Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Період «застою» в Україні. Дисидентський рух

§139. Наростання економічної кризи. Особливості індустріального розвитку України

Адміністративно-командна система управління, що домінувала як в СРСР, так і в Україні в період неосталінізму, у цілому згубно впливала на економічний розвиток країни. Разом з тим не можна заперечувати, що в її умовах усе ж робилися спроби розв'язати складні економічні проблеми, зробити економіку дієздатнішою і ефективнішою.

У 1965 році з ініціативи голови Ради міністрів СРСР Олексія Косигіна в країні розпочалася економічна реформа. Зміст і програма її були досить суперечливими. З одного боку, за рахунок господарського розрахунку вона створювала можливості для розширення самостійності підприємств, сприяла розвитку ініціативи. Місцевим органам влади навіть дозволялося вносити зміни до святині радянського економічного розвитку — п'ятирічного плану. З другого боку, економічна реформа повинна була зміцнити позиції союзних органів управління, зокрема ліквідовувалися створені М. Хрущовим раднаргоспи й знову відновлювалася діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Крім цього, у країні утворювалися такі могутні відомчі монстри, як державні комітети з цін, постачання та ін. Фактично косигінська економічна реформа була новим етапом надцентралізації економіки країни.

Наслідки реформи були також неоднозначними. До її безсумнівних здобутків треба зарахувати активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966-1970 pp., який виявився одним з найрезультативніших за роки радянської влади в Україні. За цей період виробництво промислової продукції зросло на 50%, продуктивність праці в промисловій галузі на 28%, національний дохід — на 38% . Ці показники стали наслідком нової системи господарювання, на яку перейшла більшість промислових підприємств республіки.

Під час економічної реформи прискорюється розвиток паливно-енергетичного комплексу республіки. Стали до ладу Запорізька, Вуглегірська, Криворізька, Придніпровська та ряд інших потужних теплових електростанцій. У 1980 році були введені в експлуатацію два останні агрегати Дніп-рогесу-2 в Запоріжжі. Помітних успіхів досягли нафтовики та газовики, завдяки яким у середині 70-х pp. на території України почалася експлуатація 26 нових нафтових і газових родовищ. Позитивні зрушення відбулися також і в гірничорудній, вугільній та металургійній промисловостях. Швидкими темпами розвивалися машинобудівна, металообробна, хімічна та нафтохімічна галузі. На Харківському турбінному заводі освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кіловат. У республіці розпочалося виробництво досконалих тепловозів, потужних тракторів Т-150, буряко- та кукурудзозбиральних комбайнів, новітніх літаків і морських суден, які не поступалися найкращим зарубіжним аналогам 60-70-х pp.

Українські науковці налагодили конструювання й виробництво електронно-обчислювальної техніки, новітніх приладів і засобів автоматизації. Наприклад, Інститут кібернетики АН УРСР завершив розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Є. Патона впровадили у виробництво близько 300 високоефективних винаходів.

Однак, починаючи з 1972 року, темпи реформи та її ефективність поступово вщухають. Консервативні сили на чолі з Л. Брежнєвим почали гальмувати, а згодом і зовсім згорнули реформаційні процеси.

У 70-80-х pp., після переходу економіки на екстенсивний шлях розвитку, економічний стан республіки стає відверто кризовим. Він характеризується прямою залежністю від центру, повним ігноруванням національних інтересів України. У республіці насаджувався так званий «азіатський спосіб виробництва», який базувався на «валовій економіці» й тотальному підкоренні людини інтересам виробництва. Прикладами такої економічної політики були малорентабельні Байкало-Амурська магістраль, «рукотворні» моря на Дніпрі, «найбільші в Європі» теплові електростанції та інші гігантські новобудови, які були шкідливими й небезпечними для навколишнього середовища. Така «гігантоманія» в поєднанні з прихованою інфляцією перевищувала вартість таких об'єктів у середньому на 25-50%. Це примушувало спрямовувати значні сили й кошти на завершення будівництва найважливіших об'єктів, залишаючи при цьому цілу низку незавершених довгобудів.

У республіці в цей період високими темпами розвивалася атомна енергетика, зокрема розгорнулося будівництво потужних АЕС у густонаселених та маловодних Південно-Західному й Південному економічних регіонах. У межиріччі Дніпра й Прип'яті поруч з Києвом, усупереч думкам українських науковців, швидкими темпами споруджувалася Чорнобильська атомна електростанція. У республіці, що займала лише 2,6% території СРСР, побудовано 40% його атомних енергоблоків. При цьому вироблена ними електроенергія використовувалася не для власних потреб, а постачалася, як правило, за кордон. На території України з ініціативи союзного центру розміщувалися особливо шкідливі виробництва, зокрема 1 тис. хімічних заводів.

Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, спрямованих на освоєння величезних просторів Сибіру та Далекого Сходу, викачувалися з України. Для роботи в цих регіонах мобілізовано велику кількість найдієздатнішого населення республіки. Унаслідок цього нині тільки в Тюменській області Російської Федерації мешкає більш як півмільйона українців.

Результатом такої економічної політики стало хронічне невиконання п'ятирічних завдань з більшості показників. Якщо з деяких промислових нормативів (виробництво електроенергії, цементу, вугілля тощо) удалося хоч наблизитися до запланованого, то сільське господарство так і залишалося найвідсталішою галуззю економіки республіки.

Здавалося, що саме в 70-х pp. в Україні піднесенню сільськогосподарського виробництва приділено максимум зусиль і уваги. На селі запроваджувалися глобальні програми механізації, хімізації та меліорації земель. Упродовж десятиліття в сільськогосподарську галузь спрямовано 27% від усіх республіканських капіталовкладень. Проте ці заходи в підсумку виявилися малоефективними, зокрема механізація на практиці перетворилася на звичайне постачання господарствам низькоякісної малопродуктивної техніки; «хімізація» спричинила забруднення українського чорнозему й отруєння сільськогосподарської продукції шкідливими хімікатами, меліорація поглинула 16 млрд. крб., виснаживши родючі землі й серйозно порушивши економічний баланс республіки. До всього треба додати малу ефективність використання людських ресурсів, низький рівень переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, унаслідок чого щорічні втрати одержаних урожаїв становили 30-33% .

Складними залишалися умови життя й праці на селі. У селах не вистачало шкіл, дитсадків, клубів, упорядкованих доріг, закладів медичного та побутового обслуговування населення. Колишні методи примусового прикріплення селян до землі вже не спрацьовували й тому починається масовий переїзд мешканців сіл до міст. Протягом 1966-1985 pp. туди виїхало 4,6 млн. осіб. Унаслідок такої активної міграції в Україні в 1972-1986 pp. зникли як «неперспективні» 1 502 села. У селах, як правило, залишалися пенсіонери та люди, які не могли наважитися розпочати нове життя в місті. Ці зміни зумовили відчутну нестачу людських ресурсів на селі, що спричинило традиційні сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства на збирання врожаїв. Зрозуміло, що таке примусове залучення міського населення до сільськогосподарської праці не сприяло підвищенню її продуктивності і якості.

Однак, усупереч цим негативним явищам, республіка змогла не лише забезпечити свої продовольчі потреби, але й за вказівками союзних органів поставляти сільськогосподарську продукцію в інші регіони СРСР. На межі 70-80-х pp. вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 40% — соняшнику, 26%— тваринного масла, 23%— м'яса тощо. Проте відчуження селян від результатів їхньої праці в колгоспах і радгоспах і далі неухильно знижувало продуктивність сільськогосподарського виробництва. Якщо темпи його зростання в 60-70-х pp. становили 4,5% , то в 1981-1985 pp. — 3,9% в середньому на рік. У другій половині 70-х pp. середньорічний приріст сільськогосподарської продукції вже становив 1,5% , а в першій половині 80-х — лише 0,5% .

Уповільнений розвиток сільського господарства пояснювався не лише кризою колгоспно-радгоспної системи. Неабияку роль у цьому відіграли загальні принципи управління економікою. Центр, розробляючи плани, нерідко ігнорував місцеву специфіку. Селянин-колгоспник був лише покірним виконавцем чужих рішень. Це породжувало незацікавленість сільських трудівників у кінцевих результатах своєї праці. Для того щоб подолати нестачу продуктів харчування, у СРСР у 1982 році була розроблена й ухвалена продовольча програма. Проте ситуація на селі не поліпшувалася й призвела до катастрофічних наслідків. З 1966 по 1985 pp. посівні площі України скоротилися більше, ніж на 1 млн. га. Зібраний урожай зернових у 1981-1985 pp. становив лише 39,3 млн. т (у 1976-1980 pp. — 43 млн. т). Незважаючи на величезні капіталовкладення в сільське господарство (101 млрд. крб. у 1966-1985 pp.), його віддача залишалася низькою. Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою, ніж у США. Екстенсивний підхід до його ведення засвідчив свою неефективність. Він спричинив серйозну продовольчу проблему, яка стала ознакою кризи тоталітарної системи в цілому.