СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (VIII—XVI ст.)

Українські землі під владою іноземних держав у XIV-XVI ст.

§21. Литовська експансія на Україну

Об'єднання литовських племен і виникнення держави

Здавна в українських літописах згадується про успішні походи київських князів проти литовських племен, які платили данину Київській Русі. Та після Батиєвої навали, яка дуже підірвала зовнішній вплив Русі, «Литва почала ярмо руське із себе скидати й з лісів виходити», а незабаром і на українські землі прийшла.

Об'єднанню литовських племен у єдину державу сприяли:

• розвиток феодальних відносин;

• загроза з боку лицарів Тевтонського ордену;

• послаблення впливу Русі на Литву.

Початок литовської доби на Русі-Україні

Першим великим князем Литви став Міндовг (1230-1263 pp.). Він об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316-1341 pp.) започаткував правлячу династію й почав наступ на південно-західні руські (українські) землі, проте історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія II), який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися.

Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 pp. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу й Дмитру. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося.

Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. Литовські правителі й собі казали українським князям: «Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо». Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів і бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися, поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів «Руської правди». Чимало українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська.

Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава — це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду».

Іншу думку виклав відомий український історик Д. Дорошенко. Він уважав, що в певний іс-торичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети. Історик пише: «Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона могла дати князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала органів управи областями... Будування фортець, їх укріплення, об'єднування залогами, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд — усе це запозичилося в Русі... Столиця Вільно в XIV ст. була власне столицею не литовської, а литовсько-руської держави. У складі цієї держави тепер етнографічні землі займали всього одну десяту частину». У наступний відрізок часу, уважає Д. Дорошенко, стався поворот Литви до Польщі (чому це відбулося, розглянемо нижче), особливо після Кревської унії 1385 року, «на українські землі прийшов зовсім інший уклад життя, ніж це було за Великого князівства Литовського в ранні часи. Знищується її незалежність та давній спосіб життя України-Русі».

Частина істориків уважає, що Литовсько-Руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.

На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крип'якевич уважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію.

Сучасні дослідники української державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці М. Грушевського та І. Крип'якевича, уважають, що:

• державна влада в Литовсько-Руській державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою;

• великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів [земель, передусім тих, які він роздавав за службу. — Авт.] та війська;

• українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію;

• починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками.

Тому ці науковці переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української держави.

Ольгерд (Альгірдас) (1341 (1345)—1377)

Великий князь литовський, син Гедиміна. Розширив кордони князівства, приєднавши Київщину. Здобув перемоги над Тевтонським лицарським орденом 1348 року, 1370 року, Золотою Ордою 1363 року. Зберіг в Україні православну віру, традиційні релігійні та цивільні закони.

Джерела

Густинський літопис XVII ст. В сис літо (1362 р.) Ольгерд побідил трех царьков татарских из ордами их... и оттоли от Подоля изгнал власть татарскую. Сей Ольгерд и иныя руския державы во свою власть прият, и Киев под Федором князем взят, и посадил в нем Володимира, сына своего; начал над сими владіти, им же отци его дань даяху.

Любарт Гедимінович

(? - 1385) Литовський князь. Протягом 1340— 1349 pp. — галицько-волинський князь, у 1349—1385 pp. — волинський. Наймолодший син Гедиміна, брат Ольгерда та Кейскута. Був одружений з дочкою галицько-волинського князя Юрія II Болеслава. Вів тривалу боротьбу за землі Галицько-Волинського князівства з Польщею і Угорщиною. У Луцьку за князювання Любарта збудовано фортецю — так званий замок Любарта.

Довідка.

Залога — 1. Військові частини, розташовані в якому-небудь місці; гарнізон.

2. Озброєна група людей, яка охороняє кого, що-небудь; охорона.

3. Військовий загін, який добре замаскувався, щоб несподівано напасти на ворога; засідка.