Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

§3. Кочові народи на теренах України в давнину

Рабовласницьке суспільство (І тис. до н. є. — початок І тис. н. є.)

Із занепадом катакомбної культури в степах та на території Північного Причорномор'я закінчується доба родового ладу. Лише на цій території (у межах сучасної України) розвивається рабовласницьке суспільство.

Кіммерійці

Ареал розселення. У І тис. до н. є. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них згадується в поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї», у творах Геродота, в ассирійських джерелах.

Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Існують думки, що:

• кіммерійці були корінним населенням України;

• кіммерійці прийшли на територію сучасної України з Кавказу;

• прабатьківщиною кіммерійців було Нижнє Поволжя;

• кіммерійці належать до фракійського етносу.

Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами.

Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.

Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н. є. важкого удару їй завдали скіфи.

Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Гомер згадує цей народ як «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.

Серед домашніх промислів високого розвитку досягли кераміка та лиття бронзи, з якої кіммерійці виготовляли знаряддя праці та зброю (хоч під час археологічних досліджень знайдено й залізні знаряддя праці).

Релігія та мистецтво. Багатих родичів кіммерійці ховали в глибоких ямах, а зверху насипали кургани. На голови покійників клали бронзові вінки. Своєрідним видом кіммерійського мистецтва є кам'яні стели, на яких зображені кам'яні фігури без голови з широким поясом, кинджалом, сагайдаком і точильним бруском.

Легенда

Коли біля кордонів з'явилися скіфи, кіммерійці зібралися на велику раду. Одна їх частина наполягала на відсічі ворогові, інша вирішила переселитися на нові землі. Після закінчення ради ті, хто не хотів скоритися, схрестили мечі й полягли всі до одного. По закінченні битви переможці з великими почестями поховали загиблих воїнів над р. Дністром і покинули свій край.

Таври

Ареал розселення. У гірських та передгірних районах Криму в І тис. до н. є. проживали племена таврів (назва походить від грецького tavros — бик). Учені вважають, що саме від них виникли назви Кримського півострова — Таврида, Таврика, Таврія.

У II ст. до н. є. Таврику підкорив понтійський цар Мітридат VI Євпатор, а в другій половині І ст. до н. є. її захопили римські легіони.

Суспільний лад. З другої половини І тис. до н. е. в таврів з'явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. У ІХ-І ст. до н. є. існувала рабовласницька держава таврів — Таврика. Таврійські царі час від часу вели війни з греками, які намагалися захопити їхні землі, вони також воювали зі скіфами та сарматами.

Господарське життя і побут. У гірських місцевостях таври займалися тваринництвом, а в долинах — хліборобством. У їхньому житті великого значення набуло рибальство. Знали вони й різноманітні ремесла: обробку каменя та металів, гончарство, ткацтво.

Скіфи

Ареал розселення. З VII ст. до н. є. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів, що, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе сколотами. Про ранній етап їхньої історії збереглися відомості в малоазійських джерелах, де скіфи виступають під назвою «ішкуза».

Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів. Суспільний лад. На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. Вони вважали всіх інших скіфів та підлеглі їм нескіфські племена своїми рабами. У VII-VI ст. до н. є. царські скіфи поділялися на три племінні союзи, кожен з яких очолював цар, тому можна сказати, що на чолі Скіфії в цей час стояли три царі. УIV ст. до н. є. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Влада царя обожнювалася.

Скіфська держава мала дві столиці. Спочатку головним містом Скіфії було Кам'янське городище, що на Дніпрі, а згодом стало місто Неаполь. Скіфська держава поділялася на округи (номи), на чолі яких стояли вожді, призначені царем.

Основою скіфського суспільства була невелика сім'я, яка володіла худобою та домашнім майном.

Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженство, причому старша жінка посідала привілейоване становище. До нас дійшли відомості, що скіфські жінки користувалися рум'янами й білилами.

Довгий час у суспільному житті скіфів велику роль відігравала рада скіфів (народні збори). Проте з розвитком рабовласницьких відносин її роль зменшується.

У III ст. до н. є. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.

Господарське життя і побут. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами в пошуках нових пасовищ. Сім'я скіфа пересувалася в чотири-, шестиколісних кибитках, укритих шатрами, які захищали її від дощу, снігу, вітру. Поруч їхав озброєний скіф. У разі нападу ворогів кибитки швидко ставили в коло, створюючи своєрідний укріплений табір.

У Подніпров'ї жили скіфи-хлібороби. Вони сіяли пшеницю, жито, ячмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та тяглову силу волів. Деякі вчені гадають, що скіфи знали садівництво. Скіфи були вправними ремісниками. Про це свідчить чимало предметів з бронзи, заліза, золота й срібла, знайдених під час розкопок скіфських курганів.

Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Озброєння скіфів складалося з коротких та довгих мечів, списів, дротиків, бойових сокир, луків тощо. Ніхто не міг зрівнятися зі скіфами у вправності користуватися луком. Тіло й голову скіфського воїна захищали металеві та шкіряні панцирі. Основну бойову силу скіфів становила важкоозброєна царська кіннота. Давньогрецький лікар Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата вправно їздили на коні, стріляли з лука, кидали дротики й верхи билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Під час битви скіф нерідко випивав кров убитого ворога, а його голову приносив і клав перед царем. За це він одержував частину здобичі. Скіфські воїни були мужні й кмітливі в бою. Наприклад, під час війни з перським царем Дарієм вони застосовували тактику виманювання та знесилення ворога.

До військових здобутків скіфів можна віднести й перемогу над грецьким військом під командуванням давньогрецького полководця Олександра Македонського 331 року до н. є.

Релігія та мистецтво. Археологи ретельно досліджують перебування скіфів на теренах України. На землях нашої держави залишилося чимало скіфських поховань — курганів. Найвідомішими знахідками із життя скіфів стали золота ваза із зображенням побутових сюжетів (з кургану Куль-Оба), золота пектораль — нагрудна прикраса (з кургану Товста Могила) та золотий гребінь із зображенням батальної сцени (з кургану Солоха).

Геродот (484 до н. є. — бл. 426 до н. є.)

Давньогрецький історик. Автор праці, що умовно названа «Історією». В елліністичний час александрійські вчені поділили «Історію» Геродота на дев'ять книг (за числом грецьких муз). Четверта книга є джерелом з історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я.

Легенда

Коли перське військо було повністю знекровлене, скіфи надіслали Дарієві послання — мишу, жабу, горобця та п'ять стріл. Завойовник думав, що скіфи складають зброю, адже по-своєму прочитав послання: «Ми, скіфи, здаємося тобі, Дарію, усіма своїми землями (миша живе в землі), водами (жаба — у воді), повітрям (горобець), і всім містом (стріли)».

Але скіфи насправді мали на увазі зовсім інше: «Якщо ви, перси, не зариєтеся в землю, як миші, або не пострибаєте у воду, як жаби, або не злетите в повітря, як горобці, то будете побиті нашими стрілами». Зазнавши великих утрат, Дарій покинув країну скіфів.

Сармати

Ареал розселення. У III ст. до н. є. — III ст. н. є. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іракомовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Однак не всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне плем'я змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними — роксолани й т. д. У II ст. н. є. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, що сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, гунам удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Господарське життя і побут. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Також вони полювали в степах на диких звірів. На початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя й стала хліборобами.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Вони спонукали до створення великих племінних союзів. Зазвичай сарматські воїни були вдягнені в шкіряні або металеві шоломи, панцирі, озброєні щитами, луками, списами та мечами. їхнє військо складалося з важкоозброєної піхоти та кінноти, яка відігравала вирішальну роль у воєнних діях сарматів.

Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли й торгівля.

Релігія та мистецтво. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи. Панівними були культи вогню і сонця, а також культ великої богині-матері — Астарти, яка вважалася покровителькою коней. Меч у сарматів уособлював бога війни (не даремно їхня давня назва «савромати» в перекладі з іранської означає «оперезаний мечем»). Пізніше сармати стали поклонятися ще й божествам, які уособлювали річки та озера.

Існувала віра в чарівну силу каміння, з якого виготовляли амулети, особливою магічною силою наділялося дзеркало. Сармати вірили в очисну силу вогню.

Під час археологічних досліджень найбільше пам'яток сарматської культури вчені виявили в кургані Соколова Могила, що на території сучасної Миколаївщини.