Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

§89. Правобережжя України в складі Російської імперії

1793 року на честь Катерини II була викарбувана медаль з написом: «Я повернула те, що було відірване». Самодержавство розглядало Україну саме як складову частину імперії. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережної України були поширені російські закони та дія загальноросійських імперських установ.

Передусім була впорядкована адміністративно-територіальна система. Указом нового російського імператора Павла І в грудні 1796 року правобережні українські землі були поділені на три губернії: Київську, Подільську та Волинську. Тут, як і в Росії, на чолі губернії стояв губернатор, якому належала вся повнота влади. Адміністративно-поліційні функції в повітах виконували капітани-ісправники, у містах — городничі.

Російські імператори щедро наділяли українськими землями своїх сановників. Проте уряду довелося рахуватися з численним дворянством польського походження. Щоб викликати симпатії в поляків і залучити шляхту на свій бік, царизм надав їй загальноімперські дворянські права й зберіг місцеві суди. На Правобережжі й далі діяв третій Литовський статут 1588 року, судочинство велося польською та російською мовами. Польські поміщики дістали право карати своїх селян, відправляти їх до Сибіру чи на каторжні роботи.

Водночас приєднання Правобережної України до інших українських земель, визволення їх з-під влади Польщі мали велике історичне значення. Був знищений релігійний гніт, створювалися передумови для подальшого економічного та культурного розвитку України, включення її території до загальноросійського ринку.

Українська культура XVIII ст.

Розвиток української культури XVIII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України протягом століття входила до складу різних держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. їхні уряди проводили щодо корінного населення колонізаторську політику, спрямовану на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри і звичаїв. Цариця Катерина II заявляла, що Україну, Ліфляндію та Фінляндію «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони зросійщилися й перестали б дивитися, неначе вовки на ліс».

У результаті росіянізації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII ст. спостерігалося її піднесення. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.

Якраз у цей період Росія заявила про себе як про світову державу. Тепер вона потребувала людей, які сприяли б її зростанню, активному розвиткові науки та освіти в молодій імперії. До Петербурга та Москви запросили багатьох українців, які мали працювати в різних імперських установах.

Чимало вихідців з України відзначилися на дипломатичній службі в складі російських закордонних місій в Англії, Голландії, Туреччині, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Швеції і навіть у Китаї. У Росії з великою повагою ставилися до освічених українців, охоче брали їх на службу й добре платили. Протягом XVIII ст. чимало діячів української культури та освіти переселилися до Росії.

Наші земляки багато зробили для розвитку російської освіти. У різних навчальних закладах більшість викладачів мала українське походження. Наприклад, у 1701-1762 pp. у Слов'яно-греко-латинській академії в Москві працювали 95 викладачів Києво-Могилянської академії. Коли за наказом царя в Петербурзі була заснована Медико-хірургічна академія, для неї не вистачало студентів, тому їх набрали з Києво-Могилянської академії.

Українці дуже вплинули й на розвиток російського театру. Театри й вертепи з'явилися в Смоленську, Новгороді й навіть у Сибіру — Тобольську та Іркутську, куди його принесли вчителі з України.

Можна вважати, що не було жодного напряму російської культури або освіти, у якому б не працювали вихідці з України.

Довідка.

Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII- XVIII ст.:

• 1720 рік — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою;

• 1729 рік — Петро II звелів переписати з української мови російською державні постанови і розпорядження;

• 1763 рік — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії;

• 1775 рік — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

Освіта

У першій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзначалася майже суцільною письменністю. У гетьманській Україні високого рівня досягла початкова освіта. Протягом XVIII ст. вона дещо змінилася й тепер складалася з шиферних, полкових та гарнізонних шкіл. Майже кожне село мало свою школу. Сільська громада сама запрошувала вчителів, давала їм приміщення під школу та утримувала. Велика роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які давали приватні уроки дітям з багатих сімей. Дітей панівної верхівки нерідко навчали вихованці Києво-Могилянської академії. Для дітей старшини та чиновництва також створювалися спеціальні закриті навчальні заклади — пансіони, інтернати тощо.

Києво-Могилянська академія. Зразком для інших шкіл України залишалася Києво-Могилянська колегія, якій у 1701 році наказом Петра І був наданий статус академії. Однак оскільки її покровителем був І. Мазепа, після Полтавської битви для неї настали тяжкі часи, тут заборонили навчатися іноземцям, а кількість студентів зменшили більш ніж у 10 разів.

Протягом середини XVIII ст. академія поступово відновлювала свою славу, проте досягти рівня початку століття їй так і не вдалося. Європейський рівень освіти був для неї вже недосяжним. До середини XVIII ст. вона була єдиним вищим навчальним закладом Російської імперії. Крім українців, у Києво-Могилянській академії також навчалися вихідці з центральних районів Росії, Сербії, Чорногорії. Частина студентів цього закладу стала великими науковцями свого часу. Наприклад, 1733 року тут навчався видатний російський учений Михайло Ломоносов.

На Заході в цей час в освіті посилився науковий раціоналізм, у Києво-Могилянській академії й далі віддавали перевагу богослов'ю. Саме тому з'явилося чимало проектів, які передбачали заснування в Україні інших університетів. Наприклад, К. Розумовський намагався відкрити вищий навчальний заклад у Батурині, граф П. Рум'янцев планував заснувати університети в Києві та Чернігові. Однак усі ці заходи були марними, бо імперський уряд не дозволяв створювати в Україні університети. Молодь, яка прагнула здобути вищу освіту, тепер мусила виїжджати на навчання до Москви та Петербурга або вступати до університетів інших країн — Німеччини, Італії, Франції тощо.

Харківський колегіум. У XVIII - на початку XIX ст. другим за значенням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні був Харківський колегіум. Його заснував 1722 року єпископ Єпіфаній Тихорський у Бєлгороді. У 1726 році цей навчальний заклад перевели до Харкова, де він у 1731 році отримав статус колегіуму. Цей заклад був створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що зумовило схожість основних принципів управління та навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка благодійна підтримка багатьох верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей різних соціальних станів — козацтва, духовенства й городян. Наявність великого господарства давала можливість навчати й утримувати значну кількість учнів. Так, у середині XVIII ст. тут навчалися близько 400 дітей, а на початку XIX ст. — уже понад 800. Зміст навчальних програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Московського університету. З 1740-х pp. на деякий час за колегіумом закріпилася назва «академія». До навчального плану закладу входили слов'яно-руська, церковнослов'янська, латинська, грецька, староєврейська мови, історія, географія, основи математики, катехізис, піїтика, риторика, філософія та богослов'я.

У 1768 році при колегіумі почали діяти додаткові класи, освітня програма яких була зорієнтована на світські потреби. У них викладали німецьку та французьку мови, математику, інженерну справу, живопис, музику, архітектуру тощо.

З відкриттям у 1805 році Харківського університету учні колегіуму слухали природничі (ботаніку та фізику) та медичні університетські курси.

Колегіум мав велику бібліотеку, до якої увійшло книжкове зібрання С. Яворського. Тут був створений перший у Харкові церковний хор.

Викладачами Харківського колегіуму були Г. Сковорода, І. Двігубський, С. Вітинський, Л. Кордет, композитори А. Ведель і М. Концевич, архітектор П. Ярославський, художники І. Саблуков, В. Неминущий, Л. Калиновський та ін.

Важливу роль у розвитку освіти й науки в Україні відігравали колегіуми, які працювали в Чернігові та Переяславі. Вони також були одними з провідних осередків формування української інтелігенції.

Проте в цілому загальний рівень освіченості населення України порівняно з XVII ст. поступово знижувався. У другій половині XVIII ст. селяни й козаки, що потрапили в кріпосну залежність, були майже повністю позбавлені можливості здобувати хоч би початкову освіту. Поступово збільшувалася кількість неписьменних людей. З часом освіту здобути могли лише заможні люди.

«Studium Rutenum». Незважаючи ні на що, розвивалася освіта й на західноукраїнських землях. У 1787-1809 pp. при Львівському університеті діяла тимчасова навчальна установа під назвою «Studium Rutenum» («Студіум рутенум» ). Офіційно цей заклад називався «Провізоричний науковий інститут у руській мові». «Studium Rutenum» був заснований указом імператора Иосифа II від 9 березня 1787 року. Цей заклад призначався для підготовки греко-католицьких священиків.

Навчання в «Studium Rutenum» проводилося церковнослов'янською мовою української редакції; студенти цієї установи через незнання латинської мови не могли навчатися на теологічному факультеті Львівського університету.

У «Studium Rutenum» існувало два відділи — філософський і богословський. На філософському факультеті студенти навчалися 2 роки, протягом яких вивчали логіку, етику й метафізику, математику, фізику. Богословський відділ передбачав 5 років навчання. Він мав у своєму складі б кафедр: церковної історії, єврейської мови й герменевтики Старого Заповіту, грецької мови й герменевтики Нового Заповіту, догматики, морального богослов'я, церковного права.

Викладачі «Studium Rutenum» обиралися на конкурсній основі. Перевага віддавалася тим з них, хто мав власний переклад відповідного підручника, що давало можливість поповнювати збірку навчальної літератури. «Studium Rutenum» мав власну бібліотеку, основу якої становили твори з богослов'я та педагогіки, частина з них надійшла з університетської бібліотеки.

До цього навчального закладу могли вступати кандидати, які досягли 17-річного віку, уміли читати й писати українською мовою, а також мали довідки про стан здоров'я, про походження з Галичини тощо. Для проживання студентам «Studium Rutenum» було надане приміщення Греко-католицької генеральної семінарії. Заняття відбувалися в семінарії та в університеті. Навчання, як і в університеті, розпочиналося 3 грудня, згодом — зі вересня. Студенти складали два іспити на рік — у січні та в червні. У «Studium Rutenum» одночасно навчалося 168 вихованців з двох дієцезій — Перемишльської та Львівської. За весь час існування «Studium Rutenum» у ньому здобули освіту 470 студентів.

У цьому навчальному закладі викладали відомі вчені й діячі — П. Подій, І. Зиманчик, М. Гарасевич, А. Ангелович, І. Лаврівський, М. Левицький, Т. Захаросевич, І. Мохнацький, А. Родкевич, М. Гриневецький, А. Павлович та ін.

Збільшення кількості студентів , які знали латину й могли навчатися у Львівському університеті, спричинило протягом 1808-1809 pp. поступове закриття цього навчального закладу. Вихованці «Studium Rutenum» відіграли вагому роль у національному відродженні Галичини в 1830-х pp. і в подіях революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії.

Довідка.

Дієцезія — церковний округ; основна церковно-адміністративна одиниця в римо-католицькій та англіканській церквах на чолі з митрополитом, архієпископом, єпископом.

Книгодрукування

Україна залишалася одним з провідних районів книгодрукування. Найважливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігівського та Почаївського монастирів. Протягом XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі та в Південній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно дорого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі.

Важливою подією у видавничій справі стало впровадження «гражданського» шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша друкарня, що випускала книжки «гражданським» шрифтом, з'явилася в 1764 році в Єлисаветграді. Згодом такий шрифт почали використовувати в друкарнях Катеринослава, Харкова та інших міст. Кирилиця тепер застосовувалася тільки для видання книжок церковної тематики. Асортимент друкованої продукції в Україні був досить широким, тут друкували шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо. Звідси до Росії завозили досить значну кількість цієї літератури.

Проте царські укази 1720, 1766 років забороняли друкувати україномовні книжки. Раніше надруковані вилучали з церков і замінювали на московські. Друкування книжок українською мовою навіть церковного й шкільного вжитку каралося великими штрафами, інші взагалі не мали права брати до друку.

Тому всі україномовні твори XVIII ст. були рукописними. Чернігівську друкарню за порушення царських указів конфіскували й перевезли до Москви.

Розвивалося книгодрукування й на території Галичини й Волині — землях, підвладних Австрії. Так, наприклад, у 1773 році Антоній Піллер відкрив у Львові друкарню. Нею стали дуже активно користуватися окупаційні власті, тут вони друкували укази імператора та розпорядження губернського правління. Конкурентів в А. Піллера не було, невдовзі він став «губернським друкарем його імператорської і королівської милості» та університету, бо друкував і підручники. Саме з цієї друкарні в 1776 році вийшла перша в Україна газета — «Газетт де Леополіс» («Львівська газета»),— видана французькою мовою й розміщена на чотирьох сторінках.

Найвидатніший діяч доби

Антоній Піллер

Розвиток наукових знань

Значний рівень освіти сприяв розвитку наукових знань. У XVIII ст. особливого значення набуло вивчення історії. Одним з найвидатніших істориків свого часу був Григорій Граб'янка.

Протягом свого життя він створив низку творів, найвідомішим серед яких є історична праця літописного характеру «Дійствія презільной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого... с поляки... Року 1710», де викладено історію України з давніх часів до 1709 року. Джерелом для її написання служили офіційні документи, польські хроніки, щоденники, розповіді сучасників подій. Головну увагу Григорій Граб'янка приділив історії козацтва та Національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. На жаль, до наглого часу оригінал твору не зберігся.

Ще одним видатним істориком свого часу був Самійло Величко.

Він є автором першого систематичного викладу історії Української козацької держави. Під час написання цього твору С. Величко використав значну кількість українських, польських і німецьких джерел, широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Дуже важливе місце серед усіх інших джерел посідає поема Самуеля Твардовського «Громадянська війна з козаками, татарами й Москвою, пізніше зі шведами й угорцями» (перша частина написана 1660 року, друга — близько 1654 року). У ній польський хроніст основне місце відводить описові подій Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp. — Збаразькій облозі та Берестецькій битві.

Літопис С. Величка складається з 4 частин: перша — «Сказаніє о войні козацкой з поляками, через Зіновія Богдана Хмельницкого...» — змальовує події 1648-1659 pp., окремими епізодами сягаючи в 1620 рік; друга й третя частини, які охоплюють відповідно 1660-1686 pp. та 1687-1700 pp., названі «Повіствованія літописная о малоросійских і иних отчасти поведеніях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень літописця й ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії; у четвертій частині зібрано додатки з різних документів XVII ст.

Літопис С. Величка рукописний, написаний українською книжною мовою XVIII ст., але в ньому використані й елементи народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Проте літопис С. Величка вважається одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії другої половини XVII - початку XVIII ст. Уперше його опублікувала Київська археографічна комісія в 1848-1864 pp. під назвою «Летопись событий в юго-западной России в XVII в.», т. I-IV.

С. Величко також працював над перекладом з німецької мови збірника «Космографія». У результаті кропіткої праці літописця з'явився україномовний варіант «Космографії» з передмовою до неї.

Розвивалася в Україні й філософська думка. Найяскравішим тогочасним філософом в Україні був Григорій Сковорода. Його твори, у яких викривалися несправедливість, неробство, марнотратство панів та їхня жорстокість до простих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходилися по Україні. Всі вони були рукописні.

За життя філософа його твори не видавалися. Перші публікації з'явилися лише до сторіччя з дня його смерті, а зібрання творів здійснив Д. Багалій у 1894 році.

Протягом усього життя Г. Сковорода вивчав Біблію. Він уважав, що в цій книзі зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів з Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і нащадкам їхній таємничий символічний світ. На цій основі філософ розробив своє вчення про дві природи й три світи: дві природи — видима й невидима, що є в кожній речі чи явищі, а три світи — це Всесвіт, Біблія й людина.

Розвивалися в Україні природничі та математичні науки. У приватних бібліотеках часто зберігалися книжки із зоології, ботаніки, математики. Досить могутня математична школа функціонувала в Києво-Могилянській академії. її представниками були Ф. Прокопович, С. Кулябка, Я. Маркович, С. Яворський. Підручники з математики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Ф. Прокоповичем та І. Фальковським, стали справжніми досягненнями вітчизняної науки.

Ф. Прокопович поряд з математичними працями написав багато творів нематематичного напрямку. Наприклад, як палкий прихильник І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705 рік). У цьому творі в образі КНЯЗЯ Володимира зображено саме І. Мазепу. У своїх численних проповідях прославляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом».

У політико-філософських трактатах «Слово про владу й честь царську» (1718 рік) і «Правда волі монаршої» (1722 рік) Ф. Прокопович розвинув ідеї освіченого абсолютизму, використавши в обґрунтуванні політичних поглядів ідею природного права й суспільного договору. У богословському творі «Духовний регламент» (1721 рік) обґрунтував нову синодальну систему управління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією. Також сприяв розвитку освіти в Російській імперії, брав участь в організації і створенні Академії наук, очолював так звану «Учену дружину», до якої входили А. Кантемир, В. Татищев та ін. Ф. Прокопович одним з перших у Росії вів наукові спостереження, використовуючи мікроскоп і телескоп.

Після себе Ф. Прокопович залишив Російській академії наук велику бібліотеку (близько ЗО тис. книжок) та значну колекцію картин (близько 170 полотен).

У XVIII ст. в Україні з'явилися медичні установи. 1707 року в Лубнах почала діяти перша аптека, а 1751 року українець Іван Полетика одним з перших одержав звання професора Медичної академії в німецькому місті Кілі.

Українські лікарі зробили вагомий внесок у розвиток військової медицини. Методи боротьби з епідемією чуми, які винайшов лікар Данило Самойлович, дістали схвалення російської та багатьох зарубіжних академій.

Найвидатніші діячі доби

Григорій Сковорода, Самійло Величко, Григорій Граб'янка, Іван Полетика, Феофан Прокопович; Данило Самойлович, Василь Каразін

Персоналії

Григорій Граб'янка (?-бл. 1738)

Виходець із заможного козацтва. З 1686 року перебував на службі в козацькому війську, брав участь у Кримських походах у 1687 і 1689 pp., Азовських походах 1695—1696 pp. і Північній війні. Протягом 1717—1728 pp. видатний літописець обіймав посаду гадяцького полкового судді, у 1728-1729 pp. був обозним, а в 1729—1738 — полковником. Також брав активну участь у політичному житті України, домагаючись від Петра І відновлення Гетьманщини на Лівобережжі. 1723 року разом з іншими старшинами їздив до Петербурга добиватися скасування Малоросійської колегії та відновлення виборів гетьмана. За це був ув'язнений і протягом 1723—1725 pp. перебував у Петропавлівській фортеці. 1725 року, після смерті Петра І, повернувся в Україну. У 1735—1738 pp. брав участь у російсько-турецькій війні. Улітку 1738 року, прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії з Криму, Г. Граб'янка загинув у бою.

(За «Довідником з історії України»)

Персоналії

Самійло Величко (бл. 1670-після 1728)

Народився на Полтавщині. Згодом навчався в Києво-Могилянській колегії. По закінченні навчання служив канцеляристом у генерального писаря В. Кочубея, а близько 1704 року перейшов на службу до Генеральної військової канцелярії. У 1708 році С. Величко був звільнений зі служби, після чого оселився в с Жуках біля Диканьки на Полтавщині, де вчителював та укладав літопис. Помер після 1728 року.

(За «Довідником з історії України»)

Григорій Сковорода (1722-1794)

Народився в с. Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 році вступив до Києво-Могилянської академії, де з перервами навчався до 1753 року. У 1741 — 1744 pp. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, а в 1745 році повернувся до Києва й поновив навчання у філософському класі. Протягом 1745—1750 pp. перебував за кордоном (відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеччину, Італію). У 1751 році почав викладати поетику в Переяславському колегіумі. У 1754 і 1755-1759 pp., працюючи домашнім учителем, почав писати вірші українською та латинською мовами, які стали основою його поетичної збірки «Сад Божественних пісень». У 1759—1764 рр. викладав поетику, риторику й грецьку мову в Харківському колегіумі, проте був змушений покинути викладання через непорозуміння з начальством. Помер Г. Сковорода у с. Паніванівці в домі свого приятеля А. Ковалевського.

Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 перекладів, 4 з яких досі не знайдені). (За «Довідником з історії України»)

Феофан (Теофан) Прокопович

(1681-1736) Справжнє ім'я — Єлезар. Народився в Києві. У 1698 році закінчив Києво-Могилянську академію, а згодом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. У польських школах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія вивчав філософію й теологію. Повернувшись у 1702 році в Україну, прийняв православ'я та постригся в ченці під ім'ям Феофана (Теофана). З 1704 року викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, риторику й філософію.

Належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами. У 1711 році був призначений ректором Києво-Могилянської академії. У 1716 році за викликом Петра І переїхав у Петербург, де став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи та державної політики.

Відомий також як видатний публіцист, драматург і поет. Був знавцем не тільки філософії та богослов'я, написав ряд історичних, юридичних, педагогічних і літературно-теоретичних праць. Помер у 1736 році й похований у Софійському соборі в Новгороді в Росії. (За «Довідником з історії України»)

Література та усна народна творчість

XVIII століття справедливо вважають періодом розквіту української літератури. Підвищене зацікавлення до вітчизняної історії спонукало до створення багатьох історико-літературних творів. Велику популярність у кількох поколінь українців мала рукописна «Історія Русів» невідомого автора, який зосередив увагу на історії української державності від Київської Русі до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, відстоював ідею самостійності українського народу. Щоправда, деякі вчені (О. Лазаревський, В. Горленко, І. Борщак) приписують авторство цієї книги Григорію Андрійовичу та Василю Григоровичу Полетикам.

У 1767 році відбулися вибори представників дворянства Росії до комісії для складання «Нового уложення» (кодексу дворянських прав). Депутатом від дворянства Лубенського полку був обраний Григорій Полетика, представник відомого козацького роду з Полтавщини, який рішуче обстоював скасовані російським царизмом автономні права України.

Аналогічної думки дотримувався і земляк Г. Полетики Василь Капніст. Його «Ода на рабство», написана після офіційного запровадження кріпосного права в Україні, була яскравим виявом протесту проти царської сваволі на українських землях, зокрема проти остаточної ліквідації в 1783 році козацьких полків і запровадження кріпосного права в Слобідській Україні та Лівобережжі. В. Капніст, виконуючи доручення групи козацької старшини, у 1791 році відвідав з таємною місією Берлін. Там він виклав свій план відокремлення України від Росії та включення її до складу Прусської держави.

Однак наприкінці XVIII ст. ці позитивні прилади були поодинокими, а переважна більшість української національної еліти не підтримувала таких радикальних задумів і була лояльною до царської влади. Тому «Ода на рабство», написана 1783 року, була видана лише 1806 року. До літературної скарбниці України можна віднести й твори українського гетьмана в еміграції Пилипа Орлика. Він був останнім українським гетьманом періоду Гетьманщини, який відкрито поставив питання про створення української незалежної держави. П. Орлик — автор книжок, присвячених І. Мазепі («Алкід російський», 1695 рік) та І. Обидовському («Гіппомен Сарматський», 1698 рік), а також низки блискучих політичних маніфестів: «Вивід прав України» (1712 рік), «Маніфест до європейських урядів» (1712 рік) та цінного «Діаріуша» («Щоденника подорожнього», 1720-1732 pp.), який 1989 року опублікував Гарвардський університет (СІЛА).

У XVIII ст. шалену популярність мали видання, авторами яких були мандрівники або прочани. Серед паломницької літератури виділяється твір «Подорож» Василя Григоровича-Барського.

Великий інтерес викликав твір перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича «Разговор Великороссіи с Малороссіею».

«Разговор Великороссіи с Малороссіею» написаний 1762 року, має форму віршованого діалогу. Сюжет твору дуже оригінальний, у віршованій формі розмовляють Росія та Україна, яка доводить своє право на суверенність. Головною метою цього твору було відстоювання ідей державної самостійності козацької держави та висловлення протесту проти політики російського уряду щодо України. У своїй праці письменник широко використав «Короткий опис Малоросії», написаний у 1734 році, та інші історичні джерела. Крім того, змалював історію України від найдавніших часів до середини XVIII ст. Особливу увагу звернув на події Національно-визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького в 1648-1657 pp.

Та справжнім тріумфом української літератури стало видання наприкінці XVIII ст. «Енеїди» Івана Котляревського. Це був перший твір, написаний народнорозмовною українською мовою.

Серед народу були дуже популярні історичні пісні, думи, балади, присвячені улюбленим героям: Богданові Хмельницькому, Іванові Богуну, Семенові Палію, Олексі Довбушу, Максимові Залізняку, Іванові Ґонті.

Найвидатніші діячі доби

Василь Григорович-Барський, Іван Котляревський, Семен Дівович, Василь Капніст

Василь Капніст (1758-1823)

Народився в Обухівці на Полтавщині, Протягом деякого часу перебував на військовій службі, у 1782—1783 pp. письменник працював контролером головного поштового управління в Петербурзі. У 1783 році повернувся в Україну, де деякий час був директором училищ Полтавської губернії. Мав великий авторитет серед українського дворянства.

У 1787 році В. Капніст разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні, який, незважаючи на підтримку П. Рум'янцева-Задунайського і Г. Потьомкіна, був відкинутий царським урядом.

У 1798 році В. Капніст опублікував поему «Ябеда», у якій у гострій формі критикував російську колонізаторську політику на українських землях. Також переклав «Слово про Ігорів похід» російською мовою й зробив цікавий коментар, підкресливши українське походження й українські особливості цього твору. Помер 1823 року.

(За «Довідником з історії України»)

Персоналії

Василь Григорович-Барський (1701-1747)

Український письменник і мандрівник, відомий також під псевдонімами Плака та Альбов. Народився в Києві. У 1715—1723 pp. навчався в Київській академії, а в 1723— 1724 pp. — у Львівському єзуїтському колегіумі. У 1724—1747 pp. подорожував по Угорщині, Болгарії, Австрії, Румунії, Греції, Італії, Палестині, Сирії, Аравії та Єгипту. Після себе залишив цінні записки про свої подорожі, у яких описував життя, побут і культуру відвіданих країн. Свої подорожні записи мандрівник оформив 150 малюнками — видами міст, пам'ятками архітектури. Помер 1747 року. Уперше твори В. Григоровича-Барського надруковано в 1778 році.

(За «Довідником з історії України»)

Театр і музика

З давніх часів Україна славилася театральним мистецтвом. Особливого розвитку в цей час набула шкільна драма, яку плекали в Києво-Могилянській академії, Харківському та Чернігівському колегіумах. Студенти академії мандрували містами й селами України, ставили вистави, освічували народ.

На ярмарках і базарах актори влаштовували балаган — імпровізований тимчасовий театр, який відвідувало багато людей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією театрального життя України було відкриття 1789 року в Харкові першого постійного театру.

Як і раніше, Україною мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, пісні яких були зрозумілі й популярні серед простих людей.

Справжнім музичним центром України став Глухів, резиденція К. Розумовського. Тут виконувалася італійська музика та ставилися італійські опери. Поширеним явищем стали «кріпацькі капели», які існували при панських маєтках.

Далеко за межами України була відома творчість випускників Києво-Могилянської академії Максима Березовського та Артема Веделя. їхні твори були надзвичайно популярні, особливий успіх мали «Вірую» М. Березовського та «На ріках вавилонських» А. Веделя.

Велику музичу спадщину залишив видатний український композитор і диригент Дмитро Бортнянський — 45 концертів та інших музичних творів. Проте талановиті українські музиканти не знаходили належного визнання в царській Росії.

Найвидатніші діячі доби

Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель

Персоналії

Максим Березовський (1745-1777)

Видатний український композитор. Навчався в Києво-Могилянській академії, де почав писати музику. Володіючи гарним голосом, у 1758 році був запрошений співати в придворній капелі в Петербурзі. У 1762 році став співаком італійської оперної трупи в Орієнбаумі, протягом 1765—1774 pp. жив у Італії, де й завершив музичну освіту у відомого теоретика музики Дж. Мартіні. У 1771 році українець був обраний академіком Болонської філармонічної академії. У цей період свого життя композитор написав оперу «Демофонт», яка була поставлена з великим успіхом у Ліворно в 1778 році. У 1774 році повернувся до Петербурга. Постійні придворні інтриги й неможливість знайти застосування своїм творчим силам підштовхнули композитора до самогубства в 1777 році.

(За «Довідником з історії України»)

Архітектура та живопис

У XVIII ст. в Україні поширився стиль бароко, що вирізнявся пишністю й багатством оздоблення. Його характерною ознакою є ліплення, різьблення, позолота тощо. У цей час були зведені величні архітектурні споруди.

У 1752-1755 pp. у Києві за проектом Бартоломео Франческо Растреллі, придворного архітектора російської імператриці Єлизавети Петрівни, був збудований царський (Маріїнський) палац. У 1731-1745 pp. під керівництвом Йогана-Готфріда Шеделя, який раніше працював у Петербурзі та Москві, була збудована 93-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври.

За наказом імператриці Єлизавети в 1747-1753 pp. у Києві була також побудована одна з найяскравіших пам'яток тієї епохи — Андріївська церква, зведена за проектом геніального зодчого Б. Растреллі. Щоправда, церкву мав звести Й. Шедель, але через його смерть будівництво передоручили Б. Растреллі. Цей храм став найдосконалішою спорудою видатного митця. Для оздоблення Андріївської церкви залучали таких відомих митців, як Іван Вишня-ков, Олексій Антропов, Григорій Семенко та Платон Борисполець.

Учнем Й. Шеделя був Іван Григорович-Барський, автор численних київських будівель. До найвідоміших його творів належать Покровська церква і церква Миколи Набережного на Подолі в Києві, надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, а також бурса Київської академії.

Відомим будівничим цієї доби був кріпак Києво-Печерської лаври Степан Ковнір. За його проектом зведено Ковнірівський корпус у лаврі, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, Кловський палац у Києві тощо.

Протягом XVIII ст. споруджено багато палаців російських вельмож та старшин по всій Україні. Бурхливий розвиток архітектури сприяв піднесенню монументального живопису. У Києві в першій половині XVIII ст. монументально-живописні роботи здійснювалися в Успенському соборі і Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври, у Софійському та Михайлівському соборах та інших храмах.

Розвивався український живопис. Одним з найвідоміших художників того часу був Дмитро Левицький. Пензлю цього видатного українського маляра, академіка належить близько 160 портретів, серед них портрети французького просвітителя Д. Дідро, польського короля С. Лещинського, українського письменника В. Капніста та ін.

В Україні працювало чимало обдарованих майстрів, які оздоблювали палаци, будинки, церкви. Багато з них пізніше змушені були переїхати до Росії. Українські культурні надбання XVIII ст. стали вагомим внеском до скарбниці європейської культури.

Найвидатніші діячі доби

Йоган Шедель, Бартоломео (Варфоломій) Растреллі, Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Іван де Вітте, Олекса Новаківський, Павло Гродзицький, С. Строїнський, П. Сенковацький, Я. Зайка, Ф. Олендзький

Джерела

Зі спогадів сучасників про дзвіницю Києво-Печерської лаври

Горда, пишна, велична лаврська дзвіниця красується на Київських горах, природно увінчуючи мальовничу панораму Києва; вона так зжилася з київськими краєвидами, що, хто раз побував у Києві, той не може уявити собі Києва без лаврської дзвіниці, її золота маківка є найвищою точкою Києва...

Персоналії

Дмитро Левицький (1735-1822)

Видатний український художник. Народився в Києві. З дитинства навчався малярства у свого батька Г. Левицького, у зрілому віці став академіком Петербурзької академії мистецтв, керівником її портретного класу. Брав участь у розмалюванні іконостасу Андріївської церкви в Києві. Працював у Москві, Петербурзі; у 1788—1795 pp. жив в Україні. Останні 20 років не працював через хворобу очей. Помер 1822 року в Петербурзі.

(За «Довідником з історії України»)