СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (VIII—XVI ст.)

Українські землі під владою іноземних держав у XIV-XVI ст.

§29.Українські землі під владою Польщі

Тепер усім правили поляки, а українці ні в чому не мали голосу.

М. Грушевський

Закріпачення селян

Після Люблінської унії польські магнатські роди Калиновських, Замойських та ін. зайняли величезні простори української землі. Власником великих земельних володінь стала католицька церква. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сиділа на українській землі, жила працею українського селянина: «... Звикла в той же час ігнорувати все туземне..., дивиться на український народ, як на голотів польського народження, на його мову, традиції, право — як на щось незмірно нижче у зрівнянні з польським». Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацьку залежність.

У Європі в XV-XVI ст. кріпосницький лад переживав глибоку кризу, але в Речі Посполитій з цього часу розпочався процес, що отримав назву Другого закріпачення селян.

Після Люблінської унії на теренах України діяло польське феодальне право та Литовські статути. Головними законами, що урізали права селян та збільшували їхні обов'язки, були «Судебник» (1468 року), «Устави на волоки» (1557 року), постанова сейму Речі Посполитої про закріпачення селян (1573 року) та Литовські статути 1588 року.

Довідка.

Єпархія (грецьке eparchia — володарювання, область) — церковний округ; основна церковно-адміністративна одиниця в православній та греко-католицькій церквах на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом).

Литовські статути

Литовські статути — це правовий кодекс Великого князівства Литовського, який увібрав у себе основні положення державного, цивільного, кримінального й процесуального права Джерелами Литовських статутів були:

• звичаєве право Литви, Білорусі, України, Польщі;

• «Руська правда»;

• судові постанови;

• поточне законодавство;

• німецьке, польське, римське право.

Протягом XVI ст. здійснено три видання цих законів: 1529 року («Старий статут»), 1566 року («Волинський») та 1588 року («Новий»). Найдосконалішим серед них був кодекс від 1588 року. Він діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840 року, юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька й частина Хмельницької обл.) та Придніпров'ї. Цей статут був написаний старобілоруською мовою, а 1614 року його переклали й видали польською, згодом — французькою, латинською та іншими мовами. Норми Литовських статутів були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), вони закріплювали станові привілеї землевласників та визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Литовські статути 1529 та 1566 pp. зберігали непорушними етнічні відмінності підвладних народів (на момент написання Литовських статутів 1529 року під владою Великого князівства Литовського опинилися землі

Білорусі, України та частково Московської держави): руська мова (староукраїнська й старобілоруська книжні мови) уважалася в Литві державною, православна церква посідала панівне становище в духовному житті населення. Проте вже в цих державних актах юридично закріплювалося право литовських великих князів та польських королів розпоряджатися землями в інтересах шляхти, жалувати їм грамоти на володіння землями.

Литовські статути 1529 та 1566 pp. узаконювали привілейоване становище шляхтичів та магнатів: пани отримували юридичне право на отримання шляхетських звань, державних посад і звільнялися від повинностей і сплати податків. Ці закони поклали початок закріпаченню селян. Так, наприклад, за Литовським статутом 1529 року мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за «мужика тяглого».

Після підписання третього Литовського статуту 1588 року та постанови сейму Речі Посполитої 1573 року селянство стало остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала. За цими двома законами:

• польські пани стали власниками всіх земель Речі Посполитої;

• за панськими маєтками закріплювалися селяни;

• селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу пана;

• пани розшукували втікачів і карали їх;

• власники мали право карати всіх непокірних селян;

• кріпаки мусили відробляти необмежену панщину в маєтках феодалів;

• за панами остаточно закріплене право вотчинного (панського) суду над селянами;

• селяни більше не мали права самостійно виступати в судах. Крім згаданого вище, третій статут

оформив ще деякі зміни в правовій сфері суспільства:

• був створений єдиний стан селян-кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян;

• договори, як правило, укладалися в письмовій формі, а інколи навіть вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків під час укладення. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнової оренди;

• для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава;

• право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого;

• за навмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за навмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася так звана головщина та інші видатки, пов'язані із заподіянням матеріальної шкоди;

• при необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого головщину;

• суд повинен був ураховувати вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 року — які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 року — які не досягли 16 років);

• кримінальне законодавство визнавало просту і складну співучасть. Статут установив, що при простій співучасті всі винні мають каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, посібників і підбурювачів;

• за приховування й недонесення щодо деяких злочинів також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню;

• значне місце посідали злочини проти особи й майнових прав. Основним покаранням за них був штраф на користь потерпілого й великого князя;

• суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення;

• водночас злочин, учинений шляхтичем, карався легше, ніж такі самі протизаконні дії простої людини. Зокрема у випадку заподіяння ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, учинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі;

• покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців (За «Довідником з історії України»).

Довідка.

Литовська метрика — архів державної канцелярії Великого князівства Литовського, що складався з книг, у яких були зафіксовані документи XIV—XVIII ст. Тут зберігався текст Люблінської унії 1569 p., підтвердження магдебурзького права Києву, Львову. Бібліотека нараховувала понад 550 томів.

Джерела

Литовський статут 1588 р. про феодальне землеволодіння Хочемо й постановляємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі й бояри і вся шляхта, які маєтки свої батьківські, куплені і яким-небудь звичаєм нажиті за прабатьків наших славної пам'яті їх милостей королів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого (володіння) держали і володіли, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи держати й володіти, і їм самим, і потомкам, тобто їх родові; хоч би і листів, тобто грамот і кріпосних документів ніяких не було, як вище в цій же статті у другій главі, про це досить описано.

Джерела

Спогади французького інженера Гійома де Боплана про становище селян на початку XVII ст. Селяни там надзвичайно бідні; вони мусять працювати по три дні на тиждень із своїми кіньми на користь панові й давати йому, відповідно до належної їм землі, багато мірок збіжжя, багато каплунів, курей, гусей і курчат на Великдень, Трійцю і Різдво; крім того, возити дрова їхнім панам і відбувати тисячу інших повинностей... Поміщики їх мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а навіть над їхнім життям.

«Устави на волоки» 1557 року

Кріпосне господарство залишалося натуральним, але розвивалися товар-но-грошові відносини, що підривали його замкнутість, і поступово на зміну натуральному господарству селян, що своєю працею утримували маєток, прийшло товарне господарство поміщиків — фільварок. Проте такі господарства не могли існувати без примусової праці залежних селян — панщини. Крім хліборобства й скотарства, що становили основні заняття українських та литовських селян, у фільварках розвивалися й промисли, у тому числі бджільництво, млинарство, пивоваріння та винокуріння. Торгівля продуктами цих промислів також давала значний прибуток землевласникам. Таке фільваркове господарство вело до обезземелення селян, поширення панщини та розвитку кріпосного права.

1 квітня 1557 року король Речі Посполитої Сигізмунд II Август затвердив закон «Устави на волоки» — правовий документ про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Цей документ містив 49 артикулів (статей). 20 жовтня 1557 року за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення й поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському й Ковельському староствах на Волині.

За «Уставами на волоки» всі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки — волоки — площею від 16,8 до 21,8 га залежно від місцевості. Ці ділянки стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (дим — окремий двір, який відбував панщину) отримувало в користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 моргів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю в сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком. У той же час цей закон забороняв міщанам купувати землю, тим самим сприяючи розвиткові фільваркових господарств.

«Устави на волоки» збільшували податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) установлювали залежно від родючості ґрунту. Усі землі поділялися на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової належності особи. Путні бояри й особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та інших повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, усі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

Згідно з «Уставами на волоки» безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», що стежив за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Найвищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села й затверджував великокнязівський ревізор. До обов'язків війта входило:

• здійснення контролю за виконанням панщини;

• контроль під час збору податків;

• супроводження возів з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу;

• здійснення контролю за користуванням землею;

• розв'язання господарських суперечок.

Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки в селах та двори великого князя. «Устави на волоки» визначали терміни сплати податків підданими — від 21 листопада (день св. Михайла) до 6 грудня (день св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та інших стихійних лих або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.

Контроль за проведенням «волочної поміри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «Уставів на волоки». Ревізорами могли бути осілі, компетентні у веденні сільського господарства особи християнського віросповідання. Артикул 43 цього закону забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна й землі.

У цілому «волочна поміра»:

• зруйнувала, хоч і не повністю, сільську громаду та пов'язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши її подвірною;

• збільшила селянські повинності;

• посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу;

• зменшила площу земель громадського користування (пасовищ, луків);

• фактично позбавила селян права користуватися лісами (За «Довідником з історії України»).

Проте одночасно запроваджувана трипільна система хліборобства значно збільшувала продуктивність праці.

У другій половині XVI ст. волочна система була поширена й на приватні та церковні землі.

Довідка.

Фільварок (від польського folwark, що походить від німецького Vorwerk) — хутір, ферма. У XIV ст. — першій половині XIX ст. в Польщі, Литві, Білорусі, на території Правобережної України — комплекс земельних угідь, на яких феодал вів власне господарство, використовуючи працю кріпаків.

Джерела

Устави на волоки (1557 р.)

(Артикул) 19. Робота підданим через війта має бути замовлена на тиждень, з чим і на котрий день люди до роботи прийти мають, а війт того ж дня людям визначить роботу, і якщо котрийсь чоловік не вийде на роботу, то за перший день заплатить гріш, а за другий день — барана, а якщо й третій раз прогуляє, або через п'янство не вийде, то бичем на лавці скарати, а дні пропущені відробити; однак, якби з якої причини підданий не міг вийти на роботу, він має через сусіда або через лавника оповістити про те уряд, а уряд, визнавши причину поважну, не має його ніякою за ті провини карати, але іншого дня примусити відробити повинність, яку він пропустив, але не відкуплюватися від роботи нікому.

Пустих волок підданим не орати; а якщо котрийсь, не вписавшись у реєстр, посміє те вчинити, то збіжжя втратить до нашої стодоли (клуні) і за провину рубель грошей до скарбниці нашої заплатить. А до роботи ставати підданим, як сонце сходить, а зійти (з роботи), як заходить (сонце), а відпочинку тим, що з худобою роблять, перед обідом година, у полудень — година, надвечір — година; а котрі пішо роблять, тим відпочинку в той самий час, але по півгодини має бути, а то літом на Великдень відпочивання; а хто рано на роботу не вийде через запізнення, такий другого дня стільки часу, на скільки спізнився, відробити має.

(Артикул) 20. Фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або не родючі були, — такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати, зоставивши на уряд у кожному полі по одній волоці, а урядову волоку городник зі своїм бидлом обробити має, а за це (йому) морг землі на город, з чого лічби чинити й платити (він) не повинен. Уряд наш гумно під пильним наглядом повинен мати, щоб у нього ні в чому шкоди нам не сталося, а збіжжя, ужаття всякого повинен мати на себе третій сніп, віддавши спочатку десятину й засіявши ниву нашу; а [коло] умолотів усякого збіжжя наші ревізори в усіх гумнах при дворах наших мають бути й того доглядати й навчати, щоб скрізь з повним вимолотом і без пилу збіжжя обмолочувалося. А продавання збіжжя гуменного має бути по лічбі прийняте, почому управитель визначить, як продавати; для того й для всіх підданих мають бути бочки торгові у дворах і гумнах наших, у селах, і на всіх шляхах однакової міри, по чотири корці краківських...

Магдебурзьке право

Поступово відбудовувалися українські міста, спустошені під час монголо-татарської навали. З часом вони ставали осередками ремесел, промислів і торгівлі, а також політичного й культурного життя. Відбудовувалися старі замки-фортеці та будувалися нові: у них населення рятувалося від ворожих нападів. Крім того, замки ставали резиденціями польських і литовських можновладців.

Усі міста в Речі Посполитій поділялися на державні й приватновласницькі. Міщани намагалися захиститися від сваволі магнатів і шляхти, виборюючи для міста самоврядування. Польські королі та литовські князі вбачали в містах джерело прибутків, а також шукали підтримки для боротьбі зі сваволею дворянства, тому надавали деяким містам грамоти на магдебурзьке право (від назви німецького міста Магдебург, що першим дістало право на самоврядування в ХІІІ ст..). За такою грамотою:

• можновладці не мали права управляти містом і судити його мешканців;

• міщани могли самостійно вибирати суд та міські органи самоврядування (магістрат) на чолі з війтом. Після обрання магістрату місто формально виходило з-під влади старости й магнатів;

• населення міст мало право регулювати діяльність цехів і купецьких корпорацій, а також розв'язувати питання опіки, успадкування майна тощо;

• узаконювалася соціальна нерівність серед міщан. За своїм соціальним статусом вони поділялися на багатіїв (купці, лихварі, власники ремісничих майстерень, цехова верхівка, заможні ремісники) та міську бідноту (підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники); також у містах проживали селяни, військові, козаки, шляхта, духівництво.

У XIV-XVII ст. магдебурзьке право вибороли Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Київ, Вінниця, Брацлав, Чернігів та інші міста. Найпершими серед них були Львів — 1356 рік, Кременець — 1374, Берестя — 1390, Київ почав користуватися магдебурзьким правом лише в 1494-1497 pp.

Проте більшість українських міст (понад 80 відсотків) залишилася в приватній власності магнатів.

Довідка.

Магдебурзьке право — закони, що надавали містам часткове самоврядування. Виникло в XIII ст. в м. Магдебург (Німеччина). У XIII—XVIII ст. було поширене в Україні. Києву магдебурзьке право надано 1494—1497 pp. Закони встановлювали порядок виборів до органів самоврядування, суду, купецьких об'єднань. Право регулювало питання торгівлі, визначало міру покарання за злочини. У Києві проіснувало до 1834 р.

Довідка.

Магістрат — орган міського самоврядування. Розглядав господарські, фінансові, судові справи. До складу магістрату входили: війт (очолював цей орган), бурмістри (радники), райці (помічники), лавники (засідателі).

Зародження української опозиції

З поширенням польської експансії частина українського суспільства — в основному можновладці (зокрема знатні роди Вишневецьких, Синявських, Корецьких та ін.) — зреклися українства: перейняли католицьку віру, польську мову, звичаї та побут.

Більшість же незаможних українців, на відміну від панства, не змирилася із засиллям чужинців і почала рішуче захищати свої національні та релігійні надбання. У 80-х pp. XVI ст. на українських землях з'явилися й набули значного поширення громадські організації — братства, які виступили на захист соціально-економічних, релігійних та духовних інтересів українців. Одним з лідерів української опозиції став український князь Костянтин Острозький.

Персоналії

Костянтин-Василь Острозький (1526-1608)

Видатний український політичний і культурний діяч, народився в м. Дубно (нині Рівненщина). Сучасники справедливо вважали його «некоронованим королем України». Цей князь був одним з наймогутніших магнатів, власником значної частини Волині й великих земельних володінь у Галичині; він міг у найкоротший термін спорядити велике військо (15—20 тис), яке складалося з його власних загонів і васалів його дому.

Князь активно підтримував братства та їхню діяльність щодо захисту прав і вільностей українців, а також рішуче виступав проти підпорядкування православної церкви католицькій (проти укладення Берестейської унії 1596 року). Заснував кілька шкіл, в Острозі — академію і друкарню. Його коштом у 1581 році була видана Острозька Біблія.

Помер 1608 року в Острозі. Щоб не допустити канонізації православною церквою князя К. Острозького, єзуїти викрали його тіло й спалили (так само вони спалять і тіло Б. Хмельницького).

(За «Довідником з історії України»)