Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ. ШЛЯХ УКРАЇНИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

ПІДНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Розв'язанню національних проблем у реформаторській програмі М. Горбачова відводилося останнє місце. Мабуть, реформатори потрапили в полон десятиріччями нав'язуваних радянськими пропагандистами положень про остаточне і цілковите вирішення національного питання в СРСР.

Нерозуміння потреб і прагнень народів СРСР виявляв навіть сам Генеральний секретар ЦК КПРС. Під час першого офіційного візиту до Києва у червні 1985 р. він кілька раз називав Радянський Союз Росією. Перебуваючи у Харкові, він називав це місто російським М. Горбачов знаходив у своєму родоводі українські корені, із задоволенням розповідав про них, але був щиро переконаний у тому, що в Україні не існує національного питання, оскільки український народ невіддільний від російського.

Однак уже на початку перебудовної доби громадяни України особливо гостро відчули принизливість і небезпеку цілковитої залежності від московського центру. Це пов'язувалося з наслідками вибуху енергоблока на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р.

Про шкідливість радіоактивних викидів для здоров'я населення було попереджено на дев'ятий день після вибуху Раніше воно чуло лише заспокійливі заяви Горбачов натиснув на В. Щербицького (під загрозою виключення з партії), щоб першотравнева демонстрація в столиці України була проведена як масова, хоча рівень радіації у місті загрозливо зростав.

Екологічні наслідки катастрофи не піддаються точній оцінці. Відомо, що місцевість, яка постраждала від катастрофи, становить 1/12 території республіки. До зони обов'язкового відселення потрапили 92, а до зони гарантованого державою добровільного відселення — 835 населених пунктів. Під постійним радіоекологічним контролем перебувають 1288 населених пунктів. Люди, які опинилися в зоні впливу руйнівних наслідків аварії, переживають особисту трагедію. Стан їхнього здоров'я неухильно погіршується, десятки тисяч з них передчасно пішли з життя. Руйнівна дія радіонуклідів на генофонд народу триватиме десятки років.

Завдяки гласності масштаби Чорнобильської катастрофи стали відомі широкому загалу. Громадяни України відчули небезпеку прийняття за межами республіки доленосних для них політичних, економічних й екологічних рішень. Чорнобиль відіграв роль каталізатора суспільно-політичних процесів, які привели до здобуття незалежності України.

Для опозиційних Москві сил в Україні Чорнобиль став своєрідним символом. Все наполегливіше і відвертіше вони порушували питання про «мовний Чорнобиль», «духовний Чорнобиль» — русифікацію. Спілка письменників України у червні 1987 р. висловила глибоке незадоволення тим, що в Україні з повсякденного спілкування зникає українська мова, і дійшла висновку про необхідність її конституційного захисту. За дорученням Спілки Ю. Мушкетик, Б. Олійник і Д. Павличко підготували відповідний лист, адресований Верховній Раді УРСР. О. Гончар та інші письменники звернулися до своїх російських колег з проханням підтримати їхні вимоги про встановлення обов'язкового вивчення рідної та російської мов у школах національних республік. «Що це значить — вибір вивчення мови за бажанням батьків? — обурювався Гончар. — Ставити таке питання — це йти на ліквідацію мови нашого народу».

Невдоволення громадськості становищем української мови змусило політбюро ЦК Компартії України розглянути у липні 1987 р. питання «Про посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення». Було визнано, що громадськість правильно порушує проблему національно-культурного характеру, звертає увагу на звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох теле- та радіопередач, газет і журналів. Водночас висловлювалося застереження щодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитися у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання».

До розгляду цього питання політбюро ЦК Компартії України повернулося у грудні 1988 р. Ним було визнано, що відсутні належні умови для оволодіння українською мовою всіма громадянами, які проживають у республіці, не набуло пріоритетного значення цілісне вивчення української культури. Політбюро схвалило план розширення сфери функціонування української мови і підтримало пропозицію письменників про створення товариства шанувальників рідної мови.

27 грудня 1988 р. у Києві відбулася організаційна нарада осередків Товариства «Рідної мови», які вже існували у Львові, Дніпропетровську, Полтаві, Рівному, Чернігові, Харкові, та клубу шанувальників української мови при Спілці письменників України. Нарада обрала організаційний комітет, який скликав 11 лютого 1989 р. в Києві в Республіканському будинку кінематографістів установчу конференцію Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Його очолив поет і громадський діяч Д. Павличко.

Створене Товариство визначило своїм першочерговим завданням домогтися від Верховної Ради УРСР позитивного вирішення питання про державний статус української мови та забезпечення його реалізації в житті республіки. «Мова — це народ, — наголошувалося у загальних положеннях затвердженого конференцією статуту товариства. — Народ, який втрачає свою мову, перестає існувати. Мова — показник інтелектуального та духовного життя кожного народу й кожної людини. Усі досягнення науки й мистецтва знаходять своє відродження в слові».

Наскільки далеко зайшов процес русифікації, свідчать дані 1988 р. Книги, видані в Україні українською мовою, становили лише 18 відсотків за назвами і 3 відсотки за тиражем. У вищих навчальних закладах українською мовою читалося не більш як 5 відсотків лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної школи з викладанням усіх предметів українською мовою в Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, Харкові, Чернігові. У школах республіки українською мовою навчалося менше ніж половина загальної чисельності учнів.

Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юридично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, які проживали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного народу. Відповідно до Закону впродовж п'яти років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ.

Однак реальний механізм контролю за виконанням Закону про мови не передбачався. Не враховувався також опір його запровадженню. Значні матеріальні витрати на впровадження української мови у діловодство не були передбачені в державному бюджеті. Тому Закон в основному залишився на папері.

Завдяки гласності почали розкриватися «білі плями» в історії державної партії та радянського суспільства. Це мало велике значення у пробудженні українського суспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки в історії України безпосередньо впливали на розгортання національно-визвольного руху. Найбільше вражала людей інформація про голод 1932—1933 рр. в УРСР і на Кубані.

Узимку 1982—1983 рр. українцям США і Канади вперше вдалося привернути увагу світової громадськості до розправи. Сталіна з мільйонами українських селян, які були силою загнані до колгоспів, але саботували безрозмірні державні хлібозаготівлі. Відзначення п'ятдесятиріччя терору голодом дало поштовх дослідницькій роботі в цій галузі. У 1984 р. молодий американський вчений Л. Герец почав збирати свідчення людей, які пережили трагедію. Саме тоді в Канадському дослідницькому центрі по українському голоду (м Торонто) було створено науково-популярний фільм «Жнива розпуки» Англійський історик Р. Конквест, який випустив книгу «Великий терор» (про сталінські репресії 1937—1938 рр.), взявся на прохання української діаспори за тему радянської колективізації і терору голодом. Наприкінці 1986 р. книга «Жнива скорботи» була опублікована в Лондоні.

Увага громадськості Заходу до подій піввікової давності в СРСР набула значення гострополітичного чинника після того, як конгрес США у 1986 р. створив спеціальну комісію по голоду в Україні з метою постановки питання на спеціальних слуханнях. Науково-дослідний осередок в комісії очолив викладач Гарвардського університету Дж Мейс. Конгресмени губилися у здогадках, чому тема терору голодом залишається в Радянському Союзі суворо забороненою. Тому таким незвичним для законодавчого органу засобом вони вирішили перевірити, наскільки щирими є запевнення М. Горбачова про гласність і нове мислення.

У відповідь ЦК Компартії України створив власну комісію з провідних науковців, яка повинна була викрити «фальсифікації» американських вчених і політиків. Однак власті вже починали втрачати контроль за процесом «перебудови», і комісія не виконала партійного доручення. У московській і київській пресі промайнули перші глухі згадки про трагедію 1933 р. М. Горбачов у виступі на урочистому засіданні, присвяченому 70-річчю Жовтневої революції, жодним словом не торкнувся забороненої теми Історія колективізації в його доповіді викладалася за сталінською схемою.

Через півтора місяця, коли В. Щербицький виступав у Києві з доповіддю, присвяченою 70-річчю проголошення УРСР, він не наважився наслідувати приклад патрона Тема голоду була надто болючою для України. Тому в цій доповіді з'явився один не ювілейний абзац про трагедію, викликану нібито неврожаєм. У цей час комісія американського конгресу почала друкувати перші результати дослідницької роботи, в якій розкривалися жахливі масштаби голодомору.

Згадування голоду 1933 р. десятиріччями переслідувалося як антирадянська пропаганда. Визнання його в офіційній доповіді означало, що накладене Сталіним табу зняте. Вчені з ентузіазмом почали вивчати архівні документи Українська компартійно-радянська номенклатура не гальмувала їхніх зусиль. Навпаки, у 1990 р в центральному компартійному видавництві «Політвидав України» вийшов з друку збірник статей і документів «Голод 1932—1933 років на Україні очима істориків, мовою документів». Багато документів з партійних архівів виявилися сенсаційними, оскільки викривали механізм організованого Москвою терору голодом, від якого загинули мільйони українських селян.

У жовтні 1988 р. В. Щербицький лицемірно заявив, що вивчення «білих плям» історії провадиться не енергійно. Для того щоб контролювати процес, який уже не можна було заборонити, ЦК Компартії України створив координаційну комісію з розробки програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР. Комісії було запропоновано забезпечити виокремлення курсу історії УРСР у середній і вищій освіті в самостійну навчальну дисципліну, збільшити чисельність шкіл з поглибленим вивченням історії, організувати підготовку в провідних університетах фахівців з історії України, розробити та видати нові підручники, хрестоматії і книги з вітчизняної історії. В умовах кризи центрального керівництва периферійні ланки державної партії почали звертати увагу на національні проблеми навіть у такій важливій для ідеологи галузі, як вітчизняна історія. Уперше вітчизняною історією була названа не історія СРСР (тобто Росії), а історія України.

Комісія розробила план видання джерел з історії України, який перевищував за масштабами все, що було зроблено за радянський час (87 позицій, включаючи багатотомні праці). Було вирішено перевидати, у тому числі репринтним способом, тобто най оперативнішим, визначні пам'ятки української історіографи XIX — початку XX ст. (47 позицій). Передбачалося, зокрема, перевидати всі основні праці М. Грушевського, у тому числі десятитомну «Історію Украіни-Руси», видати двадцятитомник творів Д. Яворницького, історичні праці М. Драгоманова, тритомник спогадів В. Винниченка «Відродження нації» тощо. Під час розробки плану деякі твори ще перебували «під арештом» у спецсховищах наукових бібліотек.

Апаратні працівники ЦК Компартії України не втручалися, як це бувало раніше, в роботу комісії. У липні 1990 р. політбюро ЦК, яке вже очолював В. Івашко, затвердило величезну програму видань без будь-яких змін. Програма такою мірою відповідала потребам часу, що виконувалася навіть після того, як перестала бути директивним документом. Деякі праці друкувалися майже одночасно в різних видавництвах. Наприклад, «Історія русів» з'явилася не тільки у репринтному виданні, а й у чудовому перекладі українською І. Драча.

Громадськість, яка надавала особливого значення «білим плямам» у радянській історії, прийняла рішення створити спеціалізовану організацію. У березні 1989 р. в Києві відбулася всеукраїнська установча конференція добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал».

У залі засідань зібралося близько 500 делегатів, які представляли 70 місцевих і багато сільських місцевих товариств цього напряму. Були також представники Української Гельсінкської Спілки, Українських православної та католицької церков, Товариства українців-москвичів «Славутич». Фундаторами «Меморіалу» виступили: ініціативна група неформалів і громадськості, а також спілки письменників, художників, композиторів, театральних діячів, кінематографістів, архітекторів України, Фонду культури УРСР, Інституту літератури АН УРСР, Інституту історії АН УРСР та ін.

Конференція проголосила створення Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал», затвердила його статут і обрала координаційну раду. Керівництво «Меморіалу» складалося із семи співголів — В. Кузнецова, О. Дека, Л. Танюка, В. Маняка, В. Цимбалюка, І. Доброштана, І. Різниченка.

Конференція звернулася до партійних і радянських установ, прокуратури УРСР, Комітету держбезпеки, МВС УРСР з проханням надати місцевим осередкам товариства «Меморіал» потрібну допомогу. В інших пунктах резолюції йшлося про ліквідацію топонімів з прізвищами людей, які зганьбили себе причетністю до масових репресій, та поновлення історичних назв. Було запропоновано також розпочати розслідування дій учасників масових репресій в Україні від 20-х до 80-х років, у зв'язку з чим резолюція потребувала розкриття архівів репресивно-каральних установ і відомств.

Верховній Раді УРСР було запропоновано визнати незаконним сфабриковані судові процеси (СВУ та ін.), скасувати вироки, винесені особам, котрих засудили у післясталінський період, припинити використання психіатрії для політичних цілей, повернути, за бажанням рідних і друзів, останки загиблих у місцях позбавлення волі в'язнів сумління, зокрема відомих правозахисників — Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого.

Схвально були зустрінуті громадськістю і такі пропозиції, як увічнення пам'яті мільйонів жертв голоду 1932—1933 рр., жертв масових розстрілів у Биківні під Києвом та інших місцях, встановлення Дня національної жалоби, повернення репресованим або їхнім родинам конфіскованого майна.

Ці резолюції конференції «Меморіалу» були підтримані учасниками багатотисячного мітингу, який відбувся у Києві 5 березня 1989 р. під гаслом «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

Всеукраїнське товариство «Меморіал» з ініціативи В'ячеслава Чорновола накреслило широкі параметри «білих плям» в українській історії та плани якнайшвидшого їх «заповнення». Однією з перших важливих акцій цього плану було розкриття жертв сталінського терору на околиці Києва у лісі неподалік від села Биківні, що їх офіційна влада намагалася приховати. За ініціативи Київської та Львівської організацій «Меморіалу» почався перегляд офіційної оцінки важливих подій української історії: ролі Української галицької армії, ОУН-УПА у боротьбі за національне визволення, відновлення правди щодо історії України, її національної символіки, ролі і місця державних діячів, зокрема І. Мазепи, М. Грушевського, Центральної Ради, УГВР, інших політичних і громадських організацій та установ у національному будівництві.

Залізні обійми, в яких тоталітарна держава тримала церкву, в добу перебудови істотно послабилися. Державні чиновники толерантніше почали ставитися до релігійного життя. Конституційна норма про свободу совісті перетворювалася з декларації на реальність.

У середині 80-х років мало не всі церковні громади, що існували легально, представляли Російську православну церкву (РПЦ). Радянська влада завжди переслідувала РПЦ як найбільш впливову в країні конфесію. Разом з тим вона надавала її ієрархам можливість легально діяти під гласним (з боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (з боку КДБ) контролем.

В Україні Російська православна церква мала особливо розвинену мережу громад — удвічі більшу (до 4 тис.), ніж у Росії. Майже половина православних церков знаходилася в західних областях, де рівень релігійності населення був особливо великий. Парафії цього регіону дісталися РПЦ у спадок після заборони в 1946 р. греко-католицької церкви. РПЦ в Україні цінувалася властями як один з важливих чинників русифікації населення.

Піднесення національно-визвольного руху в перебудовні роки яскраво проявилося у релігійній сфері. Передусім розпочався рух за легалізацію Української католицької церкви (УКЦ). Його підтримав Папа Римський, який звернувся до М. Горбачова у червні 1988 р. з відповідним листом. Керівництво СРСР дуже нервово відреагувало на лист і вимагало вжиття заходів щодо активності греко-католиків.

Виконуючи директиву, Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР підготувала доповідну записку «Про так звану Українську католицьку церкву та заходи по подоланню релігійно-націоналістичного сепаратизму». У цьому документі зазначалося, що в західних областях перебувають четверо греко-католицьких єпископів, 269 священиків і 489 ченців, які мають під своїм впливом віруючих щонайменше у 200 містах, селищах і селах. Зокрема, на Закарпатті під впливом греко-католиків перебувало, за оцінкою Ради у справах релігії, до 20 тис. віруючих, на Івано-Франківщині — до 15 тис. Даних по Львівщині і Тернопільщині у Ради не було, хоч у записці наголошувалося, що ці області є основною базою УКЦ. Вираз «під впливом», який вживався у записці неодноразово, не зовсім відповідав фактичному стану. Хоч і в підпіллі, УКЦ функціонувала як конфесія. Вона мала власні нелегальні парафії, а не тільки вплив на населення.

Відчувши певну лібералізацію політичного режиму, громади УКЦ з 1988 р. почали порушувати питання про легалізацію. Всього, за даними згаданої доповідної записки, прохання про реєстрацію українських греко-католицьких громад надійшли з 38 населених пунктів. У зв'язку з цим голова Ради М. Колесников зробив такий висновок: «Останнім часом відбулася явна змичка проповідників уніатства з проповідниками українського націоналізму». В боротьбі з УКЦ Рада рекомендувала скористатися можливостями РПЦ. Зокрема, пропонувалося вирішити питання про реєстрацію громад РПЦ у тих населених пунктах, де відчувався сильний вплив уніатів (близько ста), а також підтримати прохання Українського екзархату РПЦ про створення чернечої громади на базі колишнього греко-католицького монастиря біля села Гошів Івано-Франківської області. Монастир був місцем паломництва греко-католиків.

ЦК Компартії України підтримав ці заходи. Було вирішено також збільшити набір до Одеської духовної семінарії з метою створення кадрів священиків, здатних успішно працювати у західних областях. РПЦ надавалися матеріальні можливості для збільшення обсягу і тиражу журналу «Православний вісник» і видання православних книг українською мовою.

У травні 1989 р. боротьба за легалізацію УКЦ набула відкритої форми. Шестеро єпископів і священиків забороненої церкви розпочали голодування у центрі Москви на знак протесту проти небажання властей розмовляти з ними. До них приєдналися священики і віруючі в західних областях України. Питання про легалізацію УКЦ було поставлене у Верховній Раді СРСР депутатами Р. Братунем, О. Гончаром і Б. Єльциним. Після цього голова УКЦ кардинал М. Любачівський звернувся до пастви із закликом провести акцію на захист релігійної свободи. Близько 150 тис. віруючих відгукнулися і взяли участь у церковних службах по всій території Західної України. Акція наочно показала дійсні масштаби впливу УКЦ.

17 вересня 1989 р. Львів відзначав 50-ту річницю введення радянських військ на територію Західної України згідно з таємним протоколом пакту Молотова — Ріббентропа. Як і завжди за радянських часів, ювілей відзначили демонстрацією, в якій взяли участь до 150 тис. жителів міста. Проте демонстранти майже не звернули уваги на офіційні гасла щодо відзначення ювілею возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР. Вони висунули гасла, які відбивали злобу дня, серед яких домінуючою була вимога легалізації УКЦ. Коли на місто впали сутінки, жителі вимкнули світло у своїх квартирах, а на підвіконнях виставили палаючі свічки на згадку про сотні тисяч громадян, репресованих тоталітарною владою.

М. Горбачову ставало все важче пояснювати власному суспільству і закордону, чому він не скасовує сталінської заборони репресованої церкви, яка довела, що є народною. 1990 р. виявився вирішальним у справі утвердження УКЦ як легально діючої церкви.

Ватиканська делегація, що відвідала Москву в січні 1990 р., не зуміла переконати керівників Православної церкви відновити повні права греко-католиків. РПЦ відмовлялася визнати не канонічність Львівського собору 1946 р. і передати католикам відібрані у них храми. Проте рішучість українських католиків у доведенні своєї справи до кінця зрештою зламала кригу. 23 січня 1990 р. у Львові в Преображенській церкві відбувся Собор УКЦ, який проголосив рішення псевдособору 1946 р. недійсним, легалізував Українську греко-католицьку церкву й порушив перед представниками світської влади вимогу повної реабілітації УКЦ, повернення усіх храмів і церковного майна, включаючи архів та бібліотеку митрополита А. Шептицького.

Домовленість між М. Горбачовим і Папою Римським у ході зустрічей та розмов між ними, а головне — нова політична ситуація, яка виникла внаслідок успіху Демократичного блоку на виборах до Верховної Ради УРСР навесні 1990 р., сприяли поступовій реалізації вимог УКЦ, зокрема передачі католикам пам'ятки історії світового значення — Львівського собору Св. Юра. У березні 1991 р. з еміграції повернувся кардинал Мирослав Любачівський.

У лютому 1989 р. у Києві було створено ініціативний комітет, який поставив собі за мету легалізацію Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Комітету не вдалося надати цій справі характеру народного руху, подібного до руху за легалізацію УКЦ. Він діяв в основному серед кліру та віруючих Російської православної церкви.

Ініціативний комітет порушив перед законодавчими органами СРСР та УРСР питання про відновлення УАПЦ, реєстрацію релігійних громад цієї конфесії й водночас звернувся до Вселенського православного патріарха Димитрія, до УАПЦ за кордоном, до православного церковного світу, до міжнародних християнських кіл і людей доброї волі з проханням підтримки.

Через шалений опір не тільки духовних владик РПЦ, а й світської влади справа з відновленням УАПЦ гальмувалася. Отець Богдан Михайлечко, один з активістів Ініціативного комітету відновленої автокефальної української православної церкви, у виступі на установчому з'їзді Товариства української мови ім. Т. Шевченка зазначив: «Нині становище не змінилося. Існує ганебна реєстрація, як злочинців, релігійних спрямувань різних груп людей... Хочу звернути увагу на те, що замість проводити екуменістичну працю в світі, Російська православна церква воює з Українською католицькою церквою, з українською автокефальною православною церквою, яка перебуває в підпіллі».

Тим часом органи радянської влади на місцях відхиляли клопотання віруючих і священиків про відправу богослужінь. Приміром, Ленінський райвиконком м. Києва заборонив панахиду, присвячену пам'яті Т. Шевченка біля пам'ятника поетові в парку напроти університету, Подільський райвиконком м. Києва, у свою чергу, відмовив у реєстрації громади УАПЦ під приводом, що «такої церкви не було і немає», а також громаді у передачі їй храму св. Миколи Набережного на Подолі. Не було одержано позитивної відповіді від президії Верховної Ради СРСР на прохання дозволити реєстрацію віруючих. Газета «Наша віра» з цього приводу слушно зауважила: «У неприйнятті УАПЦ місцева влада діє в тісній злагоді з екзархом РПЦ. Зокрема, це видно із виступів митрополита Філарета, який не тільки не визнає УАПЦ чи, скажімо, УКЦ, а й взагалі проявляє себе як противник українства... На жаль, це властиво й іншим ієрархам РПЦ».

Відродження УАПЦ ознаменувалося першим серйозним церковним конфліктом. У східних і південних областях церковні ієрархи залишалися вірними московському патріарху та синоду, адже традиція підпорядкування Москві налічувала сотні років. Однак у західних областях комітет знайшов сприятливий грунт для своєї агітації. У серпні 1989 р. священик і віруючі церкви святих Петра і Павла у Львові відмовилися від підпорядкування РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні. Проте українське населення західних областей було повністю греко-католицьким, у регіоні УАПЦ не мала історичних традицій. Враховуючи це, компартійні комітети й органи державної безпеки надавали УАПЦ підтримку, оскільки відродження УКЦ здавалося їм більш загрозливим. На іншій території України, навпаки, УАПЦ переслідувалася, а підтримка надавалася РПЦ. Головною причиною конфлікту стало право власності на церковні споруди, передані у західних областях після 1946 р. Російській православній церкві. За існуючим законодавством храми перебували у державній власності, і тому компартійно-радянські органи могли розпалювати наданням або не наданням храму суперечки між громадами УКЦ і УАПЦ.

У вересні 1989 р. митрополит Мстислав, першоієрарх УАПЦ, у США видав архіпастирське послання, в якому призначив отця протоієрея Богдана Михайлечка «своїм духовним відпоручником та адміністратором в Україні» і зобов'язав організовувати і здійснювати акції для відновлення УАПЦ. У листопаді УАПЦ очолив єпископ Іоанн, котрий перед тим вийшов з РПЦ.

Боротьба за відродження Української автокефальної православної, як і греко-католицької, церкви, була складовою частиною процесу українського національного відродження. Завдяки широкій підтримці українського суспільства цей рух подолав опір властей та РПЦ і набув стійких тенденцій подальшого розвитку. Якщо у листопаді 1989 р. в Україні діяло 30 парафій УАПЦ, то в січні 1990 р. — понад 200.

Враховуючи політичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався у Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади і монастирі на території УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю — екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні і почав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод не надали УПЦ права внутрішнього самоврядування і залишили за собою можливість втручатися у розв'язання будь-яких питань церковного життя.

У листопаді 1991 р. православні ієрархи України порушили питання про надання УПЦ автокефалії, тобто права обирати власного главу на своїх соборах. Московський патріархат відмовився це зробити. За релігійними канонами відділення без згоди церковного глави позбавляє церкву, що відділяється, благодаті. В результаті переважна більшість ієрархів і віруючих східних та південних областей України залишалась у підпорядкуванні Московського патріархату.

На початок 1991 р. в Україні було зареєстровано 10 810 релігійних громад, які належали 27 різним релігійним об'єднанням. В основному об'єднання мали невелику кількість громад. Найбільше громад було в розпорядженні УПЦ Московського патріархату (5031), Української греко-католицької церкви (2001), Союзу євангельських християн — баптистів (1127) і УАПЦ (939).

Роки «перебудови» відзначалися дедалі зростаючою політичною активністю суспільства. Вона проявлялася у діяльності так званих неформальних груп і об'єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, тобто створених Комуністичною партією.

Створені партією громадські організації були важливим елементом політичної структури суспільства. Вони виконували роль «передавального паса» від влади до населення і були одним з каналів тоталітарного контролю за суспільством. У середині 80-х років в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали понад півтора мільйона чоловік — від піонерів до пенсіонерів.

Ідеологи партії ретельно оберігали ці організації від проникнення «екстремістських елементів». З особливим упередженням вони ставилися до неформальних організацій, які виникали без узгоджень з властями. Неформальні організації не були протизаконними, оскільки громадяни за законом мали право на об'єднання. Втім, ця конституційна норма до лібералізації режиму практично не діяла.

У серпні 1987 р. в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було немало політв'язнів і дисидентів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, проте члени УКК викривали «білі плями» радянської історії й тим неминуче ставали в опозицію політичному режиму. Не дивно, що перший секретар Київського міськкому Компартії України К. Масик наприкінці 1987 р. звинуватив УКК в соціальній демагогії та екстремізмі «Керівники УКК, — заявив він, — намагаються використати перебудову і гласність для пропаганди ідей, чужих радянському патріотизму і соціалістичному інтернаціоналізму». Масовий тиск на активістів УКК призвів до розпуску цієї неформальної організації. Та услід за нею виникли інші.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Воно об'єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени міжнародного «Пенклубу» І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші виявили ініціативу у створенні Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Весною 1988 р при Київському університеті їм. Т. Шевченка виникла студентська організація «Громада».

Неформальні організації перебували під пильною увагою КДБ Власті не вдавалися, як раніше, до арештів Кампанія цькування у засобах масової інформації лише сприяла популяризації неформалів. Зазнавши кількох невдач у цьому напрямі, компартійні комітети спробували оточити членів неформальних груп та об'єднань завісою мовчання. Проте й це не допомогло.

Не підконтрольні державній партії осередки множилися у геометричній прогресії. Політична ситуація в Україні радикалізувалася. Істотний поштовх для піднесення суспільно-політичної активності давали Прибалтійські республіки. Там на масових мітингах і зборах відбувалося формування народних фронтів на підтримку перебудови.

На основі Української Гельсінкської групи сформувалася у березні 1988 р. організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС). її лідером став політв'язень Л. Лук'яненко, звільнений в грудні того самого року УГС заявила себе федеративним об'єднанням правозахисних груп і організацій. Фактично вона була політичною організацією, платформа якої багато в чому збігалася з програмними вимогами народних фронтів Прибалтійських республік.

У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», який нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола. Він знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації історичних документів, які раніше приховувались «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в'язнів сумління (деякі з них ще перебували у таборах), друкував твори письменників, які раніше не могли пробитися до читача через цензуру, розповідав про релігійне життя. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним органом

Центром політичної активності в Україні у 1989 р., безсумнівно був Львів Із зрозумілих причин русифікація мало торкнулася Західноі України. Населення її особливо болюче сприймало обмеження сфери дії української мови, що здійснювалося партійно-державними органами 13 червня 1988 р. після заборони місцевими властями провести установчі збори. Товариства української мови їм. Т. Шевченка львів'яни розпочали численні акції протесту. Вони протестували проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидавництва, засобів масової інформації тощо.

Починаючи з осені 1988 р. перебудовний процес вступив у свій мітинговий етап. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об'єднань. Зокрема, у Львові на площі перед університетом регулярно проводилися мітинги, учасники яких вимагали скасування привілеїв для компартійно-радянської номенклатури, звільнення останніх політичних в'язнів, розширення прав союзних республік тощо. На ці мітинги під пам'ятником І. Франкові збиралися від 20 до 50 тис. чоловік.

У листопаді в Києві відбувся перший масовий мітинг (близько 20 тис учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро порушувалося питання про відповідальність конкретних посадових осіб, починаючи від першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького і Голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко, за приховування руйнівних наслідків Чорнобильської катастрофи на здоров'я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертого енергоблока.

Правоохоронні органи не мали юридичного права для придушення мітингової демократи, адже конституції СРСР і УРСР декларували свободу зібрань. Раніше демонстраціям та мітингам можна було перешкодити, звинувачуючи їх організаторів у контрреволюції або антирадянській діяльності. Після лібералізації режиму для припинення небажаної властям політичної активності стала потрібною певна законодавча база У серпні 1988 р. за вказівкою політбюро ЦК Компартії України Президія Верховної Ради УРСР видала указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Указ передбачав санкції — від попередження до штрафування на різні суми, адміністративного арешту на різні строки, позбавлення волі на строк до шести місяців, виправних робіт до одного року. Однак санкції вже не могли зупинити зростаючої хвилі мітингової активності. До травня 1989 р. відбулося 72 несанкціонованих мітинги, в основному у Львові, Києві, містах Криму.

Невдалі спроби реформаторської команди М. Горбачова подолати економічну кризу без переходу до ринкових відносин викликали істотне погіршення матеріального рівня життя населення. Важелі влади вислизали з рук компартійно-радянської номенклатури. Процес реформ перестав бути керованим. Суспільство вставало з колін і починало пред'являти свій рахунок державі. «Революція зверху» перетворилася на «революцію знизу».

Влітку 1989 р. вугледобувні райони СРСР вперше за багато десятиліть охопила хвиля страйків. Зокрема, припинили роботу майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах. Шахтарі вимагали поліпшення умов праці і підвищення заробітної плати.

У Донбасі переважали застарілі й зношені засоби виробництва. Внаслідок використання недосконалої техніки продуктивність праці була низькою, а запиленість повітря в забоях перевищувала нормативну в 20—100 разів. Проте не умови праці були головною причиною незадоволення шахтарів. Під час опитування робітників об'єднання «Донецьквугілля» 86 відсотків з них назвали найвагомішою причиною страйку дефіцит продовольчих і промислових товарів, а 79 відсотків — низьку заробітну плату.

У Горлівці виникла регіональна спілка страйкових комітетів Донбасу. Вона домоглася усунення з посад деяких компартійно-радянських керівників середньої ланки і оголосила недовіру третині директорів шахт та об'єднань. Усі господарські керівники мусили пройти через вибори в своїх колективах.

Шахтарі Донбасу не висували політичних вимог, задовольняючись соціальними. Посланці УГС та інших неформальних організацій безуспішно намагалися наштовхнути їх на створення незалежних профспілок за зразком польської «Солідарності». Проте після відновлення роботи страйкові комітети Донбасу не було розпущено. Вони контролювали виконання заходів, які власті зобов'язалися здійснити в галузі матеріального постачання і поліпшення умов праці та життя в шахтарських селищах.

Серед широкого спектра тодішніх неформальних організацій слід відзначити Українську студентську спілку (УСС), що виникла наприкінці 1989 р. у Києві. Аналіз одного з перших її документів — заклику секретаріату УСС до українського студентства — свідчить про її суто громадсько-політичний характер: «УСС — передусім профспілкова структура. Ми створювали її такою цілком свідомо, вбачаючи в цьому єдиний шлях до радикалізації монополізованого східноукраїнського студентства. Але УСС не збирається уникати політичної діяльності. Більшість членів УСС перебуває на національно-демократичних позиціях, що обумовлює кінцеву мету діяльності УСС в політичній сфері — досягнення державної незалежності України шляхом відокремлення від СРСР».

У своїй практичній діяльності Українська студентська спілка поряд з вимогами поліпшення життя і побуту молоді (гарантована стипендія усім студентам України на рівні прожиткового мінімуму, стовідсоткове забезпечення їх гуртожитками) висувала політичні вимоги: ліквідацію обов'язкового викладання марксизму — ленінізму у вузах та державних іспитів з даного предмета, запровадження прямих виборів ректорів, деканів, усіх посадових осіб, скасування інститутських парткомів, передачі функцій комітетів комсомолу асоціаціям молодіжних організацій.

Влітку 1989 р. Харківська філія Української Гельсінкської спілки порушила питання про відновлення Спілки української молоді (СУМ), яка нібито існувала у 20-х роках. Насправді СУМ була сфабрикована органами ДПУ разом зі «Спілкою визволення України» (СВУ). Зважаючи на це, інші філії УГС почали організовувати Спілку незалежної української молоді (СНУМ), відмежовуючись як від СУМу 20-х років, так і від еміграційного СУМу, що діяв на Заході як організація при ОУН(б). Так, у серпні 1989 р. була створена Львівська обласна рада Спілки незалежної української молоді — організація нового типу, виховний арсенал якої спирався на релігію і народні традиції. СНУМ ставив за мету виховання молоді в дусі відданості справі побудови незалежної демократичної України.

З початку 1988 р. різноманітні неформальні організації почали по-ширювати ідею створення громадського об'єднання на зразок народного фронту. Були зроблені спроби створити Демократичний фронт у Львові, «Народну спілку сприяння перебудові» у Києві. Ініціативні групи, що закликали до створення організацій із залученням різних політичних сил, виникли також на Вінниччині і Хмельниччині. Однак національно-визвольний рух у добу перебудови виявився пов'язаним з організацією, яка так і називалася — Народний рух України за перебудову. Організацію, що згодом стала масовою, започаткувала київська творча інтелігенція.

У листопаді 1988 р. київська організація Спілки письменників України обрала новий склад партійного комітету. Партком утворив ініціативну групу сприяння перебудові у складі І. Драча (голова), В. Маняка, Ю. Мушкетика, О. Мусієнка, Б. Олійника, Д. Павличка, Б. Рогози, М. Слабошпицького, С. Тельнюка і В. Терена. Ця група розгорнула пропагандистську роботу, спрямовану на створення непартійної масової організації.

У лютому 1989 р. «Літературна газета» надрукувала проект програми Народного руху України за перебудову. Він був менш радикальним порівняно з програмами народних фронтів Прибалтики, мав ознаки компромісного опрацювання: містив положення про керівну роль Комуністичної партії, утримувався від вимог перетворення СРСР на конфедерацію, створення власної валюти, військових частин тощо. Проте ЦК КПУ ініціював кампанію засудження проекту. Одними з перших спростували ідею доцільності створення Руху президія Спілки журналістів УРСР, Укрпрофрада, ЦК ЛКСМУ, Республіканська рада ветеранів війни та праці. 2 березня у Жовтих Водах на зустрічі з громадськістю В. Щербицький розцінив проект програми Руху як спробу «використати демократизацію і гласність на шкоду дружбі народів, а отже, і на шкоду перебудові».

Проблеми доцільності створення громадської організації обговорювалися під час зустрічей І. Драча і Д. Павличка з М. Горбачовим у лютому 1989 р. Горбачов прямо не засудив ідеї, але наголосив на потребі зберегти єдність трьох слов'янських народів. Однак у доповіді першого секретаря ЦК на травневому пленумі ЦК КПУ нищівній критиці була піддана діяльність із створення Руху, проект його програми характеризувався як сепаратистський, а партійні організації на місцях скеровувалися на викриття «справжніх цілей» діяльності цієї організації.

Проте ідея створення Руху набувала все більшої підтримки. З квітня у Львові вже діяло 50 осередків, почали формуватися обласні організації Руху 1 липня 1989 р. відбулася установча регіональна конференція у Києві Ініціативні комітети із створення осередків Руху були організовані у Дніпропетровській, Полтавській, Житомирській, Вінницькій та інших областях. Це свідчило про те, що партапарату не вдалося заборонити створення альтернативного політичного органу. У політичному житті виникла принципово нова ситуація.

8—10 вересня 1989 р. відбувся установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову. На ньому було представлено 1109 делегатів, які репрезентували 1247 первинних груп 85 відсотків делегатів були українцями. П'ята частина делегатів мала партійні квитки, а сім з десяти учасників з'їзду — вищу освіту. Близько половини їх представляли західні, більше третини — центральні області республіки. Кількість членів Руху від східних і південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у створенні нової організації. З програмною доповіддю на з'їзді виступив В. Яворівський Головою Руху був обраний І. Драч, заступником — С. Конєв, головою ради представників — В. Яворівський, головою секретаріату — М. Горинь. Делегати установчого з'їзду прийняли резолюцію у справі виборів і виборчого закону, про національну символіку, про Українську католицьку і Українську автокефальну православну церкви.

Незважаючи на те, що Народний Рух за перебудову був українським, він залучив до своїх лав основні національні меншини України. В офіційних документах установчий з'їзд висловився на підтримку кримських татар, повернення яких на батьківщину гальмувалося компартійно-радянським апаратом, гостро засудив антисемітизм і звернувся до всіх росіян, які проживали у республіці, з проханням підтримати справедливі гасла національного характеру.

Організатори Руху свідомо уникали лінії на його національну виключність, властиву, зокрема, литовському «Саюдісу». Програма Руху орієнтувала на підтримку тих реформаторських сил у КПРС, які розпочали перебудову, і не містила у собі вимог негайного здобуття незалежності України Компартійно-радянському керівництву було важко боротися із зростаючим впливом на маси з боку конкурентної, як вони це чудово розуміли, але конституційної організації.

28 вересня 1989 р. в «Літературній Україні» була надрукована програма Народного Руху України за перебудову, прийнята установчим з'їздом. У ній проголошувався курс на політичне, економічне й культурне відродження України. Головна мета діяльності була означена як побудова демократичного та гуманного суспільства, досягнення справжнього народовладдя, добробуту народу, відродження всебічного розвитку української нації. Наголошувалось на необхідності забезпечити національно-культурні потреби всіх етнічних груп населення.

У найпринциповішому питанні про державний статус України виникли істотні розбіжності між членами УГС Л. Лук'яненком, М. Горинем і В. Чорноволом, з одного боку, і більш поміркованим крилом — І. Драчем, І.Дзюбою, Д. Павличком, з другого. Колишні дисиденти боролися за незалежну Україну, шестидесятники були готові обмежитися досягненням реального суверенітету республіки в межах СРСР. У програмі було знайдено компроміс вимога утворення суверенної Української держави, яка будувала б свої відносини з іншими республіками СРСР на основі нового союзного договору. Наголошувалося також на необхідності радикальної перебудови економіки України на засадах економічної самостійності.

Отже, в Україні виникла громадська організація, що об'єднала різні політичні сили, центристська за своїм спрямуванням Характерно, що створення Руху стало можливим тоді, коли цю ідею підтримали авторитетні серед громадськості інтелектуали І. Драч, В. Яворівський, І. Юхновський, В. Черняк, Ю. Щербак, М. Попович та ін. Досить відчутною була підтримка з боку багатьох членів КПРС. Організаційне оформлення Руху викликало загострення політичної боротьби, прагнення правлячих кіл силовими засобами не допустити поширення впливу цього громадського об'єднання.

Напередодні скликання Установчого з'їзду, 4 вересня у Києві відбулася координаційна нарада правозахисних органів республіки, на якій було засуджено «антиконституційну діяльність активістів різних неформальних об'єднань реакційного екстремістського напряму» 16 вересня у Києві був проведений мітинг проти Руху, який організував перший секретар міськкому партії А. Корнієнко. У березні 1990 р. ЦК КПУ почав виключати комуністів — членів Руху із лав КПРС внаслідок звернення НРУ «До членів Руху та всіх громадян України», де порушувалося питання про здобуття. Компартією України незалежного статусу, перетворення її на окрему партію. Це означало початок відвертої конфронтації з Рухом.

Тим часом Народний рух України за перебудову розгортав роботу з масах, апелюючи передусім до «білих плям» радянської історії 21 січня 1990 р. він організував «живий ланцюг» Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів — Київ і у точно визначений час взялися за руки, щоб відзначити. Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. Партапарат не зміг перешкодити акції такого масштабу. Мільйони громадян України в цей день вперше дізналися про замовчуваний радянською історіографією факт возз'єднання українських земель, який мав місце за 20 років до «визвольного» походу Червоної армії на Львів згідно з розробленою Ріббентропом і Молотовим диспозицією.

На сесії Верховної ради НРУ в Хусті у березні 1990 р. обговорювалося питання про програмно-політичне майбутнє Руху. За перетворення його у партію виступив Д. Павличко. Більшість учасників (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Яворівський та ін.) не погодилися з цим, вирішивши, що для нових політичних партій Рух повинен залишатися «даховою організацією». Під час сесії в Хусті Д. Павличко і І. Драч заявили про свій вихід з КПРС з наміром створити Демократичну партію.

На час відкриття Других Всеукраїнських зборів Народного Руху (жовтень 1990 р.) чисельність його членів вже становила 633 тис. Більш як 5 млн чол. були прихильниками цієї організації. Делегатами зборів були члени більше ніж 44 громадських і політичних організацій. Збори обговорили та прийняли зміни і доповнення до програми, в яких усі компромісні моменти були спростовані. Причинами сучасної кризи визнавалися насильницьке впровадження тоталітарного соціалізму, узурпація комуністичним апаратом влади рад, вихолощення суверенітету республік, упровадження імперської політики денаціоналізації народів. Чітко окреслювався шлях виходу з цього стану: «Запобігти національній катастрофі неможливо без зміни політичної системи, усунення монополії Комуністичної партії й утвердження політичного і економічного плюралізму». Головною метою діяльності Руху проголошувалося досягнення державної незалежності України та створення ненасильницькими засобами демократичної республіки.

Деякі зміни відбулися в трактуванні проблеми прав людини та нації. Поряд з вимогами забезпечити також громадські права особи з урахуванням міжнародного досвіду, було сформульовано невід'ємні права народу: право на політичне самовизначення; вибір економічної й політичної системи; право на володіння своєю одвічною територією; право на самозбереження як етнічної спільності через забезпечення пріоритету власної мови, національних традицій і звичаїв. Поява таких вимог пояснювалася спробою антидемократичних сил використати загострення міжнаціональних відносин, діяльністю організацій на зразок інтерфронтів у республіках Балтії для боротьби із суверенізацією національних республік.

Значна увага в програмі була приділена питанню національно-державного будівництва, побудові громадянського суспільства, забезпеченню рівноправних міжнародних відносин з державами всього світу. Докладніше висвітлювалася економічна програма, в якій були сформульовані такі напрями діяльності щодо забезпечення економічної незалежності, як роздержавлення, приватизація, децентралізація управління, створення економічної системи, що грунтується на різноманітності й рівноправності всіх форм власності. Обґрунтовувалася потреба створення власної митної, фінансової, банківської та грошової систем, здійснення радикальної земельної реформи із забезпеченням рівноправності всіх форм власності.

Отже, збори продемонстрували посилення конфронтації між Рухом і Компартією України. У виступах делегатів зазначалося, що Рух спрямує всі зусилля на заборону КПУ і націоналізацію її майна. У зв'язку з цим наголошувалося на необхідності проведення виборів на багатопартійній основі та створення опозиційного блоку «Демократична Україна» під керівництвом НРУ.