загрузка...

Історичні постаті
Книги по Історії
Реферати
Опорні конспекти
Розробки уроків
Статті
5-12 клас
100 великих українців
Історія в Школі
Інші предмети

Яндекс цитирования

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

§114. Культура й духовне життя українського народу в роки непу

Освіта

Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні.

З переходом до нової економічної політики радянська держава визначила свої пріоритети в культурному та духовному розвитку. Значна частина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності.

1921 року РНК УСРР ухвалив декрет про ліквідацію неписьменності населення віком від 8 до 50 років. Цього ж року в Україні була створена надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. 1923 року засновано товариство «Геть неписьменність!»

До боротьби з неписьменністю приєдналися комсомольські, профспілкові, культурно-просвітні організації і навіть військові. На 1927 рік їм удалося навчити читати й писати понад 2 млн. осіб, проте неписьменними залишилися мільйони дорослих та понад 40% дітей шкільного віку.

Уряд УСРР став створювати розгалужену систему освітніх закладів. Здійснювалося безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних і середніх навчальних закладах. Комуністична партія поставила систему освіти під невсипний контроль для того, щоб:

• поєднати навчання з комуністичним вихованням;

• порвати з буржуазним минулим і прищепити масам комуністичні цінності, ідеологію та мораль;

• поєднати навчання з виробничою працею;

• широко залучити до навчання дітей робітників і селян.

На цих принципах, особливо останньому, формувалася й радянська вища школа. Для дітей трудящих вища освіта була безкоштовною. Держава всебічно сприяла діяльності «робфаків» (робітничих факультетів), які готували до навчання у вищих навчальних закладах молодих спеціалістів, комсомольців, радянських активістів.



Наука

Центром наукового життя УСРР стала Академія наук України (до 1936 року — Всеукраїнська академія наук). Вона розгорнула науково-дослідну роботу в трьох напрямках:

• історико-філологічному,

• фізико-математичному,

• соціально-економічному.

Значну наукову роботу здійснювали кафедри вищих навчальних закладів та 20 різноманітних науково-дослідних інститутів України. В Академії наук працювала комісія з вивчення народного господарства республіки, яка розробила перший варіант комплексного розв'язання проблем Великого Дніпра, досліджувала окремі галузі народного господарства (К. Воблий, Г. Кривченко).

1928 року в Харкові розпочав свою діяльність Фізико-технічний інститут, у якому розгорнулися дослідження з ядерної фізики та радіофізики. З Академією наук у період її становлення пов'язана діяльність природознавця В. Вернадського, історика Д. Багалія, математиків Д. Граве, М. Крилова, Г. Пфейфера, філолога А. Кримського, видатних медиків О. Богомольця й М. Стражеска та ін.

Під впливом змін, викликаних новою економічною політикою, в Україну поверталися чимало видатних науковців, серед них і Михайло Грушевський.

Між Академією наук України та радянським урядом установилися дуже складні й суперечливі відносини, науковці не бажали коритися диктату влади. 1928 року серед молодих українських науковців стало відоме ім'я економіста Михайла Волобуєва. У своїх дослідженнях він довів, що політика радянської влади в Україні й далі залишається імперською в економічній сфері.

Як і в роки царату, Україні відводилася роль периферії. Українські більшовики засудили волобуєвщину, а ім'я талановитого вченого викреслили з історії вітчизняної науки.

Найвидатніші діячі доби:

К. Воблий, Г. Кривченко, В. Вернадський, Д. Багалій, Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, А. Кримський, О. Богомолець, М, Стражеско, М. Грушевський, М. Волобуєв

Володимир Вернадський (1863-1945)

Видатний природознавець, засновних геохімії, біогеохімії та радіогеології. З 1912 р. — академік Петербурзької АН, професор Московського університету. Один із засновників АН України. З 1919 р. — президент АН України. Збагатив науку ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології. Уперше довів, що «все живе» — це динамічна рівновага пов'язаних між собою організмів і що людина здатна порушити її. Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939 pp.), Біохімічної лабораторії (з 1929 p.). Дійсний член Паризької, Чеської АН.

Дмитро Багалій (1857-1932)

Історик, громадський діяч. Один з фундаторів Української академії наук, просвітитель, який усе життя був, за його власними словами, на сторожі української культури посеред бурхливих подій суспільно-політичного життя. Улітку 1918 року на мирній конференції з Росією відіграв велику роль у відстоюванні належності Україні її північних і східних земель. Тоді ж вийшла друком його славнозвісна «Історія Слобідської України». Академік АН України. Автор праць з історії Лівобережної та Південної України.



Українська література

З часів громадянської війни в Радянській Росії ширився курс на відхід від традицій минулої, «дорадянської культури» і створення нової пролетарської культури, звільненої від «буржуазного мистецтва». Так з'явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах:

• відмови від загальної буржуазної культури,

• створення культурної спадщини трудящих,

• залучення до створення пролетарської культури широких народних мас.

На відміну від Росії, «Пролеткульт» в Україні не мав особливого впливу, але дав поштовх до створення різноманітних масових літературних організацій. У 20-ті pp. в Харкові діяла письменницька організація «Плуг» (голова — С. Пили-пенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Свого часу «плужанами» були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

1923 року була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова — В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залучення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту» входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкрилися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Група діячів української культури в 1925 році створила Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) (голова — М. Хвильовий). До неї увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін. Приймаючи офіційні вимоги Комуністичної партії, ВАПЛІТЕ в питаннях літературної політики зайняла незалежну позицію, підтримавши М. Хвильового.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20-х pp. стала дискусія про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури. У її центрі опинився М. Хвильовий, який виступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва, відступу від вульгаризації й просвітянщини (її проводили «Гарт» і «Плуг»), однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою М. Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Він проголосив украй сміливе тоді гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Московське керівництво, особливо Й. Сталін, оцінили виступ М. Хвильового як поширення антиросійських настроїв в Україні. Письменника гостро критикували, але врешті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння. «Хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущена.

Найвидатніші діячі доби:

В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, П. Ти чина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський

Микола Бажан (1904-1983)

Український поет, державний і громадський діяч, академік АН України (з 1951 р.) Людина надзвичайно широкої ерудиції, справжній енциклопедист, театральний критик і учений, блискучий перекладач, публіцист, есеїст, редактор, книговидавець, кіносценарист, засновник української кінокритики, теоретик кіномистецтва. У 1958-1983 pp. працював головним редактором Української Радянської Енциклопедії. За ініціативою та під керівництвом М. Бажана видано «Історію українського мистецтва»! 1966—68 pp.), «Шевченківський словник» (1978 p.).

Літературну діяльність розпочав у 1923 р. Навчався в драматичній студії «Кийдрамте» в 1920—1921 pp. Свої враження від зустрічі з цим колективом відобразив у поемі «Дебоа» (1978 р.) і спогаді-есе «В світлі Курбаса» (1982 p.). Автор статей «Лесь Курбас і Всеволод Мейерхольд», «Буревій» та ін.



Театр та образотворче мистецтво

В Україні в середині 20-х pp. нараховувалося 45 професійних театрів. Справжньою подією театрального життя України стало створення театру «Березіль», названому так за першим місяцем весни. З 1922 року цей театр очолив актор і режисер Лесь Курбас. На сцені «Березоля» виступали відомі майстри сцени: А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Л. Курбас намагався якнайшвидше вивести театр на європейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідти вивести», — сказав він на одному з театральних диспутів. За пропаганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку Комуністичної партії.

У 20-ті pp. утворилася Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та інші зробили вагомий внесок в українське образотворче мистецтво. Плідно працював засновник оригінальної художньої школи Михайло Бойчук, чиїх послідовників пізніше стали називати «бойчукістами». їхні картини з великим успіхом демонструвалися на міжнародних виставках.

У 20-ті pp. випустили у світ перші фільми Одеська та Київська кіностудії. Свій творчий шлях розпочав видатний митець українського та світового кінематографа Олександр Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

Українське музичне мистецтво збагатила творчість композиторів Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Григорія Верьовки, Лева Ревуцького та ін. Так, видатний український композитор, диригент і педагог Кирило Стеценко віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Він організував Перший київський народний хор, дві мандрівні капели, на основі яких згодом виникла капела «Думка».

Таким чином, у 20-ті pp. українська культура та мистецтво зазнали бурхливого піднесення.

Найвидатніші діячі доби:

Л. Курбас, А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк, С. Іжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський, М. Бойчук, О. Довженко, М. Леонтович, К. Стеценко, Г. Верьовка, Л. Ревуцький

Лесь (Олександр) Курбас (1887-1937)

Визначний український театральний діяч, режисер. Народився в Самборі (тепер Львівська обл.). Навчався у Віденському та Львівському університетах. 1909 року організував власний драмгурток. 1911 року Курбаса як режисера запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г. Хоткевича. У 1915 році організував у Тернополі трупу «Тернопільські театральні вечори». 1916 року переїхав до Києва. У червні 1920 року утворив Київський драматичний театр. Організатор мистецького об'єднання «Березіль». Активна діяльність Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 року призвела до переслідувань та цькувань: 1933 року на спеціальному засіданні народного комісаріату освіти його усунуто від обов'язків мистецького керівника театру «Березіль», згодом позбавлено звання народного артиста УСРР, через деякий час заарештовано й заслано в табори ГУЛАГу. Розстріляний 3 листопада 1937 року (офіційні радянські джерела подають дату 15 листопада 1942 року). (За «Довідником з історії України»)



Релігійне життя

З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо-атеїстичну політику. Релігію й церкву проголосили пережитками самодержавства та ворогами нового суспільства. У роки громадянської війни були зруйновані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.

З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922 pp., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном. І хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучим.

Радянська влада зажадала передачі культових предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами духовенства й вірних. 19 березня 1922 року в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В. Ленін писав: «Що більше представників реакційного духовенства й реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, то краще».

Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефальної (незалежної від московського патріарха) православної церкви. Соціалістичний уряд Центральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П. Скоропадський та Директорія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результатів не було. У 1920 році УАПЦ нараховувала близько 1,2 тис. парафій, 30 єпископів та 1,5 тис. священиків. Загальна кількість вірян досягла 2 млн. осіб (12-14% від усього православного населення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний митрополит В. Липківський (1921-1927 pp.).

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло лояльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп і організацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

Василь Липківський (1864-1937)

Визначний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі. Народився в с Полудні на Вінниччині. Навчався в Уманському духовному училищі, пізніше — у Київській духовній академії. У 1890-х був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика — настоятелем міського собору, повітовим інспектором церковнопарафіяльних шкіл Липовецького повіту. У 1905 р. звільнений з роботи за національні переконання. З 1917 р. очолив рух за автокефалію Української православної церкви. 9 травня 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православної церкви і обрав В. Липківського її митрополитом. Активно працював для ідеї відродження української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту й заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромадановим, проголосували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів був заарештований і ув'язнений. 22 жовтня 1937 р. був знову заарештований, а 20 листопада засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний. (За «Довідником з історії України»)



Політика коренізації (українізації)

Коренізація — напрям національної політики Комуністичної партії, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення країни в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи тощо, а також висування на керівні посади представників корінного населення. В Україні ця політика набрала форми українізації, або дерусифікації. Ще в роки громадянської війни в листопаді 1919 року керівництво Комуністичної парії прийняло документ про радянську владу в Україні, у якому зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».

У квітні 1923 року відбувся XII з'їзд РКП(б), на порядок денний якого було винесене національне питання. Більшовицька партія ставила завдання для своїх організацій укорінитися в національних республіках (звідси, як уважають історики, й назва політичного курсу — «коренізація»). Політика коренізації була викликана такими причинами:

• ураховуючи національні рухи в роки громадянської війни, радянська влада ставила за мету надати їм комуністичного забарвлення;

• більшовики намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції;

• ураховуючи негативний досвід минулого, Комуністична партія намагалася стерти суперечності між радянським більшовицьким центром і національними районами, колишніми окраїнами царської Росії;

• коренізація мала показати справедливе розв'язання національного питання в колишній Російській імперії.

Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, М. Скрипник, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович повів лінію на українізацію партійно-державного апарату. Обов'язковим стало вживання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови. Той, хто не навчався на цих курсах, ризикував утратити роботу. Результати українізації були досить вагомими:

• протягом 1923-1927 pp. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35 до 55% ;

• значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Якщо 1920 року в Україні серед 37 958 членів партії був 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків, то 1927 року українці вже становили 52% від загальної кількості комуністів;

• кількість молодих українців, які стали до лав комсомолу, становила 65% ;

• у ЦК КП(б)У українці становили четверту частину.

Українізація спричинилася до певних відцентрових тенденцій. На її ґрунті виявилися «російський шовінізм» та український «націонал-комунізм», які небезпечно відшліфовувалися комуністичним керівництвом. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь здійснив спробу обґрунтувати теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була пов'язана з містом, з передовим робітничим класом, а українська — з селом і відсталим селянством. Тому завдання комуністів полягає у сприянні перемоги російської культури.

У той же час в «національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, які стали активними провідниками української мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 році 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 виходили рідною мовою.

Коренізація не обмежувалася тільки УСРР. Надавалася велика допомога в галузі культури й освіти українцям на Далекому Сході, у Казахстані, Сибіру, Середній Азії, на Поволжі, Кубані, Дону. За спогадами сучасників, М. Скрипник обіцяв розбудувати Україну на Кубані і в Криму.

«Шумськізм» та «скрипниківщина» налякали Кремль, сталінське керівництво розглядало їх як відхід від ленінських ідей та буржуазний націоналізм.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 20-ті pp. при парткомах були створені спеціальні організації, які провадили роботу з національними меншинами. У 1924 році при ЦК КП(б)У діяли 4 секції: єврейська, німецька, польська та болгарська. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською та ін. З 1924 до 1930 pp. кількість учнів єврейських шкіл, які навчалися мовою їдиш, зросла вдвічі й досягла 83 тис. осіб.

Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:

• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцненню більшовицької диктатури в Україні;

• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівництва для забезпечення повної радянізації України. За її допомогою комуністи прагнули підмінити національну само-ідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональними стереотипами;

• українізація була тимчасовим «українським ренесансом XX століття»;

• на думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 pp.) українці перетворилися на структурно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони вступили у XX ст. як модерна нація».

Найвидатніші діячі доби:

О. Шумський, М. Скрипник

Лазар Каганович (1893-1991)

Політичний діяч. За пропозицією Й. Сталіна в 1925 р. очолив Компартію України. Причетний до згортання політики українізації, до політичних репресій проти української інтелігенції, державних та партійних діячів. Його діяльність в Україні сприяла появі опозиції. У 1928 р. Л. Кагановича переведено до Москви. Був причетний до організації Голодомору 1932—1933 pp. в Україні. У 1947 р. знову очолив Компартію України, тоді ж відновилися репресії проти інтелігенції.

Джерела

Я. Грицак про українізацію «Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.



Новий довідник історії України
загрузка...
загрузка...