Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Період «застою» в Україні. Дисидентський рух

§141. Наростання кризових явищ в освіті, науці та культурі

Освіта

У цей час відбувається централізація управління системою освіти. Для цього в 1969 році створюється міністерство освіти СРСР, яке взяло на себе значну частину функцій республіканських міністерств, чим істотно обмежило їхні права та повноваження. Помітним виявом реформаційних процесів 60-70 pp. стала політизація навчально-виховної роботи в закладах освіти. З 1968 року відновлено військову підготовку у вузах, а з 1972 року вона стає обов'язковою в середніх школах республіки.

Зрослі народногосподарські проблеми вимагали поповнення провідних галузей економіки висококваліфікованими спеціалістами. Для розв'язання цього завдання в 60- 80-х pp. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів створюються університети. Крім цього, у республіці відкривається ряд нових інститутів, що дає змогу вдвічі збільшити кількість студентів. Унаслідок цього зростає й кількість підготовлених спеціалістів з вищою освітою: якщо в 1964 році їх нараховувалося 2,3 млн., то в 1985 році — 7,5 млн. осіб. Однак якість їхньої підготовки залишалася низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-х pp. у зв'язку зі зрослими вимогами науково-технічної революції стало зрозумілим, що рівень підготовки фахівців в Україні, як і загалом у СРСР, помітно поступається світовим стандартам.

Наука

Провідним центром розвитку науки в Україні в 60-80-х pp. була Академія наук, очолювана Борисом Патоном. Вона складалася з трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохімічних та суспільних наук. Саме вони визначали головні напрями наукових досліджень у республіці. В академічних установах неухильно зростала кількість дослідників. Якщо на початку 60-х pp. їх нараховувалося 3,6 тис, то в 1985 році — 15,3 тис. осіб. За цей період кількість докторів і кандидатів наук зросла в 5,5 раза.

Здобутки вітчизняної науки в цей період були вагомими. Українські вчені створили унікальну установку «Ураган» для вивчення плазми й керованої термоядерної реакції. З 1966 року вони працювали на найбільшому в Європі лінійному прискорювачі електронів. Вітчизняні генетики встановили механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості. В Україні були винайдені нові марки високоміцного чавуну, безнікелевої корозостійкої сталі та ін. Прискореному впровадженню найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в Академії наук. Найпотужнішими серед них були інститути електрозварювання, кібернетики та надтвердих матеріалів.

Розвиткові науки сприяло укладення господарських договорів науково-дослідних установ з виробничими колективами. Протягом 1970-1985 pp. у виробництво запроваджено понад 13 тис. наукових розробок Академії наук УРСР. Це дало відчутний економічний ефект. Однак значна частина перспективних наукових знахідок так і залишилася нереалізованою або згодом знайшла своє застосування за кордоном. Винятки становили лише розробки для військово-промислового комплексу й глобальні наукові дослідження, що мали беззаперечне загальнодержавне значення.

Складним і суперечливим був період 60-80-х pp. для науковців-гуманітаріїв. Процес наближення суспільних наук до історичної правди був нелегким. Адже на зміну одному культу — сталінському, прийшли нові — хрущовський та брежнєвський. На догоду кожному з них дослідників примушували «творити» науку, що прислужливо прославляла той чи інший режим і правління. Загальнообов'язковими складовими частинами всіх «наукових досліджень» суспільствознавців того часу були так званий «класовий підхід» та критика ворожих соціалізмові буржуазно-націоналістичних поглядів і концепцій.

Проте, усупереч неослабному контролю з боку керівних ідеологічних органів і цензури, деяким українським науковцям удалося опублікувати цінні своєю об'єктивністю й правдивістю дослідження. Серед них варто назвати праці Михайла Брайчевського, присвячені походженню Русі, виникненню Києва та інших давньоруських міст. Високої оцінки заслуговує його відома полемічна праця «Приєднання чи возз'єднання?», у якій аргументовано критикується офіційна інтерпретація Переяславсько-Московської угоди 1654 року й подана обґрунтована оцінка діяльності Богдана Хмельницького. Ця робота М. Брайчевського була написана ще за часів хрущовської «відлиги», але з'явилася за кордоном тільки в 1972 році. Надзвичайно цінними для розвитку вітчизняної історичної науки були також праці Олени Апанович, у яких правдиво розповідалося про героїчні традиції українського козацтва. У 1979 році Юрій Бадзьо завершує роботу над відомою історико-філософською працею «Лист до російських та українських істориків», що присвячена дослідженню справжніх джерел трьох східнослов'янських народів. Змістовні праці з українознавства підготували в цей час Олена Компан, Євген Пронюк, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович та інші вітчизняні історики, філософи, літературознавці та мовознавці.

Наукові колективи суспільствознавців створили багатотомні праці, як-от: «Історія Української РСР», «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури». У цей час побачили світ Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак не всі актуальні проблеми, події та явища знайшли в них об'єктивне висвітлення.

Борис Патон (нар. 1918 року)

Народився в Києві в родині відомого інженера-мостобудівника, професора Київського політехнічного інституту Є. Патона. Закінчив Київський політехнічний інститут (1941 p.). З 1942 р. працює в Інституті електрозварювання НАН України; директор цієї установи з 1953 p., а з 1962 р. — президент НАН України.

Література та мистецтво

Українська література 60-80-х pp. була гідно представлена чудовими творами одного з ідейних натхненників руху «шістдесятників» Олеся Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.). Особливо широкий резонанс в Україні викликав роман «Собор», коли перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко впізнав себе в одному з його негативних персонажів. У цей період новими ідеями й формами збагатився талант М. Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П. Загребельного («Диво», «Розгін»), І. Білика («Меч Арея»). Величезне зацікавлення у вітчизняного читача викликали історичні романи Ю. Мушкетика, Р. Іванченко, Р. Федоріва. Життєвість української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника. Справді народними стали пісні, написані на слова А. Малишка («Пісня про рушник»), М. Ткача («Марічка»), М. Сингаївського («Чорнобривці»), Д. Павличка («Два кольори»), М. Негоди («Степом, степом»), О. Пушика («Треба йти до осені»).

Незламну громадянську волю й мужність у ці часи виявили молодий поет, літературознавець і критик з Донеччини В. Стус, відомі письменники й публіцисти М. Руденко, Г. Снєгірьов, Є. Сверстюк. Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», що з'явився в 1980 році.

Як і в літературі, через крижану товщу застою пробивали собі шлях нові ідеї і традиції у вітчизняних кінематографії, музиці, образотворчому й театральному мистецтві.

Видатними постатями в українському кіно в цей час стали Ю. Іллєнко, С. Параджанов, К. Муратова, Л. Осика, Л. Биков та ін. Найбільший успіх випав на долю фільмів «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова та «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка. На VII Міжнародному кінофестивалі в Москві цей кінотвір Ю. Іллєнка був відзначений Золотою медаллю. У 70-х pp. з'явилися незабутні воєнні стрічки Л. Бикова («У бій ідуть тільки «старики»», «Ати-бати йшли солдати»).

Проте в українському кіно 60-80-х pp. поряд з досягненнями відчувалася криза. З екрана зникло українське слово. Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Певні позитивні зрушення в цей час спостерігалися й у театральному мистецтві. Далеко за межами України стали відомими Київський, Харківський, Львівський академічні драматичні театри, Київський та Львівський театри опери й балету. У республіці працювали блискучі майстри театральної сцени: Н. Ужвій, Б. Ступка, А. Роговцева та ін. Та український театр також поступово втрачав свій колорит і неповторність. З нього активно витіснялася українська мова. Майже всі обласні музично-драматичні й театри музкомедії перейшли на російську мову.

Українське музичне мистецтво цього часу характеризується вдосконаленням усіх його жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітнішими були «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Мамаї», «Вій», «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Лісова пісня» В. Корейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та ін. В Україні з'являється ціле сузір'я чудових оперних виконавців: Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, М. Кондратюк, А. Мокренко, А. Солов'яненко, Д. Петриненко, Г. Ципола та багато інших. Популярним не лише в Україні, але й далеко за її межами стали Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», Черкаський народний хор та низка інших колективів. Пісні О. Білаша, І. Шамо, П. Майбороди, А. Філіпенка, М. Скорика співала майже вся Україна. У цей період засяяв неповторний, багатогранний талант молодого композитора Володимира Івасюка. Його пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» стали візитними картками молодих зірок української естради С. Ротару, В. Зінкевича, Н. Яремчука.

Добу свого творчого піднесення переживала також і українська хореографія. Величезну популярність у цей час здобули Державний ансамбль танцю України ім. П. Вірського, художньо-спортивний ансамбль Українського балету на льоду, а також народні ансамблі «Ятрань» з Кіровограда, «Чорнобривець» з Миронівки, що на Київщині, «Дарничанка» з Києва.

В образотворчому мистецтві 60-80-х pp. помітне місце займають події вітчизняної історії, образи сучасників. Справжні шедеври створили в цей час В. Задорожній, М. Божій, Т. Яблонська, В. Полтавець, М. Кривенко та ін. На цей період випадає вершина творчих здобутків скульптора й живописця І. Гончара, художників А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи, В. Мельниченка. Найхарактернішою рисою їхньої творчості були високий професіоналізм, новаторство, національний колорит.

Особливу популярність в Україні мали праці відомих народних майстрів М. Приймаченко та К. Білокур. На жаль, таких талановитих митців було обмаль, а численні види традиційного народного мистецтва республіки перебували в занепаді.

Іван Драч (нар. 1936 року)

Український поет, громадський діяч. Народився в с Теліжинці Київської області. Закінчив 1962 р. Київський університет і Вищі сценарні курси в Москві. Поезія І. Драча посідає помітне місце в українській літературі завдяки своєму яскравому, цілісному, емоційно інтенсивному характеру образного вираження й узагальнення індивідуального переживання своєї епохи.

Леонід Биков (1928-1979)

Народний артист України, актор Харківського державного академічного театру ім. Т. Шевченка, актор та режисер «Ленфільму», кіностудії ім. О. Довженка, сценарист. Народився в с. Знаменському на Донеччині. З дитячих років мріяв уступити до льотного училища. Однак доля склалася так, що він став актором. Герої Л. Бикова надзвичайно людяні, щирі та добрі, своїми трагічними й комічними ролями актор прославив український кінематограф тієї доби. Трагічно загинув в автокатастрофі 12 квітня 1979 р.

Богдан Ступка (нар. 1941 р.)

Відомий український актор. Народний артист СРСР. Народився в с. Куликове Львівської області. Закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. Створив оригінальні й глибоко драматичні ролі в численних виставах та фільмах.