СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (VIII—XVI ст.)

Галицько-Волинська держава

§18. Галицьке і Волинське князівства напередодні об єднання

Галицьке князівство

Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв — Ростиславичів.

У 40-х pp. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира Володаревича (Володимирка) і перетворена ним на значущу політичну одиницю тодішньої Європи зі столицею в місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого небожа Івана Ростиславича, якого після його втечі до міста Берладь, що на Дунаї, стали називати Берладником.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Володимиркового сина, Ярослава (1153-1187 pp.), який згадується в «Слові про Ігорів похід» під іменем Ярослава Осмомисла (той, що має вісім мислей), що означало «мудрий, розумний».

На початку свого правління він був змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого племінника Івана Ростиславича Берладника.

Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й проти боярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втручатися в його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя.

Свавільні галицькі бояри були найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Ярослав був змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира, яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка.

За правління Ярослава Осмомисла галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. У «Слові про Ігорів похід» згадується про могутність галицького князя, який «підпер гори Угорські своїми військами» і «зачинив ворота Дунаю». Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 pp. спорудив Успенський собор у Галичі.

Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький договір з Угорщиною, який 1167 року зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. Уміло будував відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою.

Після смерті Ярославового сина Володимира 1198 року династія галицьких князів Ростиславичів припинила своє існування. Щоправда, крім Володимира в Ярослава Осмомисла був іще один син — Олег, матір якого бояри спалили живцем, звинувативши в чаклунстві, а його самого вигнали з краю.

Довідка.

Ростислав був сином Володимира Ярославича, який помер іще за могутності свого батька — Ярослава Мудрого. Тому після смерті діда малолітній онук Ростислав не отримав зі спадщини нічого й відразу розпочав боротьбу з найближчими родичами за свою батьківщину.

Персоналії

Іван Ростиславич Берладник (?-1162) Князь, один з представників галицького княжого роду Ростиславичів. Син перемишльського князя Ростислава Володаревича. Після смерті батька одержав у володіння м. Звенигород (на р. Білці). 1141 року розпочав війну зі своїм дядьком Володимирком Володаревичем. У результаті невдалої спроби зайняти галицький княжий стіл 1144 року був позбавлений Звенигородського удільного князівства. Зазнавши поразки, утік на землі нижнього Дунаю, де з 1146 року згадується як князь берладський (назва походить від м. Берладь, що лежало на однойменній річці — лівій притоці Серету). Згодом подався до Києва, де служив при дворі князя Всеволода Ольговича та його брата Святослава. 1158 року Берладник знову на Дунаї, де, організувавши загони половців та берладників, у наступному році вирушив у похід проти галицького князя Ярослава Осмомисла. Маючи 6-тис. військо, обложив головне місто Галицького Пониззя — Ушицю, але, незважаючи на підтримку місцевого населення, зазнав поразки. Подався до Києва, а згодом — до Греції, де 1162 року був отруєний у м. Солуні (Салоніки).

Довідка.

Берладники — збірна назва переселенців із земель Київської держави, насамперед з Галицького князівства, які у XII ст. оселилися в Нижньому Подунав'ї. Головним містом берладників був Берладь (нині м. Бирлад у Румунії). Займалися рибальством, полюванням та іншими промислами. У літописах уперше згадуються в 1159 році, коли вони, підтримуючи галицького князя Івана Ростиславича (Берладника), взяли участь у поході проти Ярослава Осмомисла і напали на Ушицю та Кучелмин. Згодом, у 1160 році, берладники здобули м. Олешшя в пониззі Дніпра, але біля м. Дциня зазнали поразки від київського князя Ростислава Мстиславича.

Волинське князівство

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий час перебувала в залежності від Києва. Окремим князівством вона стала в 1135 році за часів правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича, який разом зі своїм батьком хоч і започаткував місцеву династію, проте не полишав думки захопити владу в Києві.

Після смерті Мстислава в 1170 році володарем Волинського князівства став його син Роман, який до цього князював у Новгороді. Протягом тридцяти років володарювання Роману вдалося створити власну модель державного управління, він послідовно й рішуче обмежував свавілля бояр, придушував опозицію. Як наслідок — боярська знать, яка не мала значного впливу в князівстві, повністю залежала від щедрот князя й усіляко підтримувала його.

Першу спробу захопити Галицьке князівство Роман Мстиславич здійснив, скориставшись змовою галицьких бояр, по смерті Ярослава Осмомисла 1187 року.

Проте затримався він тут не надовго: на запрошення Володимира Ярославича до Галичини вдерлися угорці. Хоч на деякий час іноземці й спробували захопити владу, ув'язнивши українського князя, Володимир за допомогою поляків спромігся її повернути.

Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман об'єднав Галичину й Волинь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі.

Довідка.

Володимиро-Волинське князівство — давньоруське князівство, що займало територію по Бугу та правих притоках Прип'яті. Утворилося на землях волинян, центр — м. Володимир (тепер Володимир-Волинський). З X ст. у складі Київської Русі. Як самостійне князівство виділилося в першій половині XII ст. Найбільшої могутності досягло за володарювання Романа Мстиславича, який 1199 р. об'єднав Галицьке та Володимиро-Волинське князівства в єдине Галицько-Волинське.

Галицько-Волинське князівство — південно-західне українське князівство, що існувало в XIII—XIV ст. Утворилося 1199 р. внаслідок об'єднання Галицького та Володимиро-Волинського князівств волинським князем Романом Мстиславичем. Найбільшої могутності досягло за Данила Галицького. На той час до його складу входили території Київського, Турово-Пінського князівств, Берестейська та Люблінська землі. У середині XIV ст. землі князівства стали володіннями Польщі та Литви.