НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

СУЧАСНЕ ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ

Березневі вибори 1998 р. до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування були першими, що відбулися в умовах дії нової Конституції України. Згідно із Законом України «Про вибори народних депутатів України», який Верховна Рада України прийняла у жовтні 1997 р., вибори пройшли в один тур. Перемогу здобував кандидат, який випереджав за поданими голосами своїх суперників, навіть якщо більшість виборців висловлювалася за інших, тобто проти нього. Ця норма не зовсім відповідала демократичним принципам. Однак у конкретній політичній ситуації України без неї важко було обійтися, адже вона припинила виснажливий марафон у виборчій кампанії 1994 р.

Велике значення мало запровадження законом змішаної пропорційно-мажоритарної системи. Вона прискорювала політичне структурування Верховної Ради України, ініціювала процес виявлення у депутатському корпусі більшості, яка могла б взяти на себе політичну відповідальність за все, що відбувається в країні.

Багатопартійність, яка виникла в Україні після розпаду тоталітарної партії, характеризувалася наявністю значної кількості дрібних політичних об'єднань. Перед виборами 1998 р. їх налічувалось понад п'ятдесят. Розмір бланків виборчих бюлетенів переконливо ілюстрував роздрібненість політичних сил лівого, центристського і правого спрямувань. Центральна виборча комісія змушена була допустити до участі у виборах 29 березня 1998 р. 30 політичних партій і партійних блоків

Численні претенденти на депутатські вакансії у багатомандатному загальнодержавному окрузі і потреба визначити свого обранця з-поміж багатьох прізвищ за списком в одномандатному мажоритарному окрузі створювали колосальні незручності. Тим більше, що одночасно проводилися вибори в органи місцевого самоврядування. Людям, особливо похилого віку, було важко зорієнтуватися у чотирьох бюлетенях, які містили надто велику кількість інформації. Тому ще під час передвиборної кампанії партії і блоки всіляко пропагували присвоєний їм за жеребом номер, домагаючись того, щоб їхні прихильники його запам'ятали.

До виборчих списків було внесено 37 540 тис. чол. У голосуванні взяли участь 26 571 тис. виборців, або 70,8 відсотка їх загальної кількості. За списки кандидатів у народні депутати України від політичних партій і виборчих блоків проголосували 24 353 тис. громадян, або 91,7 відсотка тих, хто взяв участь у голосуванні. Не підтримали виборчого списку будь-якої партії або блоку 1397 тис. виборців (5,3 відсотка).

У багатомандатному загальнодержавному окрузі депутатські місця розподілилися між вісьмома партіями і партійними блоками, які подолали чотирьохвідсотковий бар'єр. Компартія України завоювала 24,7 відсотка голосів, тобто більше, ніж разом узяті три партії або блоки, які посіли місця від другого до четвертого. Комуністи дістали 84 мандати, Народний рух України — 32, блок СПУ-СелПУ — 29, Партія зелених України — 19, Народно-демократична партія — 17, об'єднання «Громада» — 16, Прогресивна соціалістична партія і Соціал-демократична партія (об'єднана) — по 14.

За списки кандидатів у депутати зазначених партій і партійних блоків було подано загалом 17 482 тис. голосів. За списки партій і блоків, які не подолали чотирьохвідсотковий бар'єр (їх виявилося 22) було подано 5474 тис. голосів. Ці голоси стали своєрідним «призом» для партій — переможниць.

Хоча чотирьохвідсотковий бар'єр пройшли п'ять центристських партій та блоків і лише три ліві, найбільше голосів було віддано саме за них. Тому голоси виборців, які висловилися на користь центристських і правих партій, що зазнали поразки, перейшли в основному до лівих партій — Комуністичної, Соціалістичної і Селянської.

У багатомандатному загальнодержавному окрузі ліві отримали 127 місць у парламенті (з 225), а центристи — тільки 98. Перемога лівих була прогнозованою і пояснювалася незадоволенням виборців діями влади в економічній сфері. Список НДП, який очолював прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, зібрав лише 4,99 відсотка голосів виборців, тобто проурядова партія поступилася Партії зелених України (5,46 відсотка), лідерів яких майже ніхто не знав, і не набагато випередила створений на живу нитку регіональний блок «Громада» (4,68 відсотка), очолюваний непримиренним противником Президента Л. Кучми, екс-прем'єр-міністром П. Лазаренком. Проурядова Аграрна партія України набрала 3,67 відсотка голосів і не пройшла в парламент за партійними списками.

Нищівна поразка президентсько-проурядових структур у багатомандатному загальнодержавному окрузі була пом'якшена результатами виборів в одномандатних мажоритарних округах, де обиралася друга половина депутатського корпусу. Хоча серед кандидатів у депутати майже в кожному окрузі були представлені найвпливовіші партії, більшість виборців віддала перевагу безпартійним. Уже в парламенті безпартійні депутати оголошували, якщо мали такий намір, свою належність до тієї або іншої фракції.

Перша сесія Верховної Ради України XIV скликання розпочала свою роботу 12 травня 1998 р. Відкриттю передувала передбачена Конституцією України церемонія: Голова Верховної Ради XIII скликання О. Мороз привітав новообраних парламентаріїв і надав слово найстаршому за віком народному депутату — 78-річній Ярославі Стецько. Вона зачитала наведений у Конституції України текст присяги, і кожний із 417 присутніх народних депутатів скріпив цей документ своїм підписом. Після цього почалося перше пленарне засідання, яке провадив голова підготовчої депутатської групи О. Бандурка. Парламент обрав тимчасову президію у складі депутатів, висунутих основними політичними силами, — П. Симоненка, О. Мороза, А. Матвієнка, Ю. Костенка і П. Лазаренка.

Політичне структурування новообраної Верховної Ради України відбулося практично негайно. 14 травня було зареєстровано вісім партійних фракцій: Компартії України, Народно-демократичної партії, Народного руху України, об'єднання «Громада», Соціалістичної партії, Селянської партії, Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), Партії зелених України.

Отже, свою фракційну належність визначили 389 депутатів. 164 депутати, обрані в одномандатних округах, приєдналися до партійних фракцій, з них 44 — до лівих партій і блоків, а 120 — до центристів.

Більшість нового поповнення центристів пов'язала свою політичну кар'єру з проурядовою НДП. Фракція народних демократів у парламенті вийшла на друге місце за чисельністю після комуністів. До «Громади» приєдналося 23 депутати, до Руху — 15, до соціал-демократів (об'єднаних) — 10, до Партії зелених — 5. Поповнення серед лівих припало в основному на комуністичну фракцію (35 депутатів).

Отже, відразу після виборів структуровані ліві у новому складі парламенту мали 171 депутата, а центристи — 218. Представники правих сил, які пройшли до Верховної Ради в деяких одномандатних округах, приєдналися до центристів або залишилися серед безпартійних депутатів. Утворити фракції вони не могли через свою нечисленність.

Розстановка політичних сил у парламенті визначалася не тільки і навіть не стільки поділом на лівих, центристів і безпартійних. Прогресивні соціалісти на чолі з Н. Вітренко були непримиренно ворожі до очолюваних О. Морозом соціалістів, від яких вони відкололися. Створене П. Лазаренком об'єднання «Громада» не бажало за будь-яких умов співробітничати з народними демократами А. Матвієнка, за якими стояли Л. Кучма і В. Пустовойтенко. Тому дійсний розклад політичних сил у Верховній Раді України XIV скликання був малопрогнозованим. Лідери фракцій віддавали перевагу протистоянню, а не компромісам. Це виявилося уже під час виборів керівництва парламенту. Тільки після виснажливого виборчого марафону Верховну Раду України очолив один з керівників Селянської партії О. Ткаченко. першим заступником голови став А. Мартинюк (Компартія України), заступником — представник об'єднаних соціал-демократів В. Медведчук. Верховна Рада потрапила під владу лівих, що значно ускладнило проведення президентських виборів у 1999 р.

Першою «жертвою» політичної боротьби в Україні напередодні президентських виборів став Павло Лазаренко. Коли вийшли на поверхню численні факти привласнення ним державних коштів в особливо великих розмірах і відповідні матеріали були передані у розпорядження Верховної Ради України, П. Лазаренко втік за кордон. За цих умов парламенту не залишалося нічого іншого, як позбавити його депутатської недоторканності. Після цього об'єднання «Громада» втратило політичний вплив і розкололося. Більшість громадівців перейшла до інших фракцій, а чисельність фракції скоротилася з 44 до 17 (на середину 1999 р.).

Розколовся і Народний рух України. Трагічна загибель в автокатастрофі у березні 1999 р. лідера цієї партії В'ячеслава Чорновола не змогла припинити внутрішньопартійної боротьби. Рух фактично поділився на дві ворогуючі партії, які очолювали Юрій Костенко і Геннадій Удовенко.

У боротьбі за президентську посаду Євген Марчук зробив спробу використати апарат СДПУ(о) Однак партія, очолена з жовтня 1998 р. В. Медведчуком, солідаризувалася з Президентом Л. Кучмою, який висловив намір балотуватися на другий термін Є. Марчук змушений був покинути об'єднаних соціал-демократів.

Перед президентськими виборами багатьох депутатів, включно з партійним лідером А. Матвієнком, втратила парламентська фракція народних демократів. Частина членів НДП разом з позапартійними депутатами утворила досить впливову фракцію «За відродження регіонів».

Загострення політичної ситуації у зв'язку з президентськими виборами почало відчуватися ще з кінця 1998 р. На найвищу в державі посаду заявили свої претензії, крім діючого Президента, ряд політиків правого і лівого спрямування.

Найвищий рейтинг серед правих претендентів на владу мав Є. Марчук. Досить відомими в суспільстві були й такі претенденти, як Г. Удовенко, Ю. Костенко, В. Кононов.

Проте внаслідок перманентної економічної кризи і зумовленої нею соціальної напруженості в суспільстві істотно більшим впливом користувалися політики лівого спрямування колишній голова Верховної Ради О. Мороз, який брав участь у попередній президентській кампанії, керівник Комуністичної партії України П. Симоненко, голова парламенту О. Ткаченко, лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко Закон України «Про вибори Президента України» передбачав реєстрацію претендентів після подання мільйона підписів громадян на їх підтримку. Вважалося, що такий бар'єр здатний істотно обмежити кількість пошукачів найвищої посади. Однак Центральна виборча комісія змушена була зареєструвати 15 претендентів (деяких тільки після позитивного для них рішення Верховного суду України). Двоє в останній момент зняли свої кандидатури на користь П. Симоненка, і в бюлетенях залишилося 13 кандидатів.

Виборча кампанія характеризувалася надзвичайним напруженням і призвела до майже повного паралічу законотворчої діяльності парламенту. Деякі претенденти використовували у боротьбі із суперниками недозволені методи. Однак самі вибори, що відбулися 31 жовтня 1999 р., пройшли у спокійній і демократичній атмосфері Міжнародні спостерігачі констатували, що порушення виборчого закону мали несуттєвий характер і не вплинули істотно на результат.

Діючий Президент набрав найбільшу кількість голосів, його підтримало 9599 тис виборців. Друге місце посів П. Симоненко, якого підтримали 5849 тис. виборців. Третє місце зайняв О. Мороз з великим відставанням від лідерів президентських перегонів. За нього проголосувало 2970 тис. чол. Четверте місце дісталося Н. Вітренко — 2887 тис. голосів Є. Марчука підтримали 2138 тис. виборців, Ю. Костенка — 574 тис., Г. Удовенка — 320 тис., В. Кононова — менш як 77 тис. виборців. Прогнози політологів про непопулярність діячів правої орієнтації підтвердилися.

Незважаючи на відносний успіх Л. Кучми, перший тур виборів дав перевагу представникам лівих сил. Це різко загострило політичне становище напередодні другого туру. Виявилося, що країна стоїть перед вибором або підтримати курс демократичних реформ Л. Кучми, або зробити спробу повернутися у минуле. Ця дилема перетворила президентську кампанію зі змагання окремих політиків, яким воно було у першому турі, на референдум із найбільш доленосного питання чи йти до демократії і ринку, чи відтворювати тоталітарний лад?

Ліві претенденти, які програли перший тур, закликали виборців підтримувати П. Симоненка. Лідери правих висловилися на підтримку діючого Президента Є. Марчук, який до першого туру зробив невдалу спробу порозуміння з О. Морозом і О. Ткаченком, у новій ситуації беззастережно підтримав Л. Кучму. У перерві між першим і другим туром виборів Л. Кучма призначив його на відповідальну посаду. Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.

Напередодні другого туру Національна спілка письменників України опублікувала відозву «Проголосуймо за майбутнє України!». Письменники з тривогою відзначали, що в країні існує загроза приходу до влади проімперських комуністичних сил Причину можливого «червоного реваншу» вони вбачали в протестному характері голосування значної частини електорату, передусім громадян старшого віку, а також у легковажному ігноруванні виборів молоддю, яка мала право голосу.

Вирішальна проба сил 14 листопада 1999 р. мало кого залишила байдужим Молодь прийшла на вибори Активність виборців виявилася більшою, ніж на президентських виборах 1994 р. або на парламентських виборах 1998 р.

Леонід Кучма переконливо переміг лідера Комуністичної партії. За нього проголосувало понад 15 млн виборців, тобто 56,2 відсотка. Петро Симоненко дістав понад 10 млн голосів, тобто 37,8 відсотка.

Жодного кандидата не підтримали 3,5 відсотка тих, хто взяв участь у голосуванні.

Діючий Президент переміг у 14 областях України. Найпереконливішою була його перемога в західних областях: Івано-Франківській (92 відсотки), Тернопільській (92), Львівській (91), Закарпатській (84), Рівненській (77), Чернівецькій (73 відсотки). Цей регіон завжди відзначався гострою відразою до комуністичної ідеології і практики. У 1991 р. він підтримав В. Чорновола проти Л. Кравчука, в 1994 р. — Л.Кравчука проти Л. Кучми, в 1998 р. — Л. Кучму проти П. Симоненка.

У Волинській області Л. Кучму підтримало 76 відсотків, а в Києві — 65 відсотків виборців. В інших областях перемога діючого Президента не була абсолютною, його супротивник також набрав немало голосів. Однак символічною була перемога Л. Кучми в Севастополі — місті воєнних пенсіонерів, а також у Донецькій області, де істотна частка електорату складалася з шахтарів. Не менш показовою була перемога в Сумській області. Тут більшість виборців у першому турі віддала свої голоси Н. Вітренко.

Перемога П. Симоненка в десяти областях і в Автономній Республіці Крим не була переконливою. Л. Кучма також набрав у них достатню кількість голосів, щоб зміцнити свою загальну перемогу. Проте за лідера Компартії висловилася більшість виборців багатьох областей — Вінницької (59 відсотків), Полтавської (58 відсотків), Чернігівської (56 відсотків), Луганської (54 відсотки), Херсонської (53 відсотки). Це свідчило про серйозний розкол в українському суспільстві, викликаний прорахунками в реформаторській діяльності Л. Кучми і підтримуваних ним політичних сил. Мандат на другий термін зобов'язав Президента, як це він сам визнав, більш рішуче поставитися до вирішення існуючих проблем.

У програмі дальших дій виконавчої влади, з якою Л. Кучма йшов на вибори, було багато пунктів. Серед них — забезпечення не менше 7 відсотків щорічного економічного зростання, у тому числі за рахунок стимулювання передових технологій, малого і середнього підприємництва, пільгового оподаткування і кредитування сільського господарства різних форм власності. З метою стимулювання виробництва податкова система мала бути спрощеною і стабілізованою, а розмір податків знижений. Була розроблена спеціальна програма оздоровлення державних підприємств.

Після президентських виборів 1998 р. склад депутатів Верховної Ради не змінився. Проте розстановка політичних сил у парламенті після перемоги Л. Кучми на виборах зазнала кардинальних змін.

Напередодні виборів Л. Кучма заявив, що після обрання на другий термін він звернеться до народу з пропозиціями внести до чинної Конституції України низку поправок, які сприяли б утворенню парламентської більшості й конструктивному співробітництву Президента з Верховною Радою. Дійсно, згодом був підписаний указ, згідно з яким передбачалося проведення 16 квітня 2000 р. Всеукраїнського референдуму. На всенародне обговорення глава держави виніс шість питань, про:

недовіру Верховній Раді XIV скликання;

право Президента на розпуск парламенту, якщо впродовж місяця в ньому не буде сформована постійно діюча більшість або якщо вона не затвердить Державний бюджет;

скасування депутатської недоторканності;

скорочення кількості народних депутатів з 450 до 300;

заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів;

прийняття Конституції України на Всеукраїнському референдумі.

Після появи указу депутати зрозуміли, що багаторічне протистояння президентських і парламентських структур, яке гальмувало ринкові реформи, навряд чи буде підтримане на референдумі суспільством. У січні 2000 р. у Верховній Раді виникла більшість у складі 237 депутатів. Депутати більшості зобов'язалися підтримати курс реформ і взаємодіяти з урядом, який у грудні 1999 р. очолив колишній Голова правління Національного банку України В. Ющенко.

Поява більшості стала передумовою для переобрання керівництва Верховної Ради. Однак Голова парламенту О. Ткаченко не бажав поставити на голосування це питання. Обструкція О. Ткаченка призвела до того, що більшість депутатів покинула приміщення Верховної Ради і тимчасово почала працювати в Українському домі. 1 лютого п'ята сесія Верховної Ради України XIV скликання зібралася у новому приміщенні у складі 255 з 445 народних депутатів. Депутати від лівих партій залишилися у приміщенні Верховної Ради, але не мали змоги працювати через відсутність кворуму.

У перший день роботи п'ятої сесії відбулися вибори нового керівництва Верховної Ради — голови, його першого заступника і заступника, керівника апарату та голів парламентських комітетів. За обрання Головою Верховної Ради І. Плюща, першим заступником — В. Медведчука і заступником — С. Гавриша проголосували всі 255 депутатів.

За пропозицією О. Лавриновича сесія прийняла закон про новий порядок обчислення скликань Верховної Ради України. Обчислення тепер розпочиналося зі складу Верховної Ради, сформованого на перших вільних виборах 1990 р. Цей склад депутатів приймав Декларацію про державний суверенітет і Акт проголошення незалежності України. Отже, Верховна Рада на дев'ятому році існування незалежної держави відмовлялася від історичної традиції обчислення скликань, які грунтувалися на Конституції УРСР 1937 р.

«Оксамитова революція» у Верховній Раді вперше за всі роки незалежності зумовила можливість погоджених дій державної влади в соціально-економічній сфері.

Однак можливість погоджених дій не означала, що хтось формулюватиме програму, а всі інші мовчки погоджуватимуться з цим. У квітні 2000 р. у парламенті розгорілися гострі дискусії всередині сформованої більшості з приводу програми дій уряду В. Ющенка, яка розраховувалася на річний термін. Схвалення програми означало, що Верховна Рада позбавить себе права втручатися в дії уряду впродовж цілого року. Однак депутати внесли до програми багато поправок, у тому числі істотних, і змусили прем'єр-міністра погодитись на щоквартальні звіти перед парламентом про хід її виконання.

Питання, сформульовані для референдуму, також викликали запеклу боротьбу. Опоненти Президента України звернулися до Конституційного суду, який виніс свій остаточний вердикт: перше і останнє питання не узгоджуються з Конституцією України і через це повинні бути скасовані. Якраз ці питання викликали найбільше дискусій, у тому числі в європейських організаціях.

Перше в сучасній історії втручання Конституційного суду України у політичну боротьбу нормалізувало ситуацію. Це засвідчило, що Конституція України здатна надати допомогу у вирішенні складних проблем, які завжди виникають в будь-якому суспільстві, тим більше — в суспільстві перехідного типу.

Референдум 16 квітня 2000 р. поліпшив політичний клімат у державі. Послабилася боротьба гілок влади, що характерна для перших етапів становлення демократії. Склалися передумови для нормальної боротьби політичних течій.