування УНП М. Міхновського та його однодумців (брати Василь та Грицько Шевченки, брати Микола, Володимир та Сергій Шемети, Олександр і Сергій Макаренки, О Степаненко, Є Любаревський-Письменний та ін.) в основному підштовхнули ті політико диференційні процеси і зміни, які відбувалися всередині. Революційної української партії УНП становила невелику, переважно інтелігентську за своїм складом політичну партію, серед членів якої переважали військові та юристи. Як і інші українські політичні організації, УНП намагалася знайти прихильників серед робітників і селян її діяльність поділяється на два періоди. Перший охоплює 1902— 1904 рр. і характеризується плідною теоретичною роботою, спрямованою на обгрунтування ідеї самостійництва. Другий етап включає 1904—1907 рр. — час, коли партія прагнула дійти до народних мас, української національної інтелігенції, долала не лише опір бюрократії і великодержавних кіл російської громадськості в Україні, а й непорозуміння і неприховану неприязнь з боку українських соціалістів та лібералів.

Свою практичну діяльність УНП, як і інші українські політичні партії, розпочала з організації видання. У Львові вона видала свій часопис «Самостійна Україна». Щоправда, вийшов лише один його номер, в якому було надруковано Конституцію України за проектом М. Міхновського. З перших днів існування партія обстоювала ідею самостійності України, обгрунтовану М. Міхновським ще у 1900 р. За 1902—1904 рр. партія видала відозви і прокламації, пропагандистські брошури «Програма Української народної партії», «Свято робітників 1 Травня», «Робітницька справа в програмі Української народної партії» та ін. У них партія розробляла програмні вимоги, критикувала соціалістичне москвофільство української інтелігенції та перевертнів-малоросів, старе покоління українофілів, проповідувала радикальні націоналістичні ідеї.

М. Міхновський затаврував хворобу національної неповноцінності, роздвоєності українського освіченого суспільства, що кидає революційну частину молоді в обійми «общеросійських» політичних організацій « Поки ще не пізно, — підкреслювалось у програмній заяві УНП, — поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю. Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави».

У статті «Робітницька справа в програмі Української народної партії», опублікованій в 1902 р., зазначалося «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу».

Логічним завершенням оформлення нової політичної ідеології самостійництва, яку М. Махновський виклав у своїх брошурах, опублікованих нелегально, стали написані ним у 1903 р. «Десять заповідей УНП». Вони були своєрідним маніфестом самостійників і були широко відомі як в Україні, так і за її кордоном. У документі були сформульовані основні ідеї і принципи УНП «Одна єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу, самостійна вільна демократична Україна — республіка робочих людей — от се національний всеукраїнський ідеал.

Україна для українців Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

«Десять заповідей» зазнали найжорстокішої критики з боку політичних противників партії. Справді, деякі положення цього документа відображали явне викривлення світосприймання і їх можна характеризувати як націонал-шовшізм. Такого погляду дотримувалася значна частина сучасників С. Петлюра писав. «Вже від початку свого заснування УНП виявила себе в своїх програмових партійних виданнях як партія націоналістична з усіма негативними шовіністичними рисами національної обмеженості і вузькості». Він застерігав українську громадськість від шкідливого впливу УНП, практична діяльність якої створювала грунт для зростання серед українського населення таких явищ, як антисемітизм, русофобія і навіть людожерство до інших національних елементів в Україні. Звинувачував УНП в агресивному націоналізмі і М Чацький (Порш). З осторогою сприймала націоналізм партії і поміркована частина українців. Показовим щодо цього є ставлення до УНП і п національних домагань С. Єфремова. Народна партія, писав він, рішуче стала на грунт крайнього відвертого шовінізму і, прикриваючись жупаном захисту інтересів трудящих, проповідує неприборкане людиноненависництво. У зв'язку з цим УНП мала досить обмежені можливості для співпраці з національно-ліберальними і іншими українськими політичними організаціями.

Дійсно, на перший погляд «Заповіді» здаються такими, якими намагаються їх подати опоненти партії. Однак потрібно врахувати ті конкретно-історичні умови, в яких з'явився цей документ. Адже то був час тривалої та досить невдячної боротьби свідомих українських сил із загальною денаціоналізацією. Націоналізм М. Міхновського — це в основному оборонний, захисний націоналізм. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації. Проте як антитеза активна він виходив за оборонні межі й набував неприхованих агресивних рис національної нетерпимості, навіть ворожнечі. Самі члени УНП, пояснюючи свою провідну тезу «Україна для українців», обґрунтовували її не чим іншим, як тільки правом української національної спільності вільно господарювати на своїй землі.

Після критичних оцінок «Заповідей», не маючи достатньої підтримки, М. Махновський вносить до наступних своїх програмових розробок деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватися в політичне життя України. Опублікована у 1906 р. програма УНП узагальнювала погляди партії на соціально-економічний устрій самостійної України Зміст програми свідчить, що М. Міхновського і його однодумців не обминуло захоплення соціалістичними ідеями Адже УНП декларувала, що вона визнає соціалістичний ідеал як єдиний, який може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск і безправ'я, існуючий лад, побудований на насильстві, примусі, нерівності та пануванні. Отже, ідеалом УНП був національний соціалізм Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українських трудящих мас.

Соціалізм УНП відрізнявся від соціалізму як російських, так і українських соціал-демократів. Адже неодмінною передумовою вирішення соціально-економічних завдань і побудови соціалістичного суспільства вважалося досягнення державної самостійності України. Єдиним шляхом до здобуття самостійності програма вважала революційну боротьбу. Керівництво рушійними силами революції — українським селянством і робітниками мала взяти на себе інтелігенція.

Українська народна партія до 1905 р. діяла конспіративно Перша російська революція відкрила деякі можливості для легальної політичної діяльності. Партія видавала, хоча і невелику кількість, брошури, листівки, які підвищували свідомість мас, надавали українській справі політичного характеру. Поширюючи свої ідеї, насамперед серед інтелігенції, УНП намагалася зблизитися з українським міським і сільським пролетаріатом. З цією метою вона здійснювала, щоправда, досить обмежену, пропагандистську діяльність серед робітників, дрібних та частково середніх підприємців, які були ще тісно пов'язані з українським селом і не зазнали на собі впливу русифікації. Найбільш помітний робітничий осередок УНП був у Харкові УНП не змогла налагодити тісні зв'язки і співробітництво з іншими українськими партіями, які сторонилися її відвертого націоналізму. Проте в червні 1905 р. УНП разом з представниками УДП і УРП брала участь у міжпартійній нараді (в Полтаві), де обговорювалося питання координації політичних сил і було прийнято заяву про вимогу національно-територіальної автономії України.

Партія використовувала також експресивні форми діяльності. При УНП діяла створена в 1903 р. бойова організація «Оборона України», покликана стати на чолі всеукраїнського національного повстання. Основний осередок «Оборони України» в роки першої російської революції існував у Чигиринському повіті. Він виник внаслідок злиття з групою українських есерів і налічував не більш як 20 чол. Осередок об'єднував молодь переважно з числа студентів, священиків та селян. Організація провела ряд терористичних актів, вчинила замах на життя чигиринського повітового справника Трулова, поміщика Давидова, а також здійснила пограбування місцевої скарбниці. Члени «Оборони України» часто діяли, орієнтуючись лише на ситуацію та людей. Вони зробили спробу підняти повстання у Селегінському полку (м. Київ), яка виявилася невдалою

Незважаючи на невдачі, подібні акції членів УНП та «Оборони України» свідчили про їхню високу політичну свідомість і здатність до самостійних дій.

У виборах до Державної Думи партія не брала участі, проте М. Міхновський у 1906 і 1912 рр. висував свою кандидатуру на виборах, хоча депутатом Думи і не став.

В УНП у 1906 р. стався розкол, від неї відійшла група, яка прагнула легалізуватися, щоб взяти участь у виборах до місцевих органів влади, вимагала відмовитись від програмної самостійницької ідеї та обмежитись домаганнями автономії України «Розкольники» вийшли зі складу УНП і заснували свою організацію — Українську народно-демократичну партію (УНДП), яка проіснувала кілька місяців УНДП спромоглася випустити лише одну прокламацію — «До українського народу», в якій закликала населення України до збройної боротьби проти царизму.

Після цього УНП починає занепадати, хоча в травні 1907 р. скликала свій з'їзд, на якому було розглянуто питання стратегії і тактики партії та внесено корективи в її програму. Зокрема, УНП уточнила свою позицію з аграрного питання, заявивши, що український селянин не здатний до соціалістичних форм господарювання, і землю йому потрібно передавати не в оренду, а в приватну власність.

У резолюції з робітничого питання зазначалося, що перед українським робітничим класом стоять завдання боротьби проти капіталу і захисту свого права на працю від конкуренції робітників інших національностей, які користувалися підтримкою держави і капіталістів «руського» походження Черговий з'їзд УНП прийняв постанову щодо міської політики, в якій закликав населення українізувати «чужоземні міста». Делегати з'їзду звернулися із закликом до депутатів II Думи внести вимогу автономії України в парламент у формі конкретного законопроекту. Сформована згодом тактика партії щодо інших політичних об'єднань визнавала можливість контактів з УДРП і необхідність протидії УСДРП і РСДРП, а також критики російських прогресивних партій за байдужість до долі українського народу.

Після з'їзду частина членів парти відійшла від політики, а інша поступово перейшла до інших партій. Незважаючи на те, що УНП не мала великого впливу серед українського громадянства, вона відіграла помітну роль у розвитку національної свідомості саме тим, що чітко поставила вимогу самостійності України.

У результаті розколу від РУП в грудні 1904 р. відійшла частина так званих «інтернаціоналістів», які орієнтувалися на політичний союз з РСДРП і заснували Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»). Створення «Спілки» як частини РСДРП зумовлювалося особливостями селянського руху в Україні, зокрема тим, що українське селянство, сільськогосподарський пролетаріат не володіли російською мовою. Спілчани якраз і прагнули розширити соціалістичну роботу серед сільського робітництва і селянства України, сподіваючись на допомогу російської соціал-демократії.

РСДРП, приймаючи до свого складу «Спілку», намагалася розширити сферу свого організаційного й політичного впливу на українських селян і робітників. На женевській конференції РСДРП (квітень 1905 р.) «Спілка» була визнана автономною складовою частиною на основі окремого статуту. Статут, затверджений у травні 1905 р., визначав мету і організаційну структуру нової національно-політичної організації. Своє покликання вона, як складова частина РСДРП, вбачала в організації пролетаріату, що розмовляє українською мовою «Спілка» складалася з громад, які об'єднувалися на місцях з організаціями РСДРП, де вони були створені Питання про об'єднання з провінційними організаціями РСДРП було розв'язане на конференції «Спілки» в листопаді 1906 р. Саме тоді було обрано Головний комітет «Спілки» у складі М. Меленевського, О. Скорописа-Йолтуховського та представників від місцевих організацій РСДРП — Г. Довженка, П. Тучапського, С. Завадського, С. Подольського, Г. Соколова. Згодом до нього було кооптовано Ю. Ларіна, М. Ткаченка, Р. Рабіновича, А. Ріша та ін.

Спочатку «Спілка» прагнула охопити своїм впливом ту частину сільського пролетаріату, яка володіла українською мовою. Для цього восени 1905 р. було створено 17 селянських комітетів. Однак поступово «Спілка» перетворилася на звичайну меншовицьку організацію. У роки першої російської революції «Спілка» видавала українською і російською мовами газету «Правда», листівки, окремі брошури.

З часом вплив «Спілки» на маси зріс. На початку 1906 р вона, об'єднавшись з Південноросійським бюро РСДРП, виконувала його функції і прагнула перетягти на свій бік частину організацій УСДРП, яку проголошувала «дрібнобуржуазною» і «націоналістичною» партією. Посилюючи свій вплив на українське селянство, «Спілка» вимагала негайної конфіскації землі у поміщиків. Вона досить успішно конкурувала з УСДРП в організації селянських виступів. У роки першої російської революції основний напрям її практичної діяльності полягав у організації і проведенні страйків сільськогосподарських робітників, які мали певний економічний успіх «Спілка» брала участь і в організації селянських повстань. У жовтні 1905 р. в деяких районах спілчанам вдалося підняти селянські повстання, внаслідок чого влада в окремих повітах тимчасово перейшла до рук революціонерів. Такі повстання, зокрема, відбулися в Золотоніському повіті і Лубнах на Полтавщині, Білій Церкві на Київщині, в Клинцях на Чернігівщині. У 1906 р. «Спілці» вдалося очолити керівництво масовим пролетарським рухом на півдні Російської імперії. З метою розширення сфери свого впливу на маси вона співробітничала з деякими іншими політичними силами. Так, під час жовтневого політичного страйку (1905 р.) члени «Спілки» входили до складу коаліційного комітету революційних сил Києва, який складався з більшовиків, меншовиків, есерів, анархістів, бундівців і представників РУП.

Певний успіх мала «Спілка» і під час виборів до II Думи, провівши до неї 14 депутатів. Проте організація, яка проголосила себе єдиним представником українського пролетаріату і налічувала від 4,3 до 7 тис. чол., перестала звертати увагу на національні проблеми, вважаючи основним завданням вирішення соціально-економічних питань. Наприкінці 1906 р. партія почала занепадати. У 1907 р. майже в повному складі був арештований центральний комітет «Спілки», розгромлені основні комітети партії в Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській і Подільській губерніях. Тому невдалою була спроба партійного керівництва організувати свою передвиборчу кампанію до III Думи. Після третьочервневого перевороту 1907 р. лідери «Спілки» емігрували і створили у 1908 р. у Відні закордонну групу парти, яка співробітничала з Л. Троцьким У 1909—1911 рр. «Спілка» як організована політична партія фактично не існувала, збереглися лише деякі нечисленні її групи на Волині. У цих умовах М. Меленевський виступив з ініціативою об'єднання з УСДРП. Однак виявилося, що УСДРП не мала з ким об'єднуватися, оскільки напередодні Першої світової війни «Спілка» як політична організація перестала існувати.

Ідейна та організаційна еволюція РУП завершилася в грудні 1905 р. Частина діячів цієї партії, яка групувалася навколо М. Порша, В Винниченка, Д. Антоновича, С. Петлюри, скликала новий з'їзд, який поклав кінець офіційному існуванню РУП та проголосив створення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). З'їзд прийняв статут новоствореної партії та ухвалив резолюції з програмних і тактичних питань. В основу програми УСДРП було покладено Ерфутську програму німецької соціал-демократи. У головному партійному документі наголос було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Основне положення «наукового соціалізму» про диктатуру пролетаріату було відсутнім. Серед вимог висувалися лозунги демократичної республіки, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, свободи слова, друку, совісті, спілок, страйків, 8-годинного робочого дня тощо. В аграрному питанні УСДРП прийняла платформу муніципалізації землі, висуваючи вимогу конфіскації удільних, церковних і монастирських земель та передачі їх у власність місцевих або крайових самоуправлінь. Питання про конфіскацію поміщицьких земель взагалі не ставилося. В роки першої російської революції, коли Україна була охоплена аграрним рухом, УСДРП негативно ставилась до стихійних селянських виступів і закликала спрямувати агітаційно-пропагандистську роботу на те, щоб переконати селян в необхідності організованої і планомірної боротьби за соціалістичний лад. Він проголошувався для робітників і селян єдиним шляхом виходу з теперішнього пригніченого становища. У національному питанні УСДРП уже на II з'їзді (грудень 1905 р. ) декларувала рівні права всіх націй і висловлювалася за збереження в партійній програмі вимоги національно-територіальної автономії України. В цілому програмні вимоги партії не виходили за межі загальнодемократичних завдань. Вони зводилися до ліквідації самодержавства та встановлення республіканського ладу в Росії, скасування решток феодалізму в соціально-економічній сфері, забезпечення права націй на самовизначення, запровадження громадянських свобод.

Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.

Під час революції 1905—1907 рр. українські соціал-демократи визнавали страйк головним засобом боротьби, проводили значну агітаційно-пропагандистську діяльність. Партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників («Праця») та селян («Селянин»), агітаційні листівки та відозви, які розповсюджувалися в Наддніпрянській Україні. За три перші роки свого існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій Чисельність УСДРП наприкінці першої російської революції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. чол.

Основні зусилля українські соціал-демократи спрямовували на міський пролетаріат, з допомогою якого прагнули поширити свій вплив і на селян. Тому УСДРП в роки першої російської революції керувалася лозунгом «через місто в село» і мала значну частину своїх осередків у сільській місцевості Київської, Подільської, Полтавської та Чернігівської губерній УСДРП пропагувала свої програмні вимоги серед солдатів, шкільної і студентської молоді, інтелігенції їй вдалося організувати в 1905—1907 рр. низку економічних страйків міського і сільського пролетаріату. Партія звертала увагу і на роботу серед професійних спілок, кооперативних організацій, товариств «Просвіти». Вагому роль осередки УСДРП відіграли в русі за українізацію системи освіти, що розгорнувся восени 1906 — навесні 1907 р.

Після бойкоту І Державної думи українські соціал-демократи взяли участь у виборах до II Думи, блокуючись у виборній кампанії з революційними та демократичними партіями і пропагуючи свої програмні вимоги. Проте партії вдалося провести до Думи лише одного депутата від Київської губернії.

Низька результативність передвиборчої діяльності УСДРП зумовлювалася відсутністю відповідного політичного досвіду, слабким зв'язком між її керівництвом і рядовою масою, негативним ставленням до партії російської соціал-демократи, ворожнечею. Спілки тощо Однак у роки першої російської революції УСДРП залишалася помітним осередком політично активних елементів українського суспільства.

У післяреволюційний період партія значно ослабила свою діяльність. Щоправда, вона брала участь у виборах до III Думи, але не змогла провести жодного депутата.

Після серії арештів у серпні 1907 р. були ослаблені місцеві осередки, паралізована робота центрального комітету УСДРП, а провідники організації В. Винниченко, Д. Донцов, А. Жук та ін. емігрували і започаткували. Закордонну групу УСДРП. Завдяки цьому партія дещо активізувала видавничу та агітаційно-пропагандистську діяльність. З листопада 1909 р. у Львові відновилось видання часопису «Праця». У 1910 р розпочато випуск газети «Робітник» та деяких інших видань. Лише у 1913—1914 рр. настало певне пожвавлення у діяльності місцевих організацій УСДРП, пов'язане із загальним наростанням революційно-визвольного руху в Російській імперії. Отже, в роки між першою і другою революціями в Росії українська соціал-демократія намагалася протидіяти політиці великодержавного шовінізму царського уряду, захищала право України на національно-територіальну автономію.

Напередодні Першої світової війни УСДРП разом з російською соціал-демократією виступила проти справи Бейліса, розповсюджувала травневі листівки, відозви до пам'яті Т. Шевченка тощо. І хоча партія перебувала в стані певної організаційної кризи, вона залишалась єдиною національною політичною силою, що зберегла основні елементи своєї структури та кадри здібних політичних керівників і теоретиків.

На початку XX ст. на хвилі загального піднесення політичного руху в Україні крім українських соціалістичних, ліворадикальних партій виникають також національні ліберально-демократичні організації. Зокрема, восени 1904 р. із Всеукраїнської безпартійної загальної демократичної організації відокремилася Українська демократична партія (УДП). Виникнення УДП стало закономірним наслідком прагнення частини українських ліберально-демократичних, поступових сил до політично-організаційного об'єднання. Разом з тим до здійснення цього кроку поміркованих українців підштовхнуло побоювання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі український рух, спрямують його в таке русло, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям.

Утворення УДП, як і формування інших політичних національних структур ліберальної орієнтації, свідчило про розширення українського політичного руху.

Програма УДП, ухвалена з'їздом, передбачала такі завдання встановлення конституційного правління, забезпечення участі народу в державних справах через загальне безпосереднє, рівне, пропорційне і таємне голосування, здійснення демократичних свобод, здобуття національно-територіальної автономії України і нових національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки. У сфері економічного життя партія вимагала проведення соціальних реформ встановлення 8-годинного робочого дня, державної пенси немічним, калікам і всім робітникам, які досягли 60-го віку, прогресивного прибуткового податку, знищення прав спадщини на фабриках і заводах, передачу за оплату в користування селянства державних, монастирських, удільних та кабінетних земель на території України.

Програма УДП за своїм змістом і політичною спрямованістю нагадувала програмні положення «Союзу визволення» — зародка майбутньої партії кадетів В. Дорошенко стверджував, що Українська демократична партія, яку очолювали В. Чеховський, О. Лотоцький, Є. Чикаленко, відрізнялася від російських кадетів лише тим, що вимагала автономії не тільки Польщі, Фінляндії, а й України.

УДП проіснувала приблизно один рік, залишаючись весь час недостатньо міцним політичним об'єднанням. Проте їй вдалося на хвилі загального суспільно-політичного піднесення в ході революції провести певну роботу, спрямовану на пропаганду і відстоювання своїх програмних вимог її представники активно боролися за скасування обмежень на українське друковане слово. Вони брали участь у земських зборах, виступали перед робітниками і селянами, роз'яснюючи свої вимоги в соціально-економічній, політичній і національній сферах. УДП випускала брошури і звернення, не залишала поза увагою загальноросійські політичні заходи — з'їзди лікарів, журналістів, вчителів тощо. Проте короткочасне існування не дало змоги парти продовжити роботу.

Усередині партії з самого початку 11 утворення виявилася не тільки «права» опозиція старих громадівців, а й «ліва», яка вимагала активності на політичному грунті і вважала старі громади гальмом для своєї діяльності. Радикальна течія в УДП, представниками якої були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, пішла шляхом створення своєї власної партії, формування якої завершилося навесні 1905 р. Новостворена Українська радикальна партія (УРП) виступала з критикою існуючого ладу в Росії, проти експлуатації робітників і селян, за політичні свободи. Вона вважала, що будь-яка експлуатація людини має бути скасована, а земля зі всіма її багатствами, всі фабрики, заводи і засоби виробництва мають ста ги спільною власністю робочих людей. Програма УРП передбачала введення прогресивного податку на прибуток та спадщину, викуп у власність краю, округи чи громади всіх підприємств, насамперед таких, як залізниці, пароплави, копальні та ін. , підтримку громадських, товаристських (кооперативних) підприємств. В аграрному питанні партія домагалася передачі усіх державних (казенних), удільних, монастирських, церковних земель до крайового земельного фонду підпорядкування краю, округи чи громади. Цей фонд передбачалося використовувати для потреб хліборобів. Крім того, було запропоновано примусово викупити за рахунок крайових, окружних чи громадських коштів усі землі приватних власників. Щодо задоволення інтересів робітників, то УРП вимагала 8-годинного робочого дня, охорони праці, соціального страхування тощо. Отже, в соціально-економічних питаннях українські радикали займали позицію, близьку до народних соціалістів.

УРП вважала за необхідне піднесення свідомості трудящих для боротьби проти існуючого ладу. Віддаючи перевагу легальним формам і методам діяльності, радикали не виключали також інших шляхів УРП була впевнена, що здійснити всі соціальні ідеали можна буде тільки при повній політичній самостійності українського народу і необмеженому праві вирішувати самому всі питання, що його стосуються. Водночас першочерговою метою партія вважала встановлення в Росії конституційного ладу, який би забезпечував як права особистості, так і права націй та народностей. Враховуючи реальні обставини, оптимальним варіантом вирішення національної проблеми радикали вважали надання кожній національності права на автономне самоуправління з крайовою Радою. Отже, своїми вимогами УРП намагалася знайти підтримку як серед пролетаріату га. селянства, так і серед демократичної інтелігенції. Молодь у той час не сприймала політичну орієнтацію УРП і більш охоче тягнулася до РУП.

Українська радикальна партія в 1905 р. розгорнула порівняно енергійну публіцистичну діяльність, видаючи велику кількість політичної літератури. Представники парти брали участь у роботі з'їздів лікарів, журналістів, учителів, українських клубів, «Просвіт» УРП пішла на певне співробітництво з іншими партіями. Так, у червні 1905 р. українські радикали взяли участь у зібраннях різних політичних сил, зокрема УНП і УДП. На них була визнана необхідність добиватися політичної автономії України в межах Російської держави. Проте УРП не мала широкої підтримки і залишалася переважно інтелігентською організацією.

Подібність платформ, ідеологічних засад УДП і УРП змусила ці дві партії наприкінці 1905 р. об'єднатися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. Науменко, Є. Чикаленко. УДРП за своєю програмою і тактикою була подібна до російських кадетів і розходилась з ними в питанні про автономію. Крім вимоги національної школи і права користування українською мовою в державних установах, вона висувала ще й автономістсько-федералістичні гасла. Центральним пунктом практичної програми УДРП було знищення абсолютизму і утвердження конституційного ладу. Російська держава, на думку діячів партії, повинна була стати федерацією рівноправних народів. У соціально-економічній сфері УДРП по суті повторювала вимоги, сформульовані в програмі УРП. Однак ідею політичної національно-територіальної автономії партія розглядала як вихідний принцип для побудови всієї системи економіки суверенної України.

Отже, УДРП своєрідно поєднувала ліберальні елементи та ідеї гуманістично-демократичного соціалізму, цінності лібералізму та соціальної справедливості. Вона прагнула стати загальнонаціональною організацією, виражати інтереси всього українського народу. Проте на практиці цю роль радикал-демократи здійснити не змогли. Потенційною соціальною основою партії були інтелігенція, заможне селянство, представники деяких інших соціальних прошарків. Разом з тим за своїм складом УДРП була, як писав С. Єфремов, «найдужча і найсолідніша з усіх українських сучасних партій».

У 1905—1907 рр. відбулося шість з'їздів УДРП, на яких було оформлено створення партії, визначена тактика взаємовідносин з іншими політичними силами, ставлення до виборів в Думи. Взагалі, УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи.

Блокуючись з кадетами та єврейськими організаціями, УДРП провела за списками кадетів до І Думи І. Шрага, П. Чижевського, М. Бшяшівського, А. В'язлова, О. Грабовецького. Персонально від партії до Думи пройшов В. Шемет. Завдяки ініціативі діячів УДРП в І Думі була організована українська думська фракція, в основу політичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демократів.

Партія взяла участь у виборах до II Державної думи, але не змогла провести жодного свого депутата. Разом з тим значною мірою завдяки їй в II Думі була організована Українська думська громада чисельністю 47 чол., яка розробила ряд законопроектів.

УДРП здійснювала також видавничу діяльність Вона випускала тижневик «Рідний край», часопис «Громадська думка», газету «Рада», інші видання, через які проводила свої програмні вимоги. Крім партійних видань діячі партії брали участь також у випуску історичної, наукової, етнографічної літератури, що відігравала важливу роль у формуванні національної свідомості. Під час революції 1905—1907 рр. УДРП вдалося поширити свій вплив на всю Україну. Проте УДРП зберегла ідейно-політичну строкатість. З'їзд УДРП, який відбувся під час роботи II Думи, показав, що в партії виникло дві течії — прокадетська демократична та народно-соціалістична Інтелігентські сили партії мали недостатньо міцні зв'язки з масами.

Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного ослаблення УДРП. Внаслідок подальших політичних репресій і знищення кадрів партійне життя поступово завмирало, частина партії стала на шлях культурницької діяльності Напівлегально партія змогла існувати до заснування восени 1908 р. непартійного. Товариства українських поступовців (ТУП). Слід підкреслити, що УДРП не зазнала такого розгрому, як соціалістичні українські партії. Вона зберегла своїх діячів, майно, що дало змогу ТУП здійснювати порівняно значну культурно-освітню діяльність ТУП не було власне партією і ставило за мету спільну працю українців у боротьбі за національні інтереси. Платформа організації була близькою до платформи кадетів і грунтувалась на визнанні принципів конституційного парламентаризму і автономії України, гарантованих федерацією рівноправних народів Крім загальних політичних вимог ТУП висувало широку програму захисту і розвитку української культури, мови та національної школи Очолювала організацію рада, що обиралася щорічним з'їздом У різний час в її складі перебували М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є .Чикаленко, І. Шраг, С. Петлюра, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький та ін.

ТУП входило до Всеросійського товариства автономістів-федералістів. Обережна тактика діячів ТУПу зберегла політичний провід цієї організації недоторканним царською адміністрацією аж до 1915 р.

На початку XX ст. в Наддніпрянщині поряд з українськими національними діяли також всеросійські, єврейські, польські та інші політичні партії. Спектр їх діяльності був широким і розмаїтим, оскільки включав організації лівого, центристського і правого напрямів. Серед російських ліворадикальних партій, організації яких були в Україні, варто назвати РСДРП, Партію соціалістів-революціонерів, анархістські групи. Помітне місце в Україні займала Конституційно-демократична партія — партія ліберальної орієнтації, яка прагнула до демократичних перетворень парламентським шляхом. У роки першої російської революції в Україні сформувалась і діяла буржуазна партія октябристів (Союз 17 октября). Восени 1905 р розпочалося швидке зростання монархічних організацій, серед яких були. Союз руського народу, Союз Михаїла Архангела, Партія націоналістів тощо. Всі вони стояли на великодержавних шовіністично-монархічних позиціях.

Польські та єврейські політичні організації відстоювали свої національні інтереси, поєднуючи їх із здійсненням політичних вимог.