НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

§76. Чортомлицька (Стара) Січ

Центром Запоріжжя була Чортомлицька Січ, розташована на о. Чортомлик (Базавлук) при впаданні в Дніпро його притоки Чортомлик. Заснована як фортеця 1652 року, а її перший детальний опис датований 1672 роком. Згідно з цим описом Чортомлицька Січ була оточена глибоким ровом, 13-метровим валом та оснащена баштами. У центрі укріпленої фортеці лежав великий майдан та стояли будинки старшини. На Січі постійно перебувало від 6 до 12 тис. козаків.

Характер внутрішніх відносин не змінився. Керівним органом козацтва Чортомлицької Січі була загальна військова рада; як і раніше, відбувалися вибори козацького керівництва. За старою традицією січове товариство поділялося на курені та паланки.

Згідно зі своїм політичним статусом Чортомлицька Січ мала підпорядковуватися гетьману Лівого берега. Та кошові намагалися уникати цих стосунків, підтримуючи прямі контакти з московським урядом. На запорізьких землях розташувалися російські війська, якими командували царські воєводи.

У вільний від походів час козаки вели інтенсивне господарське життя, що ґрунтувалося на рибальстві, мисливстві, бджільництві, скотарстві й хліборобстві. Досить значного поширення на Січі досягли й військові ремесла: виготовлення пороху, зброї, а також традиційне для козацтва добування солі. Запоріжжя підтримувало тісні економічні зв'язки з Лівобережною та Правобережною Україною, Слобожанщиною та Росією. Із Січі вивозили на продаж коней, худобу, рибу, віск, мед, хутра тощо, а завозили сюди хліб, сукна, зброю, боєприпаси.

За кілька століть на Січі посилилося соціальне розшарування серед козацтва:

• козацька старшина зосередила у своїх руках великі земельні володіння й багатства;

• козацькі «низи» були в повній залежності від запорізької «верхівки»;

• козаки, що походили з колишніх селян-утікачів, змушені були працювати в маєтностях своїх керівників.

Усе наведене вище призводило до соціального протистояння. Проте на Січі не було кріпосницьких порядків, тому сюди тікали всі знедолені з різних кінців України. Січ залишалася могутнім бастіоном української державності.

Найвідомішими кошовими отаманами Чортомлицької Січі, які переобиралися кілька разів, були Іван Сірко та Кость Гордієнко.

Кошовий отаман Іван Сірко

У часи Руїни над українцями постійно нависала реальна загроза поневолення султанською Туреччиною та її васалом — Кримським ханством. Ординці робили набіги на Україну, палили міста, захоплювали людей у полон. Саме завдяки героїчній боротьбі проти турецько-татарських завойовників здобув широке визнання серед козацтва Іван Сірко. За хоробрість і козацьку вдачу татари прозвали І. Сірка «урус-шайтаном» (руським чортом).

Згідно з тогочасними джерелами І. Сірко взагалі не мав освіти, був неписьменним. Не було в нього й широкого політичного світогляду, він перекидався від партії до партії й не раз своїми необдуманими вчинками шкодив найкращим задумам гетьманів. І. Сірко визнавав єдину політику — політику завзятої боротьби з турками.

У цей час на Україну почала наступ 33-тис. турецька армія. Зважаючи на складну ситуацію та постійні прохання гетьмана І. Самойловича, рядових козаків і польського короля, російський цар звільнив І. Сірка, і той знову прибув на Запоріжжя. 1673 року козацьке військо під його керівництвом вирушило в новий похід, під час якого в жорстоких боях завдало поразки туркам і татарам, спаливши ворожі міста й фортеці, захопивши полонених і трофеї.

Походи запорожців сильно роздратували турецького султана Мухаммеда IV. Він навіть надіслав грізного листа на Запоріжжя, вимагаючи від козаків перейти під турецький протекторат, про що, мабуть, неодноразово жалкував, бо у відповідь на турецький ультиматум козаки склали листа, у якому в'їдливо висміяли могутнього султана. Існує припущення, що саме написання цього листа стало сюжетною основою відомої картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

1674 року 15-тис. відбірне турецьке військо — яничари — та 40 тис. ординців, скориставшись різдвяними святами на Запоріжжі, віроломно увірвалися на Січ. Спочатку козаки зайняли кругову оборону й відстрілювалися від нападників, а потім за сигналом І. Сірка вступили з ворогом у рукопашний бій, у якому й знищили завойовників. З великої турецької армії залишилося ледве 1,5 тис. осіб. При цьому Іван Сірко відмовився пустити на Січ російські залоги та війська гетьмана І. Самойловича.

Не даючи ворогові оговтатися, улітку 1675 року І. Сірко очолив похід 20-тис. війська запорожців на Крим, під час якого зруйнував столицю ханства м. Гевлев (Євпаторію) та знищив чимало татарських селищ. Козацьке військо звільнило від татарського полону тисячі полонених українців, росіян і поляків. Це був один із найвидатніших походів запорізького кошового.

У 1675-1677 pp., під час Чигиринських походів турецько-татарського війська в Україну, І. Сірко завдав важких ударів по ворогові, заважаючи йому встановити контроль над Лівобережжям і Слобожанщиною. 1679 року він здійснив ще один успішний похід проти турків і татар. Це був останній похід старого кошового. 1 серпня 1680 року І. Сірко помер і був похований з усіма козацькими почестями.

Серед народу ще довгі роки ходили перекази, що козаки не поховали свого гетьмана, а возили його тіло з собою, й у вирішальний момент бою воно приносило їм удачу. Сотні років по всій Україні кобзарі оспівували подвиги Івана Сірка, називаючи його великим полководцем і народним вождем.

Іван Сірко (між 1605 і 1610-1680)

Народився на початку XVII ст. на слободі Мерефі на Харківщині (за іншими даними — на Поділлі). Уперше письмові джерела згадують про діяльність цієї видатної особи в 1653 році. Протягом Національно-визвольної війни брав активну участь у боях, а після смерті Б. Хмельницького, у 1658— 1660 pp., очолював Вінницький полк. Перебуваючи на посаді вінницького полковника, 1659 року активно виступив проти політики гетьмана І. Виговського: організував військовий похід на Акерман, у результаті якого українсько-польсько-татарська коаліція, спрямована проти Московського царства, розпалася, що не дало можливості гетьману І. Виговському скористатися наслідками перемоги під Конотопом для зміцнення державності України. Спочатку підтримував політику Ю. Хмельницького, але після підписання 1660 року Слободищенського трактату виступив проти гетьмана. У 1660—1661 pp. брав участь у походах запорізьких козаків на Крим, а 1663 року І. Сірка обрали кошовим отаманом, і до 1670 року він обирався на цю посаду вісім разів.

У січні 1664 року спільно з московськими військами вів воєнні дії проти правобережного гетьмана П. Тетері та польських військ під командуванням С. Чарнецького. У другій половині 1660-х pp. брав участь у боротьбі проти претендента на гетьманську булаву П. Суховія, виступав проти умов Андрусівського перемир'я. Деякий час підтримував гетьмана П. Дорошенка, але після укладення воєнно-політичного союзного договору Гетьманщини з Туреччиною виступив проти нього. 1668 року був полковником Зміївського полку на Слобожанщині.

Авторитет цієї людини лякав московський уряд. До російської столиці доходили чутки, що кошовий підбурює козаків до виступу проти Росії, а також про його зв'язки з керівником селянської війни в Московській державі С Разіним. Крім того, І. Сірко активно виступив проти обрання гетьманом Лівобережної України І. Самойловича. Тому 1672 року полтавський полковник Ф. Жученко заарештував І. Сірка й передав його царському урядові. Незабаром колишнього кошового відправили до Сибіру, у Тобольськ. (За «Довідником з історії України»)

Довідка.

Яничари — турецька регулярна піхота, створена в другій половині XIV ст. султаном Мурадом І. Спочатку комплектувалися з військовополонених, пізніше — шляхом насильницького набору хлопчиків з християнського населення Османської імперії. Хлопчиків насильно навертали в іслам, виховували в дусі мусульманського фанатизму й суворої дисципліни, відданості султанові. З часом, навчивши військовій справі, з них формували спеціальний корпус. Чисельність корпусу в різні часи сягала до 40 тис. осіб. Брали участь у завойовницьких походах Османської імперії. Корпус ліквідовано в XIX ст. після заколоту яничарів, спрямованого проти реформ султана Махмуда II.

Джерела

Зі спогадів Івана Сірка Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив на Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалюся, а правду кажу, що всі мої заходи й змагання були спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам-бусурманам.