Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

КПРС фактично поділялася на дві окремі партії — «внутрішню» і «зовнішню». Остання складалася з рядової членської маси і надавала державній структурі, якою насправді була КПРС, оманливого вигляду політичної партії «Внутрішня партія», тобто компартійно-радянська номенклатура, виглядала як всесильна

корпорація, але насправді була лише провідником, а не носієм влади. Через те що КПРС будувалася на засадах демократичного централізму, вся влада у радянській наддержаві належала компартійній олігархії.

Конституційна реформа М. Горбачова докорінно змінила розстановку сил на політичному Олімпі. Вона спричинила різке зменшення владних прерогатив партійних комітетів — від районних до ЦК КПРС. У результаті керівна верхівка ЦК КПРС, тобто політбюро і секретаріат, втратила статус олігархи. Натомість підвищився політичний статус компартійно-радянської номенклатури. За відсутності олігархи вона «приватизувала» свої владні повноваження, але не перетворилася повністю з провідника на носія влади. В умовах вільних виборів номінальним носієм влади ставало суспільство.

Концентрація влади в радах підірвала значення КПРС як державної партії «Зовнішня партія» перестала бути потрібною номенклатурі. У кризовій ситуації, яку створив путч, вона легко погодилася на розпуск КПРС.

Суспільство звільнилося від всеохватної підпорядкованості державним структурам. Проте воно не встигло цього навіть усвідомити — настільки стрімким був у 1991 р. перебіг подій. До того ж суспільство тільки починало структуруватися по-новому і тому могло здійснювати лише епізодичний (під час виборів) вплив на формування та діяльність органів влади. Саме ця об'єктивна обставина дала змогу компартійно-радянській номенклатурі здійснити фактичну «приватизацію» влади.

Революційні події в останній період існування СРСР і в перші пострадянські роки істотно позначилися на «внутрішній партії» Невелика частка номенклатури, в основному старшого покоління, залишалася на старих позиціях в ідеології. Не маючи змоги поступишся принципами, ортодокси поступилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався здебільшого через механізм голосування. Ці люди звикли до призначень за анкетними даними і не змогли витримати конкурентної боротьби на виборах.

Частина компартійної номенклатури, користуючись прихованим «золотом партії» або своїм впливом у господарських структурах, започаткувала невеликий прошарок банкірів, президентів фінансових фондів, біржовиків, власників підприємств і торговельних фірм.

Основна частина номенклатури, що перебувала між двома крайніми групами, утворила «партію влади» «Партія влади» — це політичний блок, що складається з прагматично орієнтованих і деідеологізованих кіл старої комуністичної номенклатури, представників державного апарату та засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисловостей і сільського господарства. Для її діячів характерні політичний та економічний консерватизм, схильність до авторитаризму, високий ступінь кругової поруки і кланових зобов'язань. У окремих її представників наявні певні «націоналістичні» переконання, але в цілому це «самостійництво» має не національний або державницький, а кланово-корпоративний характер «Партія влади» виконує як програму націонал-демократів у тій її частині, яка збігається з її власними інтересами, і програму комуністичну захист радянської влади, підтримка колгоспно-радгоспної системи, збереження «загальнонародної» власності тощо. Цим вона забезпечує собі досить широкий вплив на різні суспільні прошарки та на деякий час виступає консолідуючою силою українського суспільства. Однак у тривалій перспективі така стратегія закріплює орієнтацію на взаємовиключні цінності. Вона спрямована на виживання, а не на творення нового устрою. Це були фахівці з різних галузей економіки й культури, ретельно відібрані свого часу відповідними компартійними структурами для керівної роботи. Без таких фахівців з досвідом організаційної роботи суспільство не змогло б нормально функціонувати.

«Чистка виборами» підготувала номенклатуру до активної діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів на владу в неї практично не виявилося. Адже державна партія десятиліттями була єдиною владною структурою і відбирала собі за допомогою добре налагодженої системи підготовки кадрів найздібніших людей з усіх прошарків суспільства.

Компартійним прагматикам вдалося контролювати і навіть певною мірою направляти суспільно-політичні процеси. Коли Народний рух України за широкої суспільної підтримки висунув гасло незалежності, вони не заперечували проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус української політичної еліти і вперше відкрила перед нею міжнародні горизонти.

Не маючи справжніх конкурентів, «партія влади» зустрілася, однак, з викликом людей, які вперше виринули на поверхню політичного життя у мітинговій обстановці початку 90-х років. За допомогою антикомуністичних гасел, підкріплених історичними свідченнями про жахіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб зайняти їх місця. Однак демагогія, як правило, не спрацьовувала. По-перше, надто низькою виявилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-друге, «партія влади», будучи організаційно не оформленим, але замкненим кланом, не заперечувала проти включення до своїх лав професійно придатних мітингових політиків.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді України «партія влади» зайняла переважну більшість місць. Представники її були в основному безпартійними. Спочатку ця безпартійність функціонерів являла собою наслідок заборони КПРС. З часом в їх середовищі, як і в суспільстві у цілому, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни. Однак «партія влади» воліла залишатися безпартійною. Належність до будь-якої партії звужувала простір для маневру. До того ж популярність політичних партій залишалася вкрай низькою.

Представники номенклатури у парламенті легко погодилися з ідеєю запровадження інституції президентства. Та коли Л. Кравчук почав наповнювати президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Одна з найчисельніших в «партії влади» груп, що представляла радянські структури, зайняла непримиренну позицію у питанні про передачу виконавських функцій від виконкомів рад до президентської вертикалі.

Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати.

У березні й квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі, але за мажоритарним принципом, який виключав активну роль політичних партій.

Виборці по-різному реагували на бездіяльність влади перед обличчям кризи. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього скликання, яка балотувалася на новий строк (138 із 188), не була обрана. По-друге, багато виборців залишилося вдома, демонструючи недовіру до будь-якої влади. Було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депутатів з'явилися після нових турів голосування влітку і восени 1994 р. По-третє, партії здебільшого не набували довіри виборців, і після трьох турів голосування половину місць у парламенті отримали позапартійні кандидати.

Депутатські фракції чисельністю понад 10 чоловік дістали тільки чотири партії — комуністи (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією. Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти на рік призначення виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися за такі, що не відбулися через неявку виборців або депутата не було обрано.

26 червня 1994 р відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, надав перевагу Л. Кучмі

Головою Верховної Ради України було обрано лідера Соціалістичної партії О Мороза. Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став В. Масол 19 липня 1994 р. Л. Кучма, О. Мороз і В. Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися чинної. Конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Недовіра виборців до політичних партій, яка так яскраво проявилася під час виборів до Верховної Ради України навесні 1994 р., пояснювалася здебільшого відсутністю в суспільстві традицій багато партійного життя .У перші роки незалежності широку підтримку мали лише комуністи з боку в основному старшого покоління і Народний рух України НРУ виступав не як партія, а у вигляді слабко оформленого громадсько-політичного об'єднання. Сотні тисяч людей бажали в його організаціях активно сприяти зламу тоталітарного ладу і державотворчій роботі.

На III з'їзді (Всеукраїнських зборах) Народного руху в лютому — березні 1992 р. метою дальшої діяльності було визначено утвердження незалежності України. У прийнятих документах проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, сприятиме діям. Президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме у конституційній опозиції до виконавчих структур. З'їзд обрав трьох співголів НРУ — І. Драча, М. Гориня і В. Чорновола.

Весна 1992 р. була апогеєм популярності НРУ. Після III з'їзду керівники Руху публічно визнали свої незгоди Частина їх вважала, що треба зміцнювати здобуту державність, а тому відмовитися від опозиційності. Вони «входили до влади», обіймаючи відповідальні посади в адміністрації Президента, уряді, посольствах. Боротьбу з владою продовжили тільки ті, хто згуртувався навколо В. Чорновола.

Саме НРУ організував кампанію протестів проти діяльності урядів В. Масола та В. Фокіна і добився їх відставки Центральний провід Руху. У жовтні 1992 р. заявив, що ставлення до уряду Л. Кучми залежатиме від ефективності реформаторської діяльності останнього. До складу кабінету Л. Кучми увійшли деякі пов'язані з Рухом діячі Зокрема, І. Юхновський обійняв посаду першого віце-прем'єра, а М. Жулинський і .В Пинзеник стали віце-прем'єрами.

На IV з'їзді в грудні 1992 р. перетворення Руху в політичну партію завершилося. Помилково перебільшуючи вплив своєї парти на народ, її лідер В. Чорновол став вимагати розпуску Верховної Ради України і проведення нових виборів на багато партійній основі. Однак розпочата ним кампанія по збиранню підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту провалилася. Весною 1993 р. від Руху відкололася окрема карликова організація — Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик і М. Поровським. Чисельність первинних організацій партії почала скорочуватися, вплив її на народ послабився. На III з'їзді Української республіканської партії (травень 1992 р.) відкололося радикальне крило на чолі зі С. Хмарою, яке вирішило створити нову партію Головою УРП було обрано М. Гориня, а почесним головою — Л. Лук'яненка.

Ряд політичних партій разом із підприємницькими колами на початку 1992 р. заснували об'єднання демократичних сил «Нова Україна». У червні того самого року установчий з'їзд проголосив створення Християнсько-демократичної партії України.

У червні 1993 р. у Донецьку пройшов «відбудовчий» з'їзд Комуністичної партії України. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано П. Симоненка. Делегати другого з'їзду у березні 1995 р. проголосили КПУ правонаступницею партії, що існувала у складі КПРС і була заборонена у серпні 1991 р.

Компартія України активно включилася у боротьбу за вплив на маси. Основу її складають пенсіонери, ветерани, малокваліфіковані робітники Комуністичні осередки досить міцно пов'язані з директорським корпусом державних підприємств, особливо в Донбасі. З усіх партій КПУ найбільш масова. Це жорстко централізована структура з високою дисципліною. Не маючи програми виходу з економічної кризи, КПУ будує агітацію на часто справедливій критиці властей Досить численною залишається Соціалістична партія України (СПУ). Платформа соціалістів мало відрізняється від програмних настанов комуністів. Однак вони мають талановитого лідера — О. Мороза. Спроби його зайняти помірковану і зважену позицію соціал-демократичного спрямування завжди наштовхувалися на опір з боку основної членської маси, яка перебувала у полоні застарілих стереотипів.

Радикальні соціалісти на чолі з Н. Вітренко відкинули опортуністичну політику лідера і утворили Прогресивно-соціалістичну партію (близько тисячі членів на початок 1999 р.).

У 1992 р була створена Селянська партія України (СелПУ). Вона відстоює інтереси аграрного директорського корпусу й активно протидіє реформам на селі.

На березнево-квітневих виборах 1994 р. до Верховної Ради України три ліві партії — КПУ, СПУ і СелПУ — виступили єдиним фронтом і домоглися істотного успіху. Завдяки цьому ліві захопили контроль над керівництвом Верховної Ради. На президентських виборах у червні 1994 р. вони висунули єдиного кандидата — О. Мороза. Після його поразки лівий блок підтримував у другому турі кандидатуру Л. Кучми.

Останнім часом в Україні відбувається розвиток партій центристського типу. Це нове явище свідчить про успіхи у політичному структуруванні суспільства, викликаному переходом до ринку.

Центристи, як це видно з назви, посідають у країнах ринкової економіки серединну нішу у політичному житті — між лівими силами, представленими в основному соціал-демократами, і правими, тобто ліберально-консервативними силами. Ліві представляють в основному інтереси робітників, а праві — інтереси роботодавців. Центристські партії рівною мірою відображають інтереси обох сторін. У цьому їх перевага. Адже в суспільстві має зберігатися рівновага між рівноправними учасниками виробничого процесу — працею і капіталом. Якщо державні органи захищатимуть працю, ігноруючи капітал, ділова активність почне знижуватися, що згубно позначиться передусім на зайнятості. Якщо державні органи захищатимуть капітал, ігноруючи працю, матеріальне становище народних мас погіршиться, попит на товари знизиться, а відповідно й прибутки роботодавців скоротяться. Соціальною опорою центристських партій є середній клас, який виробляє основну частку валового внутрішнього продукту.

Ці закономірності у посткомуністичних країнах діють в послабленій формі, оскільки учасником виробничого процесу все ще залишається сама держава. Центристські позиції властиві у таких країнах партіям, пов'язаним з владою і зацікавленим у зменшенні соціальної напруженості. Внаслідок майже цілковитої в Україні відсутності середнього класу центристські партії мають меншу соціальну опору, ніж партії, розташовані на краях політичного спектра.

У січні 1995 р. відбувся установчий з'їзд нової партії — Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), що об'єднала Соціал-демократичну партію України, Українську партію справедливості і Партію прав людини. Соціал-демократизм в Україні зміщений у політичному спектрі в бік центру, тому що комуністи та соціалісти відбивають інтереси політичних сил, які заперечують ринок. Нова партія налічувала кілька тисяч членів, її очолював колишній міністр юстиції В. Онопенко. Під час перевиборчої кампанії, яка розгорнулася з осені 1997 р., список ОСДПУ очолили колишній президент України Л. Кравчук і колишній голова уряду Є. Марчук. Цей досить не очікуваний хід з боку визначних політиків забезпечив ОСДПУ перевагу перед конкурентною СДПУ на чолі з Ю. Буздуганом і добрі шанси на успіх у виборах як у західних, так і в східних областях.

Серед центристських досить серйозну силу являє Народно-демократична партія (НДП). Вона утворилася в лютому 1996 р. на основі Партії демократичного відродження, Трудового конгресу й об'єднання «Нова Україна». Головою цієї партії став колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ А. Матвієнко Керівництво НДП складається з представників «партії влади» — О. Дьоміна, О. Ємця, Є. Кушнарьова, І. Плюща, В. Пустовойтенка та ін. Створення НДП стало свідченням «партизани» вищої владної номенклатури. Попри відсутність великих первинних осередків ця партія має впливові позиції як у східних, так і в західних областях України.

Парламентські вибори 1990 і 1994 рр. відбувалися за мажоритарною системою. У кожному виборчому окрузі перемагав кандидат, який набирав абсолютну більшість голосів. Виборчі змагання за цих умов перетворювалися на боротьбу особистостей. Однак передвиборчі програми кандидатів були схожі, а після обрання кожний депутат міг сказати, що невиконання обіцяного — не його особиста вина.

У жовтні 1997 р. було прийнято. Закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою. Половину виборчих округів (225) було залишено мажоритарними. В другій половині переможець мав визначитися на виборах 1998 р. за партійними списками. Партія або блок партій, які набирали більше 4 відсотків голосів виборців, діставали право на депутатські мандати пропорційно кількості поданих голосів. Партії, які не долали чотиривідсоткового бар'єра, позбавлялися депутатських мандатів.

Нова виборча система підвищила роль партій у суспільно-політичному житті. Це означало, що політичне структурування суспільства набуло динаміки.

До виборів 1994 р. в Україні склався тип партійної системи, що мав ознаки мультипартійності і поляризованості. У другій половині 90-х років суспільство стало на шлях партійної трансформації. Його характеризував об'єднуючий процес структурування десятків малочисельних політичних партій у визначених ідеологічних та політико — економічних концепціях, а саме: комуністичній та соціалістичній, соціал-демократичній, ліберальній і консервативній.

Для українського суспільства чи не найголовнішою проблемою є формування корисної для народних мас та підконтрольної їм еліти. Це стане можливим, коли суспільство буде спроможним забезпечити широке соціальне представництво у керівній еліті, «партії влади». В ідеалі провідне місце в ній має посісти так званий середній клас, який тільки формується.

Суспільство сучасної України є індустріальним. Воно прагне подолати свою відсталість від пост індустріальних країн, ' здійснити прорив у цивілізоване середовище. Звідси й характер нашої політичної системи, перехідної від закритого до відкритого демократичного суспільства з високо розвиненими економікою і соціальними відносинами.