Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

§7. Велике переселення народів. Його вплив на формування слов’янського етносу

Готи

У середині II - на початку НІ ст. на історичну арену виходять готи — германські племена, які після об'єднання з гепідами, вандалами й тайфалами (балтськими племенами), з'являються на теренах сучасної України. Готські завойовники дійшли до кордонів Римської імперії, проливаючи кров і спустошуючи все на своєму шляху.

Готи поділялися на дві групи: вестготів (на захід від Дністра) та остготів (нижня течія Дніпра). На початку IV ст. остготи створили об'єднання племен — державу на чолі з королем Германаріхом.

Згодом, під тиском могутніх войовничих кочівників зі сходу — гунів, вестготи й частина остготів перейшли на правий берег Дунаю (з дозволу римлян). Решта остготів залишилася під гунами й навіть зберегла свого короля.

Готи напали на антів (які в той час також визнавали владу гунів) і стратили їхнього царя Божа, його синів і 70 прибічників.

Гуни

Походження. У III ст. до н. є. в монгольських степах виникло велике об'єднання племен — хунну, яке під ударами китайців змушене було перекочувати на захід.

У кінці II ст. н. є. частина кочівників, поєднавшись у межиріччі Волги й Уралу з місцевими племенами угрів, вирушила на захід.

Початок великого переселення народів. У III ст. гуни підійшли до Північного Причорномор'я і, скориставшись тим, що основні гарнізони римських військ були кинуті на захист кордонів Римської імперії від готів, зруйнували майже всі античні міста-держави. Вистояли тільки Пантикапей і Херсонес.

У IV ст. гуни продовжили свій руйнівний похід до Східної Європи. Вони розбили готів, підкорили антів і ще довго панували на величезній території від Верхнього Дунаю до Азовського моря, здійснюючи постійні набіги на країни Західної Європи.

Після смерті правителя Аттили в 453 році гунська держава занепала.

Анти

Анти (слов'янські племена), незважаючи на навалу гунів, зуміли відстояти свою незалежність. УIV-VI ст. виник могутній союз антських племен, який історики називають Антським царством. На чолі антів стояли царі (рекси). Анти мали сильне й велике військо, здійснювали походи за Дунай на Візантію.

Держава антів, як політичне об'єднання, припинила своє існування 602 року після кривавої війни з аварами, у якій анти були союзниками візантійців. Попри те, що в писемних джерелах назва «анти» більше не згадується, слов'янські племена, звісно, не припинили свого існування. На сторінках руських літописів натомість з'являється інформація про боротьбу з аварами слов'янських племен дулібів.

Авари

Авари (у давньоруських джерелах — обри) — войовничі тюркомовні племена, які перекочували з Центральної Азії спершу на територію Північного Причорномор'я, а потім і до середньої течії Дунаю, утворивши там у VI ст. Аварський каганат.

Звідти ці кочівники здійснювали свої грабіжницькі набіги на візантійців, слов'ян та франків, не маючи ніякої власної економічної бази, окрім військової сили і зовсім незначного скотарства. Саме це й зумовило внутрішню слабкість і недовговічність держави аварів.

Джерела

Йордан про походження та дії гетів Через те, що, дотримуючись сказаного старшими письменниками, я, наскільки зумів, розвинув (ті події), коли обидва племені, остроготи й везеготи, становили ще одне ціле, а також вірогідно простежив (історію) везеготів, які вже відокремилися від остроготів, доведеться нам знову повернутися до стародавніх їхніх скіфських поселень і подати так само послідовно генеалогію та діяння остроготів. Про них відомо, що після смерті їхнього короля Германаріха вони, відокремлені від везеготів і підкорені владі гунів, залишилися в тій самій країні, причому Амал Вінітарій утримав усі знаки свого панування.

Наслідуючи доблесть свого діда Вультульфа, він, хоч і був нижчий від Германаріха за щастям і удачею, з гіркотою переживав підкорення гунам. Потроху звільняючись з-під їхньої влади й намагаючись виявити свою силу, він скерував військо на землі антів і, коли прийшов туди, у першому бою був переможений, але згодом став діяти рішучіше й розіп'яв їхнього короля Божа із синами його та сімдесятьма старійшинами для того, щоб залякати, щоб трупи розіп'ятих подвоїли страх підкорених. Проте так вільно панував він ледве впродовж одного року: (такого стану) не стерпів Баламбер, король гунів; він прикликав до себе Геземунда, сина великого Гуннімунда, який, пам'ятаючи про свою присягу й вірність, підкорився гунам зі значною частиною готів і відновив з ним союз, повів військо на Вінітарія. Довго вони билися; у першій і другій битвах переміг Вінітарій. Навряд чи хтось зможе згадати бойовище таке, як це, що влаштував Вінітарій у війську гунів! Однак у третій битві, коли обидва (супротивники) наблизилися один до одного, Баламбер, підкравшись до річки Ерак, пустив стрілу та, поранивши Вінітарія в голову, убив його; потім він узяв собі за дружину його небогу Вадамерку й відтоді володарював у мирі над усім підкореним племенем готів, але так, що готським плем'ям завжди керував його власний царьок, хоч і (відповідно до) рішення гунів.