Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Україна в роки Північної війни 1700—1721 pp.

§66. Гетьман Іван Скоропадський

Решетилівські статті

17 липня 1709 року, незабаром після Полтавської битви, гетьман Іван Скоропадський надіслав на затвердження Петрові І «Просительні статті» — підготований ним новий проект міждержавної угоди, яка мала регулювати відносини Гетьманщини з Російською імперією. Новий гетьман просив царя підтвердити права й вільності України, які були задекларовані царським указом від 1 листопада 1708 року. Подані цареві договірні умови складалися з 14 статей, зокрема вони містили пункти:

• підпорядкувати українське військо під час походів козацькому командуванню;

• повернути українській армії артилерію, захоплену московськими військами в Батурині;

• заборонити московським воєводам утручатися у внутрішні справи Гетьманщини;

• звільнити українське населення від військових постоїв московської армії тощо.

У відповідь на звернення гетьмана 11 серпня 1709 року був виданий царський «Рішительний указ», який, формально підтверджуючи попередні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був спрямований на поступову ліквідацію її політичної автономії. Відповідь Петра І зводилася до того, що «український народ з ласки царя має стільки вільностей, як жоден народ у світі».

Від назви містечка, де стояв козацький табір під час підписання договору, угода між гетьманом І. Скоропадським та царем Петром І отримала назву Решетилівські статті. Згідно з цим документом:

• гетьманський уряд здійснював в Україні судову та адміністративну владу;

• московським урядовцям, крім президентів колегій, заборонено втручатися в справи адміністративного управління;

• козацьке військо до кінця 1709 року звільнялося від участі у військових походах;

• президентам різних колегій надавалося право втручатися в справи української адміністрації;

• українська армія під час військових походів підпорядковувалася московському командуванню;

• козацькому військові відмовлено в поверненні артилерії;

• при гетьмані запроваджувалася посада міністра-резидента, який мав спостерігати за діяльністю гетьмана та його уряду;

• значно збільшувалася кількість московських залог у містах Лівобережної України;

• установлювався контроль за збиранням податків і витратами на утримання гетьманської адміністрації та козацького війська;

• прийняття іноземних послів (особливо дипломатів з Туреччини, Криму, Польщі та Швеції) мало відбуватися лише в присутності царського представника (За «Довідником з історії України»).

З перших днів свого обрання на посаду гетьмана І. Скоропадський не викликав довіри Петра І. Тому 1709 року до нього був приставлений міністр-резидент А. Ізмайлов, якому дали завдання стежити за І. Скоропадським і викривати зраду.

Від царя Петра І А. Ізмайлов отримав інструкцію, що складалася з 10 пунктів, які регламентували його діяльність в Україні. У ній ішлося про те, що міністр-резидент має стежити:

• щоб запорожці не селилися поблизу кордонів Гетьманщини;

• щоб іноземних послів гетьман приймав у присутності міністра-резидента;

• щоб усю привезену кореспонденцію негайно пересилали до Москви;

• щоб гетьман не замінював генеральної та полкової старшини й не позбавляв чи не надавав маєтностей старшині без узгодження з московським урядом;

• щоб гетьманський уряд повідомляв про всі свої прибутки.

У таємній частині інструкції А. Ізмайлову доручалося стежити, щоб гетьман і старшина не вступали в переговори з турками, татарами, шведами, поляками і «зрадником» І. Мазепою, а також дізнатися про розмір військового скарбу й прибутків, які надходили до української скарбниці за гетьмана І. Мазепи. А. Ізмайлов мав вивідувати настрої серед старшини й козаків, утримувати при гетьманові два російські полки, які були б під безпосереднім командуванням царського міністра-резидента. Незабаром А. Ізмайлова змінив на посту міністра-резидента Ф. Протасьєв.

Іван Скоропадський (1646-1722)

Представник козацько-старшинського роду Скоропадських. Народився в Умані, у цьому ж місті здобув добру освіту. У 1674 році після зруйнування міста турками майбутній гетьман переселився на Лівобережжя. Спочатку, у 1675—1676 pp., був військовим канцеляристом в І. Самойловича, виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана в його зносинах із царським урядом. У 1681 — 1694 pp. обіймав посаду чернігівського полкового писаря, брав участь у Кримських походах, з 1698 року був генеральним бунчужним, аз 1701 року — генеральним осавулом. З 1706 року майже два роки обіймав посаду полковника Стародубського полку. Був палким прихильником І. Мазепи, але через деякі обставини не перейшов разом з гетьманом на бік шведів. У листопаді 1708 року на Генеральній військовій раді в Глухові, за рекомендацією царя Петра І, його обрали гетьманом.

Помер у липні 1722 року й був похований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.

(За «Довідником з історії України»)

Посилення колоніальної політики Російської імперії щодо України

В універсалах до українського народу цар обіцяв йому всякі милості та свободи. Наказуючи провести вибори нового гетьмана, Петро І задобрював козацьку старшину, надсилав їй гроші та подарунки. Реальні ж плани самодержця вдало схарактеризував міністр Д. Голіцин: «Задля нашої безпеки в Україні треба, насамперед, посіяти незгоду між полковниками та гетьманами. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як І. Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо, якщо двоє прийдуть з брехливим доносом, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман із старшиною будуть боятись... Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом, якщо між полковниками й гетьманом не буде згоди, то всі справи їхні будуть нам відкриті».

Після розгрому Батурина та знищення Запорізької Січі Петро І ужив заходів щодо обмеження державних прав України, зросійщення її культурно-духовного життя та підриву економіки Гетьманщини. За власним висловом самодержця, він «вирішив прибрати Україну до рук», оскільки розумів, яку небезпеку для нової імперії становила волелюбність українського народу.

Резиденція гетьмана переводилася до Глухова, бо це місто лежало ближче до російського кордону. Українцям знову дозволялося заселяти Батурин та інші міста, зруйновані царськими військами за «зраду» І. Мазепи. У столиці Гетьманщини постійно перебували два російські полки, що підпорядковувалися тільки міністру-резиденту. Для надійного забезпечення своєї влади московський уряд розмістив на території Гетьманщини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення.

Заборонивши гетьманові самостійно призначати генеральну й полкову старшину, Петро І почав це робити власноруч. Замість українців на чолі полків і сотень ставали росіяни й німці, які мало зважали на гетьмана, підкоряючись центральним властям. Новопризначені царські ставленики та фаворити (Меншиков, Толстой, Головін, Шереметев та ін.) одержували за службу маєтності та землі Лівобережної України, які конфісковувалися в їхніх власників, зокрема в емігрантів, що повернулися, повіривши в обіцяну царем амністію. Замість амністії на прибічників І. Мазепи чекав наказ заслати їх до Сибіру. Нові, російські, землевласники завозили з Росії своїх кріпаків і насаджували в Україні кріпацтво.

У Гетьманщині проводилися численні мобілізації козаків для участі в бойових діях під час Північної війни 1700-1721 pp. та для важких робіт на будівництві укріплень, каналів (Ладога, Волга — Дон) і нової столиці Московської держави — Санкт-Петербурга. Тисячі козаків поверталися в Україну каліками й жебраками, не діставши ніякої платні за службу, а важкі земляні роботи обернулися для України справжньою трагедією. Наприклад, 12 000 осіб відіслали копати Ладозький канал біля Петербурга.

Ця робота тривала 5 років, і щороку туди переводилося по 20-30 тис. козаків. Від хвороб, голоду й холоду тут загинуло більше половини козацтва.

1714 року зазнала тяжкого удару й економіка України: царський указ заборонив вивозити з Гетьманщини будь-які товари, а отже, гальмувався розвиток торгівлі, українських промислів тощо.

Наступним кроком царського уряду стала низка дискримінаційних заходів щодо української культури та церкви. 1720 року указом Петра І заборонялося друкувати книжки українською мовою. Московська цензура наклала 1 тис. крб. штрафу на друкарню Києво-Печерської лаври за те, що книжка, видрукувана там, «не в усьому до великоросійських подібна». Чернігівську ж друкарню взагалі вивезли до Москви, конфіскувавши все її майно.

У результаті цього гетьман дедалі більше втрачав авторитет. Значна частина української старшини, щоб зробити кар'єру та здобути нові посади, безпосередньо налагоджувала контакти з найближчим оточенням Петра І.