НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.

§97.Український національно-визвольний рух на території Наддніпрянської України в другій половині XIX ст.

Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були:

• ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків;

• установлення демократично-республіканської форми правління;

• здобуття державної незалежності України.

Тарас Шевченко

Визнаним національним пророком та ідейним натхненником нової генерації борців за Україну, її державне відродження став полум'яний патріот українського народу Тарас Шевченко. Поява наприкінці 30-х pp. XIX ст. такої постаті ознаменувала початок нового — соціально-політичного — етапу розвитку національно-визвольного руху в Україні.

Для українського відродження, як зазначає М. Грушевський, швидка поява (лише через 40 років після перших кроків народної літератури) такого геніального поета, як Т. Шевченко, була великим щастям. З народженням Великого Кобзаря українська література вже не потребувала ніяких рекомендацій для свого повноцінного існування та розвитку. Багатогранний талант Т. Шевченка давав їй повне виправдання в очах тих, кому таке виправдання було потрібне, і забезпечував міцне підґрунтя не лише народній літературі, а й українському відродженню в цілому.

У радянському шевченкознавстві при характеристиці Тараса Шевченка головна увага, як правило, акцентувалася на його ставленні до кріпацтва, народу, підкреслювалися братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Водночас у дослідженнях тієї епохи замовчувався важливий аспект творчості великого поета, коли він виступав як пророк самостійної України. Замовчувалося і його ставлення до Росії як держави.

Українські дослідники творчості Кобзаря підкреслювали насамперед його національно-політичні погляди, що найяскравіше простежувалися в таких творах поета, як «Гайдамаки», «Гамалія», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт». Саме ці вірші та поеми Т. Шевченка, де він тужить за героїчним минулим, просякнуті активним революційним романтизмом.

Найбільша трагедія українського народу, на думку Тараса Шевченка, полягала не в тому, що народ потрапив у неволю, а в тому, що він змирився з нею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «припати» себе. З позицій цього героїчного минулого поет і закликав до боротьби за волю та визволення України.

Т. Шевченко активно виступав за об'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, що вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян; як федераліст, що ненавидів централізм; як політичний радикал та республіканець, що був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостійності, державності, культури.

Поезія Т. Шевченка мала для українського народу, безперечно, епохальне значення. Вона сприяла:

• формуванню нації з темної етнографічної маси;

• розбила назавжди можливість існування українського руху як «южнорусского» провінціоналізму.

Тарас Шевченко (1814-1861)

Український поет, художник. Народився в сім'ї кріпака. У 1832 р. відданий на навчання в Петербург до художника В. Ширяева. У 1838 р. був викуплений з кріпацтва і вступив до Академії мистецтв. У 1845 р. отримав звання художника й повернувся в Україну. Жив і працював у Києві. Брав участь у роботі Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 р. заарештований. За вірші, що закликали український народ до повстання проти царату, був засланий у солдати. У 1857 р. повернувся із заслання. Помер у Петербурзі. Згідно з віршованим заповітом його прах перевезено до України. Похований на Чернечій Горі в Каневі.

Джерела

На вічну пам'ять Котляревському

Праведная душе! Прийми мою мову

Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене хоч на одно слово

Та про Україну мені заспівай!

Т. Шевченко

Кирило-Мефодіївське братство

На початку 40-х pp. XIX ст. центром українського національно-виз-вольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів, хорватів, сербів, болгар, словаків та словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до ЗО років — усього 12 осіб.

Цілком природно, що такий склад гуртка відбився й на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Організаторами товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.

Т. Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення.

У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство...». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.

У статуті братства містилося й таке досить радикальне положення: «Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного товариства декабристів. Основні положення статуту перекликалися й з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян — обстоювалося народне правління, рівність громадян, «загальний слов'янський собор з представників усіх племен» тощо.

Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була багатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та інших навчальних закладах Києва.

Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка — людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...під суворим наглядом і забороною писати й малювати».

Створення братства було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.

Розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-виз-вольного руху в Україні. Після смерті Миколи І і деяких політичних послаблень з боку його наступника Олександра II поступово активізувалася діяльність українських національно-демократичних сил. Після царської амністії 1855 року повернулися із заслання керівники Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, до яких згодом приєднався й Тарас Шевченко. Місцем свого постійного перебування й наступної діяльності вони обирають Санкт-Петербург, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції.

Василь Білозерський (1825-1899)

Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст, народився на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у 1843— 1846 pp. у Київському університеті св. Володимира. У 1846—1847 pp. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «Записки» — пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму. Виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республіканську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 році був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському управлінні. У 1856 році В. Білозерського звільнили, після чого він жив у Петербурзі. У 1861 — 1862 pp. працював редактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв'язки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Мотронівці, де й помер 1899 року. (За «Довідником з історії України»)

Микола Гулак (1822-1899)

Український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. У 1843 році закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) університету. У 1844 році здобув науковий ступінь кандидата права. Протягом 1845—1847 pp. служив у канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. У грудні 1845 — січні 1846 pp. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. 18 березня 1847 року був заарештований і ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850 року. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення й назвати будь-кого з учасників братства. У 1850—1855 pp. перебував під наглядом поліції в Пермі. З 1859 року працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. М. Гулакові належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азербайджан). (За «Довідником з історії України»)

Українська громада

Столиця Російської імперії фактично стала одним з головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження XIX - початку XX ст. Саме тут була заснована так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднувала невелику кількість свідомих українців. На відміну від братчиків, громадівці проводили свою діяльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-просвітницькому, легальному напрямку. Вони відмовилися від широких, неосяжних політичних планів і мрій, зосередивши головну увагу на актуальних та першорядних завданнях. Одним з таких завдань було збереження й подальший розвиток молодої української національної культури.

З ініціативи П. Куліша громадівці налагодили в Петербурзі видавництво українських книжок. Саме тут друкувалися антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української письменниці М. Вілінської (Марка Вовчка), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Куліша, нотні записи українських пісень. На початку 1861 року, завдяки зусиллям В. Білозерського, вийшов український щомісячник «Основа», засновниками якого були заможні українці Василь Тарновський і Григорій Ґалаґан.

Протягом короткого періоду свого існування «Основа» виступала засобом спілкування, збуджувачем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій Російській імперії. В «Основі» з'являється низка статей, присвячених першорядним ідеологічним проблемам. Тут була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури. На сторінках «Основи» відомий український філолог Павло Митецький виступив проти великодержавної, відверто антиукраїнської концепції російського академіка Михайла Погодіна, який намагався обґрунтувати думку про виключно російську добу Київської Русі, до якої українці нібито не причетні узагалі. Відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що його культурні традиції не переривалися в усі часи, а риси української мови наявні ще в писемних джерелах ХІІ-ХШ ст.

Розвиваючи традиції своїх попередників-братчиків, громадівці 60-х pp. намагалися поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їхнє ставлення до народних мас зазнало певних змін. Нова генерація української патріотичної інтелігенції, на відміну від кирило-мефодіївців, чітко усвідомлювала надзвичайну важливість і значимість соціальних питань, бачила перед собою реальне українське село з його бідами й болями. Тому громадівці цілком свідомо, з конкретними цілями йшли в народ, щоб допомогти йому вийти з того тяжкого й принизливого становища, у якому він перебував.

Григорій Ґалаґан (1819-1888)

Відомий український громадський діяч. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринщини, у володінні якого були великі маєтки на Полтавщині та Чернігівщині. Був особисто знайомий з Т. Шевченком, М. Максимовичем, П. Кулішем та В. Антоновичем. У 1857 році видав збірник «Южноруські пісні з голосами», згодом відкрив у с. Сокиринцях першу в Україні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. У 1871 році заснував у Києві приватний навчальний заклад — Колегію Павла Ґалаґана. За його ініціативою та при матеріальній допомозі в 1874 році була відкрита гімназія в Прилуках, трохи пізніше — ремісничі училища в Ічнянському й Прилуцькому повітах, багато народних шкіл. Протягом 1873—1875 pp. Г. Ґалаґан очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, матеріально підтримував українські видання, дбав про розвиток української архітектури, хорового мистецтва й театру. З 1882 року став членом Державної ради, де відстоював інтереси українських селян.

(За «Довідником з історії України»)

Павло Житецький (1836-1911)

Видатний український філолог і фольклорист, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член-ко-респондент Петербурзької АН. Народився в м. Кременчуці. У 1864 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Протягом 1864—1867 pp. викладав російську мову в Кам'янець-Подільській гімназії, згодом — у навчальних закладах Києва, а в 1880—1882 pp. — у Петербурзькому університеті. 1882 року повернувся до Києва, де став активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Киевской старины». Його перу належать такі праці: «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876 рік), «Нарис звукової історії малоруського наріччя в XVII і XVIII ст.» (1889 рік), «Літературна діяльність І. Вишенського» (1890 рік), «Думки про малоруські народні думи» (1893 рік), «Про переклади Євангелія українською мовою» (1905 рік), «Нарис історії української мови в XVII ст.» (1914 рік) та ін. П. Житецький помер у Києві в 1911 році. (За «Довідником з історії України»)

Громадівський рух в Україні

Після скасування кріпацтва в 1861 році та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в народних масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала національна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали й публікували збірки усної народної творчості, видавали українські книжки та підручники.

В Україні однією з перших з'явилася така громада в Київському університеті на основі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провідним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму.

В. Антонович був твердо переконаний, що українському народові чужі прагнення польської радикально налаштованої інтелігенції, спрямовані на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне національне й державне відродження.

Головною метою своєї діяльності «хлопомани» вважали:

• ліквідацію царизму та кріпацтва;

• встановлення демократичної республіки на основі добровільного й рівноправного співжиття росіян, українців, поляків.

Утілення в життя цих задумів вони вирішили розпочати з поширення знань серед українських селян, з піднесення їхньої національної самосвідомості. Регулярно відвідуючи села для просвітницької роботи, вони, як правило, вдягали бідний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Для декого з них ці подорожі на село завершилися арештом і слідчою справою. Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.

Наприкінці 1860 - на початку 1861 року гурток київських «хлопоманів» з ініціативи його учасників припинив своє існування й згодом трансформувався в таємне товариство — «Українську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київського університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени новоствореної громади зосереджували свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській та просвітницькій діяльності в недільних школах.

Заохочені прикладом киян молоді інтелігенти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розширили мережу недільних шкіл. Розвиваючи традиції «хлопоманів», члени українських громад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, створивши справжній культ українського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалізації були не гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, які, на їхню думку, символізували заповітні мрії та прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства.

З кожним роком громадівський рух поступово міцнів, ставав організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників була обрана рада — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До її складу увійшли такі видатні представники тогочасної української інтелектуальної еліти, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф П. Чубинський.

Володимир Антонович (1834(1830)—1908)

Видатний український історик, археолог, етнограф; народився в с. Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (за іншими даними — у м. Чорнобиль). У 1855 році закінчив медичний, а в 1860 році — історико-філологічний факультети Київського університету. Був одним з організаторів і головою київської Громади, належав до угруповання так званих «хлопоманів». З 1878 року був професором історії Київського університету, у 1881 році очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Один з ініціаторів угоди між галицькими народовцями та польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву «Нова ера».

В. Антонович належав до народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків, представниками якої були Д. Баталій, М. Грушевський, П. Голубовський та І. Линченко. Майже півстоліття він стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною.

(За «Довідником з історії України»)

Павло Чубинський (1839-1884)

Визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч; народився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині. У 1861 —1870-х pp. активно співпрацював із журналом «Основа», був одним із засновників та активним членом київської «Старої громади». У 1862 році написав вірш «Ще не вмерла Україна». У жовтні 1862 року за участь в українському національному русі П. Чубинського заарештовано й вислано в селище Пінега Архангельської губернії. Після звільнення в 1869 році з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. 1860 року був обраний членом Російського географічного товариства, за дорученням якого очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі та Молдові, що вивчали побут, звичаї, фольклор, говірки й народні вірування українців. Був членом редколегії газети «Киевский телеграф» . У 1873 році був нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства, у 1875 році — Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі, у 1879 році став лауреатом Уваровської премії. Навесні 1879 року повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби 1884 року помер. (За «Довідником з історії України»)

Наступ російського царизму на український національно-визвольний рух

Однак навіть легальна культурно-просвітницька діяльність українських громад викликала невдоволення російських урядових кіл. З України до Петербурга постійно надходили повідомлення царської охранки, у яких наголошувалося, що громадівці прагнуть звільнення України і, навчаючи простий народ грамоти, водночас намагаються «прищепити йому думку про колишню славу Малоросії і переваги свободи». Комісія в справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї».

Щоб запобігти зростанню українського національного руху, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев своїм циркуляром (липень 1863 року) заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Відразу після появи цього урядового акта, що був названий Валуєвським циркуляром, громади розпустили, а бага-тьох їх членів заслали в різні регіони Російської імперії.

Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої увійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін.

Назву «Стара громада» організація прибрала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських громад. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську інтелектуальну еліту, що у своїй практичній роботі утримувалася від політичної діяльності й віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.

Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням у 1873 році в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору. Громадівці придбали газету «Киевский телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії. Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої громади» Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олександр Кониський налагодили міцні зв'язки з українцями в Галичині, активно поширюючи там серед своїх однодумців ідеї та погляди, заборонені російським царизмом.

Активізація українського національно-визвольного руху була не до вподоби царському самодержавству. Воно розпочало черговий наступ проти всього українського. 1876 року Олександр II своїм так званим Емським указом заборонив не тільки видання, а й увезення в Україну україномовної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які навчальні дисципліни.

Михайло Старицький (1840-1904)

Видатний український письменник, театральний і громадський діяч; народився в с Кліщинцях (тепер Полтавської області). Після смерті батьків виховувався в родині Лисенків. Вступив до Харківського університету, але в 1860 році перейшов до Київського університету, який закінчив 1865 року. Працював у Київському історичному архіві, був одним з найактивніших діячів київської Громади. У 1883 році очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М. Кропивницький; до її складу входили талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін. Щоб матеріально підтримати театр, М. Старицький продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі. У 1886-1887 pp. трупа М. Старицького провела тріумфальні гастролі в Москві й Петербурзі. У 1893 році у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Помер 1904 року й похований у Києві на Байковому кладовищі.

(За «Довідником з історії України»)

Джерела

Витяг з Валуєвського циркуляра («Відношення міністра внутрішніх справ до міністра народної освіти Російської імперії від18 липня 1863 p.»)

Беручи до уваги, з одного боку, теперішній тривожний стан суспільства, збентеженого політичними подіями, а, з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання письменності місцевими діалектами до кінця ще не розв'язане в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за потрібне, надалі до узгодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книжок малоросійською мовою, зробити по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволяли тільки такі твори цією мовою, які стосуються галузі красного письменства; пропуск книжок малоросійською мовою як духовного змісту, так і навчальних та взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.

Не зайвим уважаю додати, що київський цензурний комітет надіслав мені подання, у якому вказує на потребу вжити заходів проти систематичного напливу видань малоросійським діалектом.

Статс-секретар П. Валуев

Розкол у середовищі українофілів

Загроза жорстокої розправи царату спровокувала в середовищі українофілів суперечки щодо цілей, тактики и навіть основних засад, на яких тримався український національно-визвольний рух. Відверто занепадницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю й слухняно підкоритися політиці російського царизму. Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П. Житецький, проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошували, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчій», українській батьківщині, й «широкому» всеросійському суспільству.

На відміну від своїх колишніх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко, О. Кониський та М. Драгоманов залишилися послідовними патріотами-українцями й усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.

В умовах фактичного організаційного розколу «Старої громади» та ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика й стратегія боротьби проти самодержавства, за національне визволення й самовизначення українського народу.

Практичне розв'язання цих невідкладних і складних завдань узяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяскравішим представником якої був Михайло Драгоманов.

Михайло Драгоманов

Історик за фахом, М. Драгоманов був талановитим публіцистом і мав велику популярність як в Україні, так і в Росії.

За своїми політичними поглядами він був послідовником кирило-мефодіївців, проповідував федералізм, пов'язуючи його з демократизмом західноєвропейського типу. Саме М. Драгоманов як один з провідних ідеологів «Старої громади» визначив її основні цілі; «в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних питаннях — демократизм». На його думку, українці ідеально відповідали політичним програмам, що органічно поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, як наголошував М. Драгоманов, справжній демократ має бути патріотом України, а щирий український патріот має обов'язково бути демократом.

У цілому з повагою ставлячись до марксизму, Михайло Драгоманов не сприймав у ньому ідеї класової боротьби, кінцевою метою якої проголошувалася диктатура пролетаріату; він уважав будь-який централізм непоєднуваним з демократизмом. М. Драгоманов критично ставився до польсько-шляхетського шовінізму та національного егоїзму. Він першим відкрито засудив тактику терору російських революційних народників.

Як засвідчив подальший розвиток подій, принципова позиція М. Драгоманова щодо суспільно-політичних проблем не знайшла розуміння й підтримки серед діячів як українського національного, так і загальноросійського визвольного руху. Царизм усіляко цькував і переслідував М. Драгоманова, звинувачуючи його в «малоросійському сепаратизмі» й пропаганді соціалістичних ідей.

Звільнений у 1875 році з Київського університету, М. Драгоманов переїхав до Швейцарії, де разом з С. Подолинським та М. Павликом організував видання українського збірника «Громада» , який нелегально переправлявся в Україну.

У збірнику «Громада» пропагувалася оригінальна концепція так званого громадівського соціалізму, що базувалася на ідеях західноєвропейських соціалістичних учень, народних традиціях суспільного життя в Україні та українській суспільно-політичній думці. Видавці збірника розглядали соціалізм і демократію як взаємопов'язані поняття та явища й були переконані в тому, що соціалістична доктрина лише тоді буде корисною українському народові, коли зважатиме на його національні особливості й прагнення до національної незалежності та соціального визволення.

Ортодоксальний марксизм з його основним «державно-економічним напрямом», який фактично нівелював інтереси особи й нації, видавці «Громади» не сприймали.

Погляди М. Драгоманова на національне питання були досить неоднозначні. Вони у своєму розвитку зазнали певної еволюції. У «старогромадівський» період він дотримувався поглядів, близьких до так званих українсько-загальноросійських, сприймав українство як рух виключно літературно-культурний. Після Емського указу почала формуватися його національно-політична концепція. У працях «Пропащий час», «Переднє слово (до «Громади», 1878 рік)», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Історична Польща і великоруська демократія», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» він висловлювався за те, щоб перетворити українство на політичний рух, визнавав необхідність розгортання політичної боротьби за національну незалежність і соціальне визволення українського народу.

Прикладом нового підходу М. Драгоманова до національного питання може слугувати довге замовчування статті «Пропащий час» (1877 рік), у якій він закликає переглянути історичний досвід українсько-російських взаємин за останні 200 років, «щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись». Він дійшов висновку, що «за ті часи, як Україна пристала до Московського царства... царська сваволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва», отже, «через це усе після Хмельницького до самих часів Катерини ми бачимо, як замість того, щоб розростатись тому добру, що було в козацьких українських порядках, воно топчеться царями або схне, — а зле поливається, розростається».

Після такої відкритої, безкомпромісної критики антиукраїнської великодержавної політики російського самодержавства повернення М. Драгоманова на батьківщину стало неможливим. У 1886 році через ідейні розходження з поміркованішими громадівцями він утратив їхню фінансову підтримку, тому змушений був переїхати до Болгарії, де прожив останні роки свого життя.

Борис Грінченко (псевдоніми Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий) (1863-1910)

Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець і педагог, народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Навчався в реальному училищі в Харкові, з 1881 року вчителював на Слобожанщині та Катеринославщині. У 1891 році разом з І. Липою, М. Міхновським, Ю. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та О. Черняхівським заснував Братство тарасівців. На кошти І. Череватенка організував на під-російській Україні видавництво популярних книжок українською мовою. З 1902 року жив і працював у Києві. За дорученням київської Громади редагував «Словарь української мови» (1-4 томи, 1907-1909 pp.), з 1906 року був співробітником газети «Громадська думка» та редактором журналу «Нова громада». У 1906-1909 pp. очолював київську «Просвіту». Належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. Помер в Італії, похований у Києві. (За «Довідником з історії України»)

Михайло Драгоманов (1841-1895)

Відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Народився в родині збіднілого дворянина козацького походження в м. Гадячі на Полтавщині. Рідний брат відомої письменниці Олени Пчілки (матері Лесі Українки). У 1849—1853 pp. навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. За незалежні погляди був виключений з останнього класу гімназії без права вступу в будь-який інший навчальний заклад (за сприяння М. Пирогова отримав дозвіл на складання іспитів екстерном). 1859—1863 pp. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, де з 1864 року працював на кафедрі античної історії. 1870 року отримав ступінь магістра загальної історії. 1870—1873 pp. перебував у закордонному відрядженні в найбільших наукових центрах Європи (Берліні, Римі, Гайдельберзі, Цюриху, Празі). Був одним з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, київської «Старої громади». Звільнений з університету 1875 року за рішенням Олександра II. Щоб уникнути арешту, керівництво «Громади» відрядило М. Драгоманова за кордон для організації видання першого українського політичного журналу «Громада» (Австрія, Швейцарія), який нелегально переправлявся в Україну. 1889 року прийняв запрошення Софійського університету в Болгарії і став професором кафедри історії. Не припиняв громадсько-політичної діяльності, тому царський уряд вимагав видати М. Драгоманова Росії. Під тиском передової громадськості Болгарія відмовилася це зробити. Помер 1895 року, похований у Софії (Болгарія). (За «Довідником з історії України»)

Персоналії

Михайло Павлик (1853-1915)

Громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник, народився в Монастирську Коломийського округу. Навчався в гімназіях у Коломиї та Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москвофілів. Вступив 1874 року до Львівського університету. Був дописувачем журналу «Друг», де познайомився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова змінив свої погляди та перейшов на національні й соціалістичні позиції. У 1878 році разом з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», потім — альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої політичні погляди був ув'язнений п'ять разів, а притягався до суду 30 разів. Рятуючись від чергового ув'язнення, у 1879 році виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 року видавав журнал «Громада». У 1889 році був редактором народницької газети «Батьківщина». Разом з І. Франком став засновником Української радикальної партії. У 1914 році став заступником голови Головної української ради.

(За «Довідником з історії України»)

Особливості українського політичного руху 80—90 pp. XIX ст.

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х pp. XIX ст. в середовищі студентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого українського політичного спрямування. До них належав гурток українських соціалістів-федералістів (1883-1888 pp.), створений студентами петербурзьких вузів. У його програмі висувалися конкретні завдання:

• боротьба проти зросійщення українського народу;

• підтримка всебічного розвитку української культури;

• утвердження повної національної автономії України та її самоврядування на демократичних засадах.

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інтелігенції на чільне місце вийшло й національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні (А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич та ін.) вважали, що в майбутньому в усесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Унаслідок розходження в поглядах щодо національних проблем між соціалістами й українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти, як і російські, перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.

Радикально налаштовані члени громад 70-80-х pp., об'єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувалися пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федеративної Російської держави.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гуртків та організацій, насильницька росіянізація (русифікація) краю тощо), в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме ця генерація українських патріотичних сил і заклала міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.

Персоналії

Андрій Желябов (Желябів) (1851-1881)

Революціонер-народник, народився в с Миколаївка Феодосійського повіту Таврійської губернії. У 1869 році закінчив навчання в Керченській гімназії та вступив на юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. У 1871 році за участь у студентських виступах був відрахований з навчального закладу та висланий з Одеси. У 1873 році жив у Городищі (Київська губернія), брав активну участь у роботі київської Громади, був учасником «ходіння в народ» у Херсонській і Катеринославській губерніях. За участь в українському народницькому русі неодноразово заарештовувався. У 1877—1878 pp. був підсудним під час процесу над народниками (так званий процес 193-х) у Петербурзі, але через брак доказів його звільнили. У цей період зблизився з М. Драгомановим, В. Антоновичем та ін. 1879 року вступив до народницької організації «Земля і воля», після розколу якої став одним з керівників партії «Народна воля». Створив ряд найважливіших програмних документів організації, під його керівництвом була заснована перша в Російській імперії газета для робітників — «Рабочая газета». Був одним з організаторів замаху на імператора Олександра II 1 березня 1881 року. Заарештований напередодні, 27 лютого, домігся прилучення своєї справи до судового процесу про вбивство царя й за вироком суду страчений 3 квітня 1881 року.

Дмитро Лизогуб (1850-1879)

Учасник народницького руху в Україні 70—80-х pp. XIX ст., народився в Седневі на Чернігівщині. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1865—1868 і 1874 pp. перебував за кордоном, де ознайомився з ідеологією народництва. У 1873— 1874 pp. брав участь у діяльності гуртка чайковців, став одним із засновників таємної організації народників «Земля і воля». У 1878 році був заарештований і звинувачений у підготовці замаху на Олександра II і за вироком Одеського військового-окружного суду страчений через повішення в Одесі в 1879 році.

Микола Кибальчич (1853-1881)

Визначний український винахідник, член «Народної волі», народився в м. Коропі Кролевецького повіту Чернігівської губернії. У 1869—1871 pp. навчався в Новгород-Сіверській гімназії, з 1871 року — у Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, а з 1873 — у Медико-хірургічній академії. Протягом 1875—1878 pp. відбував ув'язнення в Лук'янівській тюрмі за революційну пропаганду серед селян Київської губернії. Після звільнення в травні — червні 1879 року увійшов до групи «Свобода або смерть», що утворилася в складі організації «Земля і воля». З серпня 1879 року М. Кибальчич належав до «Народної волі». За дорученням виконавчого комітету організації розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на Олександра II. Був заарештований 17 березня 1881 року в Петербурзі та засуджений до страти. Перебуваючи в тюрмі, розробив проект літального апарату для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як влаштування порохового ракетного двигуна, управління ракетним апаратом шляхом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійності польоту тощо. Страчений через повішення разом з іншими учасниками замаху на царя. Іменем М. Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця.

(За «Довідником з історії України»)

Братство тарасівців

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було Братство тарасівців — нелегальна студентська організація, створена в Каневі в 1891 році. її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була складена програма Братства тарасівців. Пункти програми свідчать про її самостійницьку державну спрямованість.

Програму товариства істотно доповнює й інший документ, що вийшов з його середовища — «Декларація віри молодих українців». Опублікована 1893 року у львівській газеті «Правда», пройнята наступальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати справжньою українською інтелігенцією. Політичне кредо тарасівців проголошувало Російську імперію окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українців і далі поневолює їх. На думку авторів документа, справедливе розв'язання соціальних питань можливе лише за умови утворення незалежної Української держави.

Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціальними настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найактивніше політичну частину програми тарасівців підтримував Борис Грінченко, який своєю публіцистикою пропагував серед молоді національно-визвольні ідеї, сприяв формуванню в неї патріотичних почуттів.

Ідеї братства знайшли активну підтримку серед українського студентства. Майже в кожній студентській громаді були створені й активно діяли осередки тарасівців. Вони намагалися втілити в життя свої програмні положення насамперед засобами популяризації, використовуючи для цього літературні твори відповідного змісту, публіцистичні статті, що друкувалися в галицькій пресі українською мовою, а потім нелегально переправлялися на Наддніпрянську Україну.

У 1893 році тарасівці на своєму нелегальному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студента юридичного факультету Харківського університету Миколи Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Проте до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 року поліція довідалася, що члени харківської «Молодої громади» одержали з-за кордону заборонену літературу. Агенти царської охранки зробили обшук, після якого заарештували близько 20 осіб, серед них були І. Липа, М. Базькевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення тарасівців висилали до сіл.

Характерно, що заарештованих звинувачували лише в «українофільській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.

Персоналії

Іван Липа (псевдоніми Петро Шелест, Іван Степовик) (1865-1923)

Відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар; народився в Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 році вступив на медичний факультет Харківського університету. У 1891 році разом з Б. Грінченком, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та ін. став засновником Братства тарасівців. У 1893 році це товариство було розгромлене, а І. Липа заарештований. Після 13-місячного ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції в Керчі. У 1897 році закінчив навчання в Казані, працював лікарем на Херсонщині та в Полтаві. У 1902-1918 pp. жив в Одесі. У 1904-1905 pp. побудував у Дальнику лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі: організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 року разом з дружиною видавав альманах «Багаття», часто друкувався в українських періодичних виданнях. У 1917 році був призначений українським комісаром Одеси. Згодом переїхав до Києва. 3 1919 року належав до Української партії соціалістів-самостійників, входив до її проводу. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща), був членом Усеукраїнської національної ради та Ради республіки. З серпня 1920 року входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі. З 1922 року жив у Винниках біля Львова, де працював лікарем. Тут він і помер 1923 року.

(За «Довідником з історії України»)

Довідка.

Екзил (від латинського exsilium — вигнання, заслання, ув'язнення) книжн. — вигнання. Уряд в екзилі — уряд у вигнанні

Джерела

Деякі пункти з програми Братства тарасівців:

• самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби;

• федеративна в середині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;

• на чолі держави гетьман як президент і сейм;

• мета державна — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа,

• свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;

• боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;

• Україна для українців, себто, що визнають себе українцями;

• культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог;

• не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо.

Розкол в українському національно-визвольному русі

Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшла від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами (Б. Грінченко, М. Вороний, О. Чехович, В. Чеховський та ін.).

Решта членів Братства тарасівців залишилася, як і раніше, на самостійницьких позиціях. Студент Київського університету, активний член братства В. Шемет, висланий до Лубен, зумів організувати там серед місцевої молоді гурток «Молода громада», що стояв на ідейній платформі тарасівців.

Проте у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.

Діяльність тарасівців переконливо довела, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувалися й набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.

Окрім тарасівців, в Україні формувалися й діяли інші організації та об'єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х pp. XIX ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В. Антоновича — Дмитром, та помірковану соціалістичну «драгоманівську», очолювану К. Василенком та М. Ковалевським, до яких була близькою Леся Українка.

У 1897році в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд представників громад, на якому була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких повітових містах України створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі, де українці налагоджували тісні контакти з російськими політичними організаціями.

Персоналії

Володимир Чеховський (Чехівський) (1876-1938)

Визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор; народився в с. Горохуватці Київського повіту Київської губернії в родині священика. Протягом 1900—1901 pp. учителював на Київщині, у 1901 — 1903 pp. працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії, з якої 1904 року за активну національну роботу був переведений з попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905—1906 pp. учителював у Черкаську. З 1905 року належав до Української соціал-демократичної робітничої партії, за свою політичну й громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906 році був обраний депутатом І Державної думи. У тому ж році за участь в українському національному русі був заарештований і засланий до Вологодської губернії, але вже 1907 року повернувся в Україну. У 1908-1917 pp. жив в Одесі, де викладав історію, психологію та логіку в середніх навчальних закладах. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і «Просвіти», редагував газету «Українське слово». У 1917 році переїхав до Києва, де активно включився в державотворчу та церковну діяльність. З квітня 1917 року був членом Української Центральної Ради від Одеси. Восени 1918 року брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана П. Скоропадського. У період Директорії УНР деякий час очолював Раду міністрів і Міністерство закордонних справ УНР.

Надзвичайно багато зробив для становлення Української автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціативою уряд УНР 1 січня 1919 року проголосив автокефалію УАПЦ. У 1919-1920 pp. працював професором історії культури в Державному українському університеті в Кам'янці-Подільському, у 1920—1922 pp. — професором Вінницького інституту народної освіти та Київського медичного інституту, доцентом Київського політехнічного інституту. 29 липня 1929 року заарештований за звинуваченням у належності до сфабрикованої органами ДПУ Спілки визволення України. Під час процесу СВУ 19 квітня 1930 року був засуджений до страти, яку замінили на 10-річне ув'язнення. Покарання відбував у Харківському та Ярославському політичних ізоляторах. У 1933 році його переведено до таборів особливого при-значення без права листування. Імовірно, в ув'язненні В. Чеховський загинув близько 1938 року.

(За «Довідником з історії України»)