Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС

Конституційний процес в Україні розпочався з проголошення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. У цьому документі конституційного значення утверджувалися принципи суверенності, демократизму, поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, неподільності території України, рівності усіх громадян перед законом, гарантування державою їхніх прав та свобод.

Як уже зазначалося, у червні 1991 р. Верховна Рада України затвердила концептуальні положення майбутнього Основного закону. Вони грунтувалися на принципах, проголошених Декларацією про державний суверенітет. Створена парламентом конституційна комісія почала роботу над текстом Основного закону. Вона виходила з норм, закріплених у Декларації прав людини, Європейській конвенції з прав людини, пактах Організації Об'єднаних Націй про економічні, соціальні та культурні права. З метою запозичення всього найкращого і перевіреного досвідом комісією вивчалися як конституційна практика багатьох зарубіжних прав, так і багатовіковий досвід українського народу. Цей бік конституційної творчості не викликав суперечок у членів комісії різної політичної спрямованості.

Проблема розподілу законодавчої і виконавчої влади виявилася в роботі комісії найскладнішою. Більшість депутатів видкидали норми, які приводили до створення сильної виконавчої влади, і прагнули зберегти за парламентом основні владні повноваження. За їхніми уявленнями, президентська влада мала бути тільки представницькою Л. Кравчук, навпаки, наполягав на внесенні до Основного закону норм, які закріплювали за ним максимум повноважень і перетворювали Україну на президентську республіку.

Конституційний процес зайшов у глухий кут Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено більше двох сотень поправок. Поправки іноді суперечили первинному тексту або іншим поправкам, у результаті чого Конституція не виконувала своєї основної ролі — забезпечення стабільності політичного життя.

Після виборів 1994 р. утворилася нова конституційна комісія, в якій була порівну представлена законодавча і президентська влада. Відповідно на чолі комісії були затверджені співголови з однаковими повноваженнями — Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради України О. Мороз.

Конституційна комісія зіткнулася у своїй роботі з тією самою проблемою, що й попередня поділ владних повноважень між парламентом і главою держави та виконавчої влади виявився справою нерозв'язною.

Верховна Рада України у травні 1995 р. прийняла. Закон про державну владу і місцеве самоврядування Президент отримував права глави уряду, який він міг формувати самочинно, без затвердження парламентом. Система місцевих органів виконавчої влади також підпорядковувалася безпосередньо Президентові. Однак головами місцевих державних адміністрацій повинні були ставати голови відповідних рад, які обиралися на виборах. Голови державних адміністрацій наділялися основними розпорядчими функціями, а за місцевими радами зберігалися обмежені повноваження, зокрема затвердження місцевого бюджету.

Однак прийнятий закон не можна було запровадити в життя За нього проголосувала проста більшість депутатів. Прийняття його конституційною більшістю голосів (дві третини) було неможливим внаслідок рішучої незгоди депутатів від лівих партій на перетворення України в президентську республіку.

У цій кризовій ситуації Л. Кучма опублікував указ про організацію опитування громадської думки щодо довіри Президенту та Верховній Раді. У бюлетені питання ставилося так кому Ви довіряєте — Президентові України або Верховній Раді?

Однак обидві сторони не винесли свої суперечки на судження виборців Це був розумний крок хоча б тому, що згідно з діючою тоді Конституцією глава виконавчої влади не міг влаштовувати референдум без згоди парламенту, а опитування не могло мати законодавчих наслідків. Отже, якби результати опитування виявилися позитивними для Президента України, він не міг скористатися ними для реформування системи влади, не наштовхнувшись на звинувачення в організації державного перевороту.

У червні 1995 р. криза влади була вичерпана укладенням конституційної угоди терміном на один рік. Президент отримував на цей термін повноваження, передбачені прийнятим Верховною Радою неконституційною більшістю голосів. Законом про державну владу і місцеве самоврядування. Дія положень Конституції 1978 р., які суперечили цьому закону, тимчасово припинялася.

Рік минув у гострих суперечках, але не приніс позитивного розв'язання спірних проблем Ліві партії, без участі яких неможливо було досягти конституційної більшості у парламенті, необхідної для прийняття. Основного закону, не погоджувалися з президентською стороною за такими головними пунктами розподіл повноважень між гілками влади, визнання приватної власності на засоби виробництва, перетворення української національної символіки на державну, ненадання російській мові державного статусу.

Знову виникло питання про звернення до народу, на цей раз у формі референдуму, а не опитування Рада національної безпеки і рада регіонів, тобто президентські структури, рекомендували оголосити референдум щодо затвердження. Основного закону в редакції, винесеній конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту, названого Народними зборами Верховна Рада не прийняла президентського проекту і під час дебатів внесла до нього багато поправок, з частиною яких Л. Кучма був уже готовий погодитись, аби прийняти Конституцію України. Зокрема, він дав згоду на однопалатний парламент, хоча поділ на дві палати надавав виконавчій владі більшу самостійність. Тепер же на референдумі передбачалося внести первісний президентський проект, навіть без узгоджених під час парламентських дебатів поправок. Відповідний указ про референдум було підписано, після чого в країні спалахнула гостра політична криза.

Зрештою українська політична еліта вирішила не випробовувати долю. У Верховній Раді була сформована комісія, яку очолив народний депутат М. Сирота. Крок за кроком вона узгоджувала позиції різних політичних фракцій і партій, визначаючи той текст. Основного закону, який міг бути прийнятий конституційною більшістю голосів.

Засідання Верховної Ради України 27 червня 1996 р. стало справді історичним. Народні депутати ухвалили не припиняти його, поки текст. Основного закону не буде погоджений повністю. Знов і знов повторювалося голосування щодо спірних статей, аж поки за прийняту редакцію не висловлювалися дві третини складу парламенту. Потяглася довга «конституційна ніч».

Вранці 28 червня 1996 р. текст Конституції України був проголосований у цілому і набрав необхідну більшість голосів Конституційний процес, який тривав рівно п'ять років з моменту прийняття концепції. Основного закону, завершився

День прийняття Конституції України — 28 червня 1996 р. — проголошено державним святом.

Конституційний процес був багатолітнім борінням різно спрямованих політичних сил. Через це чинна Конституція України має багато компромісних формулювань, деякі логічні неузгодженості, свідомі чи несвідомі пропуски, які утруднюють користування певними статтями або допускають різне їх тлумачення. Недосконалість тексту не підважує доленосного значення Конституції. Це — живий документ, розроблений політичними бійцями, а не кабінетними вченими. Він певним чином упорядковує політичне життя українського народу в перехідну добу кардинальних зрушень. Уроки ще недовгої історії сучасної Української держави вселяють переконаність у тому, що Основний закон поважатимуть усі учасники політичного процесу. Той, хто спробує стати над Конституцією, опиниться поза законом.

Україна не стала президентською республікою. Однак вона не залишилася парламентською республікою, на чому наполягали переконані прибічники останнього, вдосконаленого М. Горбачовим варіанта радянської влади. Сильні повноваження мають і Президент України, і Верховна Рада України. Це утруднює зловживання владою, робить безперспективними спроби різних політичних осіб, партій або кіл вдатися до диктатури.

За Конституцією Верховна Рада має три основні функції: розробку та ухвалення законів, контроль за діяльністю уряду, визначення засад зовнішньої політики. Основною в роботі парламенту є законотворча діяльність. Ніхто, крім Верховної Ради, не може в Україні видавати закони.

Адміністративно-політичний устрій дістався Україні у спадщину від радянського минулого. Основні політичні сили прийшли до згоди не змінювати його у найближчому майбутньому, оскільки суспільству вистачає інших змін. Не змінювалася й конфігурація виборчих округів. Всього їх налічувалося 450, і на одного депутата в середньому припадало понад 70 тис. виборців.

Внаслідок нерозвиненості політичних партій склад Верховної Ради України, який був чинний до весни 1998 р., поділився не стільки на партійні фракції, скільки на депутатські групи. Останні не є чимось остаточно закріпленим. їхній склад змінювався у міру різних обставин парламентського і загальнополітичного життя. У 1997 р. спектр лівих сил у парламенті був представлений двома сотнями депутатів і складався з таких депутатських груп або фракцій: Комуністична (90 депутатів, лідер П. Симоненко); Соціалістична (34 депутати, лідери І. Чиж, С. Довгань); Аграрники за реформи (24 депутати, лідер К. Ващук); Міжрегіональна депутатська група (21 депутат, лідер Ю. Болдирев); Незалежні (27 депутатів, лідер В. Гетьман). Спектр правих сил у парламенті налічував півтори сотні депутатів і складався з таких депутатських груп або фракцій: Єдність (26 депутатів, лідер В. Меркушов); Соціально-ринковий вибір (25 депутатів, лідер Є. Марчук); Конституційний центр (51 депутат, лідер М. Сирота); Реформи (24 депутати, лідер С. Соболев); Народний рух (24 депутати, лідер В. Чорновіл).

У спектрі лівих сил більшість депутатів з наближенням парламентських виборів 1998 р. почали тяжіти до центру. Зокрема, О. Мороз більш визначено став заявляти, що поділяє соціал-демократичні погляди. У спектрі правих сил відчувалася ідентична трансформація. Це засвідчив, зокрема, вибір Л. Кравчука і Є. Марчука, які приєдналися до виборчих списків СДПУ(о).

Згідно з Конституцією України народні депутати України обираються терміном на чотири роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Будучи обраними, вони не мають права залишатися на державній службі, тобто парламентська діяльність є професійною. Після прийняття Конституції виникла колізія з депутатами, які не бажали залишати свої посади. Таких виявилося близько 70. Депутати-«сумісники» аргументували свою відмову визначитись тим, що закон, навіть Основний закон, не може мати зворотної сили.

За Конституцією український парламент має вагомі контрольні функції, які передбачають заслуховування голови уряду, міністрів та керівників відомств на пленарних засіданнях і на засіданнях депутатських комітетів та комісій. Висновки і пропозиції щодо відповідальності посадових осіб можуть бути направлені до органів прокуратури та суду або виноситися на розгляд пленарного засідання Верховної Ради.

До компетенції парламенту входить призначення і звільнення деяких посадових осіб. Зокрема, Верховна Рада України надає згоду на призначення Президентом прем'єр-міністра, на призначення та звільнення Президентом голови Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Держкомінформполітики, голови та членів Центральної виборчої комісії. Вона надає згоду на призначення Президентом Генерального прокурора і може висловлювати йому недовіру, несумісну з подальшим перебуванням цієї особи на своїй посаді. Парламент призначає половину складу ради Національного банку, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного суду України.

Кабінет Міністрів визначається в Основному законі як вищий орган у системі органів виконавчої влади. Прем'єр-міністр призначається Президентом за згодою більше половини конституційного складу Верховної Ради, тобто не менше ніж 226 депутатів. Повноваження уряду припиняються у разі обрання нового Президента, заяви про відставку Прем'єр-міністра, звільнення Прем'єр-міністра Президентом і ухвалення парламентом резолюції недовіри урядові.

Президент України визначається Конституцією як глава держави. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав на свободу людини і громадянина. Президент не є одним із суб'єктів розподілу влад. Він об'єднує всі гілки демократичного розподілення влади в єдине ціле, здійснює погоджувальні функції стосовно їх діяльності, виступає в ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь.

Конституцією України передбачено, що Президент обирається терміном на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Одна й та сама особа не може бути Президентом більш як два терміни підряд. У межах коштів, передбачених у бюджеті для здійснення його повноважень, Президент може створювати консультативні й дорадчі органи Найголовнішим з них є Рада національної безпеки і оборони, а також Адміністрація Президента.

За Конституцією до очолюваної Президентом Ради національної безпеки і оборони входять Прем'єр-міністр, міністри оборони, внутрішніх і закордонних справ, голова Служби безпеки України Рада контролює і координує діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки та оборони Секретар Ради безпосередньо керує роботою її апарату і є в Україні помітною політичною фігурою «Силові» міністри і міністри закордонних справ та інформації підпорядковані безпосередньо Президентові.

Про Адміністрацію Президента в Конституції України нічого не сказано. Однак ця установа має велике значення у політичній системі України, оскільки уособлює і матеріалізує президентську владу Керівництво Адміністрації, як і секретар Ради національної безпеки і оборони, має помітний вплив на главу держави передусім у кадрових призначеннях на вищі посади у виконавчій владі. Однак ця обставина є суто конкретною і визначається особливостями підходів Л. Кучми як до керівництва взагалі, так і до свого найближчого оточення зокрема. За інших обставин роль вищих чиновників президентської адміністрації може змінюватися.

Порівняно з попередньою Конституцією повноваження Президента в соціально-економічній сфері істотно звузилися Конституція 1996 р. не передбачає видання Президентом указів з соціально-економічних питань. Водночас розширилися кадрові повноваження Президента — насамперед у частині призначення керівників усіх центральних інституцій виконавчої влади та можливості звільнення з посади. Прем'єр-міністра без згоди парламенту.

З прийняттям Основного закону створено якісно нову інституцію у системі державних органів — Конституційний суд Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх сферах життя, на стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції Функція Конституційного суду полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також в офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Нова Конституція закріпила державно-політичну систему в Україні, побудувала на принципово нових засадах взаємини держави з політичними партіями та громадськими організаціями. Зроблено важливий крок у формуванні політичної нації, для становлення якої найважливішою проблемою є організація розподілу влади та владних повноважень між людьми на всіх рівнях суспільного життя.