Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Період «застою» в Україні. Дисидентський рух

§136. Політико-ідеологічна криза системи. Неосталінізм та Україна (1965—1985 pp.)

У жовтні 1964 року замість М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від реформаторства до консерватизму. Спочатку Л. Брежнєв виправив лише деякі так звані «волюнтаристські» наслідки діяльності М. Хрущова. Згодом стало очевидним, що гасло стабільності, яке висунув Л. Брежнєв, насправді означає звичайну відмову від будь-яких радикальних змін. Брежнєвський період історії України був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної системи, періодом суспільного й економічного застою.

Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей національної свідомості й суверенності Української держави. Вже в серпні 1965 року в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько трьох десятків інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 року за «антирадянщину» в мордовських таборах опиняються брати Михайло та Богдан Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Панас Заливаха, Іван Гель, Анатолій Шевчук та ін. Водночас з відкритими репресіями в Україні з другої половини 60-х pp. активізувалася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджувалися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захисників. За найменший вияв прихильності до дисидентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів.

Зазначені події супроводжувалися відчутними змінами і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Активізується цензура, відбувається справжня чистка редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю.

Характерною особливістю суспільно-політичного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбува­лися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл. Сот­ні відомих українських діячів культури й нау­ки, рядові службовці, робітники й студенти різ­ко засудили політичні процеси 1965-1966 pp. у колективних листах-протестах, адресованих ке­рівництву республіки. Ці документи друкували­ся у самвидаві, потрапляли за кордон.

Яскравим виявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967року в Києві. Зі стихійним протестом проти заборони відзначення річниці пам'яті Т. Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзареві виступили представники столичної інтелігенції та студентства.

Партійне керівництво республіки на чолі з П. Шелестом, підтримуючи в цілому політику Москви, було не проти використати щирі прагнення української національно-свідомої інтелігенції у власних цілях — боротьбі з союзним центром за розширення обсягу своєї влади. Позитивні зрушення в цьому напрямку простежуються після низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови й упровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи керівництва республіки в листопаді 1966 року на V з'їзді письменників України гостро порушено мовну проблему.

Василь Стус (1938-1985)

Поет, перекладач, літературознавець, борець за права людини. Народився в с. Рахнівка на Вінничині. Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. 1963 року переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Автор шести поетичних збірок: «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості», «Dichtenszeit», «Палімпсести» та прижиттєвої збірки вибраного з «Палімпсестів» «Свіча в свічаді». У 1985 р. за «Палімпсести» поета висували на здобуття Нобелівської премії.

У 1965 р. активно виступав проти арештів української інтелігенції. У 1972 р. був заарештований і засудже­ний за сфабрикованим звинуваченням до 8 років таборів та заслання. Вий­шовши на волю 1979 p., В. Стус очолив другий склад Української Гельсінкської групи, за що 1980 р. його знову заарештовано й засуджено до 7 років ув'язнення та 5 років заслання. 1983 р. В. Стусу вдалося передати на волю пуб­ліцистичний твір «З таборового зоши­та», після опублікування якого на За­ході тиск на поета посилився.

Загинув у карцері табору Перм­ської області в Росії. 1989 р. прах поета перепоховано в Києві.

Петро Шелест

Апогеєм «малої відлиги» в Україні стала поява в 1969 році книжки першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста «Україно наша Ра-дянська» , яка своїми відвертими національними мотивами викликала незадоволення й навіть роздратування в союзному центрі.

Петро Шелест — постать в українській історії досить неоднозначна й суперечлива. З одного боку, він був яскравим вихованцем сталінської адміністративно-командної системи. Уміння оперативно орієнтуватися в складних ситуаціях, своєчасно засвідчити свою відданість союзному керівництву дали змогу П. Шелестові тривалий час (з 1963 по 1972 pp.) очолювати компартійну владу України.

Як і Л. Брежнєв, П. Шелест належав до консерваторів, послідовних противників процесів десталінізації. Він безкомпромісно виступав проти політичних реформ і рішуче боровся з дисидентським рухом. За свідченням одного з лідерів «празької весни» 1968 року О. Дубчека, П. Шелест був одним з ініціаторів збройної інтервенції в Чехословаччину, тому що боявся поширення демократичних ідей з неї в Україну.

З другого боку, П. Шелест здобув образ поміркованого поборника українських національних інтересів. Він з великою прихильністю ставився до процесів українізації 20-х років, прагнув відродити окремі її позитивні елементи, відстоював українську мову й культуру. Зокрема, П. Шелест намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова стала мовою діловодства. Унаслідок цього в 60-х pp. три чверті керівних посад у республіканському ком-партійно-радянському апараті обіймали українці. П. Шелест з неприхованою симпатією ставився до праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона додавала йому аргументів у частих суперечках щодо національних проблем з вищим керівництвом КПРС.

Як і М. Хрущов, Л. Брежнєв намагався повністю русифікувати українців. Під цю політику компартійні ідеологи підводили теоретичну основу, вигадавши «радянський народ» як нову спільність людей, що сформувалася внаслідок соціалістичних перетворень у СРСР. Зрозуміло, що ця спільність могла виникнути тільки за рахунок повної асиміляції росіянами інших «рідних братів». У цій ситуації українофільство П. Шелеста ставало для центру політично небезпечним. Л. Брежнєв, однак, не форсував подій, а поступово готував передумови для усунення П. Шелеста від влади. Вони визрівали разом зі зміцненням влади Л. Брежнєва в Москві та позицій В. Щербицького в Україні. У березні 1972 року П. Шелест піддається гострій критиці за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». У травні цього ж року його звільняють від обов'язків першого секретаря ЦК Компартії України й призначають одним із заступників голови Ради міністрів СРСР. Незабаром за дорученням головного партійного ідеолога країни М. Суслова в Академії наук УРСР підготовлено негативну рецензію на книжку П. Шелеста «Україно наша Радянська», де її автор звинувачується в українському націоналізмі. У квітні 1973 року цю рецензію без підписів авторів опублікував журнал «Комуніст України» під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги». Брутальна, убивча критика, що містилася в ній, змусила П. Шелеста негайно подати заяву про вихід на пенсію за станом здоров'я.

Петро Шелест (1908-1996)

Український партійний і радянський діяч. Народився на Харківщині. У 1935—1937 pp. служив у Червоній армії. З 1940 р. на партійній роботі: секретар Харківського міському КП(б)У з питань оборонної промисловості. Протягом 1948—1954 pp. очолював заводи в Ленінграді та Києві. У 1962 р. став секретарем ЦК КП України. З липня 1963 р. — перший секретар ЦК КП України. Відіграв важливу роль в усуненні від влади М. Хрущова. 1966-1972 pp. — член президії Верховної Ради СРСР. (За «Довідником з історії України»)

Володимир Щербицький

У травні 1972 року першим секретарем ЦК КПУ обирають В. Щербицького, який понад сімнадцять років перебував на цій високій посаді.

Щоб зміцнити своє становище, В. Щербицький замість прибічників П. Шелеста на звільнені посади призначав своїх людей. Серед його висуванців були: невтомний «борець з націоналізмом» В. Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О. Ляшко (голова Ради міністрів УРСР), І. Грушецькии та О. Ватченко (голови Президії Верховної Ради УРСР), В. Сологуб (голова профспілок України), В. Федорчук (голова КДБ) та ін. Унаслідок кадрових переміщень В. Щербицький досяг потрібного балансу керівних сил, що гарантували йому повну підтримку й стабільність влади.

Окрім радикальних кадрових змін у вищих ешелонах влади, відбулися істотні зміни й на нижчих рівнях республіканської партійної організації. Під час обміну партійних документів у першій половині 70-х pp. з партії виключено З тис. осіб. У той час позбавлення партійного квитка означало кінець кар'єри й трактувалося як одне з найсуворіших покарань.

За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення напружено працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї.

Російська мова, як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літератури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна більшість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців з Росії (зокрема військовослужбовці) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть з побутового рівня.

У період перебування В. Щербицького на чолі Компартії України у квітні 1978 року була прийнята нова Конституція УРСР. Вона була майже копією Конституції СРСР 1977 року. Обидва Основні закони ще більше обмежили права України. Декларовані в них лібералізація політичної системи, демократичні свободи, державний суверенітет аж до можливості виходу із СРСР не заважали керівництву КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період тоталітарну форму правління. Спроби певної частини населення скористатися своїми конституційними правами жорстоко переслідувалися владою. Щоб законодавчо закріпити партійний диктат, у Конституції СРСР та Основних законах союзних республік містилася спеціальна шоста стаття, яка проголошувала КПРС керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть у сталінській Конституції 1936 року.

Оцінюючи політичну діяльність В. Щербицького, треба об'єктивно визнати, що він був, без сумніву, видатною історичною особою. Людина свого часу, неординарний і суперечливий продукт системи, яка відійшла в минуле. Феномен В. Щербицького ще буде довго предметом гострих дискусій науковців і політиків.

Досить довго обіймаючи високу посаду першого секретаря ЦК КПУ, він намагався якомога ефективніше розвивати національну промисловість, сільське господарство, науку. У часи послаблення московського диктату, особливо наприкінці 70-х pp., він рішуче захищав інтереси України.

Водночас В. Щербицький не протистояв антиукраїнським акціям Москви, не зупинив процесів русифікації, які охопили Україну. Не зовсім справедливе твердження, що він повністю йшов у фарватері московської політики. Проте вирватися з цього кола В. Щербицький так і не зумів, хоч було цілком очевидним, що він ніколи не був сліпим виконавцем чужої політичної волі, завжди мав і захищав свої погляди на те чи інше питання.

Тяжким гріхом В. Щербицького перед народом України стала аварія на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року. Цю електростанцію збудовано на небезпечному піщаному ґрунті, усупереч протестам вітчизняних науковців. Під тиском М. Горбачова він не повідомив народ своєчасно про страшну небезпеку в перші дні після аварії, не вжив рішучих заходів для термінової евакуації населення з небезпечної для життя людей зони, свідомо замовчував об'єктивну інформацію про катастрофічні наслідки аварії для України.

Володимир Щербицький (1918-1990)

Політична кар'єра В. Щербицького розпочалася ще за часів Й. Сталіна в Дніпродзержинську наприкінці 40-х — у першій половині 50-х pp. У 36-річно-му віці його обирають другим, а через рік першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. На цих посадах зарекомендував себе здібним організатором і господарником. 1961 р. його призначають головою Ради міністрів УРСР. Принципова позиція В. Щербицького, його критичне ставлення до деяких хрущовських нововведень, крутий і непоступливий характер були не до вподоби М. Хрущову. Тому в 1963 році В. Щербицького повертають до Дніпропетровська.

За часів Л. Брежнєва за активної підтримки московського керівництва в жовтні 1965 року знову очолює український уряд. У квітні 1971 року його обирають членом Політбюро ЦК КПРС. Зрозуміло, що присутність двох представників України в найвищому партійному керівному органі країни була явищем тимчасовим, що й знайшло своє конкретне підтвердження в травні 1972 року, коли В. Щербицького обирають першим секретарем ЦК Компартії України.

(За «Довідником з історії України»)