Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

УСПІХИ І ТРУДНОЩІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Якщо після Київської Русі Козацьку державу розглядали як першу республіку, УНР, що виникла у 1917 р., — як другу, то відновлена 24 серпня 1991 р. Україна постає третьою республікою.

Створення національних держав відповідає нормальному розвитку в Європі, особливо коли йдеться про Україну, європейська ідентичність якої незаперечна. Про це писали відомі геополітики. «Поляки, українці, чехи, словаки, угорці, південні слов'яни та інші, — читаємо, наприклад, у книзі Г. Гесселя «Хліборобська Європа» (1934 р.), — спільно репрезентують найбільшу спільноту в Європі, розщеплену штучними політичними стінами, проте поєднану спільними інтересами». Поки Україні не буде надано свободи, робить висновок автор, «не буде ані довготривалого спокою, ані тріумфу справедливості в Східній Європі».

Одним з парадоксальних результатів радянської національної політики стало те, що усі її спроби перетворити українців на росіян були марними. На початку 90-х років народ України виявився більш згуртованим і свідомим, ніж це було в 1917 р.

Західний регіон України функціонує вже майже за західноєвропейським зразком. Південна і східна частини її ще тільки проходять академічно-культурний етап цієї еволюції. Оскільки формування української нації як політичної далеко не завершилося, наявність держави створює необхідні передумови для її подальшого оформлення, як і розвитку всіх народів та національних груп, котрі проживають в Україні, утвердження священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності громадян.

Україна є суверенною, демократичною, соціальною і правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Суспільне життя в нашій державі грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Специфіка становлення політичної системи в Україні та інших країнах колишнього СРСР полягає у запровадженні інституції президентства. Президент став ключовим елементом нової політичної системи в Україні.

Після виборів Президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і політика Президента збіглися. Утворилася не структурована в окрему політичну організацію так звана «партія влади» Сформувалася нова державно-політична еліта як факт компромісу частини старої партійної керівної верстви й частини національно-демократичної опозиції. Участь тих партій, які зайняли місце у ніші конструктивної опозиції, зводилася до періодичних заяв щодо характеру своєї опозиційності чи підтримки певних інституцій державної влади (Верховна Рада, Уряд, Президент).

В останні роки існування СРСР демократична опозиція почала зважувати, яку державу треба будувати замість цілком залежної від московського центру УРСР, до яких традицій українського державотворення слід звертатися.

На установчому з'їзді Народного руху України за перебудову у вересні 1989 р. було заявлено, що головною метою створюваної організації є побудова демократичного і гуманного суспільства. У програмних документах Руху не йшлося про історичні аналоги, однак у його практичній та пропагандистській діяльності активно використовувалася державотворча традиція УНР.

Українська національна партія у квітні 1990 р. першою в своїх програмних документах поставила за мету «відновлення УНР, проголошеної Центральною Радою». На той час це був досить сміливий крок. У суспільстві ще зберігався за інерцією страх перед «контрреволюцією» та «антирадянщиною», що прищеплювався трьом поколінням радянських людей

Декларація про державний суверенітет поставила проблему державотворення у практичну площину. Через тиждень після прийняття Декларації перед будинком Київської міськради на Хрещатику поряд з прапором УРСР було піднято синьо-жовтий прапор. Незвичне сусідство прапорів, під якими воювали один проти одного червоноармійці і петлюрівці, свідчило про перехідний характер історичного моменту.

У кризовій ситуації, спричиненій невдалою спробою московських путчистів захопити владу, прапор УНР також відіграв мобілізуючу роль. Коли 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР зібралася на надзвичайну сесію, представники від демонстрантів внесли синьо-жовтий стяг у приміщення парламенту як символ розриву з тоталітарним московським центром Компартійно-радянській номенклатурі, яка переважала серед народних депутатів, довелося під час проголошення незалежності України фактично солідаризуватися з історичною спадщиною УНР.

4 вересня 1991 р. над будинком Верховної Ради України замість червоно-блакитного прапора замайорів синьо-жовтий. Так була започаткована відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки.

Номенклатура без вагань погодилася на розпуск Компартії України і розрив з московським центром. Однак необхідність перетворення національної символіки на державну вона сприймала болюче внаслідок причин суто психологічного характеру. Адже йшлося про символіку УНР, тобто держави, негативне ставлення до якої прищеплювалося усім громадянам УРСР з дитинства. Тільки у середині січня 1992 р. Президія Верховної Ради зважилася видати указ «Про Державний гімн України». Приймалася музична редакція гімну «Ще не вмерла Україна», автором якої був композитор М. Вербицький Питання про текст залишили відкритим.

У січні 1992 р., коли почала роботу чергова сесія Верховної Ради, синьо-жовтий прапор був затверджений як Державний прапор України. У лютому парламент затвердив тризуб як малий герб України. В постанові зазначалося, що тризуб є головним елементом майбутнього великого Державного гербу України.

Затвердження нової державної символіки мало принциповий характер, тому що визначало стратегічний напрям державотворчого процесу. Однак у практичному розумінні доленосним для створюваної національної державності було здобуття контролю за силовими структурами на території України.

Номенклатура виявилася в цій ситуації на висоті. Вона спромоглася встановити контроль над суворо централізованими силовими структурами і змусити їх служити новій державі Звичайно, це завдання було полегшене цілком однозначним волевиявленням українського народу. Особовий склад Радянської армії, Комітету державної безпеки та Міністерства внутрішніх справ був дисциплінованим, проте на нього не могла не впливати загальна атмосфера в суспільстві.

Верховна Рада 6 грудня 1991 р. прийняла Закон «Про Збройні Сили України». Ним проголошувалося, що Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права створює власні Збройні. Сили війська наземної оборони, війська оборони повітряного простору і військово-морські сили. Було створено Міністерство оборони України, яке очолив генерал К. Морозов

Український парламент прийняв майже півсотні документів з регламентації формування Збройних Сил. На їх основі відбувалися реформування військових управлінських та організаційних структур, формування воєнно-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки воєнних кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їхніх сімей тощо. Отже, процес формування Збройних Сил мав керований характер.

У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину. В ній наголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників і не є потенційним противником жодної держави. Підкреслювалося, що Україна розглядає свою воєнну безпеку як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози.

Було розроблено програму скорочення Збройних Сил. За три роки звільнилося в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків і мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсивнішим, оскільки первісна чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності, що визначалися воєнною доктриною і кризовим станом народного господарства. Однак будівництво житла для військовослужбовців і розгортання мережі закладів з фахової перепідготовки не вдалося істотно прискорити. Тому процес переведення офіцерів у запас уповільнився.

Українська армія створювалася в складних умовах. Керівництву України не вдалося вплинути на командування та особовий склад Чорноморського флоту, який майже цілком перебував на українських воєнно-морських базах, щоб поставити його на службу новій державі. Невизначеність державного статусу флоту, який налічував близько трьохсот кораблів різного класу і величезну берегову інфраструктуру, стала на довгі роки однією з най гостріших проблем у російсько-українських відносинах.

Після краху наддержави Україні дістався третій за розмірами (після США і Росії) ядерний потенціал. Світ із занепокоєнням стежив за розпадом СРСР, побоюючись поширення ядерної зброї.

Проте керівництво України не мало наміру переглядати проголошений у Декларації про державний суверенітет неядерний статус, хоч у Верховній Раді раз у раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. Всі види цієї зброї, як стратегічної, так і тактичної, були перебазовані на територію Росії.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про приєднання України до Договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Остання крапка була поставлена на зустрічі глав держав — учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство отримало іншу назву — Організація безпеки та співробітництва в Європі). 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та США і прем'єр-міністр Великої Британії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов'язалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і в такий спосіб отримати будь-які переваги. Окремі документи з надання Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю і Франції.

Поряд з армією створювалися нові структури спеціальних підрозділів військ внутрішньої служби та конвойної охорони Міністерства внутрішніх справ, підрозділи Національної гвардії, частини спеціального призначення, Служби безпеки України.

У справі утвердження національної державності важливе значення мала постанова Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. На території республіки запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Ця постанова започаткувала вихід України з рубльової зони, тобто стала гарантією її внутрішньої економічної безпеки.

Закон «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. встановив, що кожний, хто постійно проживав на території республіки, міг обрати громадянство. Подвійного громадянства не допускалося, що мало принципове значення для утвердження національної державності.

У листопаді 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про державний кордон України». Відповідно до нього державний кордон СРСР на території України, яка межувала з чотирма країнами — Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією, — ставав державним кордоном України. Адміністративний кордон з трьома союзними республіками — Білорусією, Молдавією та Росією — ставав державним кордоном України. Однак питання про кордон потребувало узгодження з відповідними державами. Надалі виявилося, що це зовсім не проста проблема.

Ще у жовтні 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову про заснування з 1991 р. щоденної газети «Голос України», яка мала виходити українською і російською мовами. Парламент, який в цей час домігся вирішальних успіхів у зосередженні повноти влади в республіці, потребував власного друкованого органу. Замість звичного для радянських видань гасла «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» нова газета, що почала виходити з січня 1991 р., обрала лозунг «Владу — Радам!». За радянською традицією і на противагу правилам орфографії термін «Ради» у множині писався з великої літери.

Лозунг «Владу — Радам!» недвозначно свідчив про те, що Верховна Рада претендує на всю повноту державної влади. Здавалося б, на це були підстави. Адже вперше парламент став працювати без директив з боку Компартії України. 23 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР продублювала рішення З'їзду народних депутатів СРСР про скасування статті в Конституції щодо керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії.

Влада, яка дісталася Верховній Раді від державної партії, мала диктаторську природу. Формально тільки по радянській лінії вона поділялася на гілки — законодавчу, виконавчу і судову. Насправді носієм влади була компартійно-радянська олігархія, а ради всіх рівнів використовувалися як «передавальний пас», що з'єднував її з народом. В останні роки горбачовської перебудови, коли можливості компартійно-радянського апарату маніпулювати виборчим процесом зменшилися, вплив виборців на радянські органи влади відповідно зріс. Конституційна реформа перетворила ради на справжній орган влади, але послабила саму владу. Адже партапарат, у руках якого ради раніше були маріонетками, мав централізовану структуру і завжди діяв як цілісний орган влади, підпорядковуючись власним інстанціям, де розроблялися і приймалися стратегічні рішення. Коли працівники партапарату опинилися на керівних посадах у радах, що отримали справжню владу, вони вже не могли діяти як одне ціле Радянські органи влади ніколи не мали власної організаційної структури, оскільки в кожній своїй ланці інтегрувалися в партійну структуру. Наслідком цього стало загальне падіння ефективності державного управління в усіх його ланках і послаблення авторитету влади. Посилилася некерованість процесами суспільного розвитку. Це боляче позначилося на суспільному житті, оскільки держава, як і раніше, залишалася власником і розпорядником більшої частки продуктивних сил.

За 1992—1994 рр. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя. Законодавців звинувачувати у цьому не варто. У пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього соціалістичного табору) створилася унікальна соціально-економічна ситуація, якій не відповідав нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, прилаштовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до гострих проблем сьогодення.

До того ж у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало повсякденне становище Ситуація в Україні, зокрема, була набагато кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Тому серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого просування у реформах. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.

Трансформація влади відбувалася незалежно від усвідомленої волі політичних діячів, під впливом конкретних обставин. Суть цього процесу, який мав об'єктивну природу, полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах радянської влади, на залежну тільки від електорату законодавчу і виконавчу гілки влади.

Закон про заснування посади Президента України Верховна Рада прийняла незадовго до розпаду СРСР — 5 липня 1991 р. Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні владні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто попереджувати переростання будь-якої з них у диктатуру.

У чинній з 1978 р. Конституції України зазначалося «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після запровадження посади Президента в Конституцію було внесено доповнення «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Між цими конституційними нормами існувало непримиренне протиріччя. Воно могло бути розв'язане лише прийняттям нової Конституції з поділом реальної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Успадкований від радянських часів фіктивний поділ влади за відсутності організаційної владної структури у вигляді КПРС загрожував суспільству анархією і хаосом. Необхідність в опрацюванні. Основного закону, який мав окреслити повноваження кожної з існуючих структур державної влади, стала зрозумілою для найбільш далекоглядних політичних діячів ще тоді, коли КПРС продовжувала існувати. Щоправда, це була вже інша партія — позбавлена внаслідок конституційної реформи владних повноважень. Систему радянських органів, до яких перейшла вся повнота влади, треба було упорядкувати конституційним шляхом

Концепція нової Конституції була ухвалена Верховною Радою України 19 червня 1991 р. У цьому український парламент випередив усі інші союзні республіки СРСР. Однак прийняття нової Конституції означало найглибшу політичну реформу, а до реформ компартійно-радянська номенклатура ще не була готова. Тому конституційний процес відбувався уповільненими кроками. Зміни, яких вимагало саме життя, вносилися раз у раз до Конституції 1978 р.

Відмовившись під приводом досягнення злагоди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституційному полі, українська політична еліта свідомо загальмувала перехід до демократичного устрою. Це призвело до сумних наслідків. Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної партії було неможливо, хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій.

Проте гальмування демократичних перетворень і передусім економічних реформ виявилося вкрай небезпечним. Добре чи погано, проте радянська влада завжди забезпечувала безперебійне функціонування державних установ, від яких залежали практично всі сфери суспільного життя. У пострадянський період державний апарат, навпаки, став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій Верховної Ради як представника законодавчої влади і Президента як представника виконавчої влади.

Неокресленість повноважень призводила до постійного «перетягування ковдри» у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою владами. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документу, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президенті.

Поява Державної думи недвозначно свідчила про намір Л. Кравчука не обмежуватися сферою виконавчої влади, а взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Народні депутати багато часу витрачали на розв'язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто через розгляд конкретних справ у Верховній Раді, так і на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах власного виборчого округу або «за інтересами»).

Однак через дев'ять місяців з'ясувалося, що Державна дума була мертво народженою ідеєю. Президент України змушений був розпустити її, наразившись на жорстку опозицію парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавчої влади по вертикалі.

З подання Л. Кравчука Верховна Рада України прийняла 5 березня 1992 р. Закон «Про представників Президента України». Законом установлювалось, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі. Зазначалося, що представник Президента забезпечує реалізацію законів і розпоряджень законодавчої та виконавчої влади, контролює діяльність місцевого й регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Разом з цим представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв'язувати питання, що входили до компетенції місцевих рад.

Виконавська вертикаль влади певною мірою була зміцнена запровадженням інституту представників Президента. Проте Л. Кравчук насаджував свою вертикаль не в безповітряному просторі. З моменту запровадження конституційної реформи М. Горбачова повнота влади на місцях належала головам рад та їх виконкомів. Якщо ради і виконкоми очолювали різні люди, між ними теж спалахували конфлікти аж ніяк не персонального характеру. Не існувало будь-яких законів про сферу повноважень на законодавчому і виконавчому рівні, оскільки раніше будь-які питання розв'язувалися всередині бюро відповідного партійного комітету, де під пильним наглядом першого секретаря між собою спілкувалися всі керівники. Представники Президента вносили до існуючих труднощів свою частку. Взаємовідносини між ними і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими.

Суперечності між Президентом і Верховною Радою, які зводилися кожного разу до з'ясування питання, за ким має бути останнє слово, поширилися на всю владну вертикаль. При внесенні змін і доповнень до Закону «Про представників Президента України» у березні 1993 р. Верховна Рада України проголосила, що голови обласних та районних Рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що ними мають стати представники Президента, не було взяте до уваги.

Не визначеними залишилися також взаємини найвищих посадових осіб усередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президентові. Внаслідок цього для Президента (незалежно від того, хто обіймав цю посаду) прем'єр-міністр ставав своєрідним громовідводом у спілкуванні з суспільством.

Хвиля страйкових виступів, в яких активну роль (аж до акції голодування) відігравали студенти, змусила голову Ради Міністрів В. Масола подати в квітні 1991 р. у відставку. Це був досвідчений професіонал, який з 1979 р. виконував функції заступника голови Ради Міністрів, а з 1987 р. очолював уряд. Після його відставки уряд отримав назву Кабінету Міністрів, яка підкреслювала його підпорядкованість Президентові. На чолі уряду Президент поставив першого заступника В. Масола В. Фокіна.

Впродовж 17 місяців Кабінет Міністрів, очолюваний В. Фокіним, піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських організацій, оскільки економічне становище в країні невпинно погіршувалося. Проте між президентом і главою уряду не виникало політичних розходжень. Врешті-решт Л. Кравчук змушений був погодитися на відставку В. Фокіна. За поданням президента Верховна Рада України в жовтні 1992 р. затвердила головою уряду народного депутата України Л. Кучму. Останній обіймав посаду директора одного з найбільших у світі підприємств з виготовлення ракет стратегічного значення у Дніпропетровську.

Для Президента Л. Кучма виявився зовсім не таким поступливим підлеглим, як В. Фокін. До того ж новому прем'єр-міністрові довелось працювати в умовах погіршення економічної ситуації. Весною 1993 р. Л. Кучма зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях введенням їх до складу Кабінету Міністрів. Л. Кравчук такий хід прем'єр-міністра не підтримав. Л. Кучма не добився на це згоди і з боку парламенту.

Натомість Л. Кравчук запропонував Верховній Раді прийняти рішення, за яким надавалося право безпосереднього керівництва урядом і прийняття указів з не врегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону.

Верховна Рада України не підтримала Л. Кравчука. Не погодилася вона також на відставку Л. Кучми, яку останній запропонував після висунутих Президентом пропозицій. Л. Кучма дістав повноваження видавати декрети, що заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони.

Л. Кравчук підписав у червні 1993 р. Указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету Міністрів з питань оперативного управління народним господарством. До функцій комітету, який мав очолити Л. Кучма, належали розробка і реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту населення. Структура виконавчої влади за цим указом підлягала істотному перерозподілу. Однак прем'єр-міністр, з яким уся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був через два дні відкликати указ. Майже одночасно він піддав докорінному скороченню штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та ради, які дублювали відповідні структури Кабінету Міністрів.

Президент і прем'єр-міністр так і не змогли дійти згоди Після кількох наполегливих прохань Верховна Рада України дозволила голові уряду у вересні 1993 р. піти у відставку

Отже, навіть окремі політичні діячі за відсутності Конституції, яка б грунтувалася на поділі влади, і за відсутності законів, що визначали б коло компетенції посадових осіб, не завжди могли домовитися між собою. Щодо діяльності парламенту або колективних органів влади на місцях, то робота їх час від часу заходила в глухий кут. Це пояснювалося тим, що політичні діячі перебували під впливом стереотипів і традицій тоталітарного минулого. Вони не вміли вслухатися в аргументацію опонентів, не могли знаходити баланс інтересів і усвідомлено залишати за противником певні позиції, тобто йти на компроміс. Крім того, вони не мали досвіду політичної боротьби парламентського типу, були зашорені ідеологічними цінностями, які не підтверджувалися практикою життя. Нарешті, в них відчувався брак професіоналізму, завжди властивий для новостворюваної політичної еліти раніше пригноблених націй.