Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Україна в повоєнні роки

§129. Суспільно-політичне життя України в другій половині 40-х — на початку 50-х pp.

Суспільно-політичне оновлення України

Перемога над фашизмом сприяла могутньому патріотичному та національному піднесенню України. Незважаючи на страшні втрати, які принесла війна, і повоєнні проблеми, у республіці активізувалося громадсько-політичне життя. Українське суспільство чекало на поліпшення з боку центру: припинення репресій, реформування колгоспної системи, демократизації. Набирала сили українська компартія (за роки війни її чисельність зменшилася зі 650 тис. осіб у 1940 році до 200 тис. осіб у липні 1945 року). У 1949 році вона вже набула довоєнної чисельності. На XVI з'їзді КП(б)У (січень 1949 року) делегати-українці становили 61% . Серед комуністичних керівників України різних рангів до 1951 року українців було 71,1%. Як зазначає український історик Ярослав Грицак, «збільшення представництва українців на всіх рівнях партійних структур створювало передумови для автономістських настроїв у КП(б)У і республіці взагалі». Розширення конституційних прав України (хоч і формально) посилювало почуття гідності й упевненості серед українських партійних лідерів.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР затвердила атрибути державності — герб, прапор, державний гімн УРСР, які символізували Україну як Радянську Соціалістичну Республіку, невід'ємну частину СРСР.

У повоєнний час посилюється активність українських діячів культури, письменників, публіцистів, науковців. Важливими чинниками піднесення національної свідомості та суспільно-політичної активності українців стали:

• їхній вагомий внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною;

• завершення формування території України після Другої світової війни, оформлення (фактичне) у межах УРСР соборності українських земель;

• вихід України на міжнародну арену (ООН та інші світові організації);

• зростання політичної та економічної ролі республіки в Радянському Союзі;

• відчуття національної гідності, особистої значимості у відродженні патріотичних прагнень суспільства.

Ждановщина в Україні

Сталінський режим був серйозно занепокоєний ситуацією в СРСР, особливо в Україні. Москва розпочала нову ідеологічну кампанію зі знайомими сценаріями пошуків «ворогів народу». Наступ сталінізму очолив помічник кремлівського диктатора, секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Повоєнна хвиля переслідувань почалася 1946 року розгромною постановою ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» та «Ленинград»». Головним об'єктом брутальної критики стали відома поетеса А. Ахматова й письменник М. Зощенко. М. Зощенка відверто назвали «паскудою і покидьком літератури».

Не забули в Москві й про Україну. ЦК ВКП(б) у липні 1946 року звинуватив українських комуністів у тому, що вони «не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури, мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Цього ж року ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури»», «Про журнали «Перець», «Вітчизна»» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану 1943 року.

У 1947 році ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Помилками вважали недостатнє висвітлення в працях українських істориків проблеми класової боротьби та українсько-російських відносин. Нещадної критики зазнали твори українських літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, 0. Довженка. Під ждановським пресом опинилися українські радіо, кіно, культурно-освітні установи. Нерідко доходило до абсурдів. Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо розкрита прогресивна роль російського царя та московських бояр.

Знаковим явищем для України стала «лисенківщина». Улітку 1948 року сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, яка відбувалася в Москві, закріпила «перемогу сталінізму» в біологічній науці. Ініціатором нової політики став виходець з України Трохим Лисенко. За роки Сталіна він зробив запаморочливу кар'єру, обіцяючи «батькові народів» досягти високої продуктивності в сільському господарстві, спираючись на марксистські методи господарювання. З особливою люттю лисенківці атакували

генетику, яку вони відверто називали «продажною дівкою імперіалізму». В Україні зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Ворожою наукою вважалася кібернетика, яка починала розвиватися в республіці.

Головний удар сталінізму припав на літературу. 1951 року зазнав переслідування В. Сосюра за вірш «Любіть Україну». Поетові зробили закид, що він оспівує не соціалістичну Україну, а Україну «взагалі». Безглуздо звинувачували в «націоналізмі», «петлюрівщині» поета М. Рильського.

Вислів поета «Я син країни Рад» сталінські ідеологи витлумачили як уславлення Центральної Ради.

Другим етапом боротьби з націоналістичними ухилами стала кампанія проти космополітизму (низькопоклонства перед Заходом), нацьковування представників однієї нації на представників іншої.

Боротьба з космополітизмом супроводжувалася масовими репресіями проти єврейської інтелігенції. Матеріали справ, сфабрикованих сталінськими спецслужбами, твердили, що діячі єврейської інтелігенції намагалися здійснити «змову» в інтересах міжнародного імперіалізму й сіонізму та відокремити Крим від СРСР.

Євреїв масово звільняли з освітніх закладів, наукових установ, літераторів забороняли друкувати, кидали до в'язниць. Серед репресованих опинилися видатні єврейські письменники: Г. Полянкер, Й. Бухбіндер, Н. Забара, А. Ґонтар та ін. Сталінське керівництво мало цікавило, що значна кількість репресованих — учасники Другої світової війни.

Часто звинувачення було відверто сфальсифіковане. Так, Леоніда Первомайського звинуватили в сіонізмі, тому що в одному з його фронтових віршів ішлося про Синай, а це, мовляв, у Палестині. Насправді ж у творі згадувався румунський Синай, повз який радянські війська проходили в час війни.

Апогеєм боротьби з «космополітизмом» стало ганебне вбивство видатного громадського й культурного діяча, лідера радянського єврейства Соломона Міхоелса та розстріл Єврейського антифашистського комітету (більшість його діячів були вихідцями з України).

Завершенням сталінського антисемітського шабашу стала «справа лікарів» 1952-1953 pp., де євреї-лікарі відверто звинувачувалися в спробі отруєння й знищення видатних радянських і партійних діячів, серед інших і Сталіна. Навесні 1953 року Сталін, який особисто був режисером і сценаристом «справи лікарів», дав наказ про публічну страту лікарів-отруйників на Красній площі й депортацію єврейського населення з центральних районів СРСР до Сибіру. «Справа лікарів» мала широке відлуння в Україні. Радянські, партійні й правоохоронні органи УРСР усебічно сприяли планам Сталіна.

У березні 1953 року кремлівський диктатор помер, заарештованих лікарів реабілітували. Газета «Правда» сповіщала, що «міжнародним імперіалістам не вдалося підірвати ленінську дружбу народів». «Справа лікарів» не була доведена до кінця, але залишила глибокий слід у суспільному житті України.

Нове партійне й радянське керівництво СРСР і України з недовірою і підозрою ставилося до євреїв, чим викликало активні антирадянські настрої серед значної частини єврейської інтелігенції.

Андрій Малишко (1912-1970)

Український поет-лірик, поет-пісняр, публіцист, перекладач, громадський діяч. Автор поем «Ярина» (1938), «Кар-малюк» (1940), «Дума про козака Данила» (1941), збірок поезій «За синім морем» (1950), «Що записано мною» (1956), «Полудень віку» (1960), «Віщий голос» (1961), «Далекі орбіти» (1962) та ін. Народними піснями стали вірші поета, покладені на музику — «Київський вальс», «Білі каштани», «Пісня про рушник», «Стежинка». Співуча й милозвучна лірика А. Малишка стала коштовною перлиною української поезії.

Джерела

Зі спогадів українського єврейського письменника А. Кацнельсона

Якось у перерві під час письменницького пленуму, присвяченого боротьбі з українським буржуазним націоналізмом, до мене підійшов Юрій Яновський і сказав: «Абраме, чого ви такий блідий? Не переживайте. Тепер лають мене, а через деякий час лаятимуть Вас. Вивчайте діалектику...» І справді, як інтуїтивно відчув мудрий Юрій Іванович, через деякий час почалась боротьба з «буржуазним космополітизмом», яка по суті була боротьбою з інтелігенцією єврейського походження.

Входження Криму до складу України

У 1954 році з великим розмахом відзначалося 300-річчя Переяславської ради. У трактуванні радянських ідеологів саме під час її проведення відбулося возз'єднання України з Росією. Кульмінацією ювілею стала передача Україні Кримської області. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, ураховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом та Україною, позицію урядів РРФСР та УРСР, прийняла Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». 26 квітня 1954 року прийнято закон «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР ».

На час переходу Криму до УРСР на його території проживало 1,2 млн. осіб. Працювали медичний, педагогічний і сільськогосподарський інститути, низка різних технікумів і науково-дослідних установ. Крим був найбільшою курортною зоною Радянського Союзу, де щороку відпочивали й лікувалися сотні тисяч людей. В області швидкими темпами розвивалася харчова промисловість, зокрема консервна, виноробна, плодоовочева тощо.

Зв'язки між Наддніпрянщиною і Кримом мають давню історію. У Х-ХІ ст. Східний Крим (Тмутараканське князівство) підтримував політичні й торговельні зв'язки з Київською Руссю. У XIII ст. в Крим удерлися монголо-татари, і він став улусом Золотої Орди. Після її розпаду виникло Кримське ханство (1443-1783 pp.), яке в 1475-1774 pp. було васалом Туреччини. У XVI-XVII ст. проти турецько-татарських нападників вели героїчну боротьбу запорізькі козаки. За часів турецько-татарської агресії з України до Криму вивезено понад 2 млн. українців, які асимілювалися з місцевим населенням. У 1783 році Крим приєднано до Росії, у 1797 році він увійшов до складу Новоросійської губернії, з 1802 року — до Таврійської. З підросійських територій від самодержавних кріпосницьких порядків до Таврії втікали тисячі кріпаків, щоб здобути бажану волю.

У роки Кримської війни (1853-1856 pp.) українське населення відіграло важливу роль в обороні Севастополя. Під час промислового перевороту XIX ст. місцеві виробничі кадри сформували здебільшого вихідці з Дніпровського, Бердянського й Мелітопольського повітів.

На початку XX ст. більшу частину населення Криму становили росіяни, українці, татари. У листопаді 1917 року Центральна Рада проголосила, що Таврія належить УНР. У січні 1918 року в Криму встановлена радянська влада, а згодом проголошено Радянську Соціалістичну Республіку Таврида. У жовтні 1921 року була утворена автономна Кримська РСР у складі РРФСР, хоч спільних кордонів з нею Крим не мав.

У роки Другої світової війни Крим окупували німці. З невеликої частини місцевих колаборантів гітлерівці утворили спецпідрозділи, які виконували каральні функції та боролися проти партизанів. Після звільнення Криму в травні 1944 року сталінське керівництво, спираючись на антигуманні принципи колективної відповідальності, визнало винним у співробітництві з окупантами весь кримськотатарський народ.

Протягом 18 травня 1944 року тисячі кримських татар були депортовані зі своєї батьківщини до середньоазійських регіонів СРСР. Через нестачу харчів та антисанітарію багато переселенців померло в дорозі. Упродовж травня - червня 1944 р. з Криму виселено понад 225 тис. татар, болгар, греків, вірмен, представників інших національностей. Сталінські депортації спричинили економічний хаос у регіоні, породили чимало національних та соціальних проблем, які Україна остаточно не розв'язала ще й досі.

Джерела

Указ Президії Верховної Ради СРСР про включення Кримської області до складу УРСР

Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє:

Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Москва. Кремль. 19 лютого 1954 р.

Громадянська війна в західних областях України

Боротьба радянської влади проти ОУН - УПА в повоєнний період фактично перетворилася на громадянську війну.

Після завершення Другої світової війни в західні регіони України були направлені регулярні частини радянської армії з артилерією та частини НКВС. З місцевого населення йшло формування підрозділів помічників для боротьби з ОУН - УПА.

Водночас уряд СРСР неодноразово звертався до вояків ОУН - УПА з пропозицією скласти зброю, обіцяючи амністувати їх. З 1945 по 1947 pp. серед керівництва ОУН - УПА панувала думка про неминучість Третьої світової війни між Радянським Союзом та його союзниками по антигітлерівській коаліції — США та Великобританією. Тому підрозділи ОУН - УПА вели активний опір радянській владі. Значна частина населення підтримувала оунівський опір з багатьох причин.

Загони ОУН - УПА:

• рішуче протистояли насильницькій колективізації на зразок східних територій України;

• зривали насильницьку мобілізацію до Червоної армії молоді із Західної України;

• протистояли арештам та депортаціям населення;

• захищали від антизаконних дій НКВС, польського війська й партизанів.

Щоб знищити повстанський рух, радянські силові структури вжили цілу низку жорстоких політичних заходів:

• відбувалося масове виселення населення з районів розташування баз УПА;

• депортації підлягали як окремі сім'ї, так і цілі села, що були пов'язані з УПА (майже 500 тис. осіб);

• спецгрупи НКВС, перевдягнуті у форму УПА, здійснювали провокації (пограбування місцевого населення, зґвалтування, убивства).

Загони ОУН - УПА відповідали:

• нападами на частини НКВС і військові підрозділи;

• знищенням радянських і партійних діячів;

• убивством місцевих активістів і членів їхніх сімей, які перейшли на бік радянської влади;

• масовим терором проти вчителів, лікарів, інженерів, працівників культурної галузі, яких зі Сходу України направляли на роботу в Західну Україну;

• провокаціями з переодяганням у форму НКВС (знущання з місцевого населення);

• диверсіями й саботажем;

• активною антирадянською пропагандою.

Протягом 1945 року загони УПА втратили 9 тис. осіб убитими й близько 24 тис. полоненими. Упродовж 1944-1945 pp. ОУН - УПА здійснило 14,5 тис. диверсійних і терористичних актів, у яких загинуло понад 20 тис. військових та 30 тис. цивільного населення.

1948 року стало зрозуміло, що війни між СРСР і Заходом не буде. На цей час ОУН - УПА зазнало важких утрат. Тому керівництво повстанського руху вирішило змінити тактику боротьби.

Великі з'єднання УПА були перетворені на невеликі добре законспіровані озброєні групи по 10-15 осіб, які перейшли до партизанської війни. Активність боротьби стала знижуватися після загибелі 5 березня 1950 року командувача ОУН - УПА Романа Шухевича, його замінив полковник Василь Кук (Коваль). Організований опір спадає. Окремі загони УПА ще діяли до 1956 року. Частині повстанців удалося прорватися на Захід.

Джерела

Із завдань МВС УРСР щодо розгрому ОУН — УПА в західних областях України Посилити натиск на залишки банд до їхнього цілковитого знищення; використати період настання зими для перехоплення банд до переходу на зимівки у схрони, ізолювати від населення і знищити; зосередити увагу на 50-ти особливо уражених районах, направити досвідчених чекістів, «наводнити» ці райони військами, технікою, службовими собаками, розгорнути агентуру та інформаторів...

Довідка.

У 1944 році в УПА введено спеціальні нагороди: Золотий, Срібний та Бронзовий Хрести бойової заслуги — 1 і 2 ступенів, відзначення в наказі Крайового військового штабу, похвала в наказі військової округи та вирізнення в наказі відділу. Членів теренової мережі ОУН, політвиховників, членів СБ та цивільних осіб нагороджували Хрестами. За поранення в бою нагороджували Срібною Зіркою, а за п'ять поранень — Золотою Зіркою. Нагороджені відзнаками здобували звання «лицар». Металеві нагороди та нагрудні знаки з'явилися 1951 р. й були виготовлені підпільно за проектом Н. Хасевича.

Операція «Вісла»

Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею згідно з договорами між ними проходив по так званій лінії Керзона. До Польщі перейшли Надсяння, Лемківщина, Холмщина й Підляшшя, на яких здавна жили українці. Основним завданням у цих регіонах УПА вважала захист місцевого населення від примусового переселення до СРСР і утисків польської влади.

Навесні 1947 року в засідці УПА загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Сверчевський. Цей факт використано для проведення операції «Вісла». Від квітня до жовтня 1947 року проти загонів УПА (2 тис. осіб) була проведена спільна військова операція СРСР, Польщі та Чехословаччини (тільки Військо Польське нараховувало 20 тис. осіб). УПА зазнала великих утрат. Окремі її загони прорвалися до Німеччини й Австрії.

У ході операції на захід Польщі депортовано близько 150 тис. українців, яким до цього часу вдалося уникнути виселення до Радянського Союзу. Тим, хто намагався сховатися від депортації чи повертався додому, загрожувало ув'язнення в колишньому гітлерівському таборі Освенцім.

Таким чином була розв'язана «українська проблема» для Польщі. У той самий час з території України на польські землі депортовано 1 млн. поляків та 140 тис. євреїв як неблагонадійний елемент.

Джерела

Заява Верховної Ради Української РСРз приводу постанови Сенату Республіки Польща від 3 серпня 1990 року щодо акції «Вісла»

Народ України з розумінням сприйняв постанову Сенату Республіки Польща від З серпня 1990 року щодо осуду санкціонованої польським повоєнним урядом і здійсненої 1947 року акції «Вісла».

Акція «Вісла» зруйнувала етнічну цілісність українців у Польській Народній Республіці.

Українці зазнали величезних людських, матеріальних, духовних утрат. Насильницьки переселені, розсіяні, позбавлені рідних осель, свого майна, культурно-освітніх закладів та церкви, вони втратили можливість повноправного національного життя й досі відчувають наслідки тієї трагедії.

Визнання Сенатом протиправності акції «Вісла» Верховна Рада УРСР розцінює як серйозний крок до виправлення кривд, заподіяних українцям у Польщі. Ми свідомі того, що з українського боку через давні взаємні непорозуміння поляки так само зазнали в ті часи немало горя й страждань. Ми засуджуємо також страхітливі злочини сталінського режиму проти поляків.

Верховна Рада Української РСР висловлює впевненість у тому, що спільними зусиллями українці та поляки подолають наслідки трагічної минувшини і започаткують новий етап відносин між нашими народами і державами.

Ліквідація греко-католицької церкви

З поверненням радянської влади розпочався наступ на греко-католицьку церкву, яку комуністи звинувачували у зв'язках з німцями. Щоб урятувати вірних від переслідувань, митрополит Андрій Шептицький надіслав радянському урядові листа, у якому висловив надію на співпрацю з новою владою. Після його смерті (23 листопада 1944 року) митрополитом став Йосип Сліпий, який закликав духівництво й вірних (зокрема й оунівців) до співробітництва з владою. Проте комуністи не збиралася прощати церкві «гріхи колаборації» (співпраці під час Другої світової війни з фашистськими загарбниками) і підтримку українського підпілля. Улітку 1945 року керівництво Української греко-католицької церкви (УГКЦ) разом з митрополитом Й. Сліпим заарештували. Москва готувала «самоліквідацію» УГКЦ. Не без допомоги НКВС була створена ініціативна група на чолі зі священиком Г. Костельником, яка була покликана підготувати собор, що скасував би Берестейську унію. Група розпочала агітацію серед вірних за розрив з Римом і «возз'єднання» з Російською православною церквою. У березні 1946 року відбувся Львівський собор, учасниками якого були 216 делегатів від духовенства, 19 мирян і делегація Московської патріархії. Жоден з єпископів УГКЦ у соборі участі не брав, що робило його неканонічним. Рішенням собору Берестейську унію 1596 року скасовано, проголошено возз'єднання УГКЦ з Російською православною церквою. 2,2 тис. священиків, які відмовилися визнати рішення Львівського собору, заслано до Сибіру, 200 — розстріляно. За аналогічним сценарієм у серпні 1949 року була ліквідована УГКЦ й на Закарпатті. Не згодні з утисками греко-католицької церкви духовенство й вірні перейшли в підпілля.

Персоналії

Йосип Сліпий (1892-1984)

Визначний український діяч, патріарх УГКЦ, кардинал з 1956 р. Народився на Тернопільщині. У 1917 р. висвячений на священика. У 1918 р. захистив докторську дисертацію з теології. Володів грецькою, італійською, німецькою, англійською, французькою мовами. Викладав богослов'я у Львівській семінарії. З 1926 р. — член-куратор Українського національного музею у Львові. З 1929 р. стає першим ректором Львівської богословської академії. З 1931 р. — заступник голови Українського католицького союзу. У 1944 р. після смерті А. Шептицького став митрополитом Галицьким. У 1945 р. був заарештований і звинувачений у «ворожій діяльності проти УРСР». Відбув 18 років ув'язнення. 1963 р. на клопотання папи римського Івана XXIII та президента США Дж. Кеннеді був звільнений та висланий за межі СРСР. Прибувши до Рима, він розгортає велику роботу з реорганізації та зміцнення греко-католицької церкви. За його ініціативи в Римі збудовано собор св. Софії в староукраїнському стилі, відкрито Український католицький університет. За наукову роботу Й. Сліпого обрано почесним членом НТШ (1964 p.), дійсним членом Тиберійської академії в Римі (1965 p.). Помер у Римі, був похований у соборі св. Софії. 1992 р. прах Й. Сліпого перевезено до України й перепоховано в соборі св. Юра у Львові.