Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Західноукраїнські землі в 1921—1938 pp.

§121. Українські землі у складі Чехословаччини

Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці, значною мірою під впливом політичних подій у Галичині, стали на шлях політичного самовизначення. За приєднання до України висловилися народні з'їзди в Любовні (8 листопада 1918 року), у Сваляві (8 грудня 1918 року), у Сиготі (18 грудня 1918 року) і в Хусті, де 21 січня 1919 року зібралося 400 делегатів від майже півмільйонного українського населення краю. Під керівництвом братів Юлія та Михайла Бращайків з'їзд виявив волю мешканців Закарпаття приєднатися до УНР. Ужгородська народна рада висловила лояльність до Угорщини, а Пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилася за приєднання до Чехословаччини. У 1919 році територія Закарпаття перебувала під різними владами: східну частину краю окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана Гуцульська республіка), західну — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. 8 травня 1919року представники Ужгородської, Хустської та Пряшівської рад, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили приєднання Закарпаття до Чехословаччини. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції у США, речники якої вели переговори з Прагою, переважно з президентом Т. Масариком, для включення Закарпатської України до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних засадах. Серед закарпатських громад США був проведений плебісцит, на якому 2/3 голосів здобула ідея приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

У складі Чехословаччини Закарпаття було окремим адміністративним краєм і спочатку називалося Підкарпатською Руссю, а згодом було перейменоване на Підкарпатський край.

Уряд Чехословаччини обіцяв українцям широкі автономні права, щоправда, ці обіцянки здебільшого так і залишилися на папері.

Чехословаччина була однією з небагатьох демократичних держав Європи, тому чеська влада ставилася до українців ліпше, ніж окупанти на інших землях. На Закарпатті ширилася українська освіта й культура, у школах дозволялося вибирати мову навчання, активно діяли такі українські організації, як «Просвіта» й «Пласт». Політика уряду не забороняла діяльності політичних партій та рухів, яких тут налічувалося понад ЗО. Основними політичними течіями на Закарпатті стали:

• мадярофіли — прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини;

• русофіли — українці (або русини, як вони себе називали), що вважали себе частиною єдиного руського народу;

• комуністи Закарпаття, які були складовою частиною комуністичного руху в Чехословаччині й виступали за приєднання Закарпаття до Радянської України;

• український народовецький (українофільський) табір, що розглядав населення Закарпаття як частину єдиного українського народу й боровся за автономію краю, а в перспективі — за возз'єднання із самостійною незалежною Українською державою.

Чеський уряд убачав у Закарпатті тільки аграрно-сировинну базу своєї держави. Вага промисловості в економіці краю не перевищувала 2%. Чеська влада намагалася підтримати аграрний сектор Закарпаття, передаючи селянам окремі землі угорських поміщиків. Та сільському господарству катастрофічно бракувало капіталовкладень.

За підрахунками українського історика О. Бойка, 90% селянських господарств потрапили в кабалу до банків і лихварів, а різноманітні штрафи та податки протягом 1919-1929 pp. зросли в 13 разів. Це викликало протест місцевих українців.

За час перебування Закарпаття у складі Чехословаччини влада понад 90 разів віддавала команду військам і поліції відкривати вогонь по українцях.

Проголошення Карпатської України

Після Мюнхенської угоди, підписаної 29-30 вересня 1938 року між прем'єр-міністром Великобританії Чемберленом, прем'єр-міністром Франції Делад'є та фашистськими диктаторами Гітлером і Муссоліні, від Чехословаччини відірвано Судетську область і передано Німеччині. Почалася криза чеської державності. У жовтні 1938року Прага погодилася надати автономію Закарпаттю. Уряд краю спочатку очолив угрофіл А. Бродій, а через кілька днів А Волошин, який виступав за будування автономної Карпатської України у федеративному зв'язку з чехами й словаками. Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії.

Щоб заручитися підтримкою Угорщини в майбутній війні, 2 листопада 1938 року Німеччина та Італія провели у Відні арбітраж, який розділив Закарпаття. Гітлерівська дипломатія передала Будапештові значну кількість українських земель зі 180-тисячним населенням і найбільшими містами: Ужгородом, Береговим, Мукачевим.

Уряд А. Волошина переїхав до Хуста. Йому вдалося провести кілька реформ, серед яких українізацію адміністративної влади та освіти. Був створений зародок збройних сил — «Карпатська Січ», до складу якої увійшли 5 тис. осіб.

Виникнення Карпатської України викликало неабияке піднесення на інших українських землях. Багато молодих українців, особливо з Галичини, переходили кордон і вливалися до лав «Карпатської Січі».

«Карпатська проблема» викликала новий розкол в ОУН. Галицький провід був готовий усебічно підтримати карпатоукраїнців, а оточення А. Мельника, знаючи реальні плани Гітлера, закликало до стриманих дій.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 року німецька армія вступила на терени Чехословаччини. За угодою з Гітлером Угорщина почала окупацію всього Закарпаття. 15 березня 1939року Сойм Карпатської України проголосив незалежність країни й ухвалив Основний закон, який містив такі положення:

• «Карпатська Україна є незалежна Держава;

• Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА;

• Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Соймом Карпатської України;

• Державною мовою Карпатської України є українська мова;

• Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта...». Президентом Карпатської України став обраний під гуркіт гармат Августин Волошин. 14 березня угорські війська вдерлися на Закарпаття.

Воєнізована організація, створена для охорони краю, — «Карпатська Січ», — незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення 40-тисячної угорської армії.

Закарпатська Україна була окупована Угорщиною, яку підтримувала фашистська Німеччина. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати.

Попри морок окупації, який знову охопив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, бо продемонструвало непоборне прагнення населення краю до возз'єднання в єдиній Українській державі.

Персоналії

Августин Волошин (1874-1945)

Видатний український педагог, науковець, релігійний і громадський діяч, президент Карпатської України. Народився в с. Келеничі (тепер Міжгірського району Закарпатської обл.) Здобув теологічну освіту в Ужгородському університеті, закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті й одержав диплом викладача математики й фізики. Разом з однодумцями розгорнув велику культурницьку діяльність на Закарпатті: видавав газети, популярну серію дешевих книжок щодо створення кооперативів, читалень, підручники, посібники тощо. У травні 1920 року під безпосереднім впливом А. Волошина постає товариство «Просвіта», яке відіграло велику роль у формуванні національної свідомості мешканців Закарпаття. У 1938 році очолив уряд Підкарпатської Русі. Під час приєднання Чехії до гітлерівської Німеччини й проголошення незалежності Словаччини проголосив 14 березня 1939 року незалежність Карпатської України. Після угорської окупації Закарпаття змушений був емігрувати. Упродовж 1939—1945 pp. живу Празі, був ректором Українського вільного університету. У травні 1945 року радянські спецслужби заарештували А. Волошина й перевезли до Москви, де він і помер у тюрмі.

(За «Довідником з історії України»)

Україна в роки Другої світової війни

Становище українських земель напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували під владою чотирьох держав:

СРСР (Українська РСР);

• Польщі (Галичина, Підляшшя, Берестейщина, Волинь);

• Румунії (Північна Буковина з Хотинським, Ізмаїльським та Акерманським повітами Бессарабії);

• Чехословаччини (Закарпаття).

Після Мюнхенської змови Гітлера з керівними колами Англії та Франції у вересні 1938 року ситуація дещо змінилася — Закарпаття було окуповане угорськими військами.

Пакт Молотова — Ріббентропа. 23 серпня 1939 року в Москві між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною був підписаний пакт про ненапад. Цей договір, що увійшов в історію як «Пакт Молотова — Ріббентропа», підписали народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов та міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп.

Окремою частиною цього документа став таємний додатковий протокол, що визначав розмежування сфер інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули й таких чотирьох пунктів:

1.У разі територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини й СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віденського краю визнавали обидві сторони.

2. У разі територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини й СРСР повинна проходити приблизно по лінії річок Нарва, Вісла й Сян. Питання, чи буде у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави та якими будуть кордони цієї держави, має бути остаточно з'ясоване протягом подальшого політичного розвитку.

3. СРСР виявив зацікавлення Бессарабією. З німецького боку підкреслювалася повна політична незацікавленість щодо областей Південно-Східної Європи.

4. Цей протокол обидві сторони мали зберігати в суворій таємниці. З підписанням таємного додаткового протоколу різко змінилося стратегічне розташування сил у Європі на користь фашистської Німеччини. Цим пактом дві тоталітарні держави гітлерівська Німеччина й сталінський Радянський Союз — прискорили розв'язання Другої світової війни 1939-1945 pp. У процесі його реалізації обидві країни здійснювали спільні агресивні дії проти Польщі та інших країн.

У цілому ж, Пакт Молотова — Ріббентропа розв'язував Гітлеру руки в його загарбницьких планах у Європі.

Довідка.

Друга світова війна (1939— 1945 pp.) розпочалася нападом Німеччини на Польщу. У війні брали участь 72 держави. Воєнні дії охопили території сорока країн. Велика Вітчизняна (або радянсько-німецька) війна розпочалася нападом Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р. До середини липня німецькі війська захопили Галичину, Волинь, Буковину. У серпні окупована Правобережна Україна. 19 вересня 1941 р. німецькі війська захопили Київ. Звільнено Київ від загарбників у листопаді 1943 р.

Джерела

Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом

Уряд СРСР і Уряд Німеччини

Керуючись бажанням зміцнення миру між СРСР і Німеччиною та виходячи з основних положень договору про нейтралітет, укладеного між СРСР і Німеччиною у квітні 1926 року, дійшли згоди про таке:

Стаття І. Обидві Договірні Сторони зобов'язуються утримуватися від будь-якого насильства, від будь-якої агресивної дії та будь-якого нападу стосовно одна одної як окремо, так і разом з іншими державами.

Стаття II. У випадку, коли одна з Договірних Сторін стане об'єктом воєнних дій з боку третьої держави, друга Договірна Сторона не підтримуватиме жодним чином цю державу.

Стаття III. Уряди обох Договірних Сторін і надалі контактуватимуть одна з одною для консультації, щоб інформувати одна одну про питання, що торкаються їхніх спільних інтересів.

Стаття IV. Жодна з Договірних Сторін не братиме участі в будь-якому угрупованні держав, що безпосередньо або опосередковано спрямоване проти другої Сторони.

Стаття V. У випадку виникнення суперечок або конфліктів між Договірними Сторонами щодо різноманітних питань, обидві Сторони розв'язуватимуть ці суперечки або конфлікти виключно мирним шляхом у порядку дружнього обміну думками або в потрібних випадках шляхом створення комісій для врегулювання конфлікту.

Стаття VI. Договір укладається терміном на десять років з тим, що, якщо одна з Договірних Сторін не денонсує його за рік до закінчення терміну, термін чинності договору автоматично вважатиметься продовженим на наступні п'ять років.

Стаття VII. Цей договір підлягає ратифікації в найстисліший термін. Обмін ратифікаційними грамотами має відбутися в Берліні. Договір набуває чинності негайно після його підписання.

Укладено у двох оригіналах, німецькою та російською мовою, у Москві, 23 серпня 1939 року.

За уповноваженням Уряду СРСР В. Молотов.

За Уряд Німеччини І. Ріббентроп.

Договір ратифікувала Верховна Рада СРСР і Рейхстаг Німеччини 31 серпня 1939 р.

Обмін ратифікаційними грамотами здійснено в Берліні 24 вересня 1939 г.

Початок Другої світової війни

1 вересня 1939 року фашистська Німеччина здійснила напад на Польщу. Ця подія ознаменувала початок Другої світової війни. Польський народ героїчно боровся за свою свободу й незалежність. Населення й гарнізон Варшави зірвали спробу гітлерівців з ходу захопити столицю, захисники якої відбивали атаки ворога до 28 вересня. Гарнізон фортеці Модлін тримав оборону до 29 вересня, а моряки Гдині успішно стримували атаки нацистів з моря та суші до 2 жовтня.

Радянське керівництво досить уважно стежило за подіями, які розгорталися поблизу західних кордонів СРСР. Москва, щоб не мати вигляду агресора в очах світового співтовариства, утримувалася від будь-яких воєнних дій і вичікувала падіння Польської держави. Історики вважають, що сталінське керівництво, очікуючи повідомлення про капітуляцію Польщі, значно переоцінювало можливості її армії. Військові в Кремлі боялися втрат і важких боїв, через це й не вступали у війну. Така позиція дратувала нацистську Німеччину, яка намагалася втягнути СРСР у військовий конфлікт. 3-го, 5-го та 8-го вересня міністерство закордонних справ Німеччини наполегливо вимагало від Радянського Союзу якнайшвидше розпочати війну проти Польщі. СРСР відреагував на німецьке звернення згідно з попередніми домовленостями. Уночі 1 7 вересня радянські війська вступили на територію Західної України й Західної Білорусі. Текст ноти про перехід кордону Червоною армією особисто відредагував Сталін. Документ був переданий у посольство Польщі в Москві та направлений в інші дипломатичні місії.

Щоб подати дії радянських військ як «визвольний похід», збройні сили СРСР, що переходили р. Збруч, дістали назву Українського фронту, командувачем якого був призначений С. Тимошенко. Радянське командування створило також Білоруський фронт на чолі з командармом М. Ковальовим. У складі обох фронтів налічувалося 600 тис. солдатів і офіцерів, близько 4 тис. танків, понад 5,5 тис. гармат і 2 тис. літаків.

Головною метою зайнятих наступом радянських військ було захоплення великих населених пунктів, насамперед Львова, Тернополя, Дрогобича, Ковеля та ін. Проте деякі з них уже здобули німці, тому відбулися короткі, але запеклі сутички між радянськими та гітлерівськими військами, особливо в районі Львова.

Договір про дружбу й кордони між СРСР і Німеччиною. 28 вересня 1939 року між Радянським Союзом та Німеччиною підписано договір про дружбу та державний кордон і таємний протокол до нього, за яким Й. Сталін і А. Гітлер остаточно поділили сфери впливу та визначили нові кордони. Документ складався з п'яти статей, які закріплювали розподіл Польщі й установлювали нові кордони між двома державами.

У статті 2 договору відзначалося, що обидві сторони розглядають розподіл Польщі та встановлення нового кордону «остаточним і усувають будь-яке втручання третіх держав у це рішення».

Стаття 4 договору констатувала, що «радянський і німецький уряди розглядають проведену перебудову (тобто розподіл Польщі) як надійний фундамент для дальшого розвитку дружніх відносин між своїми народами».

Положеннями додаткових протоколів від 28 вересня 1939 року вносилися часткові зміни до статті 1 Пакту Молотова — Ріббентропа, згідно з якими «територія Литовської держави включатиметься до сфери інтересів СРСР, а, з другого боку, Люблінське воєводство й частина Варшавського воєводства включаються до сфери інтересів Німеччини». Радянський Союз також погоджувався на окупацію німцями Холмщини й Посяння, де більшість населення становили українці.

Перерозподіл сфер впливу супроводжувався зобов'язаннями обох держав не допускати «на своїх територіях ніякої польської агітації», а у випадку її появи агресори заявляли, що вони «ліквідують зародок такої агітації на своїх територіях».

Пакт Молотова — Ріббентропа від 23 серпня 1939 року та «Договір про дружбу й кордон між Німеччиною і СРСР» від 28 вересня 1939 року й таємні додатки до нього переконливо доводять існування спільної змови гітлерівського й сталінського керівництва двох тоталітарних держав проти демократичних країн і миролюбних сил світу. Сталін і Гітлер однаково винні в розв'язанні Другої світової війни. Ці договори фактично ставлять на один щабель політику сталінського керівництва та діячів третього рейху, тому не випадково протягом багатьох десятиріч комуністичне керівництво СРСР намагалося приховати від своїх народів такі ганебні документи. У СРСР вони були вперше опубліковані лише в 1989 році.

Зближення Й. Сталіна з А. Гітлером було відзначене спільними парадами радянських і німецьких військ у Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та ряді інших міст. Показово, що відбулося це ще до капітуляції Варшави.

У результаті вступу радянських військ до Західної України та Західної Білорусі у вересні 1939 року до складу СРСР відійшли території площею близько 200 тис. кв. км, на яких проживали 13 млн. осіб. Холмщина, Лівобережне Надсяння, Лемківщина й Підляшшя (так зване Закерзоння) разом з окупованими польськими територіями увійшли до складу рейху.

Джерела

З ноти Й. Сталіна про перехід кордону Червоною армією

Радянський уряд не може... байдуже ставитися до того, що єдинокровні брати — українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Унаслідок таких обставин радянський уряд дав розпорядження головному командуванню Червоної армії дати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусі.

Джерела

Таємний додатковий протокол Підписуючи договір про ненапад між Німеччиною та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, уповноважені обох сторін, які підписалися нижче, обговорили в суворо конфіденційному порядку питання про розмежування сфер взаємних інтересів у Східній Європі. Це обговорення привело до такого результату:

1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини та СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнають обидві сторони.

2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської Держави, межа сфер інтересів Німеччини та СРСР приблизно проходитиме по лінії річок Нарви, Вісли та Сяну. Питання, чи є в спільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської Держави та які будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясоване тільки впродовж подальшого політичного розвитку. У кожному разі, обидва Уряди розв'язуватимуть це питання за допомогою дружньої обопільної згоди.

3. Стосовно південного сходу Європи з радянського боку підкреслено інтерес СРСР до Бессарабії. З німецького боку заявлено про його цілковиту політичну незацікавленість у цих областях.

4. Цей протокол обидві сторони зберігатимуть у суворій таємниці.

Москва, 23 серпня 1939 року.

За уповноваженням Уряду СРСР: В. Молотов.

За Уряд Німеччини: І. Ріббентроп.

Довідка.

Закерзоння — публіцистична назва західних околиць українських земель (Лемківщини, Посяння, частини Любачівщини, Равщини й Сокальщини, Холмщини, Підляшшя), які перед Другою світовою війною на підставі німецько-радянського договору від 28 вересня 1939 р. відійшли до нацистської Німеччини, а після війни відповідно до радянсько-польського договору від 16 серпня 1945 р. ввійшли до складу Польщі (19 тис. кв. км, 1 500 000 мешканців, переважно українців). Назва походить від лінії Керзона.

Лінія Керзона — умовна назва лінії, що пролягає через Гродно — Ялівку — Немирів — Берестя — Дорогуськ — Устилуг — на схід від Грубешова — через Крилів — на схід від Рави-Руської — на схід від Перемишля аж до Карпат. Ця лінія мала становити східний кордон Польщі, зокрема і між Польщею та Україною. Уперше лінію Керзона як східний кордон Польщі визначила Найвища рада Антанти 8 грудня 1919 р. Цю саму лінію запропонував у липні 1920 р. міністр закордонних справ Великобританії Д. Керзон (звідси назва лінія Керзона) як кордон Польщі та Радянської Росії під час наступу радянської армії на Варшаву. Лінію Керзона з поправками на користь СРСР прийнято як німецько-радянський кордон у договорі між Німеччиною та СРСР 28 вересня 1939 р. Востаннє лінія Керзона була прийнята, цього разу з поправками на користь Польщі, як польсько-радянський кордон на Ялтинській конференції (січень 1945 p.), її пізніше санкціонував договір між СРСР і Польщею в Москві 16 серпня 1945 р.