Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ. ШЛЯХ УКРАЇНИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ СТРУКТУРИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Обов'язковою умовою функціонування демократичного суспільства є багатопартійна система. Відбиваючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є соціальним амортизатором. Вона дає змогу розв'язувати суспільні суперечності в рамках конституційно регламентованих політичних процесів. Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне й соціально-економічне життя суспільства. Цей вплив залежить від історичних особливостей, політичних традицій суспільства, певного механізму правової регламентації діяльності політичних партій.

Діяльність Руху стимулювала створення багатопартійної системи, заповнення політичного спектра партіями, в основному опозиційними до КПУ. На початок 1991 р. до їх лав входило більш як 30 тис. чол. Офіційно було зареєстровано 13 партій. їх діяльність мала локальний характер, більшість з них ще не зайняла свого місця у політичній структурі суспільства.

Грунтуючись на програмних документах, можна було виділити три основні течії: національно-демократичну (в ній переважали партії, що входили до Руху); ліберально-демократичну та комуністичну (соціалістичну).

Національно-демократична течія, незважаючи на велику спо-рідненість програмних положень, не була однорідною. Виразно виділялося національно-центристське угруповання, уособлене Українською республіканською партією (УРП). Вона була організована однією з перших. Структурно відразу охопила майже всі області України, оскільки спиралась на осередки і кадри Української Гельсінкської спілки. У квітні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд УРП. На ньому 495 делегатів репрезентували 28 філій і 219 осередків, які об'єднували 2300 чоловік.

Головною метою діяльності партії було визначено створення Української незалежної соборної держави як неодмінної умови політичного, економічного і культурного відродження, утвердження демократичного ладу і розвиток громадянського суспільства. Для цього було визнано за необхідне підготувати нову конституцію України, ввести республіканське громадянство і новий виборчий закон, забезпечити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

У національному питанні УРП проголосила рівність громадян України незалежно від походження і національності, необхідність забезпечити культурну автономію громадянам усіх національностей. Особливо наголошувалося право кримських татар на організоване їх повернення до Криму і політичну автономію у складі України.

За період після з'їзду партія створила практично в кожній області свої осередки. На лютий 1991 р. її чисельність збільшилася до 7646 членів і кандидатів партії. Серед них було 305 народних депутатів різних рівнів (10 — народні депутати Верховної Ради України).

На конференції у лютому 1991 р. ідеологія УРП була визначена як ідеологія демократичного націоналізму, що насамперед підносить ідею активної боротьби за національне визволення.

Близька за змістом до програми УРП була програма Української християнсько-демократичної партії (УХДП), установчий з'їзд якої відбувся в квітні 1990 р. у Львові. Ця партія питання майбутньої державності України пов'язувала передусім з досягненням політичної незалежності, ліквідацією тоталітаризму як системи. Наголошувалося на необхідності відновлення національної символіки і надання українській мові статусу державної. Вважалося за потрібне забезпечити внутрішній та міжнародний правовий захист українського народу. До блоку з національного питання УХДП додавала вимогу культурної автономії українців на всій території СРСР.

Центральним пунктом програми УХДП було релігійне питання. Його вирішення пов'язувалося з необхідністю повної реабілітації релігії, вільної її пропаганди, надання рівних прав християнським церквам.

Спорідненими були погляди УРП і УХДП і з економічних питань. Це, передусім, досягнення економічної самостійності, перехід до ринкової економіки, забезпечення пріоритету екології над економікою, створення власної валютно-фінансової системи і введення власної грошової одиниці, передача землі селянам.

Досить швидко в суспільно-політичному русі сформувалося націоналістичне крило. Це були нечисленні партії, але їхні програмні документи, заяви керівників набували значного резонансу в суспільстві, і часто в очах більш поміркованих верств населення дискредитували ідею незалежності України. До них належали Всесвітня українська націонал — радикальна партія, Республіканська українська партія (РУП), Українська національна партія (УНП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська селянська демократична партія (УСДП).

Під гаслом «Незалежність або смерть» формувалася Всесвітня націонал — радикальна партія, метою якої проголошувалося створення самостійної України від Карпат до Кавказу. Для цього передбачалося об'єднати усіх національно свідомих українців планети в єдину монолітну партію, а за необхідності використати такий засіб збройної боротьби, як повстання. Але установчий з'їзд партії не відбувся.

У жовтні 1989 р. у Львові була створена Українська національна партія (УНП). У програмі зазначалося, що партія не визнає законності створення УРСР, заперечує чинність Конституції і союзного договору 1922 р., розцінює становище України як колоніальне. Категорично відкидалася можливість реформувати суспільство в рамках соціалістичного вибору.

Владні структури були занепокоєні діяльністю УНП щодо створення паралельних органів влади — громадянських комітетів і національного конгресу. За правову основу для цього партія вважала акцію щодо відновлення громадянства Української Народної Республіки. На початок 1991 р. цю акцію підтримало 2,2 млн чол. На той час налічувалося лише 150 членів УНП.

Ідеологію українського демократичного націоналізму підтримувала й Українська селянсько-демократична партія (УСДП), створена 9 червня 1990 р. У програмних документах проголошувався курс на побудову самостійної правової Української народної держави з пріоритетом загальнолюдських цінностей і моралі. Першочерговим завданням партія вважала організацію потужного механізму захисту соціально-політичних інтересів селянства.

Відразу ж після з'їзду УСДП рішуче втрутилася у політичну боротьбу. На II Всеукраїнських зборах Руху представники партії виступили з пропозицією скликати у грудні 1990 р. Всеукраїнські установчі збори зі статусом найвищого законодавчого органу українського народу, після чого розпустити Верховну Раду України і створити Тимчасовий уряд. Представники цієї партії рішуче виступили проти підписання союзного договору.

Ліберально-демократична течія була представлена Демократичною партією України, Ліберально-демократичною партією України, Соціал-демократичною партією України, Об'єднаною соціал-демократичною партією України, Партією демократичного відродження України, Партією зелених України.

У березні 1990 р. на засіданні Верховної ради НРУ (м. Хуст) було повідомлено про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДемПУ). У вересні того самого року в м. Теребовлі (Тернопільська область) на спільному засіданні Підготовчого комітету, уповноважених в областях і Теребовлянської районної ради партію було засновано. В статуті зазначалося, що у своїй діяльності партія виходить з пріоритету прав людини, виступає за необхідність формування правової держави, поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. ДемПУ виступала за свободу економічної діяльності, рівноправність усіх форм власності та ринкову економіку, екологічну безпеку, за відродження і вільний розвиток культури українського народу, всіх національностей та етнічних груп, які мешкають на території України. Особливо наголошувалося, що здійснення цих завдань можливе лише в умовах державної незалежності України.

30 червня 1990 р. в Київському університеті ім. Т. Шевченка відбулася науково-практична й установча конференція Київської ліберально-демократичної асоціації. Були заслухані й обговорені доповіді про історію лібералізму в Україні та його місце в сучасному політичному житті, розглянуті програмні принципи майбутньої Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ). Головну мету ліберали вбачали у забезпеченні прав і свобод людини, захисті особистості та сім'ї як найвищих цінностей суспільства, рішучому повороті до роздержавлення засобів виробництва, приватизації економіки, деполітизації та деідеологізації науки й культури. Вони виступали за створення вільної і незалежної Української республіки, яка лише на основі референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками.

У проекті програми наголошувалося на неприйнятті соціалізму, оскільки «соціалізм несумісний з гуманізмом і демократією». Затверджувався статут асоціації, яким передбачалося, що її члени не зобов'язані виконувати ті рішення, які вони не підтримують.

У травні 1990 р. в Києві за участю близько 100 делегатів від 35 організацій відбувся установчий з'їзд Соціал-демократичної партії України. Напередодні, під час роботи науково-практичної конференції «Перспективи розвитку соціал-демократії в Україні» (березень 1990 р., Київ), прихильники соціал-демократичної течії заявили про свій намір успадкувати кращі традиції українського руху початку XX століття та надбань світової соціал-демократії. Проте вони вважали, що відродження соціал-демократії повинно відбуватися на принципово новій основі: через критичне осмислення вже нагромадженого західною соціал-демократією досвіду. Через таку позицію було визначено нове розуміння української соціал-демократії. Переважна більшість учасників конференції спростовувала термін «демократичний соціалізм» як вчорашній день західної соціал-демократії. Замість цього була вироблена концепція соціал-демократичної партії, яка ставить за мету соціальні реформи, створення динамічної ефективної економіки, проведення на її основі сильної соціальної політики.

Саме через різне розуміння завдань і концептуальних засад соціал-демократії на установчому з'їзді відбувся розкол. Його наслідком було проголошення двох партій — Соціал-демократичної партії України та Об'єднаної соціал-демократичної партії України.

У галузі економіки Об'єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) визнавала співіснування всіх форм власності, але за наявності державного регулювання у певних межах обов'язкового соціального захисту населення. Проблеми міжнаціональних відносин розглядалися з позицій забезпечення абсолютно рівних прав представників усіх народів, що проживають на території республіки. Серед засобів політичної боротьби пріоритет було віддано реформаторському шляхові, який, на думку членів ОСДПУ, відкривав широкі можливості для створення політичних коаліцій.

У травні 1990 р. була заснована Соціал-демократична партія України (СДПУ) з чіткою орієнтацією на традиції української соціал-демократії та критичного переосмислення світового досвіду цього руху. В Декларації принципів соціал-демократів України було зазначено, що доктрина марксизму відкидається і ця політична течія відроджується на засадах ідеологічного плюралізму й терпимості. Головними гаслами СДПУ є свобода, справедливість та солідарність.

Проблеми державності України соціал-демократи пов'язували насамперед з відновленням незалежності, з обов'язковим балансом інтересів особи та нації: нація поважає інтереси особи, особа поважає інтереси нації. Декларація передбачала можливість федеративного устрою України як об'єднання її історичних земель з широким місцевим самоврядуванням. Самовизначення Криму пов'язувалося з розв'язанням проблем кримсько-татарського народу.

Особливе місце в політичному житті республіки посіла Партія зелених України, яка була створена на установчому з'їзді у вересні 1990 р. На ньому були представлені діючі організації зелених з 20 областей України. Метою діяльності партії було проголошено відродження і захист навколишнього природного середовища і людини від згубної дії техногенних чинників, заборона ядерної енергетики та перетворення України на без'ядерну. Обстоювалися необхідність духовного й фізичного відродження українського народу, забезпечення йому права життя в екологічно чистому середовищі. При цьому було зроблено акцент на необхідності будувати державу всіх народів України, а не виключно національну українську.

Партія декларувала пріоритет екології над економікою, політикою та ідеологією. Проте в її практичній діяльності переважали загально-демократичні проблеми: боротьба за демонтування тоталітарної системи, побудова суверенної України на федеративних засадах.

Поступово зростали авторитет і вплив Партії демократичного відродження України, створеної в грудні 1990 р. Кожен п'ятий учасник установчого з'їзду був народним депутатом рад різних рівнів.

Головною метою діяльності партії проголошувалася реалізація в Україні принципу суверенності особи і прав людини, розбудова демократичної держави з ефективною ринковою економікою і соціальною захищеністю громадян. Бажаною формою державного устрою для України вважалася федерація земель з автономією Криму, президентською владою з двопалатним парламентом Розпад СРСР партія вважала за незворотний прояв історичної необхідності.

Комуністична (соціалістична) течія, уособлювана Комуністичною партією України і нечисленними. Робітничою (марксистською) демократичною партією, Спілкою трудящих за соціалістичну перебудову, Вітчизняним форумом, об'єднанням «Єдність за комунізм і соціалістичні ідеали», мала істотний вплив на політичне життя республіки Об'єднували ці партії прихильність до соціалістичних шляхів розвитку суверенної України у складі оновленого Радянського Союзу, а також ідея необхідності доведення до кінця справи побудови соціалізму. Представники цих партій вважали, що перебудова веде до реставрації капіталістичних відносин, і тому спростовували курс М. Горбачова.

Комуністична партія намагалася зберегти контроль над усіма сферами життя республіки. Протягом 1990 р. чисельність її зменшилася на 10 відсотків внаслідок добровільного виходу. Станом на початок 1991 р. КПУ налічувала 2964 тис. чоловік.

Процес реформування КПУ в умовах загострення суспільно-політичної кризи фактично не розпочався, хоча відставання від розвитку демократичних процесів ставало відчутнішим. Активно діяти в нових умовах КПУ не змогла. Більшість рядових комуністів продемонстрували свою пасивність і неспроможність захистити програмні засади діяльності партії.

У таких умовах відбувся XXVIII з'їзд Компартії України, який проходив у два етапи (червень і грудень 1990 р.). Делегати з'їзду підтримали ідею розширення самостійності Компартії України, політичну лінію ЦК на утвердження державного суверенітету республіки у складі СРСР, прискорення перебудовних процесів у всіх сферах суспільного життя Першим секретарем ЦК КПУ був обраний С. Гуренко.

На другому етапі роботи з'їзду обговорювався новий статут КПУ. Як і раніше, у статуті закріплювалась ідейна й організаційна єдність Компартії України в рамках КПРС З'їзд поставив завдання перетворити партію на справжнього політичного лідера її майбутнє в багатопартійній системі окреслювалось як місце лівої партії соціалістичного вибору, що бореться за соціальну рівність, є виразником інтересів народу і захищає демократичні права трудящих.

Підтверджувався правлячий статус Компартії їй тоді належало 75 відсотків місць у Верховній Раді і майже 52 відсотки мандатів у радах усіх рівнів Політичні завдання визначалися так зробити трудящих реальними господарями економіки, надаючи пріоритет у процесі роздержавлення колективним формам власності, забезпечити достатні гарантії для соціально незахищених верств населення, створити умови для додержання прав особистості та рівноправності за національною і релігійною ознаками.

Під час розгляду питань про взаємодію з іншими політичними партіями діяльність більшості з них з боку комуністів дістала негативну оцінку. Так, дії Народного Руху України характеризувалися як «легалізація націоналізму в найбільш крайніх його проявах» під гаслами «неототалітарного, а то й відкрито фашистського гатунку».

Різкої критики зазнала діяльність нової радянської адміністрації західних областей, новостворених демократичних партій і груп. Поряд з цим декларувалося бажання керівництва перетворити КПУ на партію громадянської згоди.

Аналіз тодішньої суспільно-політичної ситуації в республіці підтверджував, що деякі можливості для цього в КПУ ще були, хоча політичний рейтинг партії у 1990 р. неухильно знижувався За кількістю опитаних, які готові були віддати свої голоси на виборах за Компартію, вона посідала третє (після Руху та екологічної асоціації «Зелений світ»), а за рейтингом популярності — дев'яте місце. Проте вже тоді жоден з лідерів КПУ не увійшов до десятки най популярніших політиків. У листопаді Л Кравчук і С. Гуренко займали відповідно 21-шу і 22-гу позиції.

Восени 1990 р. були зроблені деякі кроки щодо реорганізації партійного апарату. Штати райкомів, міськкомів і обкомів скоротилися на 40 відсотків. Під приводом економи партійних коштів і розширення прав партійних організацій було ліквідовано 39 міськкомів і сільських райкомів партії. Проте такі реорганізації суттєво не впливали на загальний політичний курс КПУ.

Під час підготовки XXVIII з'їзду КПРС комуністи з демократичними поглядами запропонували альтернативний проект платформи партії. Так була започаткована нова течія — Демплатформа. Її представники проголошували пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, спростовували принцип демократичного централізму, відстоювали свободу фракцій, обґрунтовували територіальний принцип побудови партії з широкими горизонтальними структурами замість виробничо-територіальних.

В Україні у демократичну платформу в КПУ об'єдналися партклуби Харкова, Києва та інших міст. Серед прихильників цієї течії була значна група народних депутатів України. Організаційно вони оформилися у лютому 1990 р. на регіональній зустрічі представників партклубів Харкова Було запропоновано проект «Об'єднавчої демократичної платформи до XXVIII з'їзду КПРС (Демократична платформа Компартії України)», що містив ряд пропозицій як умову збереження єдності партійних рядів відмова від монополії однієї ідеології в партії та від комунізму як мети КПРС, перетворення її на партію парламентського типу і визнання права на створення фракцій.

Після поразки Демплатформи на XXVIII з'їзді Компартії України (її представника навіть не включили до списку для голосування під час виборів в ЦК КПУ) в липні 1990 р. відбулась спільна нарада координаційної ради партклубів України, депутатської групи Верховної Ради УРСР «Демократична платформа Компартії України» та окремих делегатів XXVIII з'їзду КПУ і КПРС. На ній було оголошено про створення організаційного комітету з підготовки і проведення установчого з'їзду нової партії — Партії демократичного відродження України (ПДВУ).

Загалом позиція більшості комуністів була пасивною. Апарат ЦК КПУ міг продовжувати свій консервативний курс лише за умови відсутності широкої протидії з їхнього боку Різноманітні пропозиції щодо реформування партії керівництвом КПУ розглядалися як спроба «розвалити партію». Саме такою була реакція С. Гуренка на заклик Е. Шеварднадзе, Г. Попова і А. Собчака у липні 1991 р. створити рух за демократичні реформи. Перший секретар ЦК КПУ наголосив на необхідності проведення перереєстрації членів партії і розмежування з демократами. Такою самою була позиція ЦК КПУ щодо «відозви дев'яносто одного» — звернення групи комуністів, надрукованого в газеті «Відродження» (орган Тернопільської обласної ради). Серед авторів відозви були представники партійного апарату, секретарі партійних організацій, керівники районних рад, промислових і сільськогосподарських підприємств, творча інтелігенція. Вони виступили за вихід Компартії України зі складу КПРС, її цілковиту самостійність і трансформацію у партію демократичного зразка.

Не останню роль в антидемократичній позиції КПУ відіграло спотворене трактування нею ідеї національного суверенітету За висловом С. Гуренка, комуністи розглядали Україну як соціалістичну країну й обов'язково у складі СРСР, хоч би як цей союз у майбутньому не називався. У боротьбі за владу керівні органи КПУ вдалися до антиконституційних дій 26 серпня 1991 р. президія Верховної Ради України видала указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». Того ж дня пленум ЦК КПУ прийняв рішення про відокремлення Компартії України від КПРС, але провести надзвичайний з'їзд комуністи вже не встигли.

30 серпня було оприлюднено указ президії Верховної Ради України «Про заборону діяльності Компартії України». Підставою для цього були висновки комісії президії Верховної Ради України з перевірки діяльності на території України посадових осіб органів влади. Майно Компартії України передавалось Верховній Раді і відповідним місцевим радам народних депутатів.

У вересні 1991 р. оргкомітет, до якого ввійшли колишні члени КПУ на чолі з О. Морозом, заявив про підготовку до створення нової лівоцентристської партії 26 жовтня в Києві відбувся установчий з'їзд

Соціалістичної партії України (СПУ). Під час його роботи було заявлено, що новостворена партія має 60 тис. співчуваючих, здебільшого колишніх рядових комуністів, «яких зрадило власне високе керівництво». На з'їзд прибуло 286 делегатів майже з усіх областей (крім Запорізької та Тернопільської) і Кримської АРСР.

О. Мороз особливо підкреслював, що СПУ не є правонаступницею КПУ. Метою створення партії проголошувалася боротьба за соціальний захист трудящих СПУ мала грунтуватися на ідеях «очищеного марксизму — ленінізму». У боротьбі за владу передбачався лише парламентський і конституційний шлях.

Проте з початку своєї діяльності СПУ запозичила багато чого з теоретичних засад і практичного досвіду колишньої КПУ тезу про побудову незалежної України у складі Союзу Суверенних Держав, декларування боротьби проти «експлуататорів, які визискуватимуть народ і наживатимуться за його рахунок» Комуністи — ортодокси у своїх виступах вимагали розпочати суд над керівниками Верховної Ради України і накласти вето на всі рішення і закони парламенту, «що ведуть наступ на соціалізм».

Отже, в Україні розпочався процес формування партій різного політичного спектра. Більшість партій були нечисленними, слабкими організаційно і матеріально, не мали чітко визначеної соціальної бази. Для них характерною була спорідненість поглядів з найголовніших питань й теоретична слабкість програмних положень.