Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Ліквідація автономії України

§71. Кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ»

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до складеного документа зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні.

Кодекс мав чітку структуру: він складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1 716 пунктів. До нього були додані «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. У кодексі містилися пояснення цитат, наведених у тексті, алфавітний реєстр — покажчик, а також заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою та внутрішньою структурою ця пам'ятка права відрізнялася від усіх інших джерел, якими користувалася комісія та які діяли тоді на теренах Російської імперії. Обробка різних за походженням, змістом, мовою й характером збірників, тлумачення й формулювання основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їхню ерудицію та загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 року, знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. Проте з плином часу все сильніше виявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі.

У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей:

• з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину;

• розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару;

• був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо);

• було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань:

• смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види;

• калічницькі й болісні кари;

• церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув'язнення в так звану куну й ув'язнення в монастир;

• тюремне ув’язнення;

• позбавлення честі (шельмування);

• вигнання;

• усунення з посади;

• майнові покарання (конфіскація та викуп);

• примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини);

• догана.

Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно.

Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий.

Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними.

В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами...», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних, і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу.

Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази, якими були:

• власне визнання;

• письмові докази;

• показання свідків;

• присяга;

• тортури й мучення.

Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші за 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами й могли бути оскарженими в порядку апеляції до вищого суду (за винятком справ про безспірні зобов'язання й вироків, винесених на підставі власного визнання).

Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

Довідка.

Куна — прикутий до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці залізний обруч, який охоплював шию засудженого або його

праву руку. Зазвичай у такий спосіб карали жінок за порушення правил пристойності.

Персоналії

Олексій Розумовський (Розум) (1709-1771)

Народився в с Лемеші в сім'ї реєстрового козака Григорія Розума. З 1731 року співав у придворній капелі в Петербурзі, де невдовзі став фаворитом цесарівни Єлизавети. У 1741 році брав активну участь у двірському заколоті, унаслідок якого престол зайняла Єлизавета Петрівна. Згодом отримав чин камергера, потім — генерала-поручника, а з 1756 року став генералом-фельдмаршалом. Був нагороджений орденом Андрія Первозванного й отримав великі маєтності в Росії та Україні. У 1742 році таємно обвінчався з царицею Єлизаветою Петрівною, а в 1744 році сприяв організації її поїздки в Україну, під час якої козацька старшина переконала царицю відновити гетьманство.

За активної участі О. Розумовського в 1745 році була відновлена київська митрополія, а 1747 року проголошена царська грамота про обрання гетьманом брата Олексія — Кирила Розумовського. Після смерті Єлизавети Петрівни вийшов у відставку, жив в Анічковому палаці в Петербурзі. Зберігаючи певний вплив при дворі, допомагав відстоювати права українського козацтва. Помер 1771 року в Петербурзі.

(За «Довідником з історії України»)