Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ. ШЛЯХ УКРАЇНИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

СУВЕРЕНІЗАЦІЯ УРСР. НАРОДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

У розумінні М. Горбачова і його команди реформаторів «перебудова» була вдосконаленням існуючого суспільно-політичного ладу. Раніше реформи в економічній сфері суспільства проводилися, не торкаючись головного — диктатури партії. Проте курс на «прискорення» та економічна реформа 1987 р провалилися так само, як зазнали невдачі ленінський неп, хрущовські раднаргоспи і косигінська реформа. Засвоївши уроки цих провалів, Горбачов вирішив врешті-решт зробити наголос не на безнадійних спробах трансформувати економічну платформу політичного режиму, а безпосередньо на реформі владних структур.

У 1988 р. Генеральний секретар ЦК КПРС уперше з 1917 р. наважився торкнутися важелів влади. На його думку, треба було залишити за Комуністичною партією «керівну і спрямовуючу» роль у суспільстві, а безпосередню владу зосередити у радах різних рівнів. Незважаючи на опір консерваторів, він добився того, що XIX партконференція що працювала у червні—липні 1988 р. , висунула проект конституційної реформи, схваленої в жовтні того самого року Верховною Радою СРСР Реформа передбачала перетворення органів радянської влади на дійсні владні структури, що прямо не залежали від партійних комітетів та їхніх апаратів «Керівна та спрямовуюча» роль партії повинна була реалізовуватися інакше, передусім шляхом виборів партійних функціонерів до рад та їх подальшої роботи у виконавчих комітетах цих рад.

У кожній своїй ланці партапарат ставив під контроль не тільки ланку, яка стояла вище, а й волевиявлення виборців. Реформатори сподівалися у такий спосіб покінчити з відносинами особистої відданості, які існували між функціонерами різних ланок і перетворювали апаратно-керівну частину парти на замкнену бюрократичну організацію, позбавлену можливостей самовдосконалення і коренів у суспільстві Горбачовська реформа надавала свободу вибору Реформатори сподівалися, що КПРС, будучи монопольною владною структурою, витримає випробування вільними виборами, збагатиться новими керівними працівниками, висунутими самим народом, і посилить свій вплив на суспільство.

Горбачову вдалося переконати більшість функціонерів підтримати свою реформу. В основному секретарі партійних комітетів досить просто пересідали, за рекомендацією XIX партконференції, у відповідальне радянське крісло. Однак з активізацією політичного життя, що просувалося вперед, монопольне становище апаратників-комуністів у суспільстві підривалося, а конкуренцію інших політичних сил вони могли витримати далеко не завжди.

У кінці березня 1989 р. після чотиримісячної передвиборної кампанії відбулися вибори народних депутатів СРСР. Згідно із законом про вибори народних депутатів, прийнятим Верховною Радою СРСР після схвалення конституційної реформи XIX партконференцию, кількість висунутих на одне місце кандидатів не обмежувалася. На всіх попередніх виборах висувався один кандидат «від блоку комуністів та безпартійних», якого ретельно відбирали в партійних комітетах. Селекціонери в парткомах, які організовували вибори, формували кандидатський склад за партійною, соціальною, національною і демографічною ознаками. Це були вибори без вибору. Тепер же, згідно із законом, остаточне слово для визначення депутатів надавалося самим виборцям.

Багатьох функціонерів, які обіймали високі посади, виборці провалили Серед них були секретар ЦК Компартії України, перші секретарі Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського і Чернігівського обкомів партії, голова Київського міськвиконкому, командуючі Чорноморським флотом і Південною групою військ. У виборчих округах, де на одне депутатське місце було висунуто кілька кандидатів, парт функціонери не завжди вигравали бій із суперником, хоча останній не мав корпоративної підтримки владних структур.

У 175 територіальних і національно-територіальних округах республіки було висунуто 650 кандидатів у народні депутати, у 58 округах (одна третина) — по одному кандидату, в 108 — по два, в 6 — по три, у двох — по п'ять і в одному — семеро Народними депутатами по територіальних округах було обрано 118 чоловік, по національно-територіальних — 26. З урахуванням депутатів, які обиралися від громадських організацій, депутатський корпус від України складав 231 чоловік. Серед них налічувалося 87,8 відсотка комуністів.

Частка робітників у депутатському корпусі зменшилася з 34 до 16 відсотків, тоді як частка інтелігенції зросла з 7 до 20 відсотків. Депутатами стали деякі активісти Руху, журналісти, викладачі вищих закладів освіти, письменники.

Вибори 1989 р. створили дворівневу парламентську систему у вигляді З'їзду народних депутатів СРСР і сформованої з його складу таємним голосуванням постійно діючої Верховної Ради СРСР. У складі з'їзду (2250 депутатів) дві третини (1500 чол.) були обрані прямим голосуванням у виборчих округах, а одна третина (750 чол.) — висунута партією, профспілками та різними громадськими організаціями. Залізна дисципліна у партії та профспілках дала можливість стати депутатами з'їзду тим апаратникам, які прагнули позбутися будь-яких випадковостей під час балотування у виборчих округах. Тільки такий відступ від демократичної виборчої традиції дав змогу послідовникам Горбачова вирвати згоду в консерваторів на конституційну реформу.

Майже всі депутати від партій і профспілок, а також переважна більшість депутатів від громадських організацій були комуністами, не настроєними на реформи Багато депутатів, обраних прямим голосуванням у виборчих округах, також вважалися консерваторами. Здавалося б, парт апарат нічого не втратив і нічим не поступився. У партійних структурах, аж до політбюро ЦК КПРС, і в радянських структурах, аж до Верховної Ради СРСР, були ті самі люди. Не існувало, як правило, персональної конкуренції між партійними і радянськими владними структурами, оскільки секретарі партійних комітетів стали головами рад або їхніх виконавчих комітетів.

Не відразу консерватори зрозуміли, що конституційна реформа Горбачова приховувала в собі вибуховий заряд велетенської сили, здатний дощенту зруйнувати тоталітарний лад. Партійна диктатура завжди маскувалася радами та їх виконкомами, яких парт апаратники жорстко контролювали Конституційна реформа знищила цей контроль і вперше надала радам реальну владу.

У результаті виникли дві системи влади замість однієї Конкуренція між ними маскувалася, особливо на перших порах, майже однаковим персональним складом партійного і державного керівництва. Якраз це й не дало можливості противникам Горбачова зрозуміти, що з монополією партії на владу покінчено.

М. Горбачов намагався спочатку вдосконалити роботу парт апарату традиційними засобами персональних переміщень За п'ять років, з 1985 по 1989, він включив до політбюро ЦК КПРС 12 нових діячів, тобто повністю оновив склад цього органу. За цей же час склад Центрального комітету КПРС поновився на 85 відсотків. Для порівняння зазначимо, що під час сталінських чисток 1934—1939 рр. склад ЦК поновився на 77 відсотків. Однак кадрове переміщення у таких масштабах не дало результату. Парт апарат не піддався реформам. І тоді Горбачов став просуватися у реформах бонапартистським шляхом, балансуючи між двома системами влади.

Однак двовладдя об'єктивно призводило до загального послаблення центральної влади Політичні процеси на периферії внаслідок цього почали набувати самостійного характеру, особливо в союзних республіках Реформатори в центрі не могли передбачити, що послаблення тоталітарного режиму обов'язково викличе в них піднесення національно-визвольного руху. Надто вже міцно в їхню свідомість в'їлися стереотипи «дружби народів», яка нібито цементувала єдність багатонаціонального Радянського Союзу. Насправді СРСР існував завдяки тому, що в кожній союзній республіці всі важелі влади тримала в руках єдина організована політична структура — Комуністична партія Ситуація в Україні, а також в республіках Балтії і Закавказзя, де особливо стрімко розвивався національно-визвольний рух, після виборів народних депутатів СРСР у 1989 р. зазнала швидкої й невідворотної радикалізації. Користуючись послабленням центральної влади, національно-демократичні сили розгорнули кампанію проти відступів від демократичної виборчої процедури, на які погодилися реформатори з оточення Горбачова, щоб проштовхнути конституційну реформу. Основний акцент кампанії спрямовувався проти закону, що допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. В Україні цю кампанію очолили Рух та демократично настроєні народні депутати СРСР від республіки, об'єднані в Республіканський депутатський клуб. Восени 1989 р. були внесені важливі поправки до закону про вибори у Верховну Раду УРСР і до місцевих рад. Зокрема, закон обходив утворення за загальносоюзним прикладом монстра представницької влади у вигляді з'їзду народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів у депутати на одне місце, з повною свободою обговорення виборчих програм, які пропонувалися кандидатами, з можливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.

У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок. До його складу увійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народного Руху, «Меморіал», Українська Гельсінкська спілка, «зелені» та ін ) У виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як досягнення реального політичного та економічного суверенітету України, створення багато партійної системи у республіці, рівноправність усіх форм власності, розробка нової конституції, забезпечення відродження українського народу і національних меншин, реальна свобода віросповідання.

4 березня 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів. Вони відзначалися активністю на виборчі дільниці з'явилося 85 відсотків тих, хто був занесений до виборчих списків. Бюлетені містили тільки одну кандидатуру лише у чотирьох округах з 450.

Вибори засвідчили, що компартійно-радянський апарат весь час надійно контролював суспільство Демократичний блок зазнав поразки Комуністична номенклатура перемогла в усіх областях, за винятком західних — Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. Тут за кандидатів Демократичного блоку віддали свої голоси 85 відсотків виборців Комуністичні депутати опинилися в опозиції. Уперше виник такий дивний феномен, як антикомуністична радянська влада.

Однак виборці майже всюди забалотували багатьох представників консервативної частини апарату. З'явилося чимало нових політичних діячів, у тому числі з комуністів, настроєних на реформи. В українському парламенті дві третини з 450 депутатських місць здобули представники партійного і державного апарату, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобто люди, які мали реальну владу в своїх виборчих округах.

15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР нового складу вперше почала працювати як постійний парламент. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Рада була декоративним псевдопарламентом, який штампував підготовлені апаратом тексти законів. У ході роботи сформувалися два блоки депутатів — парламентська більшість й опозиція Сесія Верховної Ради транслювалася по радіо і телебаченню, і полеміка між депутатами здійснювала безпосередній вплив на суспільство. У свою чергу, процеси, що відбувалися у суспільстві, негайно переносилися в стіни Верховної Ради.

Робота Верховної Ради розпочалася в умовах гострого протистояння політичних сил. Організаційну підготовку першої сесії провадив апарат колишнього складу Верховної Ради, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад таких керівних органів, як робоча президія і мандатна комісія, були спрямовані на забезпечення партапаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції більшості після обрання на посаду Голови Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Посади перших заступників голови обійняли І. Плющ і В. Гриньов.

Представники Демократичного блоку пропонували на посаду заступника голови Верховної Ради І. Юхновського, вважаючи, що опозиційна меншість у парламенті має бути представлена в його керівних органах. Однак компартійно-радянська більшість депутатів не була налаштована на співпрацю з меншістю.

На третій день після виборів керівних органів Верховної Ради опозиційно настроєні депутати заявили про організацію свого блоку під назвою Народна рада. Цей блок виступив із заявою, в якій опротестовувалось обрання головою парламенту першого секретаря ЦК КПУ У заяві наголошувалося на тому, що В. Івашко є «в першу чергу виразником вузькопартійних інтересів КПРС, а не прагнень українського народу до демократи і незалежності». Найближчі події підтвердили справедливість цієї оцінки.

До складу Народної ради увійшли 125 депутатів, які представляли регіональні депутатські групи 21 області і Києва. При цьому найбільше депутатів було від західних областей (24 — від Львівської, 11 — від Івано-Франківської, 8 — від Тернопільської). На автономних засадах до Народної ради увійшла група комуністів — Демократична платформа в КПУ Головою Народної ради обрали І. Юхновського, заступниками — Л. Лук'яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка.

Вибори в березні 1990 р. засвідчили втрату Компартією України монополії на владу. Внаслідок конституційної реформи М. Горбачова змінився і сам характер здійснюваної влади Регіональна влада, як і раніше, зосереджувалася в руках В. Івашка. Проте його панівне становище в системі влади забезпечувалося тим, що він обійняв посаду Голови Верховної Ради.

Головний законодавчий орган після трансформації компартійно-радянської системи, спричиненої конституційною реформою, став центром влади. Влада, як і раніше, залишалася функціонально неподільною, незважаючи на наявність окремо існуючих виконавських і судових органів (вони існували і в класичній моделі радянської влади 1917—1989 рр.). Внаслідок цього український парламент зразка 1990 р. мало нагадував парламент демократичних країн. Проте він уже не був схожий і на Верховну Раду попереднього складу.

Очолювана О. Морозом компартійно-радянська номенклатура чисельно переважала, але не панувала. Делегати від НРУ і члени КПРС, обрані за списками Демократичного блоку, вміло використовували методи парламентської боротьби, щоб пропагувати свої цілі і нав'язувати їх політичному супротивникові. Перипетії парламентської боротьби висвітлювалися засобами масової інформації, причому дуже оперативно. Дебати у парламенті транслювалися у прямому ефірі. Всі громадяни мали змогу об'єктивно оцінювати ситуацію, що склалася в країні.

Номенклатура трималася у Верховній Раді згуртовано, на відміну від демократичної опозиції. Проте вона не мала стратегічної лінії і пристосовувалася до швидкоплинних змін у суспільстві, аби зберегти владу О. Мороз всіляко уникав прямої конфронтації з опозицією, яку очолював І. Юхновський. За згодою більшості лідери опозиції взяли під свій контроль сім парламентських комісій — прав людини, культури і духовного відродження, зовнішніх справ, чорнобильську, науки та освіти, економічної реформи (всього було створено 23 комісії).

Диктат КПРС над суспільством залишався ззовні непорушним, хоча тепер спирався не стільки на силу, скільки на звичку Компартійні функціонери звикли керувати, а радянські чиновники — бути керованими. Проте реально компартійний диктат мав за основу ту владу, яку секретарі парткомів набули після обрання на керівні посади у Верховній Раді і місцевих радах народних депутатів. Цієї зміни акцентів своєчасно не осмислили навіть деякі керівники КПУ. Комуністична ідеологія здійснювала все менший вплив на суспільство. Межі гласності розширилися, люди стали захлинатися від сенсаційної інформації про злочини сталінської, а потім і ленінської доби, про реальне становище в СРСР у галузі матеріального добробуту, охорони здоров'я, культури, екології, про систему привілеїв для партапарату та низьку ефективність його роботи тощо.

Хоча не відразу і не без боротьби, але М. Горбачов змушений був відмовитися на черговому з'їзді народних депутатів від зафіксованого в шостій статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі Впродовж 1990 р. 251 тис. чол. залишили лави Компартії України (у попередньому році таких було лише 1862 чол.).

Посада голови парламенту виявилася для В. Івашка фізично не сумісною з посадою керівника ЦК КПУ «У ЦК я, — розповідав він пізніше, — як правило, приходив з розпухлою головою лише о годині шостій вечора після найважливіших дебатів у парламенті. Довго так продовжуватися не могло, і я прийняв рішення звернутися до з'їзду комуністів з проханням звільнити мене від посади першого секретаря». У червні 1990 р. XXVIII з'їзд Компартії України задовольнив прохання В. Івашка. Першим секретарем ЦК було обрано С. Гуренка.

Найбільш далекоглядні представники компартійно-радянської номенклатури почали розуміти, що треба шукати іншу, ніж КПРС, опору для особистої політичної кар'єри Л. Кравчук, який знайшов таку опору і досяг завдяки цьому вищої влади в Україні, в 1993 р. відверто визнавав «Коли відбулися перші вільні вибори в республіці і партфункціонери зазнали на них поразки, я зрозумів, що система похитнулася».

Насправді вибори 1989—1990 рр. не призвели до поразки партфункціонерів як корпорації. Провалилися на вільних виборах тільки окремі компартійно-радянські чиновники вищого рангу. Проте Л. Кравчук мав підстави для такої заяви, оскільки він сам і багато його товаришів по партії розуміли, що існуюча система вже не могла здійснювати контроль над суспільством.

Відвертаючись від Москви, українська політична еліта поверталася до власного суспільства. Вона навіть була готова перехопити у Народного руху України гасло державного суверенітету.

Для компартійно-радянського центру національне питання було розв'язане повністю і остаточно з моменту утворення СРСР Радянська багатонаціональна держава пропагувалася як взірець співіснування народів. Тільки у вересні 1989 р. вперше за багато десятиліть зібрався пленум ЦК КПРС, присвячений національному питанню. Пленум прийняв платформу ЦК «Національна політика в сучасних умовах» Головним завданням партії у сфері національної політики проголошувалося зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави.

М. Горбачов та його оточення довели конституційною реформою, що готові йти на далекосяжні поступки, аби зберегти політичну владу за партією. Проте в галузі міжнаціональних відносин вони не були готові до поступок. Ідеал національно-державного устрою втілювався для Горбачова в афоризмі «Сильний центр — сильні республіки». Не було й мови про перетворення СРСР на справжню федерацію, тобто на державу, де регіони мають чітко окреслені конституційні повноваження, не підвладні втручанню центру. Усі радянські конституції, у тому числі діючий Основний Закон 1977 р., демагогічно стверджували, що СРСР є федерацією. Проте вони не залишали суб'єктам федерації реальних прав, здійснюваних суверенно, тобто без звертання за дозволом до центральних відомств у Москві.

Вперте небажання центру поступитися часткою влади викликало протест навіть у периферійних ланках компартійно-радянського керівництва. Дбайливо випестувана московським центром, периферійна номенклатура самим своїм єством відчувала принизливість становища, коли її «наділяли» владою у політбюро ЦК КПРС. Прагнення регіональних політичних еліт до суверенітету особливо проявлялося у республіках Балтії, Закавказзя і в Україні, де каталізатором катастрофічних для наддержави відцентрових тенденцій став національно-визвольний рух.

У березні 1990 р. запровадженням «під себе» посади Президента СРСР М. Горбачов послабив небезпечне хитання політичної влади між двома центрами — партійним і радянським. Однак вибори до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад породили одразу 15 нових центрів радянської влади, один з них — безпосередньо в Москві. На чолі Верховної Ради СРСР став безкомпромісний суперник М. Горбачова — Б. Єльцин.

Розстановка політичних сил, яка склалася після виборів 1990 р., по-новому поставила питання про суверенітет союзних республік, демагогічно проголошуваний радянськими конституціями в усі часи, починаючи з 1922 р.

Декларацію про суверенітет вперше прийняла Верховна Рада Естонської РСР ще у листопаді 1988 р. У ній зазначалося, що влада на території Естонії належить парламентові республіки, а всі зміни й доповнення Конституції СРСР набувають чинності на п території тільки після схвалення парламентом Аналогічні рішення були прийняті Верховними Радами Латвії і Литви. Центральні комітети компартій республік Балтії виявилися солідарними з рішенням своїх парламентів. Натомість Верховна Рада УРСР виступила із засудженням рішень Прибалтійських республік, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, не сприяє зміцненню єдності та згуртованості радянських народів. Відповідним чином реагували парламенти інших союзних республік, не кажучи вже про центральні органи влади.

Відразу після виборів у березні 1990 р. новообрана Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». Позачерговий з'їзд народних депутатів СРСР, що тоді відбувався, прийняв постанову, яка визнавала це рішення не чинним. Однак 12 червня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет з ініціативи Б. Єльцина прийняла Верховна Рада Російської Федерації.

Приклад Росії надихнув українських парламентарів 28 червня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала розгляд питання про державний суверенітет України. Через кілька днів у Москві відкрився XXVIII з'їзд КПРС Група з 63 народних депутатів, які були делегатами з'їзду, виїхала до столиці СРСР. 5 липня від імені парламентської опозиції В. Чорновіл запропонував негайно відкликати їх для участі у розгляді найбільш доленосного для України питання. Пропозиція була настільки природною, що її змушена була схвалити більшість членів парламенту. Вперше опозиція і більшість голосували солідарно.

Підкоряючись цьому рішенню, основна частина делегатів з'їзду КПРС повернулася до Києва. Однак Голова Верховної Ради В. Івашко оголосив 11 липня сенсаційну заяву, в якій повідомляв про своє бажання піти у відставку. Цього ж дня він балотувався на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС. Ця посада в Москві видалася йому вагомішою, ніж посада лідера українського парламенту.

Політичне капітулянтство В. Івашка деморалізувало комуністичну більшість у Верховній Раді України і полегшило опозиції прийняття радикального за змістом документа, який утверджував суверенітет республіки.

Враховуючи історичне значення документа, депутати багатократно зважували кожне формулювання, кожне слово Декларації про державний суверенітет. За їхніми дебатами по телебаченню стежила вся республіка. Остаточний текст приймався 16 липня поіменним голосуванням і здобув схвалення майже всіх членів Верховної Ради, які брали участь в обговоренні. Проти висловилося чотири депутати, один утримався.

Державний суверенітет України визначався в Декларації як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати лише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною.

У частині документа, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, включаючи зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну й податкову системи Україна повинна була самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Усім національностям, які мешкали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, самостійно визначає порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет Верховна Рада України розглянула заяву свого голови і задовольнила прохання про відставку. Постало питання про вибори нового лідера парламенту Політична і морально-психологічна ситуація, в яку потрапила Компартія України внаслідок вчинку В. Івашка, не дала змоги першому секретареві ЦК С. Гуренку взяти участь у балотуванні. За цих умов більшість депутатів, яка представляла інтереси номенклатури, віддала перевагу публічному політику Л. Кравчуку, посадовий статус якого в червні 1990 р. підвищився XXVIII з'їзд республіканської партійної організації обрав його другим секретарем ЦК Компартії України.

Серед 27 претендентів на посаду Голови Верховної Ради України реальні шанси мав тільки Л. Кравчук. Він і був обраний 18 липня 1990 р. голосами 239 депутатів. Після цього компартійно-радянську більшість українського парламенту стали називати «групою 239». Офіційна назва цієї більшості («За суверенну Радянську Україну») зовсім зникла з пам'яті публіцистів.

Парламентська більшість не мала бажання негайно реалізувати революційні положення Декларації про державний суверенітет. Тільки під тиском громадськості Верховна Рада йшла на часткові поступки у напрямі реальної суверенізації республіки. Зокрема, 30 липня 1990 р. вона прийняла рішення повернути в Україну для продовження служби всіх солдатів Радянської армії, призваних з її території.

Із санкції Верховної Ради почали закладатися зв'язки з іншими республіками, які протиставили себе союзному центру. У листопаді 1990 р. в Києві був підписаний документ про співробітництво між Україною та Росією. До кінця року двосторонні угоди були укладені з республіками Балтії, Білорусією, Узбекистаном і Казахстаном.

Політично найактивнішою частиною суспільства була молодь. На початку жовтня 1990 р. у Києві розпочалося голодування студентів, які висунули політичні вимоги до верховного законодавчого органу України Верховна Рада, що зібралася на свою другу сесію, змушена була розглянути студентські вимоги і прийняла конкретні рішення. Це дало можливість припинити голодування студентів. У вимогах йшлося про проведення нових виборів до Верховної Ради, про військову службу громадян України виключно у республіці, про націоналізацію майна КПРС і ВЛКСМ на території республіки, про ставлення до союзного договору, про відставку Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола. Однак реального результату, як виявилося, студенти досягли тільки в одному пункті своїх вимог — кадровому. Згодом головою уряду було затверджено В. Фокіна

Започаткований у 1985 р. політичний курс розхитав підвалини тоталітарного ладу, який уже давно перебував у стадії занепаду. Результатом перебудови було те, що суспільство усвідомило неможливість дальшого життя в умовах тоталітаризму. Воно стало іншим.

Консервативні сили відчайдушно опиралися процесові демократизації, але не могли запропонувати позитивної програми, здатної забезпечити нормальну життєдіяльність держави. Не мали змоги вони й зупинити зростаючу хвилю національно-визвольного руху, спрямованого проти диктату всесильних союзних відомств. Ця боротьба не була протистоянням пануючих і пригноблених націй. Навпаки, провідну роль у ній відігравала якраз Росія, де стрімко зростав політичний вплив нового лідера — Б. Єльцина. Суть боротьби полягала у відмові республік, що оголошували свій суверенітет, підпорядковуватися союзному диктату. І навпаки, центр, який уособлював передусім Президент СРСР М. Горбачов, прагнув зберегти якомога більше влади над республіками, щоб «не розвалити державу».

Події осені 1990 р прискорили поляризацію сил у парламенті, дали новий імпульс діяльності Верховної Ради 24 жовтня 1990 р був прийнятий Закон «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР». Ним скасовувалася ст. 6 про керівну роль Комуністичної партії, закріплялися основи діяльності різних політичних партій в Україні. Заборонялося створення таких угруповань, що ставлять за мету зміну шляхом насильства конституційного ладу, порушення територіальної цілісності держави, розпалювання релігійної і національної ворожнечі (ст. 7). Велике значення мала зміна ст. 71, що проголосила верховенство законів республіки на території України, а також ст. 120, згідно з якою вимагалося обов'язкове виконання постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР на території України. Зміцненню впливу республіканської влади повинні були сприяти зміни в ст. 149, за якими найвищий судовий контроль міг здійснюватися лише Верховним судом Української РСР.

Зрушення у законодавчій роботі Верховної Ради супроводжувалися запеклою політичною боротьбою між більшістю та опозицією. Великий негативний резонанс серед громадськості викликав арешт народного депутата С. Хмари (листопад 1990 р.). Намагання опозиції домогтися його звільнення привели до обмеження її впливу на діяльність парламенту шляхом змін у регламенті (тепер могли прийматися закони, якщо у залі були присутні менше двох третин депутатів парламенту).

Наступним кроком щодо зміцнення структур державної влади на місцях було прийняття Закону. «Про місцеві ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування». Сільські, селищні, районні, міські й обласні ради здобули самостійність і незалежність у межах своїх повноважень при вирішенні питань місцевого значення. Протистояння між більшістю депутатів, що належала до Компартії України, і організованою в Народну раду демократичною меншістю заблокувало прийняття прогресивних законодавчих актів і навіть постанов про символіку відроджуваної держави. У тих випадках, коли нове законодавство все-таки ставало чинним, його саботували контрольовані КПУ виконавські структури влади. Спільну мову народні обранці школи знаходили тільки в питаннях, пов'язаних з державним статусом республіки.

Коли ж треба було переходити від декларативних заяв до діла, Компартія України як складова і невід'ємна частина КПРС ставала дисциплінованим провідником волі союзних структур влади. Питання про її організаційне відокремлення від КПРС, яке дедалі частіше ставили рядові члени цієї парти, апарат вважав єретичним. Однак таким воно не здавалося народним масам, які бажали наповнити Декларацію про суверенітет реальним змістом. Тому Компартія України швидко втрачала підтримку людей. Співвідношення сил у парламенті переставало відбивати співвідношення політичних сил у суспільстві.

Упродовж 1990 р. і першої половини 1991 р. вагоме місце в діяльності Верховної Ради займало обговорення проекту нового союзного договору. Наприкінці грудня 1990 р. дебати висвітлили досить широку розбіжність позицій депутатів з цього приводу від повної його підтримки до рішучого спростовування самої ідеї входження України в будь-які політичні союзи. Загострювало ситуацію навколо проекту зверхнє ставлення керівників центру, депутатів Верховної Ради СРСР до намагання союзних республік активно впливати на хід політичного і економічного розвитку. Ці кроки здобули у великодержавників іронічну назву «параду суверенітетів» Таке відношення центру до суверенітету республік відбилося у проекті нового союзного договору (листопад 1990 р.)

Цей документ проголошував кожну республіку суверенною державою, що має всю повноту влади на своїй території, проте одночасно визначав повновладдя центру щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності Союзу РСР. З Декларацією про державний суверенітет України вступали у суперечність майже всі пункти проекту договору, що визначали повноваження Союзу (підписання міжнародних договорів, розробка і здійснення зовнішньої політики, представництво в міжнародних організаціях, здійснення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики тощо). Проект перекреслював зміст суверенітету республік, оскільки проголошував зверхність законів Союзу над республіканськими.

На перевагах входження України до нового Союзу і неможливості самостійного розвитку наголошували у своїх виступах депутати Л. Табурянський, С. Дорогунцов, С. Остроущенко та ін. Позицію категоричного заперечення ідеї нового Союзу відстоювали Л. Лук'яненко, М. Горинь, О. Шевченко, В. Івасюк.

Члени постійної комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин проголосували в цілому за проект, хоча визнали, що він не може бути прийнятий, оскільки суперечить уже схваленим законам. У виступах В. Гриньова, І. Юхновського та інших містилися пропозиції належним чином вивчити проект союзного договору в комісіях Верховної Ради, розглянути альтернативні варіанти. На користь такої позиції висловився і голова Верховної Ради Л. Кравчук. Він наголошував, що Україна має намір брати участь у переговорах з підготовки проекту лише на основі. Декларації про державний суверенітет України.

На початку 1991 р. центр перейшов до силових методів придушення національно-визвольного руху в республіках Балтії. Відгукуючись на січневі події у Литві, Президія Верховної Ради УРСР оприлюднила заяву, в якій наполягала на необхідності забезпечення конституційного порядку, поваги до закону, підкреслила свою підтримку законно обраним органам державної влади в Литві і засудила насильницькі дії проти національної державності з боку політичних партій, громадських та інших угруповань. У заяві зазначалося «Протиріччя, які виникають в процесі формування нової співдружності народів СРСР, повинні вирішуватися виключно мирними засобами, політичними методами».

З огляду на загострення політичної ситуації в СРСР і можливість реальної загрози суверенітетові України, президія Верховної Ради постановила до 1 березня 1991 р. винести на сесію питання про обрання голови та складу парламентської комісії з питань зовнішньої і внутрішньої безпеки.

Послідовність у своїх діях стосовно поваги до волевиявлення народу Верховна Рада продемонструвала під час обговорення результатів референдуму в Криму (який, до речі, був проведений за відсутності союзного і республіканського закону про референдум). Враховуючи те, що жителі Криму майже одностайно висловились за відновлення Кримської АРСР (категорично проти були кримські татари, які відстоювали національну автономію), результати референдуму парламент затвердив.

У Верховній Раді СРСР створилася впливова депутатська група «Союз». Об'єднуючи навколо себе інші консервативні сили, зокрема випестувану КПРС Селянську спілку, «союзники» завзято боролися за збереження унітарної суті Радянського Союзу і погоджувалися тільки на «оновлення» або «вдосконалення» зовнішніх форм державності. Під тиском консерваторів М. Горбачов виніс на всенародний референдум питання про майбутню долю країни у такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?».

Навмисно ускладнена формула, а також зловживання виразами, що не мали юридичного змісту («оновлена федерація», «повною мірою»), були потрібні партапарату, аби заручитися підтримкою народу, але залишити собі свободу дій. Відбувалася відверта політична спекуляція на цілком природному бажанні абсолютної більшості населення стабільності. Передбачаючи позитивні результати референдуму, консерватори намагалися використати їх для косметичного реформування сталінських імперських структур і стати на перепоні дійсному суверенітету республік.

У цій ситуації голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук запропонував одночасно із загальнодержавним референдумом провести в Україні опитування населення щодо суті майбутнього єдиного державного утворення. Незважаючи на негативну реакцію першого секретаря ЦК Компартії України С. Гуренка, Верховна Рада УРСР затвердила постанову про республіканське опитування. Додаткове питання мало таку форму: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

17 березня 1991 р. народ відповів на обидва запитання. У голосуванні з першого питання взяли участь 31 514 тис. чоловік, або 83,5 відсотка від чисельності тих, хто отримав бюлетені. На питання союзного бюлетеня відповіли «так» 22 111 тис. чол., або 70,2 відсотка, і «ні» — 8820 тис. чол., або 28 відсотків. Певна кількість бюлетенів була визнана дільничними комісіями недійсними.

В опитуванні з другого питання взяли участь 31 465 тис. чол., або 83,5 відсотка від чисельності громадян, які отримали бюлетені. На питання республіканського бюлетеня відповіли «так» 25 225 тис. чол., або 80,2 відсотка, і «ні» — 5656 тис. чол., або 18 відсотків. Не вступаючи з пряму конфронтацію з Президентом і Верховною Радою СРСР, парламентарі України заручилися підтримкою народу для прийнятої ними Декларації про державний суверенітет.

Події перших місяців 1991 р. суттєво вплинули на співвідношення сил у Верховній Раді України. Компартійно-радянська більшість розкололася у питаннях про оцінку подій у Вільнюсі або щодо проведення республіканського опитування. Від більшості відокремилася частина депутатів на чолі з Л. Кравчуком. Внаслідок своєї позиції щодо послідовного курсу на досягнення реального суверенітету України вони здобули назву «суверен — комуністів».

Цим була досягнута певна погодженість дій між поміркованим крилом парламентарів — комуністів і Народною радою. За таких умов депутати прийняли життєво необхідну «Концепцію проживання населення на територіях Української РСР з підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» і відповідні закони (лютий 1991 р.). Принципове значення мала заява Верховної Ради УРСР «Про загострення соціально-економічної ситуації в Україні» (травень 1991 р.). У ній передбачалося інтенсифікувати роботу в напрямі забезпечення суверенітету і проведення незалежної економічної політики (ввести індексацію доходів населення, розпочати переведення під юрисдикцію України союзної власності, що розташована на території республіки, поступово впровадити паралельну грошову одиницю).

Активізувалася робота щодо підготовки проекту нової Конституції України, яка мала закріпити юридично положення Декларації про державний суверенітет.

Робота над проектом розпочалася зі створення Верховною Радою Конституційної комісії і спеціальної робочої групи народних депутатів. До розробки цього документа були залучені провідні науковці республіки. З ініціативи Президії Верховної Ради, Ради Міністрів і АН УРСР була проведена республіканська науково-практична конференція «Концепція і принципи нової Конституції Української РСР». В її роботі взяли участь близько 500 вчених, народні депутати, працівники держапарату. На конференції ґрунтовному аналізові було піддано шість основних концепцій, підготовлених робочою групою Конституційної комісії, ЦК КПУ, Інститутом держави і права АН УРСР тощо.

На конференції підкреслювалось, що науковість розробки концепції нової Конституції повинна забезпечуватися ретельною проробкою її вихідних позицій, а саме примат інтересів особи, суверенність республіки, верховенство права України, її Конституції і конституційних законів, реальне народовладдя, економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, послідовне втілення в життя принципу поділу влади.

Саме з таких позицій у травні 1991 р. на третій сесії парламенту виступив Л. Кравчук. Згідно з проектом центром соціальної дійсності мала бути людина, її права і свободи, матеріальні й духовні блага Гарантом цього повинно було стати народовладдя у формі представницької демократії. Було наголошено на необхідності закріплення ідеї народного суверенітету, суть якого полягала в тому, що єдиним джерелом державної влади є народ. Особливо зазначалося, що вперше в Конституції буде зафіксований принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Окремі ідеї концепції нової Конституції України знайшли часткове втілення в ухвалених Верховною Радою 5 липня 1991 р. Законах «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР».

Ними передбачалось створення владних структур у формі змішаної парламентсько-президентської республіки з досить сильною законодавчою і виконавчою владами. Нові статті діючої Конституції надавали значні повноваження президентові республіки. Він мав виступати гарантом забезпечення прав і свобод громадян, державного суверенітету України, очолювати систему органів державного управління, вживати необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності, державної та громадської безпеки, представляти Україну в міждержавних і міжнародних відносинах. За Президентом закріплювалося право представляти Верховній Раді кандидатури для призначення на всі провідні посади в галузі державного управління. Укази Президента, видані в межах його повноважень, ставали обов'язковими для виконання.

Плідна робота третьої сесії Верховної Ради щодо розбудови Української держави збіглася з підготовкою у Москві проекту союзного договору, що отримав назву «новоогарьовського». Він не був ухвалений парламентом України. Більшість депутатів, які брали участь в його обговоренні, підкреслювали, що зміст проекту союзного договору у принципових положеннях розходиться з Декларацією про державний суверенітет, концепцією нової Конституції, Законом про економічну самостійність України. Проект зазнав критики саме з питань розподілу сфер відання республіки і центру, проблем власності, союзних податків, принципів організації і діяльності союзних органів. Тому спеціальною постановою Верховної Ради було прийнято рішення повернутись до розгляду проекту. Договору після його докладного аналізу до 1 вересня 1991 р. Кабінет Міністрів УРСР і Академія наук

УРСР повинні були підготувати економічні підрахунки і правові висновки щодо входження України до Союзу Суверенних Держав.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники Президента СРСР, які обіймали ключові посади у керівництві союзними структурами, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі і зробили спробу взяти всю повноту влади в свої руки. Вони не мали позитивної програми і прагнули одного зупинити процес демократизації в усіх ланках суспільного життя, повернутися до становища, що існувало напередодні 1985 р.

Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір народу, який підтримував Б. Єльцина. Він тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Одночасно виявилося небажання армії, а також військ КДБ і МВС брати участь у розв'язуваній путчистами громадянській війні. На третій день організатори перевороту визнали свою поразку. Головні події в Україні відбувалися у столиці. Вранці 19 серпня командуючий Сухопутними військами СРСР генерал В. Варенников у супроводі С. Гуренка і місцевих генералів прибув до Голови Верховної Ради УРСР і попередив його, що спроби невиконання наказів путчистського органу влади — ДКНС (Державного комітету з надзвичайного стану) призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Поставлений перед загрозою введення в Україну танкових армій і не контролюючи розміщені в республіці величезні збройні сили, Л. Кравчук зайняв обережну позицію. Кількагодинне засідання Президії Верховної Ради закінчилося безрезультатно Члени Народної ради наполягали на заяві про невизнання ДКНС, члени президії від Компартії України відмежовувалися від нього. В результаті українське керівництво не висловило навіть моральної підтримки Президенту Росії, який мужньо протистояв путчу.

У ті дні, коли ситуація залишалась невизначеною, об'єднані демократичні сили Харкова, трудові колективи ряду шахт Донбасу оголосили стан готовності до страйку. Обласні ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей прийняли рішення про нечинність указів ДКНС на їх території.

До незалежних газет надходила інформація про дислокацію військ навколо столиці України Під Київ були перекинуті Кіровабадська і Кременчуцька десантно-штурмові бригади (загальною чисельністю до 1200 чол.), на одеському напрямі розмістили піхотний полк 72-і дивізії (чисельністю до 1500 чол.). У стані підвищеної бойової готовності знаходилась Деснянська танкова дивізія (10 тис. чол.) У межах Києва перебували війська чисельністю від 2 до 3 тис. чол. Над будинком Верховної Ради з'явилися штурмові вертольоти заколотників.

20 серпня у Києві відбулася нарада представників Народної ради та демократичних організацій України. У відозві, яку підписали представники 9 партій і 10 громадських організацій, вимагалось від Президії Верховної Ради України визнати утворення ДКНС анти конституційною акцією, не пізніше 22 серпня зібрати надзвичайну сесію Верховної Ради і вжити рішучих заходів щодо захисту державного суверенітету України.

Увечері 20 серпня після дводобового засідання була прийнята заява Президії Верховної Ради України, в якій дія постанов ДКНС на території України не визнавалася Контрольовані Компартією України облвиконкоми (Дніпропетровський, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали ДКНС, причому не під тиском, оскільки надзвичайного стану в Україні не було запроваджено, а за ідейними переконаннями.

23 серпня, тобто вже після провалу путчу, політбюро ЦК Компартії України опублікувало документ, в якому зробило марну спробу «відмитися». У ньому засуджувалася «авантюрна спроба антидержавного перевороту», критикувався ЦК КПРС, який «своєчасно не дав оцінки цим подіям, не інформував про їх суть партійні комітети на місцях». Вранці цього самого дня в опечатаному приміщенні Львівського обкому КПУ було вилучено документи протилежного змісту. Вони незаперечно свідчили про те, що дійсним натхненником і організатором путчу був партапарат. Зокрема, у шифрограмі ЦК Компартії України, яка була надіслана обкомам 19 серпня, зазначалося «Заходи, що вживаються керівництвом країни по стабілізації становища і виходу з кризи, відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України».

24 серпня відбулася позачергова сесія парламенту республіки. З доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук, із співдоповідями — народні депутати О. Мороз і І. Юхновський. Того ж дня населення України дізналося про дії найвищих посадових осіб республіки, парламентарів Верховної Ради, представників більшості і опозиції, Кабінету Міністрів, ЦК КПУ.

Аналіз подій в Україні свідчив про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту її суверенітету Л. Кравчук запропонував найближчим часом визначити і створити всі структури суверенітету та механізм з його практичної реалізації. Драматичні події показали повну незахищеність республіки як від зовнішніх, так і внутрішніх зазіхань. Тому Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України, Національну гвардію, прийняти закони про статус військ, розміщених на її території, вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки. На розгляд сесії були запропоновані заходи щодо забезпечення економічного суверенітету України.

Від Народної ради І. Юхновський запропонував проголосити акт, в якому мали бути зафіксовані незалежний статус України, абсолютний пріоритет її Конституції, законів та урядових постанов. Проголошення цього акта пропонувалося підтвердити наступним проведенням референдуму в республіці. Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії в Україні.

Ввечері 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради про-голосила Акт незалежності України.

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р. ,

продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною г недоторканною Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Одночасно з виборами Президента України, призначеними на 1 грудня, мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності.

Ініціатива України, здійснена під безпосереднім впливом путчу, який загрожував поверненням до тоталітаризму, втратою національного суверенітету і масовими репресіями, створила принципово нову ситуацію у питанні про союзний договір. Стало зрозумілим, що «новоогарьовський процес» не пішов, компромісний проект договору безнадійно застарів і Радянський Союз як федерація існувати нездатний.

Верховна Рада України прийняла також постанову про політичну обстановку і нагальні дії щодо створення умов для попередження нових спроб військового перевороту. Визнавалося необхідним створити Раду оборони, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного суду Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

Президія Верховної Ради 26 серпня прийняла указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України, а також про опечатування і взяття під охорону службових приміщень партійних комітетів з тим, щоб забезпечити збереження майна і документів від розкрадання, руйнування і знищення 30 серпня, коли створена Президією Верховної Ради спеціальна комісія довела участь партапарату в підготовці і здійсненні путчу, Л. Кравчук підписав указ про заборону діяльності Комуністичної партії на території України. Цим закінчилася насичена історичними подіями остання серпнева декада 1991 р.

Заборона Компартії України, як і заява компартійної групи депутатів Верховної Ради України про саморозпуск, зовсім не означала, що діяльність комуністів у політичному житті припиняється. Вони залишалися на своїх посадах, хоча діяли без централізованого керівництва, відповідно до того, як хто розумів ситуацію 26 жовтня 1991 р. деякі колишні партапаратники і рядові члени Компартії України провели у Києві установчий з'їзд нової партії, яку назвали Соціалістичною партією України (СПУ).

1 грудня 1991 р. назавжди вкарбоване у багатостраждальну історію століттями позбавленого своєї державності українського народу. Цього дня відбулися референдум і вибори Президента України.

Право брати участь у референдумі і виборах мали 37 885,6 тис. громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. У бюлетень з референдуму було включено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня, і питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».

У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2 відсотка від загальної кількості включених до списків Із них на питання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28 804,1 тис. громадян, або 90,3 відсотка. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, для яких батьківщиною є українська земля.

У голосуванні по виборах Президента України взяли участь 31 892,4 тис. чол. До виборчого бюлетеня було включено шість кандидатів — В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл та І. Юхновський. За Л. Кравчука висловилося 19 643,6 тис. громадян, які взяли участь у голосуванні, тобто 61,8 відсотка. Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більш як половина українських виборців

Підтвердження. Акта проголошення незалежності України величезною більшістю населення республіки створило якісно нову ситуацію в усьому Радянському Союзі. Через тиждень після українського референдуму Президент РРФСР Б. Єльцин, Президент України Л Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич зібралися у Мінську і заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування 8 грудня 1991 р. було підписано угоду про створення. Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої могли приєднатися як члени колишнього Союзу РСР, так і інші країни, які поділяли принципи цієї угоди.

21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. Цим вони підтвердили своє розуміння того, що Радянського Союзу більше не існує. В цих умовах М. Горбачову не залишилося нічого іншого, крім того, щоб оголосити про припинення виконання ним функцій президента СРСР у зв'язку із зникненням самої держави.

Наприкінці 1991 р. закінчилася епоха, що тривала понад сім десятиріч. Зійшла у минуле радянська форма державності, яка насправді була фіктивною і намертво прив'язувала Україну до тоталітарної наддержави. Народилася нова, демократична Україна.