Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

§124. Рух Опору в Україні в роки Другої світової війни

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 році відійшла територія України з населенням понад 40 млн. осіб. Гітлерівці рвалися до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Проте війна набула затяжного характеру. У взаєминах з новою німецькою владою перед українським населенням постала дилема: підкоритися окупації або чинити опір. Населення більшості окупованих нацистами країн Європи вирішило підкоритися загарбникам.

Однак становище українців на початку Другої світової війни було особливим і зумовили його такі фактори:

• у спогадах старшого покоління німецька влада в Україні 1918 року супроводжувалася масовим пограбуванням, але меншими репресіями, ніж у сталінські роки;

• здавалося, що праця в умовах німецького порядку була цікавішою й давала можливість жити краще, ніж у радянські часи. До того ж праця на німців була єдиним шансом вижити на окупованій території;

• стрімкий наступ німецької армії переконував у непереможності вермахту, тому чинити опір німцям здавалося марним;

• сталінський режим приніс стільки страждань і горя населенню України, що значна його частина не хотіла підтримувати радянську владу в будь-якій формі;

• на настроях українців, безумовно, відбилася відсутність власної держави, що певною мірою визначало їхню пасивність.

Тотальний німецький терор на теренах України принципово змінив суспільний настрій. За словами відомого українського історика М. Коваля, там, де німців 1941 року зустріли з хлібом та сіллю, у 1942 році вже ставили міни.

Особливістю українського руху Опору стала наявність двох напрямків боротьби. У цей час в Україні діяли:

• прибічники Радянського Союзу, які боролися проти вермахту;

• українські націоналісти, що намагалися воювати на два фронти — як проти нацистів, так і проти радянської влади.

У лісистій північній частині України були сприятливі умови для партизанського руху, який на Волині й Поліссі набув організованого характеру 1942 року, коли був створений Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У Русі Опору брали участь партійні й безпартійні, дорослі й діти.

Радянський рух Опору

Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності.

7 липня 1941 року у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У «До українського народу» підкреслювалося, що треба відродити «славні традиції українських партизанів, які нещадно знищували в роки громадянської війни німецьких окупантів. «На зайнятій ворогом території, — говорилося в цьому документі, — створюйте кінні й піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв'язок, підпалюйте ліси й склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові та його посібникам нестерпні умови, нещадно переслідуйте і знищуйте їх, усіма способами зривайте всі заходи ворога». Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни.

Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів:

• у роки сталінських репресій загинув командувач Київського військового округу (КВО) Й. Якір, який добре розумівся у справах ведення лісової війни. За його часів на тодішніх кордонах УРСР на випадок війни були підготовлені партизанські бази й спеціалісти партизанської війни. Після страти командувача репресовано всі кадри, яких готували до боротьби у ворожому тилу, а партизанські бази знищено;

• у ворожому тилу опинилися десятки тисяч військовослужбовців радянської армії, частина з яких намагалася прорватися до своїх. Комусь це вдавалося. Проте часто, розбившись на невеличкі групи, вояки намагалися прорватися самостійно, але до мети не доходили: гинули в сутичках чи потрапляли в полон до німців. Перед початком війни тактика партизанського опору навіть не була розроблена. Бійців і командирів переконували: «Будемо бити ворога на його території»;

• частина партійних і радянських керівників не мала ніякого досвіду в організації партизанської боротьби й не розуміла призначення партизанських загонів. На початку війни партизанські загони були погано озброєні і навчені, а окремі військові начальники висували партизанські загони не в тил ворогові, а на передову, де вони звичайно поступалися піхотним та моторизованим частинам вермахту, і тому зазнавали важких утрат;

• Москва втратила зв'язок з багатьма партизанськими загонами. З 3,5 тис. партизанських формацій, які залишилися в тилу ворога на окупованих територіях, улітку 1942 року Центр мав зв'язок тільки з 22 загонами; інші групи розпалися чи були знищені німцями;

• дуже часто спроби радянських і партійних органів налагодити зв'язки з партизанами чи започаткувати партизанський рух закінчувалися трагічно. Радянських парашутистів перехоплювали німецькі спецслужби чи місцеве населення, яке передавало їх до рук гестапо.

З відданих радянській владі людей у населених пунктах створювалися підпільні групи. Для розвідувальної й підпільної роботи в німецькому тилу залишалося чимало співробітників НКВС. Восени 1941 року в Україні формувалися підпільні обкоми, райкоми, первинні організації й групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, на чолі яких стояли здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою, у разі нападу противника на СРСР, бойові дії мали перенестися на ворожу територію. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.

Реально ситуація з партизанським рухом змінилася, коли 30 травня 1942 року при ставці Верхового головнокомандувача був створений Центральний штаб партизанського руху, який очолив перший секретар ЦК КП(б) Білорусі П. Пономаренко. У цей же час виник Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Т. Строкач. Український партизанський штаб розгорнув велику роботу з об'єднання та організації партизанського руху в Україні. У партизанські райони літаками перекидалися зброя, боєприпаси, медикаменти, підготовлені люди, поліграфічна техніка, пропагандистські матеріали.

На середину 1943 року в Україні діяли 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і диверсійних груп чисельністю понад 100 тис. осіб.

Джерелами формування радянського партизанського руху Опору стали:

• комуністи й комсомольці, яких залишили в тилу ворога для підпільної діяльності;

• солдати й офіцери радянської армії, які опинилися в оточенні;

• утікачі з німецьких гетто й концтаборів;

• фахівці партизанської війни, вишколені в спеціальних підрозділах;

• патріотично налаштоване місцеве населення.

Форми боротьби народних месників:

• напади на німецькі гарнізони, військові об'єкти, комунікації тощо;

• диверсії в тилу ворога;

• створення радянських районів у німецькому тилу;

• пропагандистська робота серед місцевого населення.

За підрахунками істориків, у роки війни партизани України знищили 500 тис. німецьких окупантів та їхніх пособників, 407 німецьких гарнізонів, комендатур, поліцейських установ, 5 тис. ешелонів, 1,5 тис. танків, 200 літаків, 600 мостів тощо.

У середині 1943 року партизанські з'єднання України взяли активну участь у бойових діях на комунікаціях проти німецьких військ, які просувалися в район Курської дуги. Восени цього ж року українські партизани взяли участь в операції «Концерт», унаслідок здійснення якої німці зазнали великих утрат. Серед видатних партизанських діячів України найвідомішими стали С. Ковпак, О. Федоров, С. Руднев, О. Сабуров, М. Наумов, П. Вершигора, Я. Мельник, П. Куманюк та інші. Партизанські загони С. Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі «Люди з чистою совістю» один з партизанських командирів Петро Вершигора.

У ворожому тилу безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» із с. Кримки на Миколаївщині, яку очолювали В. Моргуненко, П. Гречаний і Д. Дячен-ко, «Народна гвардія» ім. І. Франка. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У вересні 1942-1943 pp. в м. Краснодоні діяла підпільна молодіжна організація «Молода гвардія», до складу якої входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, організували низку диверсій і бойових операцій.

За різними оцінками істориків, у радянському Русі Опору в Україні взяли участь від 100 тис. до 500 тис. партизанів. 95 з них нагороджені званнями Героїв Радянського Союзу (С. Ковпак, О. Федоров — двічі), а 183 тис. нагороджені орденами та медалями.

Довідка.

Гестапо (німецькою Gestapo, скорочення від Geheime Staatspolizei — таємна державна поліція) — державний репресивний орган у гітлерівській Німеччині 1933—1945 pp., який здійснював масовий терор і каральні операції в Німеччині й на окупованих нею країнах Європи. Один з основних терористичних органів німецького фашизму.

Джерела

Відомості про діяльність підпільної комсомольської організації м. Полтави

(жовтень 1941 — травень 1942 pp.) ...За час існування підпільної організації написано й розповсюджено понад 2 тисячі листівок... Через Убийвовк організація підтримувала зв'язок з партизанським загоном Жарова.

Члени організації, керованої Убийвовк, зривали мобілізацію молоді до Німеччини, звільняли радянських військовополонених. Готуючись до збройного опору, за допомогою робітників заводу «Метал» ремонтували та виготовляли зброю...

Сидір Ковпак (1887-1967)

Один з організаторів партизанського руху в Україні. Учасник Першої та Другої світових війн. У роки громадянської війни очолив у с. Котельва партизанський загін, який боровся проти австро-німецьких окупантів та денікінців, воював на Східному фронті. У роки війни з фашистськими загарбниками партизанське з'єднання під командуванням С Ковпака провело 5 рейдів по тилах ворога. Автор книги спогадів «Від Путивля до Карпат».

Український національний рух Опору

Організація українських націоналістів розглядала війну між Німеччиною та СРСР як можливість відновлення незалежності Української дер-жави. Водночас різні фракції ОУН — під проводом С. Бандери ОУН(Б) та під проводом А. Мельника ОУН(М)— бажали використати для цієї мети співробітництво з фашистською Німеччиною, але ці спроби виявлялися марними. Ще до нападу на СРСР за домовленістю з німецькими спецслужбами з оунівців були створені два батальйони «Нахтігаль» та «Роланд». ОУН намагалася використати ці формування для зміцнення української влади, німці — для каральних акцій проти поляків та євреїв.

Бойові підрозділи «Роланд» («Ролянд») і «Нахтігаль». На початку 1941 року між керівництвом ОУН(Б) і командуванням німецького абверу, який представляли адмірал В. Канаріс і генерал В. фон Браухіч, була досягнута домовленість про створення українського військового відділу під політичним проводом Організації українських націоналістів.

У квітні - травні 1941 року був сформований батальйон «Роланд», один з двох бойових підрозділів «Дружини українських націоналістів».

Організацією цієї частини керував полковник Р. Ярий. У цілому відповідальність за створення цього військового формування лягала на бюро ОУН(Б), що перебувало у Відні. Особовий склад батальйону (близько 350 осіб) пройшов військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня. Командиром «Роланда» був призначений полковник Є. Побігущий, старшинами — М. Бригідер, Л. Ортинський та ін.

На початку червня 1941 року батальйон «Роланд» переправили в район Кимпулунга на Південній Буковині, де він увійшов до складу 11-ї німецької армії групи «Південь».

Перед українським підрозділом були поставлені завдання:

• забезпечувати охорону шляхів, якими просувалися німецькі війська;

• створити відділи українського самозахисту в містах і селах;

• здійснювати охорону шляхів постачання продовольства;

• організовувати допомогу в евакуації військовополонених, охорону промислових і транспортних об'єктів тощо.

У кінці липня 1941 року батальйон, що складався з 9 офіцерів і 260 солдатів, був підпорядкований командуванню 54 армійського корпусу. Загальне командування частиною, що складалася з чотирьох рот по 65 осіб кожна, здійснював лейтенант Зіберт. Двома ротами командували німецькі офіцери, іншими двома — українські. Солдати «Роланда» були одягнені в чеську військову уніформу, але мали жовто-сині нарукавні пов'язки з написом «Німецький вермахт».

У кінці липня 1941 року український підрозділ отримав наказ просуватися в напрямку Одеси, а в серпні 1941 року він був переправлений до Фокушан (тепер Молдова), роззброєний і перевезений до Маєрлінга біля Відня.

У жовтні 1941 року особовий склад обох розформованих батальйонів «Дружини українських націоналістів» був повернений до Франкфурта-на-Одері, де вояки «Роланда» й «Нахтігаля» увійшли до складу нового відділу «Шутцман-шафтс батальйон №201». Командиром батальйону став Є. Побігущии. Загальна чисельність цього підрозділу становила понад 600 осіб, при цьому 22 офіцери були українцями.

У березні 1942 року батальйон «Роланд» перевели в Білорусь для охорони ліній комунікацій і боротьби з радянськими партизанами в районі Могильов — Вітебськ — Лепель.

Командування «Дружини українських націоналістів» постійно висловлювало незадоволення гітлерівською політикою в Україні. Тому наприкінці листопада 1942 року (за деякими даними — 1 грудня 1942 року) батальйон «Роланд» роззброєно в Могильові й розформовано. Українських офіцерів перевезли до Львова, де 8 січня 1943 року ув'язнили в тюрму гестапо, але згодом деякі з них, зокрема Р. Шухевич, зуміли втекти й приєднатися до Української повстанської армії. Акт відновлення Української держави. 30 червня 1941 року в зайнятому німцями Львові спеціальна група ОУН(Б) на чолі з Я. Стецьком проголосила Акт відновлення Української держави.

Проголошення цього документа не можна оцінити однозначно. З одного боку, позитивна сама спроба відновлення української державності та піднесення національно-державної свідомості українців. Проте, з другого боку, викликає несприйняття заява про співробітництво з нацистською Німеччиною та прогітлерівська риторика.

Після проголошення Акта відновлення гітлерівська влада вдалася до репресій. Бандера та Стецько були заарештовані. Тому наприкінці 1941 року ОУН(Б) взяла курс на боротьбу проти гітлерівців, тоді як ОУН(М) виявила більше лояльності до німецької влади.

Певний час ОУН(М) висловлювалася тільки за співробітництво та спільну українсько-німецьку боротьбу проти СРСР. Члени спеціальних похідних груп ОУН(М) у той час намагалися таємно від німців закріплюватися на українській території.

У жовтні 1941 року в Києві почала діяти Українська національна рада, яку очолив професор М. Величківський. О. Телізі вдалося створити Спілку українських письменників і налагодити вихід газети «Українське слово» та часопису «Литаври».

Такі дії ОУН(М) не влаштовували гітлерівців, О. Теліга, І. Рогач та інші представники інтелігенції були репресовані.

Після арештів і розстрілів мельниківців ставлення цього крила ОУН до німців змінилося. Наказом проводу ОУН(М) створено мережу підпільних організацій, які носили антинімецький характер.

«Поліська Січ». Перше українське національне збройне формування — «Поліська Січ» Тараса Бульби (Боровця) — з'явилося на Волині.

Цей повстанський підрозділ, що діяв на Рівненщині та Житомирщині, був створений за ініціативою уряду Української Народної Республіки в еміграції. 20 червня 1940 року рада старшин армії У HP, до якої входили полковники А. Валійський, І. Литвиненко та інші, уповноважила Т. Боровця організувати збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою та очищення української території від частин Червоної армії, що відступали.

Тарас Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. На початку радянсько-німецької війни 1941-1945 pp. новостворене формування нараховувало понад 1 тис. осіб. У червні - серпні 1941 року «Поліська Січ» здійснювала операції з очищення волинських та поліських лісів від окремих груп бійців Червоної армії.

Проте вже в серпні 1941 року Т. Боровець зробив спробу об'єднати розрізнені політичні сили для створення єдиної української армії. Результативними виявилися переговори з ОУН(М), монархістами на чолі з полковником І. Трейком, загонами отамана Волошина-Берчака; були налагоджені тісні контакти з Білоруською національною самообороною. Однак Т. Боровцю не вдалося дійти згоди з представниками ОУН - сд (самостійників-державників) під проводом С. Бандери, оскільки керівник «Поліської Січі» не визнав Акта створення Української держави, проголошеного ОУН(Б) ЗО червня 1941 року.

Політичні групи, що пішли на контакт з командуванням «Поліської Січі», восени 1941 року створили спільний штаб, начальником якого став полковник П. Смородський, а командувачем Т. Боровець.

У жовтні 1941 року це військове формування отримало нову назву — Українська повстанська армія - «Поліська Січ» (УПА - ПС). Формація діяла в районі міст Олевськ, Людвипіль та Сарни. У листопаді 1941 року «Поліська Січ» була оточена німцями й роззброєна, але навесні 1942 року знову відновила діяльність, яка тепер, щоправда, носила антинімецький характер. Чисельність загону нараховувала 5-8 тис. осіб.

У цей час «Поліську Січ» намагалися використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянські партизани. У липні-серпні 1942 року відбулися переговори між Т. Боровцем та німецькою стороною, яку представляли доктор П'юц та доктор Беєр. У вересні - листопаді 1942 року з аналогічною місією в район дислокації «Поліської Січі» прибув капітан Червоної армії М. Брежньов. Ці переговори завершилися безрезультатно.

Після того, як німці забажали розпустити Січ і використати українських вояків для каральних акцій, за наказом Т. Боровця його бійці перейшли на нелегальне становище й почали збройну боротьбу з німцями та більшовиками. Це стало початком зародження Української повстанської армії.

Улітку 1942 року на Волині й Поділлі почали формуватися збройні загони бандерівського проводу. Спочатку вони виконували функції оборони місцевого населення від німецької влади та радянських партизанів, а з осені стали концентрувати сили для боротьби проти Гітлера й Сталіна. 14 жовтня 1942 року вважається днем утворення Української повстанської армії проводу ОУН - сд. 1943 року на Волині до складу цієї формації перейшло, як свідчить український історик Ю. Зайцев, 5 тис. українських поліцейських, які перебували на німецькій службі.

Представники ОУН - сд активно критикували Т. Боровця, оскільки вважали, що переговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух повстанців. На початку 1943 року командування «Поліської Січі» розпочало переговори з військовими відділами ОУН - сд. Під час переговорів група націоналістів-самостійників під проводом І. Мітринги, що в 1941 році відкололася від ОУН - сд, приєдналася до «Поліської Січі». У травні 1943 року переговори між цими формаціями були завершені. Військові відділи ОУН - сд об'єднувалися з «Поліською Січчю» в одну формацію — ОУН - УПА. її головнокомандувачем став член проводу Організації українських націоналістів (бандерівців) Роман Шухевич.

Українська повстанська армія.

Ідея створення військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом усього періоду між двома світовими війнами. Організація українських націоналістів більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об'єднання, приділяла увагу військовому вишколові своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій.

Після початку німецько-радянської війни в 1941 році ОУН-сд проголосила у Львові відновлення Української держави і в умовах окупаційного режиму розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення військових структур.

До кінця 1942 року в ОУН переважала доктрина, згідно з якою треба було створювати регулярну армію, але при цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. Наприкінці 1942 року поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, під час якої переглянуто наявні концепції й досягнуто згоди в питанні про доцільність створення партизанських і регулярних структур під назвою військові відділи ОУН - сд. Для розробки військових статутів та інструкцій була створена робоча група в складі Василя Івахіва, відомого також під псевдонімом «Сонар», Михайла Медвідя («Карповича») і Луки Павлишина.

Формування перших військових відділів ОУН - сд почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського («Остапа») у середині жовтня 1942 року. 7 лютого 1943 року сотня Григорія Перегійняка («Коробки») напала на німецькі поліційні бараки в містечку Володимирець на Рівненщині. Ця подія поклала початок антинацистської боротьби ОУН.

Третя конференція ОУН - сд, яка відбулася 17-21 лютого 1943 року, схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА - сд створювалися на Волині та Поліссі для оборони населення від німецького терору й захисту від радянських партизанів, які діяли в цьому регіоні з зими 1942-1943 pp. і своїми акціями провокували каральні заходи гітлерівців щодо українського цивільного населення. Наприкінці 1942 - у першій половині 1943 pp. військові відділи налічували кілька тисяч осіб. Загальне керівництво відділами здійснював командир Роман-Дмитро Клячківський, на чолі штабу стояв В. Івахів, після загибелі якого Крайовий військовий штаб очолив В. Сидор.

Однак дії військових відділів ОУН - сд не переносилися з Волині та Полісся до Галичини. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українців полякам. У 1942-1943 pp. саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для німецького режиму, тому українцям дозволили створити Український центральний комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу Українських допомогових комітетів, а згодом навіть оголошено набір до дивізії «Галичина», а в планах було створення дивізії «Карпати». Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофіль-ство галичан і про їхній німецький ультралоялізм, що знижувало активність місцевого населення. Тому в Галичині ОУН - сд могла розраховувати лише на створення нечисленних груп, які навіть не декларували (з тактичних міркувань) своєї належності до організації, а виступали під назвою Українська народна самооборона (УНС) чи Самооборонні кущові відділи (СКВ).

Вояки військових відділів ОУН - сд робили спроби поширити свій вплив на Білорусь та Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний режим у «рейхскомісаріаті Україна» був значно жорстокішим, ніж у «дистрикті Галичина», східній частині генеральної губернії. Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення антинімецьких настроїв серед населення.

Загальне командування військовими відділами здійснював поручник Олександр Луцький («Андрієнко»). Навесні 1943 року військові відділи ОУН - сд провели консолідаційну акцію, спрямовану на об'єднання зусиль усіх розрізнених груп, що існували на Поліссі та Волині.

У травні 1943 року УПА - сд і УПА - ПС об'єдналися в єдину УПА. Представники військових відділів ОУН - сд мали ввійти в штаб УПА, однак відмінність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання суперечностей між Т. Боровцем і ОУН - сд. Сторони стали звинувачувати одна одну в деструкції та розпалюванні отаманщини. Окрім того, Т. Боровець не наважувався вступати в конфлікт з польською Армією крайовою (АК), яка активно діяла на Волині, а Р.-Д. Клячківський, як і вся ОУН - сд, розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції необхідними.

Намагаючись відмежуватися від Р.-Д. Клячківського, Т. Боровець у липні 1943 року від'єднався від УПА й оголосив про створення Української народної революційної армії (УНРА). На базі цієї формації була створена Українська національно-демократична партія. 18 серпня 1943 року, підтримуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової структури, загони служби безпеки УПА на чолі з курінним М. Скорупським («Максом») оточили штаб УНРА в районі Степаня й, заарештувавши цілий ряд старшин, роззброїли УПА - ПС. За таких обставин в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т. Боровця. Після вступу наприкінці 1943 року радянських військ на Житомирщину Т. Боровець розпочав переговори з німцями про передачу його загонам зброї та військового спорядження для ведення партизанської боротьби з більшовиками. Однак у ході переговорів Т. Боровця заарештувало гестапо й ув'язнило в концтаборі Саксенгаузен. Командування УНРА деякий час здійснював отаман Л. Щербатюк-Зубатий. Окремі загони УНРА діяли до 1945 року, частково поширюючи свої дії й на Галичину.

7-8 серпня 1943 року відділи УПА - Південь на чолі з Іваном Клими-шиним («Круком») провели на Кременеччині роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН(М), якими командував Микола Недзведзький («Хрон»). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а деякі діячі ОУН(М) — Федір Польовий («Поль»), Василь Штуль («Чорнота»), Максим Скорупський («Макс») та Олександр Яценюк («Волинець») — обійняли керівні посади в УПА.

Восени 1943 року на Волині була ліквідована група Тимофія Басюка («Яворенка») «Фронт української революції», яка займала антибандерівську позицію. У листопаді 1943 року завершилися переговори між ОУН - сд та ОУН(М), під час яких були досягнуті домовленості про:

• утворення єдиної УПА;

• допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи;

• припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України;

• участь мельниківських представників у єдиному штабі.

Однак після загадкової загибелі Р. Сушка в січні 1944 року в нетривкому мельниківсько-бандерівському альянсі стався новий розкол.

У серпні 1943 року відбувся III Надзвичайний великий збір ОУН. Своїми постановами він засудив процеси деморалізації, які відбувалися в таборі націоналістів. Збір закликав не тільки українців, а й представників усіх інших народів боротися проти німецького та сталінського тоталітарних режимів. У лавах УПА з'явилися вчорашні бійці й командири Червоної армії; крім українців, сюди також вступали росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці, євреї та ін. У прийнятій згодом політичній декларації зазначалося: «Ми за повне визволення українського народу від московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведешників та партійних паразитів».

У лавах ОУН - УПА за різними підрахунками було 20-40 тис. осіб. Крім двох фронтів (радянського та німецького), які тримала УПА, повстанцям довелося розгорнути й третій фронт проти польських партизанів АК, що діяли в західних регіонах України. Поляки намагалися взяти під свій контроль території України, які, на їхню думку, історично належали Польщі. Період протистояння ОУН - УПА та АК український історик О. Субтельний назвав «українсько-польською різаниною».

Упродовж 1943-1944 pp., за підрахунками українських істориків, тільки на Холмщині вояки АК знищили 5 тис. українців та спалили десятки сіл. За наказом Р. Шухевича ОУН - УПА провела відплатні акції. Як стверджує О. Субтельний, «вирізано 60-80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей». Унаслідок трагічних подій обидва народи переживали криваву драму, яка тривала до 1947 року.

Серед найбільших військових операцій можна вважати напад УПА 19 серпня 1942 року на станцію Шепетівка, унаслідок якого німецький гарнізон зазнав важких утрат.

Бойові дії УПА в 1943 році на Волині та Поліссі призвели до того, що в ряді районів була повністю ліквідована німецька окупаційна адміністрація й проголошена тимчасова українська військова влада. Через низку продуманих та вдало проведених бойових операцій значно зріс авторитет УПА як військової структури.

21 березня 1943 року здійснено напад на Горохів, під час якого курінь С. Качинського («Остапа») здобув численні трофеї та кілька стратегічних об'єктів. 2 травня 1943 року на трасі Брест — Ковель убито командувача «Штурмабтайлюнга» генерала В. Лютце. У середині травня 1943 року неподалік від Дубно обстріляно автомобіль, у якому їхали німецькі офіцери та митрополит Української автономної церкви Олексій (Громадський), відомий своїми антинаціоналістичними виступами, вірністю московському патріархові та відвертою колаборацією з німцями.

У серпні 1943 року відбувся бій у Загорові роти Андрія Марцинюка («Берези»), під час якого німецька сторона застосовувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець із 42 та понад 100 німців (з-понад 500).

Підрозділи УПА здійснювали рейди на Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння; більша частина з них мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок і радянських партизанів), а інша — переважно пропагандистський.

У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні анти-партизанські акції був генерал Еріх фон дем Бах). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників з-поміж мирного населення. Керівники ОУН та УПА були поставлені поза законом. За голову провідника ОУН - сд М. Лебедя («Максима Рубана») гестапо призначило нагороду 50 тис. німецьких марок. 10 жовтня 1943року нацистська влада проголосила військовий стан у Галичині.

У грудні 1943 року УНС узяла назву «УПА - Захід». Це означало завершення періоду становлення УПА й початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Передусім утілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 1943-1944 pp. представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військовими чинниками, а також з представниками союзників. Восени 1943-1944 pp. командування УПА досягло домовленості про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 року була укладена угода з польською Армією крайовою про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.

На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія поділялася на три Генеральні воєнні округи:

• УПА - Північ, до складу якого входила територія Волині й Полісся;

• УПА - Захід, яка охоплювала території Галичини й українських земель, що перебували в складі Польщі;

• УПА - Схід (УПА - Південь), до якої входили Кам'янець-Подільська, Вінницька області та Крем'янеччина.

Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО).

Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь:

• оперативне;

• розвідувальне;

• управління постачання;

• персональне;

• вишкільне;

• управління політичного виховання;

• управління військових інспекторів.

У 1943 році, коли радянські війська вступили на територію України, УПА опинилася перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 року почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з'єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведева, А. Бегми та П. Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, «ворогів народу». Український націоналізм, у свою чергу, був послідовно антирадянським.

У листопаді 1943року на Житомирщині відбувся Конгрес антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту всіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники інших національностей, робилися спроби створення в її складі національних формувань узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь неукраїнців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер.

Навесні 1944 року відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. 12 лютого 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропозицією добровільно скласти зброю, однак УПА не відступила від боротьби. У квітні 1944 року неподалік від с. Гурби Мізоцького району Рівненської області відбулася велика битва між відділами НКВС (ЗО тис. осіб під командуванням генерала Марченка) та УПА - Південь (5 тис. осіб під командуванням Миколи Свистуна — «Ясеня»). Радянські війська завдали відчутної поразки УПА, яка втратила в цьому бою 3 588 вояків.

В умовах появи другого фронту була проведена реорганізація командування УПА та змінена тактика дій у нових обставинах. Насамперед вирішено об'єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27 січня 1944 року Р.-Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шухевичу («Тарасові Чупринці»), а сам залишився командувачем УПА - Північ (після загибелі Р.-Д. Клячківського 12 лютого 1945 року цей пост обійняв майор Іван Литвинчук — «Дубовий»), Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації. Представник УПА Іван Гриньох («Герасимовський») 5 березня 1944 року зустрівся в Тернополі з представником командування охоронної поліції (шуцманншафт) та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28 березня — з оберштурмбанфюрером СС Вітиском. Під час розмов ішлося про можливість українсько-німецької співпраці в спільній боротьбі проти Червоної армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили в полон. Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції та УПА, не принесла реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці й далі проводили репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом першої половини 1944 року неодноразово вели бої з нацистами.

Улітку 1944 року особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розбитої в бою під Бродами дивізії СС «Галичина». Наприкінці 1944 року Р. Шухевич, перегрупувавши війська, відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій.

З 1945 року основний тягар боротьби УПА припав на УПА - Захід, а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся до Галичини й Буковини, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Не припинився повстанський рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА була спрямована проти дій радянських адміністративно-каральних органів, зокрема проти проведення масової мобілізації, переслідування Української греко-католицької церкви, депортації місцевого цивільного населення. Командування УПА розробляло плани зі створення загону особливого призначення УПА - Схід під командуванням Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.

У 1944 році в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви.

На території західних областей України також діяли й польські партизанські з'єднання, які ворогували як із загонами УПА, так і з радянськими партизанами.

Партизанський рух відіграв важливу роль під час Курської битви влітку 1943 року, коли партизани провели скоординовану операцію на залізницях для зриву перегрупування частин ворога.

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний та націоналістичний партизанський і підпільні рухи наближали час перемоги. Однак вони залишалися на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.

Довідка.

Абвер (від німецького Abwehr, буквально — оборона) — орган військової розвідки та контррозвідки Німеччини в 1919— 1944 рр.

Джерела

Акт відновлення Української держави

1. Волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України...

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з волі Українського народу.

3. Відновлена Українська держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає Українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська національна революційна армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську державу і новий справедливий лад у цілому світі...

Ярослав Стецько, в.р.

Голова Національних Зборів.

Олена Теліга (дівоче прізвище — Шовгенів)

(1907-1942) Видатна українська поетеса( політичний діяч. Народилася в Санкт-Петербурзі. 1917 року разом з батьками переїхала до Києва. 1925 року вступила на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. У 1926 році вийшла заміж за сотника армії УНР М. Телігу. 1932 року вступила до Організації українських націоналістів. Після розколу 1940 року залишилася в ОУН(М). 1941 року разом з чоловіком переїхала до Львова. Того ж року разом з похідними групами ОУН вирушила до Києва, де організувала Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — часопис «Литаври». Після початку масових репресій гітлерівців проти українських націоналістів відмовилася залишити місто й далі провадила літературну та політичну діяльність. 7 лютого 1942 року заарештована й разом з чоловіком розстріляна в Бабиному Яру. (За «Довідником з історії України»)

Персоналії

Тарас Боровець (псевдоніми: Тарас Бульба, Чуб, Ґонта) (1908-1981)

Український військовий і політичний діяч. Народився на Волині. У 1930 р. заснував організацію «Українське національне відродження». Кілька разів Т. Боровця заарештовували польські служби. У 1939—1941 pp. брав участь в організації націоналістичного підпілля на Поліссі та Волині. На початку радянсько-німецької війни організував та очолив партизанські підрозділи «Поліської Січі». За деякими даними в листопаді 1943 р. був заарештований гестапо у Варшаві й ув'язнений до концтабору Саксенгаузен. Звільнений у вересні 1944 р. З 1948 р. жив в еміграції в Канаді. Видавав журнал «Меч і воля». Помер у Торонто. Автор спогадів «Армія без держави».

(За «Довідником з історії України»)

Роман Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка) (1907-1950)

Український військовий та політичний діяч. Генерал-хорунжий. Входив до галицького крайового проводу ОУН (Б). Дотримувався тактики революційних дій. Один з організаторів «Карпатської Січі». З 1942 р. — головнокомандувач УПА. З березня 1943 р. — військовий референт проводу ОУН. У березні 1950 р. загинув у бою зі співробітниками радянських органів безпеки біля с. Білогорща, поблизу Львова.

(За «Довідником з історії України»)

Праведники світу

Однією з форм українського опору гітлерівському геноцидові було рятування євреїв, які за планами нацистів підлягали цілковитому знищенню. Людей, які рятували чуже життя, наражаючи себе на смертельну небезпеку, історик М. Коваль назвав тими, «хто зберіг честь нації». За біблійними традиціями їх ще називають праведниками.

Переважна більшість українців негативно ставилася до Голокосту, а найсміливіші надавали допомогу євреям. Так, митрополит А. Шептицький особисто врятував 15 рабинів та 150 єврейських дітей. У посланні до вірних «Не вбий» він відкрито виступив на захист євреїв і через це дивом уникнув репресій з боку німецької влади. Активну допомогу євреям надавав його брат Климентій та багато інших мешканців України.

Тільки на Львівщині від нацистського геноциду врятовано кілька тисяч єврейських чоловіків, жінок, дітей. Біля 100 українців Галичини німці закатували за допомогу євреям. Євреїв переховували, допомагали з одягом та харчами, часто священики видавали їм довідки з православними іменами. На Поділлі ціле українське село Яруга стало праведником світу, врятувавши від катів усіх своїх єврейських мешканців. За підрахунками істориків, сьогодні відомо близько 2 тис. українців, які одержали високе ім'я Праведника світу. Більше має тільки Польща (понад 5 тис.) та Голландія (понад 4 тис). На честь українців, які рятували євреїв від винищення, у Єрусалимі висаджено дерева, а самі герої нагороджені ізраїльськими медалями «Праведник народів світу».