НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Українські землі під владою Речі Посполитої у XVIII ст.

§83. Посилення національного й соціального гніту на території Правобережної України та на західноукраїнських землях

Від кінця XVII до початку XVIII ст. становище українців, які перебували під владою Польщі, погіршувалося. Найважче було народним масам на західноукраїнських землях. Спочатку майже всі ці землі були власністю корони, вони входили до так званих староств. Проте їхня кількість постійно зменшувалася — як державна, так і селянська земля переходила до рук місцевих магнатів. Найбільшими земельними магнатами були Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. У володінні цих феодалів часто налічувалися десятки міст і містечок та сотні сіл. Наприклад, князеві Любомирському належало 31 містечко і 738 сіл. Великі пани утримували замки з величезними військовими загонами, жили в розкішних палацах, оточені великою кількістю шляхти й різних служилих людей. Утримання пишного двору потребувало значних коштів, тому пани збільшували повинності селян. Крім 4-5-денної панщини, селяни мусили ремонтувати та споруджувати панські будинки, будувати й утримувати в порядку шляхи та мости. Пани брали з кріпаків і натуральні побори — птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився панові, заковували в кайдани.

Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їхнє становище мало в чому відрізнялося від становища раба.

Постійно зростав прошарок дворових слуг, або, як їх ще називали, люмпенізованих селян. Пан міг за своїм бажанням продавати їх, як худобу, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув'язнювати. Ціна дорослого селянина середини XVIII ст. становила від 100 до 200 злотих. Наприклад, 1748 року один шляхтич в м. Кчині поміняв свого кріпака на коня.

Трохи ліпшим було становище селян на Волині, у південно-західній частині Брацлавщини та окремих повітах Поділля. Проте й тут кріпаки мусили відробляти панщину, сплачувати численні податки та грошові збори. Крім того, на цих землях було поширене право оренди, за яким власник землі чи села передавав іншій особі своє майно в тимчасове користування за плату. Намагаючись отримати максимальні прибутки, орендарі експлуатували селян значно більше від звичайних поміщиків, нерідко доводячи хліборобів до повного розорення.

На початку XVIII ст. найлегше жилося селянам південної Київщини та східної Брацлавщини. Тут було багато спустошених земель, куди тільки-но поверталися люди. Тому в цих районах існували так звані «слободи» — населені пункти, жителі яких на 10-25 років звільнялися від виконання повинностей. Навіть залежні селяни тут не відробляли панщини, власники обмежувалися чиншем і натуральними податками. Проте з часом магнати стали організовувати фільваркові господарства, що спричинило зростання соціального гніту й на цих землях.

Дуже тяжким було становище міського населення. У XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право, король і магнати втручалися в життя городян, поступово ліквідовуючи міське самоврядування. На середину XVIII ст. право на самоврядування мали тільки Львів і Кам'янець-Подільський.

Посилилися утиски православних священиків, а православні вірні жорстоко переслідувалися. На землях Речі Посполитої влаштовувалися погроми протестантів і православних, постійно відбувалися процеси проти «єретиків». Звинувачених у єресі нещадно катували, виривали язика, здирали шкіру, четвертували, спалювали на вогнищі.

Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію, країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля.