Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Наддніпрянська Україна в першій половині XIX ст.

§92.Соціально-економічний стан

Занепад поміщицького землеволодіння

На початку XIX ст. Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії. Провідним сектором її економіки в цей час було сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля — основний засіб виробництва — належала поміщикам, головна виробнича сила — селянство — було залежне від феодала чи держави.

У зазначений період в Україні домінувало поміщицьке землеволодіння. Майже 75% усієї землі було у дворянських руках. Маєтки поміщиків з кожним роком деградували та занепадали. Конкретним свідченням цих процесів було:

• посилення експлуатації селян;

• низький рівень організації праці;

• технічна відсталість сільськогосподарського виробництва;

• зниження прибутків землевласників тощо.

Борг поміщиків державі невпинно зростав і в 1850 році становив понад 83 млн. крб. Унаслідок цього наприкінці 50-х pp. XIX ст. під борговою заставою перебував майже кожен четвертий поміщицький маєток в Україні та кожен третій кріпак.

Щоб збільшити свої прибутки, поміщики значно посилили експлуатацію залежних від них селян, які, згідно з переписом 1810 року, становили 60,5% населення підросійської України. Селяни вважалися власністю дворян і цілком залежали від їхньої волі. Поміщики розпоряджалися самими селянами та їхніми господарствами, переселяли їх в інші маєтки, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут. Хоч закон 1797 року офіційно встановив триденну панщину, фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. Крім панщини, селяни змушені були відробляти й додаткові повинності, сплачувати натуральний і грошовий податки.

Довідка.

Категорії залежного населення:

• поміщицькі селяни;

• державні селяни;

• військові поселенці;

• «робітні люди». Урочні (здольні) селяни — селяни, що отримували від пана щоденне завдання (урок), причому таке важке, що його не можна було виконати й за два — три дні.

Панщинні селяни (панщани, панщанники) — кріпаки, які за користування землею виконували на користь господаря певні роботи. Зазвичай поміщицькі землі поділялися на дві частини. Три дні на тиждень селяни обробляли панську землю, три дні — відведену їм у користування.

Оброчні селяни — кріпаки, що сплачували поміщикові за користування землею грошовий або натуральний податок (оброк), розмір якого залежав від волі господаря.

Посесійні селяни (фабричні, заводські) — особисто залежні селяни, що були довічно прикріплені до заводів та фабрик, які належали приватним особам.

Державні селяни

У Наддніпрянській Україні, крім селян-кріпаків, були й державні селяни, які вважалися особисто вільними. За користування землею вони сплачували державі грошову ренту, яка становила майже 40% їхніх прибутків. Більшість державних селян була не в змозі знайти такі кошти, тому з року в рік їхні борги зростали.

У пошуках порятунку від злиднів і голодної смерті державні селяни йшли на Південь України. Попит на робочі руки в цьому регіоні був значний. Наприклад, з Полтавської та Харківської губерній у 40-х pp. у південні райони щорічно вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Окрім цього велика частина заробітчан-кріпаків, як правило, покидала свої домівки без дозволу поміщиків. Щоправда, інколи землевласники за відповідну плату самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства та плантації цукрових буряків.

Військові поселення

У першій половині XIX ст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушення повстань. Водночас царизм сподівався зменшити витрати на утримання армії, при цьому збільшивши її чисельність. Для цього в Україні в 1817 році були створені так звані військові поселення, де селяни, перетворені на військових поселенців, ставали фактично довічними солдатами. Їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів (новобранців), а з 18 років — у військові частини, де вони перебували до 45 років.

Військові поселенці були одночасно селянами й солдатами. Для них установлювався суворий режим, що регламентував усе їхнє життя. До «розпису» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а й навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на державу й три дні на себе. Фактично ж їм доводилося працювати на державу весь тиждень, бо «уроки» (завдання на день) були такі великі, що їх виконували за два - три дні.

В умовах зростання невдоволення селян і загрозливої кризи феодально-кріпосницької системи царський уряд був змушений у 1857 році ліквідувати військові поселення.

Технічний занепад і спроби реформування сільського господарства

Ефективність сільського господарства значною мірою залежала від стану технічного забезпечення села. Проте в першій половині XIX ст. селяни обробляли землю такими ж знаряддями праці, що й століття тому — ралом, сохою, плугом, серпом, косою. Та навіть цих примітивних і застарілих технічних засобів помітно не вистачало. Скажімо, у 1838 році на 100 селян-господарів припадало лише два плуги. Це, зрозуміло, не давало можливості запроваджувати у виробництво нові прогресивні технології.

Тільки невелика частина поміщиків, насамперед на півдні України, намагаючись поліпшити способи обробітку землі, застосовувала нові сільськогосподарські машини та реманент. Передусім це стосувалося господарств, які вирощували цукрові буряки. У першій половині XIX ст. бурякові плантації займали великі площі на Правобережжі. У зазначений період поміщицькі господарства відводили багато землі для вирощування технічних культур, які мали великий попит на ринку. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі й тютюн. Значним попитом користувалася продукція тонкорунного вівчарства, що вироблялася в Новоросії та Криму. Звідси вовна направлялася на російські фабрики та експортувалася в країни Західної Європи.

Селянське питання в першій чверті XIX ст.

Царський уряд загалом розумів, що без полегшення становища селян держава не зможе існувати. Проте для розв'язання селянського питання був обраний шлях поступових часткових перетворень усталеної системи взаємозв'язків селян і поміщиків.

У 1801 році Олександр І видав указ, який давав право купцям, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі та вести на цих землях господарство, використовуючи найману працю. Указ порушував монополію дворян на володіння землею.

Через 2 роки цар видав указ про «вільних хліборобів», Імператор Олександр і що надавав поміщикам право відпускати селян на волю з землею, якщо при цьому досягнута взаємна згода. Звільнені селяни, згідно із цим указом, переводилися до нового стану, який займав проміжну позицію між державними та поміщицькими селянами.

Уже в 1817 році була здійснена спроба домовитися з поміщиками Полтавської та Чернігівської губерній про скасування кріпосного права з умовою, що селяни отримають особисту свободу, але залишаться без землі.

Усі пізніші проекти селянської реформи розроблялися таємно, проте так і залишилися на папері. Переважна більшість дворян Російської імперії рішуче виступали проти скасування кріпосного права й погодилися на це лише 1861 року після натиску «згори».

Початок промислового перевороту

На початку XIX ст. основними формами розвитку промисловості на території Російської імперії було дрібне, здебільшого селянське, виробництво та мануфактури. У 1818 році підтверджено дозвіл представникам усіх станів засновувати промислові підприємства, що сприяло зростанню приватного підприємництва й виробництва, заснованого на вільнонайманій праці. Таким чином, на тлі сільського господарства, що невпинно деградувало, у першій половині XIX ст. в економіці Наддніпрянської України поступово розпочався промисловий переворот. Конкретним його виявом стало зведення машинобудівних заводів, застосування в промисловості нових механізмів, наприклад, парових двигунів тощо. Якщо в 1825 році в підросійській Україні було лише 6,5 тис. фабрик і заводів, то в 1860 році їх кількість становила вже понад 22 тис. Разом зі значним розширенням промислового виробництва помітно зменшилася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств.

Однак поміщики й далі займали панівні позиції в горілчаній і цукровій промисловості. Скажімо, у с. Прощини Канівського повіту Київської губернії в 1822 році в маєтку Понятовського був заснований перший в Україні цукровий завод, а в середині століття по всій країні їх нараховувалося вже майже 200. Усі вони розмістилися на території Лівобережної та Правобережної України. Провідне місце в цукровій промисловості посідала Київська губернія. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення.

Крім поміщицьких, також організовувалися купецькі промислові підприємства. Купці-промисловці вже в 40-х pp. XIX ст. посідали провідне місце в суконній промисловості. Вони зосередили у своїх руках виробництво тютюну, канатів, їм належала також значна частина млинів, олійниць тощо.

Поряд з поміщицькою та купецькою розвивалася й державна промисловість. У першій половині XIX ст. вже працювали Луганський ливарний завод, Шосткинський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х pp. почала інтенсивно розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця XVIII ст. до 1861 року кількість промислових робітників в Україні збільшилася з 10 тис. до 115 тис. Спочатку на підприємствах були зайняті кріпосні селяни, але поступово кріпосницька праця витісняється продуктивнішою — вільнонайманою. До 1861 року кількість вільнонайманих робітників у промисловості становила 54%.

У середині XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90% заводів. Помітно зросли суми зосереджених в їхніх руках капіталів.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив подальше поглиблення суспільного поділу праці. Унаслідок цього в Україні:

• розширився внутрішній ринок;

• помітно зросли обсяги як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі.

Наприкінці 50-х pp. XIX ст. мережа українського ринку охоплювала 12 тис. ярмарків і базарів. Провідну роль у розвитку ярмаркової торгівлі відігравали купці, кількість яких протягом 1816-1859 pp. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис.

Тогочасне купецтво України за національним складом було дуже неоднорідне. Його більшість становили росіяни, але поруч з ними з'явилися й українські капіталісти. Серед них помітно виокремлювалися брати Яхненки.

Незважаючи на відчутні позитивні зрушення в розвитку української економіки в першій половині XIX ст., вона все таки розвивалася повільніше порівняно з економічним зростанням Росії. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який бачив в Україні, насамперед, ринок збуту для російської промисловості, тому не допускав вільного інтенсивного розвитку її продуктивних сил.

Персоналії

Яхненки — родина українських промисловців-цукрозаводчиків, походила із заможних селян-кріпаків м. Сміли на Черкащині. Викупившись із кріпацтва, вони розбагатіли з гуртової торгівлі промисловими виробами, худобою та хлібом. У 1820—1830-х pp. брати Терентій, Кіндрат і Степан Яхненки разом з ф. Симиренком, чоловіком їхньої сестри Анастасії, торгували борошном, збіжжям, шкірами, орендували млини в Умані та Смілі. Близько 1815—1820 pp. вони разом з Ф. Симиренком заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Під час голоду 1830 року протягом тривалого часу годували кілька тисяч бідних селян. З початку 1840-х pp. брати стали торгувати цукром. У 1843 році спільно з Ф. Симиренком збудували в с. Ташлику перший у Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод. Згодом фірма поширила свою діяльність на машинобудівні заводи, спричинилася до зростання пароплавства на Дніпрі. Керували фірмою Кіндрат Яхненко та Федір Симиренко. У 1861 р. фірма мала близько 4 млн. крб. майна, володіла рафінадним заводом у Городищі (Київська губернія), цукроварнями в Руській Поляні й Ташлику, млинами, двома пароплавами та будинками в Києві, Харкові, Одесі, Ростові.

Кіндрат Яхненко в 1859 році під час перебування Т. Шевченка у Млієві познайомився з поетом. У зв'язку з кризою цукрової промисловості та нестачею кредитів у пореформений період фірма «Брати Яхненки і Симиренко» занепала, а в 1880-х pp. припинила своє існування.

(За «Довідником з історії України»)