Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (VIII—XVI ст.)

Українські землі під владою іноземних держав у XIV-XVI ст.

§26. Культура України XIV — початку XVI ст.

Розвиток української культури з початку XIV ст. відбувався в досить важких історичних умовах, які характеризувалися;

• навалою монголо-татарських орд на українські терени;

• експансією Польщі та Литви;

• переходом українських територій під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдови.

Розвиток української культури в цю добу можна поділити на два періоди:

• литовсько-руський — коли Литва, перебуваючи на нижчому від Русі-України культурному рівні, увібрала в себе все найкраще з нових земель;

• польсько-литовський.

На думку М. Грушевського, польська культура XIV-XV ст. не досягла високого рівня, а була в значній мірі відбитком німецької та італійської культур.

В українському культурному житті XV ст. спостерігаються кризові явища. Адже українська культура була тісно пов'язана з православною церквою, а церква одержувала на духовний розвиток кошти від держави. Коли української влади не стало, Литовська та Польська держави підтримували лише католицьке духовенство. Православною ж церквою, як власне й культурою, ніхто не опікувався. Усе менше трапляється освічених людей серед духовенства, знищуються старі церковні та світські школи, слабшають література та художня творчість.

Тяжкий іноземний гніт і спустошливі війни гальмують культурний розвиток. Проте навіть у цих складних умовах культура українського народу розвивалася.

Архітектура

Архітектурні стилі цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на теренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець. Стратегія й тактика ведення війн з часів раннього середньовіччя значно змінилася. Якщо раніше велике значення мала тривала облога міста, то після монголо-татарської навали переважав штурм з використанням муроломної техніки. Тому у фортифікаційному будівництві на зміну дерев'яним прийшли могутні кам'яні стіни, потужні мури, велика кількість башт. Спеціальні міцні башти, які називають баштами-донжон, були побудовані на випадок, якщо ворогу вдасться захопити частину укріплень. Такі форми споруд використовувалися в архітектурі фортець ХІ-ХП ст.

До мурованих кам'яних фортечних споруд належить замок у м. Кременці, який був побудований на високій горі. Його три могутні башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл нападника. Подібні замки зведені в м. Білгороді (Дністровському) та Луцьку.

Цікаво, що військовий архітектурний стиль значною мірою вплинув і на церковне будівництво. Церкви й монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції сторожових веж. Побудовані з дерева чи каміння церкви зберігали традиції Київської Русі, віддзеркалювали складний історичний розвиток пізнього середньовіччя. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відображення європейський ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви — оборонні споруди Києво-Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (XIV-XV ст.).

У XIV-XV ст. панував церковний стиль перехідного періоду, у якому поєдналися попередні зразки візантійського стилю та нові європейські впливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі (Різдва Хрис-тового, XIV ст.), У Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монастирі на Бойківщині (XIV-XV ст.).

Ремесла

Починаючи з XIV ст. набувають розвитку різноманітні ремесла. У той час шанували будівельників, які зводили палаци, замки, церкви. Історики свідчать, що під час будівництва Київського замку, який був зруйнований татарами в 1482 році, тут працювало понад 20 тис. теслярів, мулярів, ковалів і землекопів.

Високо цінували продукцію ремісників, які виготовляли вироби з металу. Було багато роботи ковалям, мідникам, слюсарям та ін. Українські майстри виготовляли холодну (мечі, луки, списи, стріли) та вогнепальну (рушниці та пістолі) зброю. У Києві, Львові, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Житомирі, Острозі, Кременці та інших містах працювало чимало ювелірів. Українські можновладці, іноземні магнати й шляхта замовляли в них зброю, дорогий одяг, кінські убори.

У XIV ст. в Україні з'являються перші цехові організації, що об'єднували групи ремісників за фаховою ознакою. Слово «цех» походить від німецького слова Das Zeichen — знак. Перші цехи виникли в Києві, Львові, Білій Церкві, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Стародубі. Кожний цех мав свій статут, який визначав права й обов'язки своїх членів. Після встановлення польського панування в Україні ремісників-українців не допускали в цехи, вони зазнавали всіляких утисків.

Живопис

Високого розвитку в XIV-XV ст. досягло українське малярство. Українські митці поступово відходять від традицій візантійської школи — її статичності та уривчастості. Живопис, крім релігійної тематики, звертається й до світських тем. Художники приділяють більше уваги пейзажам, побутовим та військовим сценам. Набув поширення портретний живопис. Навіть в іконописі за допомогою образів святих передавали тогочасне розуміння краси. Історики бачать у зображеннях святих риси реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати та ін.). Не випадково відомий мандрівник Павло Алеппський, побачивши український церковний живопис (образ Божої Матері), зазначив: «Багато дечого бачив я на своєму віку, але не бачив рівного образу. Божа Матір так чудово написана, що здається, і може заговорити, а одяг на ній наче міниться, рухається, лице, уста дивують своєю красою. Так і ждем, що скаже: «Мир божий з вами»».

Українські живописці були популярні серед литовських та польських феодалів. Навіть польський король Ягайло запросив їх розмалювати собор у Сандомирі, костьоли під Краковом, спальню в королівському палаці та ін. Роботи українців-живописців мали такий великий успіх, що за малювання костьолів у краківських та сандомирських землях українцям надано особливі привілеї.

Однак це не завадило польській владі чинити різноманітні утиски проти українців. Поступово малярство переводилося з вільної професії до цехів. А православних у цехи не приймали. Тому в документах тих часів читаємо: «Майстрів русинів [українців. — Авт.] ремесла малярського вигнали з-поміж себе» чи «такого-то (ім'я) русина до цеху не прийняли».

Постійні утиски православ'я не змогли зруйнувати українські мистецькі традиції.

Особливо це знайшло відображення в іконописі. Мистецькі образи, які дійшли до нас, якнайкраще передають середньовічну епоху. Наприклад, Юрій Змієборець, зображений у лицарських латах на коні зі списом, святий Микола — покровитель ремісників та мандрівників, Богоматір з дитиною — заступниця знедолених.

Довідка.

У цю добу українці називали себе русинами (слово похідне від назви Русь). Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи здебільшого називали московитами.

Освіта

Історики вважають, що українські школи й далі існували при монастирях, церквах, маєтках феодалів. Документальних джерел про цю галузь суспільного розвитку досить мало. Учителями, як правило, були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Окремі можновладці одержали можливість учити своїх дітей у школах Польщі, Чехії, Німеччини.

У XIV - на початку XV ст. вищих навчальних закладів в Україні ще не було. І тому українці, вихідці із знатних родів та заможних міщан, здобували освіту в Краківському, Празькому, Падуанському, Болонському університетах та університетах Німеччини. Історики України наводять факт, що тільки в Краківському університеті серед документів тогочасних студентів знайдено понад 30 імен українців з м. Дрогобича, понад 70 — із Самбора. При Карловому університеті в Празі існував Литовський колегіум, у якому навчалися вихідці з Литви, України, Білорусі. Історія знає прізвища кількох відомих українців, які здобули європейське визнання. Серед них Юрій Котермак (Дрогобич) — професор медицини Болонського й Краківського університетів, упродовж певного періоду був ректором Болонського університету. У науковому світі широко відома його праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка вийшла в Римі й містила відомості з астрології, філософії, географії, економіки.

Магістром Краківського університету був поет Павло Русин, якого вважають одним з носіїв європейського літературного стилю. Значний вплив на розвиток української культури мав Франциск Скорина, білоруський учений, який певний час жив в Україні і був носієм гуманістичних традицій Відродження.

Персоналії

Юрій Дрогобич (Котермак) (1450-1494) Український учений, доктор філософії і медицини. Народився в Дрогобичі. Навчався в Краківському університеті (з 1468 p.), де йому присвоєно ступінь бакалавра, а 1473 р. — магістра. Викладав медицину, філософію та астрономію в Болонському університеті. Протягом 1481 — 1482 pp. був ректором цього навчального закладу. У 1487 (1488) р. — професор Краківського університету.

(За «Довідником з історії України»)

Література і фольклор

Провідне місце серед літературних творів XV ст. належить церковній літературі. З XIV ст. в Україні поширюються південнослов'янські впливи, їхніми речниками в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки, перу яких належить чимало видатних творів. З 1483 року в Україні відомий збірник «Приточник» з багатьма уривками західноєвропейських релігійних легенд. З'являються нові редакції «Києво-Печерського патерика». Поряд із церковною літературою в українській редакції з'являються й світські твори. Наприклад, «Троянська історія», «Сказання про індійське царство», збірник «Ізмарагд», що присвячений «книжній мудрості», «доброчинності і гріхам», «дружинам добрим і злим», етичним нормам.

Важлива роль належала літописам. Вони подавали цікаві факти з історії України та Білорусі. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. Як колись літописці славили великих київських князів, так тепер вони славлять князя Вітовта. Літописці віддають належне литовським князям, які зберігають та охороняють українські землі. У XVI ст. був завершений «Короткий київський літопис».

У XV ст. з'являється український переклад ірландського твору про Таудала — лицаря, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. У новій редакції з'являється повість «Олександрія», присвячена Олександрові Македонському.

На особливу увагу заслуговують історичні пісні, думи, що оспівують подвиги українського народу в боротьбі з ворогами. Серед них — «Утеча трьох братів з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кініка», «Козак Голота», «Байда». У цей час бере свій початок і балада. Найвідоміша серед них «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? ».

Персоналії

Григорій Цамблак (світське ім'я Гавриїл) (бл. 1364- 1419(1420))

Церковний і освітній діяч. Народився в м. Тирново (Болгарія). Походив з аристократичного роду. Був учнем болгарського просвітителя Є. Тирновського. З 1389 р. перебував на Афоні, пізніше в Пантократорівському монастирі в Константинополі. У 1409 р. виїхав до Києва. Здобув прихильність великого князя Вітовта. За його підтримки в листопаді 1415 р. в Новогрудці на єпископському соборі Г. Цамблака обрали київським митрополитом. У 1416 р. після зруйнування Києва військами татарського князя Адигея переніс кафедру до Вільна. Відстоював православну віру, виступав за продовження діалогу між православною та католицькою церквами. Автор понад 50 творів та проповідей.

(За «Довідником з історії України»)

Річ Посполита

Інтеграція Литви та Польщі, яка, хоч і не без суперечок, відбувалася протягом XIV-XV ст., у другій половині XVI ст. почала набирати нових обертів. Історичні передумови, що спричинилися до ще більшого зближення цих країн:

• Литва розпочала ряд серйозних воєн з Московським князівством, тому потребувала постійного союзника для боротьби зі східним сусідом;

• стали частішими турецько-татарські набіги на землі, підвладні Литві та Польщі;

• значна частина литовської шляхти вбачала в єдиній з Польщею державі свої економічні та політичні інтереси.

Довідка.

Річ Посполита — феодально-кріпосницька об'єднана литовсько-польська держава, яка існувала з часу Люблінської унії (1659 р.) до 1795 р. До Речі Посполитої входили і загарбані українські землі: Східна Галичина, Західне Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина, де панував жорстокий феодальний, національний та релігійний гніт.