Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

§95.Український національно-визвольний рух

Перші паростки національного відродження

У Західній Україні, що перебувала на початку XIX ст. під австрійським пануванням, на відміну від східного та центрального регіонів, національну інтелігенцію репрезентувало не українське дворянство чи міщанство, а переважно греко-католицьке духовенство — єдина соціальна група, яка мала в той час право на здобуття вищої освіти. Проте духовенство намагалося вживати як у школі, так і в писемній практиці так зване язичіє — штучну книжну мову, що була справжньою мішаниною церковнослов'янських, польських, російських і українських слів. Представники духовенства свідомо уникали вживання народної мови, уважаючи її надто низькою та грубою для літератури. Тому в Галичині фактично панувала польська культура, яку активно підтримували уніатські священики.

Усе ж ідеї національного відродження починають поступово утверджуватися й на західноукраїнських землях. З часом і тут з'явилися передові люди, які стали відверто боронити українські національні інтереси, їх поява була тісно пов'язана з діяльністю культурно-освітнього гуртка в Перемишлі, заснованого в 20-30-х pp. XIX ст. Його учасники цікавилися вітчизняною історією, життям народу, його мовою, фольклором. Серед них особливо виділявся Іван Могильницький, який у своїх «Граматиці» та «Відомостях о руськім язиці» переконливо доводив, що українська мова є окремою, реальною східнослов'янською мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях.

Свідомо ставши на національний ґрунт, члени перемишльського гуртка в цілому й далі дотримувалися застарілих мовних традицій, намагаючись «очищувати» народну мову й наближати її до старої книжної.

їхня діяльність пробудила інтерес передових діячів до національної спадщини та мови не тільки в Галичині, айв інших західноукраїнських краях. Патріотично налаштовані представники духовенства пізніше з'являються на Закарпатті (І. Базилович, М. Лучкай) та Буковині (І. Велігорський).

Персоналії

Іван Могильницький (1777-1831)

Український учений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один з провісників національного відродження в Галичині. Закінчив богословський факультет Львівського університету. З 1800 року був парафіяльним священиком в с. Дроздовичах (Самбірщина). Згодом займав різні пости в управлінні Перемишльської греко-католицької єпархії. Відаючи шкільництвом, спричинився до заснування великої кількості народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них низку підручників: «Буквар словеноруського язика» (1816, 1817, 1819, 1826 та 1827 pp.), «Правила школьнії» (1817), «Повинності підданих куїх монарсі» (1817 і 1827 pp.), «Наука християнська» (1817) і «Катехізис малий» (1817). Був ініціатором заснування в Перемишлі та першим ректором дяко-вчительського інституту. Заснував 1816 року й керував першим у Галичині освітнім товариством священиків. Домагався викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Для кращої аргументації уклав «Граматику язика словеноруського» (1823) — першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї — наукову працю «Відомість о руськім язиці» (1829, 1837 та 1848 pp.), у якій спростував поширені в той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської. Помер 1831 року.

(За «Довідником з історії України»)

Персоналії

Михайло Лучкай (1789-1843)

Український мовознавець, фольклорист та історик, народився у Великих Лучках на Мукачівщині. Гімназійну освіту здобув в Ужгороді та Великому Варадині (тепер Румунія), у 1812—1816 pp. студіював у духовній семінарії (конквіті) у Відні, відвідував лекції в університеті. Навчався у відомих славістів В. Копітара та Й. Добровського. У 1816-1817 pp. був священиком у ,с. Великих Лучках, у 1817 — 1827 pp. — бібліотекарем, архіваріусом та керівником консисторії Мукачівського єпархіального управління, директором міської школи в Ужгороді. У 1829 році виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в м. Лукка. У 1830 роиі повернувся на Закарпаття, у 1830—1843 pp. був священиком в Ужгороді. М. Лучкай, прослуживши тривалий час єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкуванню парафіяльних шкіл на території єпархії. Видав у Відні латинською мовою «Граматику слов'яно-руську» (1830) — першу на Закарпатті українську граматику з широким використанням народнорозмовної мови та фольклору. Виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. Написав латинською мовою шеститомну «Історію карпатських русинів», з якої вийшли друком тільки два томи. Перші 4 томи в перекладі українською мовою опубліковано в Пряшеві в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (1983—1991 pp.). М. Лучкай є автором твору «Церковні бесіди на всі неділі року» (1831 рік). Помер 1843 року. (За «Довідником з історії України»)

«Руська трійця»

Справжнє українське національне відродження в Західній Україні почалося в 30-х pp. XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які в цей час активно поширювалися серед чехів і поляків. Цьому сприяло також ознайомлення галицької молоді з найкращими творами нової української літератури, етнографічними та історичними виданнями, що з'явилися на українських землях, які входили до складу Російської імперії.

Зачинателями національного відродження в Західній Україні стали вихованці львівської духовної семінарії, учасники гуртка «Руська трійця» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький.

Ще в шкільні роки вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Росії розгорнули активну роботу, спрямовану на формування патріотичного національного руху в Галичині. Засновники «Трійці» вважали своїм головним завданням за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти усвідомити «гідність свою і свою силу». Цим вони прагнули підтримати й розвинути на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України.

Найбільшим досягненням гуртка «Руська трійця» було видання 1837року в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», яким західні українці фактично вперше в нову добу заявили про свою національну гідність.

Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького з львівської семінарії «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була марною, вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині, її патріотичні ідеї все більше оволодівали умами, запалювали серця молодих галичан.

Джерела

Зі спогадів І. Франка про М. Шашкевича Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві, так і в житті.

Душею і головним ідейним натхненником гуртка був Маркіян Шашкевич. У 1833 році він склав перший альма-нах віршів, написаних українською мовою, а через два роки опублікував широковідому оду «Голос галичан». Водночас він підготував до друку збірник «Зоря», який містив на-родні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Проте цензура заборонила його публікацію.

Джерела

Яків Головацький про враження, справлене альманахом «Русалка Дністровая» на галицьке громадянство Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й отворила очі кожному письменному чоловікові, у якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповняти.

«Азбучна війна» («Азбучна завірюха»)

У 1834 році філолог Й. Лозинський виступив з планом заміни кириличної азбуки латинським шрифтом, що стало початком так званої «Азбучної війни», або «Азбучної завірюхи».

Пропозиція введення латинки для українського правопису, виплекана австрійськими й польськими чинниками, викликала рішучий протест з боку членів «Руської трійці». У боротьбі проти намагань австро-угорських урядових кіл упровадити латинку для української орфографічної системи їх підтримала більшість населення Галичини. Спроби намісника Галичини і Лодомерії польського графа А. Голуховського в 1859 році законодавчим шляхом запровадити латинський алфавіт викликали широкі протести українського населення цих земель. Вимоги громадськості, підтримані відомими славістами П. Шафариком і Ф. Міклошичем, примусили австрійський уряд у 1861 році скасувати попередні розпорядження, які стосувалися українського правопису, та відмовитися від намагань латинізувати українську писемність.

Персоналії

Йосип Лозинський (1807-1889)

Український учений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження, народився в с. Гурку (Вурку) біля Перемишля (тепер Польща). У 1830 році закінчив богословський факультет Львівського університету, після чого був священиком у селах Ліски, Радохинці, Медиці та в Яворові. Одним з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві, написав польською мовою «Граматику руської (малоруської) мови» (1845 рік) та рукописний «Буквар» (1838 рік). Пропонував запровадити в українську писемну практику латинський алфавіт, із цією метою видав латинкою в 1835 році збірку пісень та весільних обрядів «Руське весілля». Однак, зазнавши критики, переглянув свою позицію, відмовився від помилкового погляду на перспективи розвитку української літератури в складі польської й визнав для Галичини провідну роль культури Наддніпрянської України. У 1848 році був заступником голови Перемишльської руської ради, учасником Першого з'їзду української інтелігенції у Львові. У 1850-х pp. боронив народну мову й фонетичний правопис, але в 1860-х pp. перейшов на москвофільські позиції.

Павел-Йозеф Шафарик (1795-1861)

Чеський і словацький філолог, історик, етнограф, видатний славіст, діяч чеського й словацького національного відродження. У 1819—1833 pp. працював учителем і директором гімназії у м. Нові Сад. У 1834—1835 pp. редагував журнал «Свєтозор», а в 1838— 1843 pp. — «Часопис чеського музею». З 1841 року був хранителем, а з 1848 — директором бібліотеки Празького університету. У 1848 році виступив одним з організаторів Слов'янського з'їзду в Празі, у якому взяли участь представники українських організацій Галичини. Був основоположником багатьох галузей славістики. Основні його наукові праці: «Історія слов'янської мови та літератури за всіма наріччями» (1826 рік), «Про походження слов'ян» (1828 рік), «Слов'янські старожитності» (томи 1—2, 1836—1837 pp.), «Слов'янська етнографія» (1842 рік). У цих творах досліджував етногенез слов'янських народів, їхні мови, фольклор та історію. Був одним з перших європейських учених, який науково й об'єктивно визначив територію та етнічні межі українського народу, обґрунтував самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що в той час набувало значення захисту національної ідентичності українців. Підтримував широкі зв'язки з ученими й діячами культур слов'янських та інших країн, зокрема з українцями Й. Бодянським, І. Вагилевичем, Я. Головацьким, М. Максимовичем, І. Срезневським. Т. Шевченко присвятив йому свою поему «Єретик». Помер 1861 року і похований у Празі.

(За «Довідником з історії України»)

Революційні події 1848—1849 pp. на західноукраїнських землях

На початку 1848 року в низці європейських країн розпочалися буржуазно-демократичні революції. їхньою невід'ємною складовою частиною стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи. Через цю національно-визвольну боротьбу революцію 1848 року називають «Весною народів».

Не оминули революційні події й Австрійську імперію. Під їхнім потужним впливом тут відбулися радикальні зміни в усіх сферах життя. Наляканий революцією імператор Фердинанд був змушений проголосити в Австрії конституцію та демократичні свободи.

Ці позитивні зрушення сприяли активізації національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Першими відреагували на них ліпше організовані поляки. Вони відразу надіслали австрійському імператорові петицію, закликаючи його до ще більшої лібералізації та надання польському населенню в Галичині широких політичних прав. При цьому поляки повністю ігнорували наявність у краї українців. 13 квітня 1848 року керівництво польського визвольного руху проголосило утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цього керівного органу полягала у відродженні Польщі в кордонах 1772 року та надання їй статусу автономії в складі Австрійської імперії. Такі плани, зрозуміло, позбавляли українців Правобережжя й Західної України права на вільний самостійний національний розвиток.

Для консолідації українських патріотичних сил та організації боротьби за свої права представники українських демократичних кіл Галичини 2 травня 1848 року утворили у Львові Головну руську раду, яка стала першою українською політичною організацією. її головою обрано перемишльського єпископа Григорія Якимовича. Головна руська рада виступила з декларацією національної єдності українського народу на всіх заселених українцями територіях, як в Австро-Угорщині, так і в Росії.

Головна руська рада:

• очолила політичне керівництво українським національним рухом у Галичині;

• почала видавати свій друкований орган — газету «Зоря галицька»;

• звернулася до австрійського уряду з конкретними політичними й культурними вимогами українського народу.

За прикладом Головної руської ради в містах і селах краю виникло близько 50 місцевих рад, до яких увійшли представники українських демократичних верств. Завдяки цьому революційний рух поширився і на провінцію.

У жовтні 1848 року у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд західноукраїнських діячів науки й культури. У його роботі взяли участь 118 осіб. Серед першорядних Собор руських учених розв'язував питання про можливість і необхідність використання на галицьких землях української мови. У доповіді Якова Головацького наголошувалося, що українська мова є єдиною і спільною мовою як у Західній, так і в Східній Україні, вона є мовою одного народу, насильницьки розділеного державними кордонами двох імперій. Тому граматика української літературної мови та її абетка мають бути спільними на всій території України.

Собор схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу впровадження рідної мови в усіх школах. У рішенні також була підтримана вимога поділу «Королівства Галичини і Лодомерії» на два краї: український та польський.

Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Наприкінці 1848 року відповідно до цісарського декрету у Львівському університеті була відкрита кафедра української мови й літератури, професором якої призначено Я. Головацького.

У липні 1848 року розпочав свою роботу перший австрійський парламент. Серед 383 депутатів було 39 українців, які в парламенті поставили вимоги про поділ провінції на дві частини та безплатне скасування кріпацтва в краї.

Коли революція поступово пішла на спад, розпочався активний наступ реакції, унаслідок якого консервативні сили імперії швидко відновили втрачені раніше позиції. Уже в березні 1849 року був розпущений австрійський парламент, невдовзі скасовано демократичну конституцію, а замість неї Франц-Йосиф І подарував народові нову — антидемократичну, яка істотно обмежувала права громадян і парламенту на користь влади.

У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, у 1851 році Головна руська рада була розпущена.

Незважаючи на поразку, революція 1848-1849 pp. мала важливе значення для населення західноукраїнських земель. Головним її здобутком, безумовно, стала активізація національно-визвольної боротьби українців, підвищення рівня їхньої національної самосвідомості, створення першої власної політичної організації.

Українська культура в першій половині XIX ст.

Розвиток історичної науки

Усупереч колонізаторській, русифікаторській політиці російського уряду, ідеї національного відродження поступово, але невпинно охоплювали українські землі, що перебували в складі Росії. Важливими подіями на цьому складному шляху стало відкриття університетів у Харкові (1805 рік) та в Києві (1834 рік). У цей час у Харкові виходить друком популярний часопис «Украинский вестник», а в Києві з ініціативи першого ректора новоствореного університету, історика та етнографа М. Максимовича створюється Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, у роботі якої брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлинський. Завдяки діяльності комісії 1852 року засновано Київський центральний архів, що став головною джерельною базою для вивчення вітчизняної історії.Величезну роль у розвитку української історичної науки в зазначений період відіграли історики-народники: М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш, А. Скальковський. У своїх працях вони дослідили історичний шлях українського народу, розкрили негативні наслідки входження України до складу Росії, боролися проти представників шовіністичної польської та російської історіографії.

Література та мовознавство

На початку XIX ст. панівні кола як Російської, так і Австрійської імперії, щоб повністю денаціоналізувати український народ, усіма засобами намагалися знищити його першооснову — рідну мову. Російський царизм заборонив навчання українською мовою, усілякого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос. Усупереч цим шовіністичним намаганням, представники національно-свідомої української інтелігенції наполегливо боролися за збереження й дальший розвиток народних традицій. Велику роботу в цьому напрямку проводили М. Максимович, І. Срезневський, О. Павловський та ін.

Аналогічні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях, що перебували в складі Австрійської імперії. У цей час першу в Галичині граматику української мови підготував І. Могильницький. Його дослідження підтримав професор Львівського університету І. Лавринський, який уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, здійснив переклад польською мовою «Повісті временних літ».

Провідна роль у відродженні й розвитку рідної мови, духовних засад українського національно-визвольного руху, вітчизняної культури, безсумнівно, належить Тарасові Шевченку. Його поетична збірка «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та інші твори стали справді епохальним явищем. Важко знайти інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою мірою віддзеркалювали національну ідею, ментальність і духовний світ українського народу.

Окрім Т. Шевченка, величезну роль у розвитку української мови та літератури в першій половині XIX ст. відіграли І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843)

Письменник, громадський діяч. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812 р.), у виданні першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816—1817). Один із засновників жанру соціально-побутової комедії в українській драматургії (п'єси «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»), Своєю творчістю сприяв формуванню нової української літератури та літературної мови.

Театр

У першій половині XIX ст. виникають перші професійні театри в Києві, Полтаві, Харкові. У Полтаві величезну популярність мав театр, де виступала аматорська трупа на чолі з І. Котляревським. У 1819 році саме тут були поставлені «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник».

У с. Кобинці був створений аматорський театр, яким керував батько Миколи Гоголя Василь Гоголь-Яновський. У театрах України в цей час працювали такі видатні актори, як М. Щепкін та К. Соленик.

Музика

У музичному мистецтві України, як і в попередній період, жили культурні традиції минулого, їх дбайливо зберігали й передавали кобзарі, бандуристи, лірники, серед яких найвідомішими були О. Вересай, І. Крюковський,А. Шут.

Поряд з народною поступово зароджується й розвивається українська симфонічна музика. Саме на основі народних пісень, майстерно оброблених композитором М. Овсянико-Куликовським, була створена симфонія, з якою він виступив 1809 року в Одесі з нагоди відкриття місцевого театру.

Незабутньою подією в музичному житті України в XIX ст. стала поява першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку написав відомий співак і композитор С. Гулак-Артемовський. У цей період в Галичині плідно працював М. Вербицький — автор 12 оркестрових рапсодій на українські теми, кількох оперет і багатьох композицій для хору. Саме він написав 1863 року музику до широковідомого народного гімну «Ще не вмерла Україна», який нині є гімном Української держави.

Михайло Вербицький (1815-1870)

Український композитор, хоровий диригент, священик, народився в с. Улючі недалеко від Перемишля (тепер Польща). Середню та музичну освіту здобув у Перемишлі та у Львові. Згодом викладав співи у школах, керував хором Ставропігійного інституту у Львові. З 1852 року був священиком у с Млинах (тепер територія Польщі), де й помер у 1870 році.

Був одним з перших композиторів-професіоналів у Галичині, автором хорових, вокальних, інструментальних творів, серед яких оперети «Гриць Мазниця» і «Школяр на мандрівці», мелодрама «Підгоряни», хори «Заповіт», «Поклін», «Думка», 12 симфоній-увертюр (1855—1865 pp.), солоспіви, 2 полонези, вальс, 36 релігійних композицій та ін. У 1863 році написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей твір пізніше став Державним Гімном України. (За «Довідником з історії України»)

Образотворче мистецтво

На Наддніпрянщині в цю добу образотворче мистецтво розвивалося в тісній взаємодії і взаємозбагаченні з передовим мистецтвом російського народу. Багато відомих російських художників (М. Іванов, О. Кунавін, В. Тропінін та ін.) часто працювали в Україні, використовуючи у своїх картинах українську тематику та вносячи в українське образотворче мистецтво нові прийоми зображення дійсності. Водночас чимало вихідців з України (В. Боровиковський, І. Сошенко,А. Мокрицький та ін.) працювали в Росії, розвиваючи там образотворче мистецтво. Значний вплив на український живопис справляла Петербурзька академія мистецтв, твори її випускників — Д. Безперечного, К. Павлова, Т. Шевченка та інших — сприяли утвердженню реалістичного напрямку в мистецтві.

Архітектура

Розвиток української архітектури першої половини XIX ст. визначили загальні класичні канони й прийоми західноєвропейської архітектури. Окрасою Києва цього періоду стали будинки міського театру (арх. А. Меленський), університету та інституту шляхетних дівчат (арх. О. Беретті), Одеси — будинок театру (арх. Тома де Томон). У Харкові була споруджена дзвіниця Успенського собору (арх. С. Васильєв), у Львові Старий театр (нині — ім. М. Заньковецької, арх. А. Пихля та Я. Зальцман).

З посиленням кріпосництва в сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури, яскравими зразками якого стали палаци К. Розумовського в Батурині, маєток Ґалаґанів у Сокиринцях (на Чернігівщині). У садово-архітектурному мистецтві відбувся перехід від регулярного планування до ландшафтних пейзажних парків. Наприклад, в Умані в маєтку графів Потоцьких на честь дружини графа Фелікса Щенсного-Потоцького Софії закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, у долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Як бачимо, українська культура першої половини XIX ст. розвивалася в складних соціальних, економічних і політичних умовах. Незважаючи на це, вона збагачувалася новими досягненнями, ставала ближчою до людини, її духовних потреб.

Саме культура виступала однією з рушійних сил у боротьбі українського народу за соціальну свободу й національне визволення.