Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Період «застою» в Україні. Дисидентський рух

§135. Зародження дисидентського руху в Україні

Джерела українського дисидентства

З поліпшенням внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги» в Україні розпочинається новий етап національно-визвольної боротьби. Його зовнішніми збуджувачами були процеси деколонізації 50-60-х pp., антикомуністичні виступи в новостворених країнах «народної демократії» (Угорщина, Чехословаччина, Польща та НДР), а також активний правозахисний рух, спричинений прийняттям у 1948 році загальної Декларації прав людини. Внутрішніми чинниками розгортання опозиційного руху в Україні стали: монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки, постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення республіки.

У цих умовах поряд з панівним культурництвом шістдесятників починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом назвуть дисидентським.

Провідними в середовищі українського дисидентства були два питання. Одне торкалося прав нації, а друге прав людини. Ці два поняття не розривалися, не протиставлялися одне одному, а розглядалися в органічному єднанні.

Що ж стосується соціально-політичного аспекту, то нова генерація національно-патріотичних сил і далі відстоювала властиві українській ментальності демократичні й правові традиції.

Довідка.

Дисидентство (від лат. dissiden-tis — незгодний) — виступ проти панівого державного ладу або загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви.

Український революційний центр (УРЦ).

Оформлення ідеології дисидентства

У березні 1953 року партійно-державне керівництво України дізналося про існування у Львові Українського революційного центру (УРЦ), який підготував низку документів антирадянського змісту. Вони друкувалися на машинці й надсилалися до сільських рад, колгоспів і навчальних закладів західного регіону України. У них піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим, звинувачений у смертях мільйонів українців.

У «Маніфесті Українського революційного центру» визначалися тридцять три «принципи свободи», зокрема висувалися вимоги запровадження демократичної системи, суверенітету України, установлення державних кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації і діяльності різних політичних партій. Автори маніфесту обґрунтували право вільної критики владних структур, пропонували висувати кандидатів на високі урядові посади. УРЦ наголошував, що основним принципом його програми є воля народу.

Оформлення ідеологи дисиденства пов'язане з 1955 роком, коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. У ньому узагальнювалися головні вимоги українського ди-сидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України в складі СРСР.

Зародження робітничого опозиційного руху

Опозиційний рух розвивався не тільки в західних регіонах України. На Донбасі в 1956 році засновано таємну робітничу організацію на чолі з Євгеном Доніченком. Вона мала назву «Реалістичний робітничий гурток демократів» і ставила за мету боротьбу з радянським ладом. Організація мала свій статут, «трійкову» будову груп, членські внески, сувору конспірацію.

Керівництво гуртка планувало створити мережу нелегальних осередків, згодом об'єднаних у єдину демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС і повести боротьбу за зміну суспільного ладу в СРСР. Після перемоги революції передбачалося провести вільні всенародні вибори. Так само робітники демократично обирали б і керівників підприємств. Землю планувалося роздати селянам без права її продажу. Такий лад, на думку керівників гуртка, називався б народовладдям.

Протягом 2,5 років свого існування члени гуртка регулярно розповсюджували різноманітні листівки в містах Донбасу, у яких пропагували свої ідеї. Група мала й власний рукописний часопис «Свободное слово».

Однак, незважаючи на радикальні наміри, гуртківці у своїх задумах не мали на меті створення незалежної Української держави.

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)

Однією з перших у своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький, конституційний засіб здобуття державної незалежності України Українська робітничо-селянська спілка. Цю ідею започаткували два молоді юристи — Левко Лук'яненко та Іван Кандиба, які в 1958 році на Львівщині утворили ядро цієї організації. У розробленому в 1959 році проекті програми УРСС теоретично обґрунтовувалися положення нового етапу українського національно-визвольного руху. У ньому гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії й радянського уряду в роки Голодомору 1932-1933 pp., засуджувалася практика жорстоких сталінських репресій 30-х pp., бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна політика, що здійснювалася в республіці. У проекті зазначалося, що насправді Україна позбавлена проголошених конституцією суверенітету та прав політичних і економічних зносин з іншими державами. Тому, за словами його авторів, Україні потрібно використати надане їй конституційне право й вийти зі складу СРСР. Адже Конституція УРСР (ст. 14) та Конституція СРСР (ст. 17) надавали союзній республіці законні правові підстави перетворитися на цілком незалежне державне утворення. У новоствореній самостійній Українській державі політичний лад буде залишатися радянським, а економічний — соціалістичним. Україна як суверенна й самостійна держава буде входити до співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.

На засіданні членів спілки, що відбулося 6 листопада 1960 року, розглянуто проект програми та головні завдання. Проте наступні збори не відбулися у зв'язку з арештом її керівництва в січні 1961 року.

Співробітники Комітету державної безпеки (КДБ), розкривши УРСС, інкримінували її учасникам тяжкий злочин — зраду батьківщини. На закритому судовому процесі в травні 1961 року шість членів Української робітничо-селянської спілки отримали великі строки табірного ув'язнення (від 10 до 15 років). її лідер Левко Лук'яненко був засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу, який згодом був замінений 15-річним ув'язненням.

Джерела

Із заяви Івана Кандиби

про судову розправу над членами

«Української робітничо-селянської спілки»

(1961р.)

...Усім нам висунуто звинувачення, яке полягає в такому:

...Як видно з програми (склав Лук'яненко Л. Г.) УРСС своїм завданням ставила: боротьбу проти радянського державного і суспільного устрою, проти КПРС і радянського уряду, за відрив Української РСР від Союзу РСР і створення так званої «Самостійної України». У програмі фальсифікувалась історія України, виправдовувалась діяльність колишнього націоналістичного підпілля...

...Судова колегія Львівського обласного суду присудила Лук'яненка Льва Григоровича... за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до смертної кари — розстрілу з конфіскацією належного йому майна.

Кандибу Івана Олексійовича... за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до 15 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях з конфіскацією належного йому майна.

Віруна Степана Мартиновича... за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до 11 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях з конфіскацією належного йому майна.

Луцьківа Василя Степановича... за сукупністю вчинених злочинів уважати засудженим до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях з конфіскацією належного йому майна...

Політична та ідеологічна реакція середини 60-х pp.

Праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху сформували новий політичний клімат в Україні. Його характерною ознакою стало вироблення чітких і конкретних вимог у середовищі опозиції. Важливим чинником їх появи стала хвиля арештів, що відбулася в середині 60-хpp. Цей удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції — Івана Світличного, братів Богдана і Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не висували конкретних звинувачень. Справа була сфабрикована КДБ і мала характер відвертої розправи над інакодумцями. Унаслідок цього на рішучий захист затриманих стали відомі представники тогочасної української інтелектуальної еліти — письменники М. Стельмах та А. Малишко, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода та багато інших.

Під впливом масових арештів 1965 року молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне вивчення причин, що зумовили рішучий протест передової української інтелігенції. У вересні - грудні 1965 року свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному й радянському керівництву СРСР та Української РСР. Це була перша післявоєнна праця українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. її максимальна вимога мала досить зважений вигляд — повернення партійного керівництва до забутих принципів ленінської національної політики. У прикінцевій частині своєї праці І. Дзюба доводив і засуджував політичну й моральну відповідальність українського керівництва за принижене становище України в складі Радянського Союзу.

Ознайомившись з працею І. Дзюби, партійна й державна верхівка республіки звільнила автора з роботи й вимагала його публічного зречення від написаного. Йому, зокрема, замість «Інтернаціоналізму чи русифікації?» цинічно пропонували написати статтю про розквіт Радянської України в сім'ї народів-братів.

Виникнення політичної опозиції кінця 50-х - першої половини 60-х pp. мало величезне значення. Своєю діяльністю представники опозиційних до панівного режиму сил фактично боролися за відродження національної самосвідомості, культури, переконували громадськість у можливості реального існування опору в репресивній державі.

Сергій Параджанов (1924-1990)

Кінорежисер, сценарист, народний артист України. Народився в м. Тбілісі. Протягом 1949—1960 pp. працював на кіностудії ім. О. Довженка. Знімав як художні, так і документальні фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Акоп Овнатанян», «Думка», «Перший хлопець» та ін. За сфабрикованими звинуваченнями був засуджений. Упродовж 1973—1975 pp., перебуваючи в ув'язненні, організував театр, підготував багато кіносценаріїв, створив колажі, які згодом з тріумфом демонструвалися в Тбілісі, Єревані, Мюнхені, Парижі. Після звільнення С. Параджанову заборонили жити в Україні. Він оселився в Тбілісі, де знову зазнав репресій. Лише втручання світової громадськості допомогло йому після 15-річної перерви повернутися до кінематографа. Помер у Єревані. Похований у пантеоні видатних діячів вірменської культури.