Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ НА МЕЖІ ХІХ-ХХ ст.

УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ В АВСТРО-УГОРЩИНІ І УЧАСТЬ ЇХ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

Система політичних партій і організацій на західноукраїнських землях почала формуватися наприкінці XIX ст., тобто раніше, ніж в Наддніпрянській Україні їх утворення і діяльність на відміну від Росії відбувалися в легальних умовах.

У жовтні 1890 р. прихильники радикально-демократичної течії скликали свій з'їзд у Львові, на якому була створена перша легальна українська політична організація європейського типу — Русько-українська радикальна партія (РУРП). Серед а засновників були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, Є. Левицький, В. Охрімович, Т. Окуневський, Р. Яросевич та ін. Згодом радикали почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП). Ця партія стала першою модерною українською політичною організацією її створення зумовлювалося гостротою соціальних і національних проблем, політичною слабкістю народовського руху та ренегатством москвофілів. Воно стало реакцією молодого покоління політиків української орієнтації на угодовську та компромісну політику народовців щодо поляків, своєрідним протестом і водночас викликом старшому галицькому громадянству, його ідеям та методам ведення політичної діяльності. Програма партії, підготовлена І. Франком, М. Павликом, Є. Левицьким, Р. Яросевичем і схвалена з'їздом, стратегічною метою в економічній сфері проголошувала зміну «способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму», «колективного устрою праці і колективної власності». Серед політичних завдань висувалися такі повна свобода особи, слова, організацій, зібрань, друку, віросповідання, забезпечення кожному громадянину найповнішого впливу на вирішення всіх питань політичного життя, автономії громад, повітів, країв, надання кожному народу можливості якнайповнішого культурного розвитку, використання надбань науки і культури на благо людини.

Використаний у програмі партії термін «науковий соціалізм» свідчив про вплив марксистського вчення на її авторів. Проте теоретичні питання соціалізму в програмних документах РУРП не були чітко розроблені. Потребувала конкретизації ідея «колективної» власності на засоби виробництва, оскільки залишилося незрозумілим, чи партія добивається скасування приватної власності і трудових господарств, чи лише великих капіталістичних.

Мінімальна практична частина програми парти грунтувалася на ідеях так званого народницького соціалізму, однак під значним впливом німецької соціал-демократії. У ній висувалось завдання досягнення «матеріального добробуту всіх робітничих людей», ліквідації будь-якого визискування, введення безплатної освіти тощо РУРП виступала за збереження дрібної та середньої власності, передбачала низку реформ, які мали стримати пролетаризацію села, домагалася викупу сільськими громадами поміщицької землі.

Автори програми проповідували доцільність еволюційного переходу трудящих до соціалізму на основі широкої демократії і вперше серед галицьких українців висунули вимогу загального та рівного виборчого права РУРП проголосила парламентаризм одним із найважливіших принципів своєї діяльності і вважала, що соціальною базою радикального руху, виходячи з аграрного характеру краю, мало бути селянство, яке в Галичині на 80 відсотків було безземельним. Засобом боротьби радикали обрали земельні страйки — дієвий спосіб мобілізації мас до політичної діяльності РУРП у своїй програмі та практичній діяльності рішуче виступала проти втручання церкви та духовенства в політику. У національному питанні Українська радикальна партія виступала за розвиток крайової автономії і за «піднесення покуття національної самосвідомості і солідарності в масах усього русько-українського народу через літературу, збори, з'їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать та ін.».

Проти молодої парти відразу виступили всі реакційні сили — від офіційних властей, польської шляхти і адміністрації до москвофілів . навіть народовців. Останні не розуміли необхідності створення широкої політичної організації в Галичині РУРП звинувачувалася в намаганні знищити сім'ю, безбожництві, національному нігілізмі тощо. Незважаючи на таке ставлення різних суспільно-політичних сил, РУРП розгорнула агітацію серед селян і робітників. Водночас вона повела рішучу боротьбу проти угодовства народовців, зокрема проти їх лідерів Ю. Романчука, О. Барвінського, О. Огоновського, М. Телішевського, С. Сембратовича, які проголосили у листопаді 1890 р. у галицькому сеймі «нову еру» — угодовську програму.

На II з'їзді УРП, що відбувся в жовтні 1891 р. у Львові, після дискусій з програмних питань було підтверджено прихильність парти до «народницького соціалізму — всіх робітних людей». Висувалося завдання проводити роботу «серед міських і фабричних робітників, освідомлюючи їх не лише як робітників, але і як українців, щоби спинити полонізацію українських робітників , їх розрив з сільською українською людністю». Прийняті з'їздом рішення орієнтували діячів партії на посилення політико-просвітницької роботи серед робітників і селян, зобов'язували їх вступати до різноманітних товариств та інституцій. При цьому зносини з іншими партіями не допускалися.

Для залучення населення до політичної боротьби УРП розгорнула агітацію за загальне й рівне виборче право. З цією метою радикали уже в грудні 1890 р. скликали у Львові народне віче. Такі зібрання відбувалися не тільки в повітових центрах, а й у сільських громадах УРП вперше у Східній Галичині пропагувала в масах соціально-економічні ідеї, використовуючи для цього часописи «Народ», «Хлібороб», «Радикал», «Громадський Голос», а також заснований у 1894 р. І. Франком літературно-науковий журнал «Життя і Слово». Радикали створювали в селах «Народні спілки», кооперативні крамниці, каси, повсюдно організовували товариства «Просвіта».

Причини успіху цієї партії крилися в умілому а проводі і у програмних документах, де вперше виразно висувалося завдання боротьби за права особи, громади і народу як головна мета РУРП виступала поборницею інтересів українських селян.

Діячі УРП прагнули зав'язати тісну співпрацю з Галицькою робітничою партією, яка в основному об'єднувала польських і частково українських робітників

Значну увагу радикальна партія приділяла національному самовизначенню українського народу Вона виховувала в масах почуття всеукраїнської національної єдності, робила все, щоб вивести їх з-під впливу москвофілів і залучити на бік українського національного руху. Виступаючи проти москвофілів, радикали першими відкрито назвали свою партію «українською». Поступово вони поширили свою діяльність на Буковину, частково — Закарпаття, доклали багато зусиль для пропаганди своїх ідей в Наддніпрянщині.

У середині 90-х років XIX ст. у Галичині швидко розвивався процес національного самоусвідомлення, що знайшло свій прояв в ідеї побудови незалежної соборної Української держави. Уже в 1895 р. член радикальної партії Ю. Бачинський обгрунтував а на основі аналізу становища в Галичині та Наддніпрянщині у своїй книзі «Україна irredenta». Тому в грудні 1895 р. на IV з'їзді УРП національна політика радикалів була доповнена положенням про державну самостійність України, яка розглядалась радикалами і як засіб вирішення назрілих соціальних проблем. Отже, політична самостійність українського народу вперше в новій історії українського суспільно-політичного руху чітко проголошувалася головною програмною метою партії. Проте цю самостійність УРП розглядала як стратегічну мету, а на найближчу перспективу висувалася вимога перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах. У цьому напрямі важливим завданням партії була боротьба за поділ Галичини на українську і польську частини та створення окремих сеймів.

Українська радикальна партія брала активну участь у парламентських виборах 1897 р., в ході яких проти радикальних кандидатів і населення, що їх підтримувало, місцеві «власті» застосували репресії і відкритий терор. Незважаючи на напружену боротьбу між РУРП, блоком групи народовців Ю. Романчука і москвофілів та польською шляхтою, радикали обрали до парламенту Т. Окуневського, Р. Яросевича та незалежного кандидата Д. Танячкевича.

Піднесенню авторитету РУРП як захисниці інтересів широких верств українського населення сприяли рішення VI з'їзду партії, що відбувся у вересні 1897 р. Його делегатами були селяни й робітники. На основі доповідей І. Франка, Є. Левицького, К. Трильовського, С. Даниловича, Ю. Бачинського, Р. Яросевича з'їзд схвалив рішення широко пропагувати ідею загального страйку. Важливим завданням партії проголошувалася боротьба за поділ Галичини на українську і польську частини та створення окремих сеймів. Щодо парламентської тактики було вирішено співпрацювати з послами австрійської соціал-демократії, проте в рамках власної програми і при збереженні повної самостійності партії.

Наприкінці 90-х років у діяльності радикальної партії виникли суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поряд з розгортанням радикального руху дедалі більше виявлялася політична диференціація всередині самої УРП. Політичному розмежуванню сил в партії сприяла і її еклектична програма, яка поєднувала різні ідеологічні напрями. Внутрішньопартійна боротьба, що розгорнулася в другій половині 90-х років, призвела до утворення трьох основних фракційних груп власне радикальної, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський і Л. Бачинський, соціал-демократичної на чолі з Р. Яросевичем, М. Ганкевичем, М. Новаковським та національно-демократичної (В. Охрімович, Є. Левицький, В. Будзиновський). На партійній конференції у Львові, що була скликана у травні 1899 р., після тривалих дискусій щодо подальшої долі радикальної партії стався розкол. Ослаблена УРП, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський, Л. Бачинський, І. Макуха, М. Лозинський, на початку XX ст. продовжувала діяти на основі старої програми. З 1904 р. Українська радикальна партія активізувалася, розпочавши реорганізацію.

У 1905 р. на з'їзді УРП було схвалено нову програму, в основу якої покладена ідея поєднання соціально-визвольної боротьби українського народу з національною. Вирішення національного питання радикали насамперед пов'язували з федералізацією Австро-Угорщини і з утворенням національної політичної території з українських частин Галичини та Буковини. Програма включала вимоги загального виборчого права, свободи зборів, товариств, слова, науки і преси РУРП виступала як партія всього працюючого народу. Вона домагалася скорочення робочого дня для робітників, дотримання недільного відпочинку, заборони дитячої праці тощо. Партія порушувала питання викупу земель у великих поміщиків за рахунок коштів громадського фонду і передачі її селянам Радикали розпочали в масах досить активну пропаганду селянських страйків, організовували масові віча і демонстрації з вимогою проведення земельної реформи Лише у 1903— 1904 рр. УРП провела, за далеко неповними даними, понад 110 зборів віч. Одночасно радикали здійснювали активну агітацію в масах за справедливий, демократичний виборчий закон. Після виборів 1907 р.

центр діяльності партії перемістився до парламенту. У 1911 р. вона мала у Відні п'ять послів (Л. Бачинський, В. Стефаник, К. Трильовський, М. Лагодинський, П. Лаврук), а в галицькому сеймі в 1913 р. — шість. З 1907 р. УРП здійснювала свою політику в парламенті в контакті з націонал-демократами. Разом з ними радикали виступали співзасновниками Українського парламентського союзу. Одночасно деякі партії активно працювали над організацією січового руху. У 1900 р. лідер УРП К Трильовський заснував організацію «Січ», яка вважала своїм завданням фізичне виховання молоді. Спортивні товариства «Січ» користувалися великою популярністю серед молоді Напередодні Першої світової війни в Січовому союзі були десятки тисяч української молоді, діяло 916 місцевих організацій.

Партія зберігала прихильність до ідеї створення в перспективі єдиної соборної Української держави. У 1910 р орган УРП «Громадський голос» писав «Ми хочемо, щоб український народ здобув собі якнайскоріше самостійність, або мав свою власну державу».

У вересні 1899 р. у Галичині утворилася Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку очолили М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охрімович. Вона стала автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА) Тому за політичну платформу УСДП було прийнято програму австрійської соціал-демократії. Партія відстоювала соціалістичні позиції і ставила за мету підтримку робітничого руху за соціальні реформи, видавала свій центральний орган — газету «Воля».

Українські соціал-демократи звертали належну увагу на ті економічні і соціальні відносини, які спричиняли утиски українського селянина та робітника. Проте вони виходили за рамки проблеми класовості і зазначали, що боротьба в ім'я ідеалів соціалізму — це також боротьба за національне визволення. В «Заяві Української соціал-демократичної партії», з якою виступив на Брюнському (1899 р. ) з'їзді австрійської соціал-демократи від УСДП М. Ганкевич, підкреслювалося, що українські соціал-демократи стоять на грунті інтернаціональної солідарності пролетаріату всіх націй, проте будуть прагнути забезпечити національну волю своєму народові, щоб «з'єднаний та вільний український народ міг увійти в сім'ю європейських народів, як рівноправний член».

УСДП в партійній структурі українського політичного табору в Галичині виконувала роль лівого опозиційного крила. Вона зайняла ворожу позицію до Католицького русько-народного союзу і Руської народної партії, які представляли консервативне крило українського політичного спектра. Українські соціал-демократи негативно ставились до москвофілів, вбачаючи в них агентів царського уряду і ворогів української справи, критикували Українську радикальну партію за відхід від «наукового соціалізму» УСДП звинувачувала Українську національно-демократичну партію (УНДП) у «фальшивому декларуванні» свого загальнонародного характеру при реальному захисті інтересів тільки більш-менш заможних верств населення (міщан, інтелігенції, духовенства) Українські соціал-демократи не змогли налагодити конструктивного співробітництва з іншими прогресивними українськими партіями в Австро-Угорщині.

УСДП підтримала загальнопартійну Брюнську національну програму Соціал-демократичної робітничої партії. Австрії, яка вимагала національно-територіальної автономії національним меншинам. Проте кінцева мета української соціал-демократії, яка полягала в створенні самостійної соборної Української держави, не знайшла в цій програмі відображення. Взагалі, самостійницькі заяви лідерів УСДП, зокрема М. Ганкевича, практично не виходили за рамки загальних декларацій, а конкретні питання стратегії і тактики їх втілення докладно не розроблялися.

УСДП визнавала метою робітничого руху соціалізм, але відкидала найрадикальніші, неправові засоби його досягнення. Ідея захоплення політичної влади через збройне повстання відкидалася Українські соціал-демократи перебували під впливом ідей СДРПА, яка відстоювала поступову соціалізацію засобів виробництва, здобуття влади парламентським шляхом, збереження і використання існуючої держави як інструмента суспільної трансформації.

На початку XX ст. УСДП являла собою порівняно невеличку групу інтелігенції, під впливом якої перебувала частина робітників, студентів, селян Передбачаючи створення українських робітничих товариств лише «в разі потреби», українські соціал-демократи пішли на тісне співробітництво з ППСД (Польською партією соціал-демократичною Галичини і Сілезії) Польські соціал-демократи обрали основною сферою свого впливу міста, де був промисловий пролетаріат краю, а УСДП діяла переважно серед селян. Однак за масштабами агітаційно-пропагандистської і організаційної роботи ППСД була більш впливовою, ніж українські соціал-демократії. Останні на початку XX ст. здійснили ряд заходів, спрямованих на підтримку сільськогосподарського пролетаріату та малоземельних селян УСДП взяла активну участь в аграрному страйку в Галичині 1902 р, співпрацюючи при цьому з іншими українськими партіями та ППСД.

В організаційному відношенні УСДП залишалася слабкою, оскільки не мала широкої та розгалуженої мережі місцевих дієздатних організацій, а соціальна база партії була вузькою і включала переважно найбідніші верстви села. Однією з причин слабких зв'язків з масами була відсутність у партії аграрної програми. Проте робота соціал-демократів сприяла зростанню громадянської самосвідомості, політичної активності, організованості та солідарності українців у боротьбі за свої соціальні і національні права. Особливо яскраво це проявилося під час російської революції 1905—1907 рр.

Українські соціал-демократи Галичини після отримання звістки про події 9 січня 1905 р. у Петербурзі організовували в містах і селах збори, мітинги та демонстрації солідарності з українцями і народами Російської імперії. Всього протягом квітня — грудня 1905 р. галицькі соціал-демократи організували більш як 300 зборів і мітингів. Вони проходили під гаслами солідарності з російським революційним рухом, проведення в краї виборчої реформи і нерідко закінчувалися вуличними демонстраціями. Під час революційних подій УСДП допомагала соціалістичним партіям Наддніпрянщини у виданні необхідної літератури і цим сприяла розвитку революційного руху в Російській імперії.

Соціал-демократи Галичини посилили в 1905—1907 рр. боротьбу за реформування виборчої системи і пішли з цією метою на співпрацю з іншими прогресивними українськими партіями. Проте їх виборчий блок не був утворений з ряду причин Соціал-демократи недовірливо ставилися до заможного селянства та духовенства, тобто тих верств, на які опиралась УНДП, а також критикували ідеологію і практику РУП Проте УСДП, як і інші українські партії, вимагала ліквідації куріальної системи виборів і введення загального виборчого права, що мало забезпечити належне українське представництво в галицькому сеймі і віденському парламенті. Лише у грудні 1905 р. УСДП організувала віча і збори з вимогою реформування виборчої системи в Городищі, Самборі, Тисмениці, багатьох інших населених пунктах. Нового розмаху в 1906 р. набрав вічовий рух під гаслом загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права. В лютому УСДП взяла участь в проведенні 40-тисячного віче українського населення у Львові. Всього за квітень —вересень 1906 р. спільними зусиллями українських і польських соціал-демократів у Галичині було організовано понад 270 зборів і мітингів. Домагання українських політичних сил у справі виборчої реформи привели до запровадження в січні 1907 р. закону про загальне виборче право під час виборів до австрійського парламенту. Свій внесок у цю перемогу зробила також соціал-демократія Галичини. Щоправда, новий закон стосувався лише рейхстагу (парламенту) і не поширювався на крайові сейми та місцеві органи самоврядування. Разом з тим перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права, що відбулися у травні 1907 р., дали українцям 27 мандатів з Галичини і 5 з Буковини. У Галичині націонал-демократи одержали 17 мандатів, радикали — 3, соціал-демократи — 2, москвофіли — 5. Від УСДП були обрані Я. Остапчук і С. Вітик.

З 1906 р. УСДП визнала необхідність посилення роботи на селі її друга конференція, що відбулася в січні 1906 р. у Львові, ухвалила проект аграрної реформи, яка передбачала викуп поміщицьких земель і передачу їх у користування громадянам.

До 1907 р. УСДП практично була секцією ППСД, оскільки лідери українських соціал-демократів М. Ганкевич і С. Вітик залишалися членами ППСД і займали провідне становище в обох партіях. При цьому польські соціал-демократи мали ряд переваг по відношенню до українських. Це проявлялося в засиллі польської мови у профспілках та пресі Польські соціал-демократи часто обиралися до парламенту за допомогою голосів українських робітників. Існуюча нерівноправність у стосунках польських і українських соціал-демократів викликала незадоволення частини молодих діячів УСДП, які зайняли опозицію і прагнули створити самостійну партію. Непорозуміння між діячами УСДП вилилися у відкритий конфлікт на II з'їзді партії, що відбувся в січні 1906 р. у Львові. Проте тоді опозиція зазнала поразки, а в 1907 р. її керівники Л. Ганкевич, В. Старосольський, П. Вуняк та І. Квасниця організували конференцію, після якої почали створювати самостійні організації УСДП у містах. У найближчі три роки місцеві комітети УСДП діяли вії містах, зокрема таких, як Львів, Станіслав, Тернопіль, Стрий, Дрогобич, Борислав та ін. Створювалися і деякі повітові та окружні організації партії. У 1907— 1911 рр. УСДП активізувала пропагандистську, агітаційну, організаторську і культурно-просвітницьку діяльність проводила віча в містах і селах, організовувала українські культпросвітні товариства «Воля», яких на квітень 1911 р. було 13.

Посиленню позицій українських соціал-демократів і їх впливу на маси сприяло розширення видавничої роботи партії. Вона друкувала газету «Земля і воля», «Робітничий календар» та ін. Свідченням зростання ролі УСДП в суспільно-політичному житті краю стало отримання партією постійного представництва на конгресах II Інтернаціоналу. Протиборство двох течій в УСДП призвело до розколу партії на IV з'їзді в 1911 р. Очолювана С. Вітиком і М. Ганкевичем частина УСДП залишалася секцією польської соціал-демократії.

Самостійна УСДП виступила за власну українську політику та профспілкову організацію. Вона здійснювала необхідну роботу серед українського промислового і сільськогосподарського пролетаріату, організовувала страйки, боролась проти ополячення українських робітників, продовжувала культурно-просвітницьку діяльність, організовувала мітинги і демонстрації на підтримку відкриття українського університету, вимагала завершення в Галичині виборчої реформи, брала участь у парламентських виборах. Щоправда, під час виборів 1911 р. їй вдалося провести тільки одного кандидата У національному питанні соціал-демократи виступали за перебудову Австрії на основі самоуправління народів і домагалися відокремлення в Галичині українських земель від польських та запровадження автономних органів управління.

Становище УСДП в суспільно-політичному житті краю зміцніло теля об'єднання обох фракцій, яке відбулося на V з'їзді партії в березні 1914 р.

Політика західноукраїнського суспільства формувалася не тільки за рахунок ліворадикальних українських організацій, а й з допомогою національних партій центристського характеру. Такою організацією стала утворена на установчому з'їзді у Львові в грудні 1899 р. за ініціативи М. Грушевського, І. Франка, Ю. Романчука, К. Левиць- кого, В. Будзиновського Українська національно-демократична партія (УНДП). Вона виникла на основі злиття двох важливих політичних течій в українському русі правого (національного) крила Русько-украінської радикальної партії та народовців — прихильників політичного товариства «Народна рада» їх зближення розпочалося ще в 1894 р. і логічно завершилося організаційно-політичним об'єднанням. Велике значення для утворення УНДП мала еволюція поглядів І. Франка на національне питання, його тогочасні стосунки з М. Грушевським І. Франко як один із майбутніх фундаторів та ідеологів УНДП поступово переходив з позицій пріоритету ідей соціалізму до націоналізму, що сприяло швидкій «деінтернаціоналізації» і більш повній «націоналізації» всього національного крила РУРП.

Установчий з'їзд УНДП прийняв програму, виробив тактику, вибрав керівний орган парти (народний комітет) та затвердив постанову про партійну пресу Згідно з рішенням з'їзду нова політична організація отримала назву Українське нацюнально(народно)-демократичне сторонництво. До керівного органу партії — народного комітету — входили відомі діячі М. Грушевський, Є. Левицький, Ю. Романчук, О. Стефанович, І. Франко та ін. Головою парти став лідер народовців Ю. Романчук, а секретарем К. Левицький. Утворення УНДП стало закономірним наслідком тривалої еволюції народовського руху та національного напряму в Русько-українській радикальній партії і прагнення українців до консолідації свого руху на основі програми державної незалежності України.

В основу програми УНДП, затвердженої з'їздом, було покладено більшість програмних положень РУРП. Компроміс зумовлювався тим, що народовці погодилися на включення до програми ряду демократичних положень, а радикали відмовилися від соціалізму. Крім того, народовців влаштовувало внесення до програми постулату про окремішність української нації, а також поміркованість планів щодо політичної діяльності в Австро-Угорщині.

У соціально-економічних питаннях програма УНДП характеризувалася в цілому ліберальною позицією, хоча потребувала звільнення українців від визиску «із сторони інших народів». Особливо це стосувалося селянства Партія вимагала поступового зміцнення кредиту, торгівлі Проте тут наголошувалося на національному аспекті справи. При цьому націонал-демократи підкреслювали, що вони визнають дійсність і «теперішній капіталістичний устрій», і пропонували вироблений порядок поетапної реалізації запланованих економічних реформ Еволюційний шлях в економіці УНДП підпорядковувала ідеї «націоналізації», що передбачала сприяння зростанню національного промислу, зосередження в руках українців основних галузей економіки краю. Як перший крок до цього українському населенню було запропоновано купувати товари тільки в українських крамницях і керуватися в торговельних і економічних сферах національним принципом УНДП на програмному рівні висунула завдання посилення впливу українців на законодавство і адміністративні органи в державі, краї, повіті та громаді через реформування основних представницьких інституцій. З цією метою партія відстоювала запровадження загального виборчого права і ліквідацію куріальної системи виборів, сформулювала вимоги дотримання конституційних свобод, недоторканності житла, свободи зборів і організацій, слова, друку тощо.

У національному питанні програма націонал-демократів висувала як стратегічне завдання боротьбу за незалежну і соборну Україну, щоб «цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в одноцільний національний організм». Отже, політична програма УНДП була цілком самостійницька і соборницька та свідчила про те, що її автори — люди широкого світогляду, здатні бачити цілісність української проблематики.

Водночас до своїх першочергових вимог партія відносила національно-територіальну автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. З українських частин австрійської держави, зокрема Галичини і Буковини, мала бути створена окрема національна провінція із своїм сеймом, тобто парламентом. Націонал-демократи визнавали за можливу ідею спільного крайового сейму в Галичині, проте за умови, що керівництво сейму буде складатися з двох рівних частин — української і польської УНДП ставила собі за мету вирівняти позиції українців і поляків у краї, що відповідало політичній характеристиці партії ліберально-консервативного напряму.

Щодо підросійської України націонал-демократи на найближчу перспективу висунули завдання підтримувати і розвивати почуття національної єдності з російськими українцями і допомагати їм у боротьбі за перетворення російської абсолютистської держави на конституційно-федералістичну із забезпеченням відповідних політичних прав для українців.

Новостворена політична організація об'єднала на соціально-демократичних і ліберально-центристських засадах значну частину української інтелігенції, духовенства, міщанства та селянства. Вона відразу привернула до себе увагу західноукраїнської спільноти і зайняла домінуюче місце в українському політичному русі. До неї перейшов провід української політики в Галичині. Хоча в партії були люди крайніх правих, поміркованих і лівих поглядів, проте в ній не виникало ні фракцій, ні груп, які б конфронтували між собою.

Основне завдання УНДП вбачала в якнайшвидшому врегулюванні правно-політичного статусу українського народу в Австро-Угорській імперії. Це потребувало від партії широкої пропагандистської, агітаційної та організаторської роботи з метою підвищення політичної свідомості українців. Керівництво партії прагнуло використати політичну трибуну парламенту і сейму, розглядаючи їх як можливість для українців заявити про своє існування в державі.

Діяльність УНДП спрямовувалася на об'єднання національних політичних сил з метою досягнення автономії українських земель в Австро-Угорщині і протистояння польському засиллю в Галичині. З'їзд УНДП, який відбувся в грудні 1902 р. , висловився за політику масової самооборони і опозиції щодо галицько-польської адміністрації. Ухвала з'їзду передбачала розгортання широкої роботи в масах, страйків сільськогосподарських робітників, організації руху за загальне виборче право. Головну увагу УНДП звертала на селянство, поліпшення його добробуту та пробудження його національної свідомості.

Націонал-демократи взяли активну участь у селянських виступах на початку XX ст., надавши їм організованого руху за збільшення заробітної плати і поліпшення побутових умов. Під час страйку 1902 р., що розгорнувся у Галичині проти польських поміщиків, УНДП спробувала скерувати його у політичне русло і намагалася надати страйковому руху національно-політичного характеру І хоч виступ було придушено з допомогою жандармерії та війська, страйк підривав шляхетське землеволодіння.

Націонал-демократи, як і інші українські партії, боролися за відкриття українського університету у Львові, прагнули реформування виборчої системи. Після виборів 1907 р., коли УНДП отримала 17 мандатів у австрійському парламенті, діяльність парти перемістилася до рейхстагу, що мало як певні позитивні, так і негативні наслідки. Останні визначалися послабленням організаційно-політичної роботи серед широких верств населення. Однак за всіх обставин діяльність УНДП була спрямована на консолідацію сил в українському політичному таборі. У 1911 р. з'їзд партії закликав українських парламентаріїв об'єднатися в єдиний український клуб, який і було створено 16 липня 1911 р. під головуванням К. Левицького Український парламентський союз став важливим кроком у політичному згуртуванні українських сил.

Наприкінці XIX ст. в українському русі Австро-Угорщини завершилося організаційно-політичне формування консервативної течії. В 1896 р. окремі представники духовенства створили Католицький русько-народний союз (КРНС). Його засновниками були О. Барвінський, Н. Вахнянин, А. Шептицький, В. Коцовський, К. Студинський та ін. Програмні завдання партії грунтувалися на визнанні австрійського уряду і місцевої адміністрації і передбачали низку суспільно-господарських реформ у дусі папських соціальних енциклік КРНС відповідно до ідеології західноєвропейського католицького клерикалізму гостро критикував соціалізм, виступав на захист існуючого ладу. Його ідеолог митрополит А. Шептицький доводив у своїх працях і виступах, що біду, в якій опинилися трудящі маси, можна перебороти працьовитістю, ощадністю і тверезістю. Діяльність союзу значною мірою сприяла збереженню культурно-національних традицій українського населення, однак вирватися з вузьких рамок просвітительства він не міг. Видавництва союзу випускали чимало літератури просвітительського характеру. Разом з тим КРНС не мав великого впливу, оскільки для більшості молодих священиків-украінофілів відвертий націоналізм націонал-демократів був привабливіший, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії.

У грудні 1911 р. на основі Католицького русько-народного союзу утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О Барвінський. Вона виступала з критикою УНДП за її непослідовну «католицьку» політику в справі релігії і церкви. Проте ХСП підтримувала домагання націонал-демократів у справі здійснення виборчої реформи, створення українського університету у Львові та запровадження національно-територіальної автономії у Галичині. Ця партія була опозиційною щодо москвофілів, але не змогла завоювати широкої популярності в масах.

Створення української багатопартійності в Галичині призвело до певної організаційно-політичної консолідації москвофілів, які в січні 1900 р. створили у Львові з ініціативи Руської ради Руську народну партію (РНП). її соціальною опорою були консервативні елементи світської і духовної інтелігенції, представники великого землеволодіння, чиновництва, а також частина селянства, які орієнтувалися на російський царизм РНП відстоювала національну єдність українців з росіянами, пропагувала необхідність повного переходу на російську мову. У соціальній і політичній сферах її програма проголошувала прагнення поліпшити долю бідних верств населення через парцелію великих маєтків, організацію дешевого кредиту, зменшення поземельного і душового податків. Слід зазначити, що в програмі нічого не було сказано про засоби досягнення намічених завдань.

В умовах наростаючого і міцніючого українського національного відродження ця політична організація, що заперечувала існування українського народу, його самобутньої культури, об'єктивно не мала перспектив і була приречена.

Отже, в 90-х роках XIX ст. в основному завершився процес формування партійно-політичної системи українців в Австро-Угорщині, відбулося організаційно-політичне оформлення українського руху на заході України. Найвпливовішою в українському партійному спектрі була УНДП, яка займала центристську позицію. Помітними в політичному житті були і дві ліві організації — УРП і УСДП. Усі ці партії відстоювали парламентські форми діяльності, пропонували свої шляхи розв'язання соціально-економічних завдань. Щоправда, серед політичних організацій українців була і партія правої орієнтації — КРНС. Осібне місце в українському політичному спектрі займала організація москвофілів — РНП.

Крім українських у Галичині, на Буковині і Закарпатті діяли польські, угорські, румунські партії, які репрезентували інтереси, як правило, відповідних національних груп населення або окремих їх соціальних верств. Так, партії польських поміщиків відстоювали поміщицькі порядки на селі, виступали за полонізацію українського населення, створення польської держави з включенням до и складу споконвічних українських земель. Румунські консервативна та націонал-демократична партії здійснювали проавстрійську політику і також відстоювали поміщицьке землеволодіння. На Закарпатті угорська ліберальна партія та деякі інші організації проводили націоналістичну політику, вороже ставились до національно-визвольного руху українців. Національні інтереси захищали і єврейські партії — Бунд, Поалейціон, організації яких діяли в західноукраїнському краї.