Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Період «застою» в Україні. Дисидентський рух

§138. Боротьба українських дисидентів проти панівного режиму

Виступи опозиційних сил за суверенітет України

У 60-80-х pp. прогресивна громадськість України все більше переконувалася в потребі відродження власної незалежної держави. Окремі групи національно-свідомої інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист людських прав, збереження культурних національних традицій, здобуття реального суверенітету України.

Гасло відродження української державності послідовно відстоював Український національний фронт (УНФ), який утворили наприкінці 1964 року на західноукраїнських землях Зиновій Красівський, Михайло Дяк та ін. Члени УНФ розробили програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах. її аграрна частина передбачала різні форми власності. Організація через журнал «Воля і Батьківщина» агітувала населення за вихід зі складу СРСР й утворення самостійної Української держави. Активісти УНФ розповсюджували також старі видання ОУН - УПА. Щоб привернути увагу до проблем розвитку української культури, керівництво Українського національного фронту надіслало делегатам XXIII з'їзду КПРС, а також до редакцій центральних газет, «Меморандум УНФ». Його автори вимагали від влади захистити українську мову, повернути українців з місць заслання, реабілітувати жертв сталінського терору. У 1964 році в Одеській області «компетентні органи» викрили діяльність «Демократичного союзу соціалістів», що також вимагав надати суверенітет Україні. На Миколаївщині в 1969 році була припинена спроба українських патріотів утворити організацію «Боротьба за суспільну справедливість». Того ж року в Луганську були заарештовані й засуджені на тривалі строки ув'язнення організатори «Партії боротьби за реалізацію ленінських ідей». Ці та інші організації ставили за мету домогтися демократичних перетворень, урятувати український народ від політичної, економічної та духовної катастрофи.

Українська Гельсінкська група (УГГ)

Реальні можливості для зближення України з європейськими країнами виникли після Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі, що відбулася влітку 1975 року в Гельсінкі. Як відомо, керівництво СРСР поставило підпис під Заключним актом цього міжнародного форуму. Дотримання людських прав становило серцевину положень головного документа наради. Однак наступні події засвідчили, що радянська компартійна верхівка не збиралася виконувати взяті на себе зобов'язання. Внутрішнє законодавство СРСР з прав людини не відповідало загальноприйнятим міжнародним нормам. Більше того, після Гельсінкі тут значно посилилися репресії проти інакодумців. Будь-яка критика західними країнами позиції московського керівництва щодо союзних республік, зокрема України, розцінювалася як утручання у внутрішні справи Радянського Союзу.

Неослабну увагу питанням захисту людських прав, суверенітету України приділяла Українська Гельсінкська група, утворена в листопаді 1976року. До неї увійшли письменники Микола Руденко (керівник групи) та Олесь Бердник, відомі правозахисники, колишні політв'язні Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Оксана Мешко та ін. Згодом до УГГ приєднався генерал-майор у відставці, українець за походженням Петро Григоренко, який представляв інтереси організації у Москві. Усього до складу Української Гельсінської групи входило 10 осіб.

УГГ створювалася як відкрита громадська організація. Не важачись на панівний режим, її члени ставили завдання легальним шляхом домогтися від влади дотримання законодавства щодо прав людини. У програмній заяві групи сказано: «Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам та угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які заселяють нашу Батьківщину, ми надаємо якнайширші політичні, економічні й соціальні права».

Правозахисний рух привернув увагу урядів і законодавців багатьох країн світу до проблем України. У листопаді 1976 року у Вашингтоні створено Комітет Гельсінкських гарантій для України, до складу якого увійшли представники відомих зарубіжних правозахисних організацій. У своєму зверненні до країн-учасниць Белградської наради влітку 1977 року Українська Гельсінкська група наголошувала, що Україна, увійшовши до складу СРСР, утратила свій суверенітет, свою державність. «Ми глибоко шануємо культуру, духовність, ідеали російського народу, але чому Москва має вирішувати за нас на міжнародних форумах... ті чи інші проблеми, зобов'язання?» Кожен народ, ішлося у зверненні, має жити в спілці демократичних держав «вільним чинником, незалежним творчим духом. Народ має бути господарем своєї землі, своєї традиції, своєї волі до побудови кращого життя — для всіх, для кожного».

Здобуття суверенітету України, на думку авторів документа, можливе лише за умови розв'язання загальнодемократичних завдань: досягнення реальної свободи слова, волевиявлення, в'їзду та виїзду зі своєї країни, вільного поширення своїх ідей та ознайомлення з ідеями інших людей, вільного створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо. Автори пропонували звільнити всіх політв'язнів і скасувати відповідні статті в кримінальних кодексах союзних республік і СРСР, забезпечити вільний обмін інформацією, ліквідувати цензуру. Пропонувалося також засудити на рівні Організації Об'єднаних Націй саму ідею вбивства й війни.

Незважаючи на те, що Українська Гельсінкська група діяла цілком легально, у межах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом жорстоких переслідувань з боку влади. З 37 членів групи, які були її членами в 1977-1985 pp., 23 засуджено та відправлено в табори й на заслання, шістьох позбавлено радянського громадянства. Три члени групи — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин — загинули в мордовських таборах. У листопаді 1989 року відбулося перепоховання їхнього праху на Байковому кладовищі в Києві. Жалобні заходи перетворилися на велелюдну мирну демонстрацію проти тоталітарного режиму.

Персоналії

Оксана Мешко (1905-1991)

Українська правозахисник. Народилася в Старих Санжарах на Дніпропетровщині. У 1931 р. закінчила Інститут народної освіти в Дніпропетровську. Учителювала, працювала в науково-дослідних установах. У 1947—1954 pp. за політичні переконання відбувала ув'язнення в сталінських таборах. У 1970 р. вислала листи-протести до Верховної Ради та Верховного Суду УРСР проти ув'язнення В. Мороза. Протягом 1972 р. домагалася звільнення свого сина — дисидента О. Сергієчка. У 1976 р. вона разом з П. Григоренком, О. Тихим, Л. Лук'яненком та іншими діячами українського дисидентського руху стала засновником Української Гельсінської Спілки. З березня 1979 р. очолила цю правозахисну організацію. Була автором численних документів визвольного руху 1960—1980-х pp. Підтримувала зв'язки майже з усіма правозахисниками колишнього СРСР. За свою дисидентську діяльність зазнала переслідувань з боку радянських репресивних органів. Деякий час примусово утримувалася в психіатричній лікарні. У 1980 р. (за іншими даними — у січні 1981 р.) була засуджена до 6 місяців таборів та 5 років заслання в Хабаровський край. У 1985 р. повернулася в Україну, де приєдналася до відновленої УГС на чолі з В. Чорноволом. Стала одним із засновників Української республіканської партії та Союзу українок. Залишила спогади «Між життям і смертю» (1981 p.; видані англійською мовою).

Персоналії

Юрій Литвин (1934-1984)

Відомий український поет, журналіст, правозахисник. Народився в с. Ксаверівці під Києвом. Навчався в гірничопромисловій школі в м. Шахти, згодом працював на Донбасі. Життя Ю. Литвина — суцільне ув'язнення. За ґратами писав вірші українською і російською мовами, закінчив 1965 року збірку «Трагическая галерея» (розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу). Незабаром усі поезії були вилучені під час обшуку. Після звільнення в червні 1965 року був змушений через переслідування переїхати до Красноярська. 1974 року Ю. Литвина знову заарештували. Тільки звільнившись з ув'язнення 1977 року, став членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. 1979 року важко хворого Ю. Литвина заарештовують знову, звинувачують у веденні «антирадянської агітації і пропаганди» та засуджують до 10-річного ув'язнення і 5 років заслання. З травня 1982 року відбував покарання в таборах суворого режиму. 24 серпня 1984 року його знайшли в камері з розрізаним животом, 5 вересня того ж року він помер. У листопаді 1989 року прах Ю. Литвина був перевезений до Києва й з почестями похований на Байковому кладовищі. (За «Довідником з історії України»)

Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви

Важливим напрямком дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу віросповідання. Радянські конституції не заперечували це законне право громадян. Однак на практиці керівна верхівка боролася проти релігії. Для цього всіляко обмежувалися церковні публікації, проводилася активна атеїстична робота з дітьми, практикувалося «укорінення» агентів і провокаторів у середовище священнослужителів, без зайвих пояснень зачинялися культові споруди.

Проти інших релігійних конфесій, що діяли в Україні, у дещо ліпшому становищі перебувала Російська православна церква (РПЦ). Проте досягти цього їй удалося ціною співробітництва з режимом, а іноді й відкритого плазування перед владою. У керівництві РПЦ поширилася корупція та лицемірство. Усе це стало причиною того, що частина представників нижчого духовенства на чолі з Василем Романюком виступила з критикою і осудом як свого керівництва, так і антирелігійної політики влади в цілому.

У значно гіршому становищі перебували греко-католики України. Українську греко-католицьку церкву внаслідок постійних утисків і репресивних заходів народ справедливо називав «катакомбною церквою». Попри жорстокі переслідування в 60-80-х pp. таємні обряди для вірних здійснювали понад 300 греко-католицьких священиків. Заборонена УГКЦ спромоглася навіть мати нелегальні монастирі й друкарні.

Панівний режим особливо жорстоко поводився саме з представниками релігійного опозиційного руху. На початок 1968 року з 230 засуджених українських дисидентів «за релігію» постраждало 84 особи. У серпні 1980 року з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за віру. У 1982 році з ініціативи відомого політв'язня Йо-сипа Терелі створено комітет захисту Української греко-католицької церкви, що ставив собі за мету досягти її легалізації в Україні. Влада відповіла на цю спробу масовими арештами членів цієї організації. Релігійна опозиція боролася також за свободу віросповідань, вільне здійснення обрядів, повернення відібраних державою храмів, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу.

Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х — на початку 80-х pp.

Наприкінці 70-х років лідери дисидентського руху, що ще залишилися на свободі, зрозуміли, що тактика легальної діяльності опозиційних сил в Україні себе повністю вичерпала. Тому вони починають переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи та організації. Одну з таких груп на чолі з Миколою Крайником під назвою «Український національний фронт» викрито в Івано-Франківський області в 1979 році. До її складу входило близько 40 осіб. Члени цієї організації проводили просвітницьку роботу й намагалися відродити випуск «Українського вісника». 1980 року вони були заарештовані й засуджені на різні строки ув'язнення, так і не розгорнувши активної діяльності.

У цей час поруч з організаціями політичного спрямування робляться спроби створити незалежні профспілки. У 1978 році донецький інженер Володимир Клебанов підготував і розповсюдив на підприємствах Донбасу статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До неї згодом увійшло близько 200 членів.

Асоціація була першою на той час альтернативою офіційній профспілці, що перебувала під контролем керівної партії. Через арешти й переслідування її членів вона припинила свою діяльність уже на третій місяць свого існування.

Зрозуміло, що правоохоронна система не послаблювала пильності й далі здійснювала свою репресивну діяльність. У 1980 році до в'язниць і таборів потрапила чергова партія українських політв'язнів: Степан Хмара, Віталій та Олесь Шевченки та ін.

Наступного року була припинена діяль-ність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній стан у СРСР і закликали щорічно відзначити День українського політв'язня. У 1983-1984 pp. у Львові розкрито таємну організацію «Інтернаціональний революційний фронт» (ІРФ), створений у 1979році. Координаційну раду цього молодіжного об'єднання очолювала студентка місцевого університету Тетяна Метельова.

ІРФ мав свої осередки в Києві, Херсоні, Ужгороді, Москві, Ленінграді та інших містах. Його члени ставили за мету ліквідувати монополію панівної партії, запровадити на виробництві повний госпроз-рахунок, знищити репресивні органи.

Крім молодіжного середовища, на початку 80-х pp. опозиційні настрої простежують і в армії. Деякі молоді офіцери починають відкрито виступати проти залежного становища України в складі СРСР.

Незважаючи на відчутні втрати, опозиційний рух в Україні в 60-80-х pp. зумів зберегти свою спрямованість на політичне, духовне й культурне відродження нації. Нова генерація борців, змагаючись із жорстокими репресіями, виявляла стійкість духу й готовність до подальшої боротьби за вільну й суверенну Українську державу.

Джерела

Із звернення українських політв'язнів до Генерального секретаря ООН

Курта Вальдгайма

(1976 р.)

Ми, українські націоналісти, ув'язнені у Владимирській тюрмі за нашу участь в українському національно-визвольному русі, звертаємося до Вас із закликом поставити в ООН питання про порушення в СРСР Загальної декларації прав людини і зокрема — про переслідування українців за бажання виїхати з СРСР...

...Москва, щоб приховати перед Заходом імперіалістичний характер своєї національної політики, не випускає за кордон українців, які мали будь-яке відношення до Національно-визвольних змагань під час Другої світової війни і після неї, а також у сучасний період. Їх не тільки не випускають, а жорстоко карають. Наприклад:

...1974 року Харківський обласний суд засудив Юрія Дзюбу на п'ять років ув'язнення в концтаборах суворого режиму за те, що він хотів виїхати із СРСР. Хоча Дзюба не націоналіст і не антисоветчик, виїхати хотів з релігійних мотивів...