Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

§113. Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921—1928 pp.)

Економічне та політичне життя

Перша світова та громадянська війни завдали величезної шкоди господарству України. Збитки, спричинені воєнними діями й постійними змінами влади, становили 10 млрд. крб. 3 11 тис. підприємств у 1921 році працювало тільки 2 552. Найбільших утрат зазнав Донбас, металургійна, машинобудівна, цукрова, соляна та інші галузі промисловості. Основні показники промислового виробництва України на початку 1921 року були такими (проти підсумків 1913 року):

• сталь — 1,7%;

• прокат — 1,8% ;

• вугілля — 22% . Господарська розруха призводила до декваліфікації та

розпорошення робітничого класу. Важкою залишалася ситуація на селі. Збір зерна в Україні не перевищував у 1921 році 40% від рівня 1913 року. Спустіли поля, занепали родючі землі. Конференція Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У), яка відбулася в листопаді 1920 року, зазначала: «Господарський розлад ніде не досягав такого величезного розміру, як в Україні».

Страхітливою була ситуація в українських містах, головними ознаками яких стали безробіття, злидні, голод, бандитизм, безпритульність.

Економічні труднощі підсилювали внутрішньополітичні ускладнення. У 1920 році стало зрозуміло, що селянство не бажає виконувати продовольчу розкладку. Коли йшла громадянська війна, село мирилося з політикою воєнного комунізму, але після її завершення селянство стало вимагати повернення до вільної торгівлі сільгосппродуктами. По всій території України селяни бойкотували продовольчу розкладку. Відбувалися масові селянські виступи, які охопили Дон, Кубань, Середнє Поволжя. Наприкінці 1920 - на початку 1921 pp. Полтавська, Донецька, Катеринославська та Кременчуцька губернії були охоплені антибільшовицькими повстаннями.

Радянська влада розглядала виступи селян як політичний бандитизм. На придушення масових виступів були спрямовані регулярні частини Червоної армії, очолювані відомими воєначальниками В. Блюхером, Г. Котовським, О. Пархоменком та ін. Одне з повстань приборкували 50 тис. червоногвардійців на чолі з М. Тухачевським.

Голод 1921-1923 pp.

Наприкінці 1921 року значні терени України (Донецька, Миколаївська, Одеська, Катеринославська, Полтавська губернії) охопив голод. Його причини такі:

• післявоєнна розруха сільського господарства;

• неврожай, спричинений страшною посухою;

• примусове вилучення радянською владою хліба в селян;

• незацікавленість селян у результатах своєї праці;

• скорочення посівних площ.

Урожай 1921 року не міг забезпечити навіть прожиткового мінімуму. Голодом були охоплені території України з населенням до 5,6 млн. осіб, що становило 25% від усього населення України. Незважаючи на голод, хліб з України вивозився до РСФРР. Партійні органи України слухняно виконували інструкції центру. У липні 1921 року при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК) була створена Центральна комісія для допомоги голодним. Протягом 1921-1922 pp. в Україні були прийняті майже 450 тис. біженців з Поволжя, Уралу, Казахстану. Щоб провести закупки зерна за кордоном, радянський уряд удався до конфіскації церковних цінностей.

Потерпілому від голоду українському населенню допомагала неурядова організація Американська адміністрація допомоги (АРА), у Львові Крайовий комітет допомоги голодній Україні, комітети у Відні, Берліні, Празі, єврейська організація «Джойнт», Червоний Хрест Чехословаччини. Надіслані АРА продукти й медикаменти врятували життя сотень тисяч людей в Україні. Чимало європейських доброчинних організацій намагалися надати допомогу Україні, але надіслані гуманітарні вантажі часто сюди не потрапляли. Влада твердила, що голод тільки в Росії, а в Україні неврожай. З республіки й далі вивозили зерно навіть у найскладніші для неї часи. За січень 1923 року в сусідні з УСРР республіки перевезли 9 млн. пудів хліба. Радянський уряд надавав значну допомогу Поволжю, намагаючись голодом розправитися з повстанцями на півдні України. Урожай 1923 року виявився гарним, тому голод удалося побороти, але в Україні він забрав життя майже 1,5 млн. людей.

Перехід до нової економічної політики

У грудні 1920 року радянський уряд на чолі з В. Леніним розробив план електрифікації Росії (ГОЕЛРО), а на його основі — план відбудови народного господарства країни, зруйнованого війною. У лютому 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив план ГОЕЛРО в Україні. В УСРР намагалися збудувати 9 електростанцій, зокрема Дніпровську ГЕС, а також низку теплових (Штерівську та ін.), але все це потребувало значних коштів, яких у держави не було.

У березні 1921 року X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про запровадження нової економічної політики (непу). Основною її метою В. Ленін назвав зміцнення союзу робітничого класу й селянства, проголосивши, що ця політика «всерйоз і надовго». Нова економічна політика була спробою більшовицької партії зосередити у своїх руках політичну владу, перейти від командно-адміністративних методів управління економікою, які застосовувалися в роки воєнного комунізму, до ринкових механізмів у повоєнний час.

ВУЦВК та Рада народних комісарів (РНК) Української СРР прийняли ряд декретів і розпоряджень про впровадження непу (в розробці непу в Україні особисто брали участь голова РНК X. Раковський та голова ВУЦВК Г. Петровський). До здійснення нової економічної політики спонукали:

• завершення громадянської війни на теренах України;

• початок відбудови народного господарства, який відбувався в складних політичних (масові селянські виступи, повстання проти більшовиків моряків Кронштадта в березні 1921 року) та економічних умовах (тотальна економічна криза, викликана розрухою);

• спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

• політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені.

Практично неп почав упроваджуватися на теренах України з другої половини 1921 року. Нова економічна політика передбачала заходи:

• заміну продовольчої розкладки продподатком. Продовольчий податок на 1921 рік установлювався в розмірі 117 млн. пудів хліба, замість 160 млн., які були визначені продрозкладкою. З них 18 млн. пудів залишалися в розпорядженні місцевих рад для надання допомоги сільській бідноті. Селяни могли вільно реалізовувати надлишки виробленої продукції, а найбідніші взагалі звільнялися від податку;

• формування державного сектора в промисловості та перехід його на господарський розрахунок. Радянська держава залишила у своїх руках важку промисловість, рентабельні підприємства, банки, транспорт, зовнішню торгівлю, оголосила монополію на горілчані вироби й тютюн. Для оперативного розв'язання господарських питань державні підприємства об'єднувалися за галузевим і територіальним принципами в трести. Перші трести з'явилися восени 1921 року у важкій промисловості («Дон-вугілля», «Південсталь», «Південнорудний трест») і в легкій промисловості («Текстильтрест», «Шкіртрест», «Цукротрест»). На початку 1922 року Українська рада народного господарства (УРНГ) мала у своєму підпорядкуванні 24 трести, які об'єднували 450 підприємств усіх галузей. Для здійснення торговельних операцій, закупівлі сировини, збуту однорідної продукції були утворені синдикати;

• створення багатоукладної системи економіки, передача дрібних чи малоприбуткових підприємств як організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), так і приватним особам (нерідко колишнім власникам). У 1921 році в Україні були передані в оренду 5,2 тис. дрібних підприємств, переважно легкої та харчової промисловості. Оплата за оренду для організацій порівняно з приватним сектором знижувалася вдвічі, їм віддавалася перевага в одержанні держзамовлень, сировини, палива, обладнання. Проте приватний капітал теж займав значні позиції — йому належало 75% роздрібного товарообігу. Великі промислові підприємства могли передаватися в концесію іноземним фірмам. Та західні бізнесмени радянській владі не довіряли, тому ця форма власності в Україні успіху не мала; перехід від натуральної оплати праці до грошової, залежно від кількості виробленої продукції та її якості. Це сприяло значному підвищенню продуктивності виробництва й прямій зацікавленості трудящих у результатах своєї праці. Заміні натуральних форм оплати сприяла грошова реформа, яка розпочалася в жовтні 1922 року введенням в обіг грошей, забезпечених дорогоцінними металами й цінними паперами,— червонців;

• дозвіл оренди землі селянами та залучення найманої праці на селі. Цей процес збільшив певну пролетаризацію села. Так, кількість селян, які наймалися в батраки, у 1925 році становила понад 240 тис, а 1927 — більш ніж 430 тис. Радянська держава всебічно підтримувала бідняцько-середняцькі прошарки на селі, різні форми кооперації селян, надаючи їм різноманітні пільги, кредити та сільськогосподарську техніку. Восени 1923 року кооперативним рухом були охоплені біля 416 тис. селянських господарств. Бідняцько-середняцьким господарствам передавалися поміщицькі, удільні й церковні землі. Унаслідок аграрних перетворень змінилася соціальна структура українського села. Якщо до 1917 року бідняцькі господарства становили 58%, то в середині 20-х pp. — 33%, середняцькі відповідно 30-35% і 63%, багатих селян-«куркулів» — 12-15% і 3- 5% . За підрахунками істориків, селянам передавалося понад 90% земельного фонду України, решта залишалася в розпорядженні держави й призначалася для промислового та радгоспного будівництва. Узагальненим показником відродження українського села було піднесення зернового виробництва: від 227 млн. пудів у 1921 році до 637 млн. пудів у 1922 році й 1057 млн. пудів у 1926 році.

В умовах нової економічної політики швидко розвивалися українська промисловість і сільське господарство. 1925 року вони за основними показниками зрівнялися з 1913 роком, а в деяких галузях навіть перевищили його.

Командно-адміністративні механізми управління державною економікою залишалися в руках радянської влади. Водночас у той період набирали моці «капіталістичні елементи міста й села» — банківські ділки, промисловці-фабриканти, торговці-оптовики, біржові маклери, дрібні й середні господарі та власники.

Григорій Петровський (1878-1958)

Державний діяч. У 1919-1938 pp. — голова ВУЦВК, співголова ЦВК СРСР. Один з ініціаторів входження України до складу СРСР. Займав угодницьку з Кремлем політику щодо Голодомору 1932-1933 pp.

Довідка.

Трест (від англійського trust, основне значення якого — довіра) — об'єднання виробничих підприємств певних галузей промисловості. У трести об'єднувалися шахти, будівельні управління, цукрові заводи та ін. підприємства.

Синдикат (німецьке Syndikat походить від грецького syndikos) — у роки непу — об'єднання трестів, що виробляли однорідну продукцію.

Довідка.

Концесія (від латинського соncesso — дозвіл, поступка) — договір, на підставі якого уряд або місцеві органи самоврядування передають на певних умовах громадянам або юридичним особам, здебільшого чужоземним, право експлуатації надр, підприємств тощо.

Політичні партії та рухи

Повоєнний період і доба непу не привели до лібералізації політичного режиму в Україні.

Перемога більшовиків над своїми суперниками призвела до утвердження в усіх радянських республіках тоталітарних порядків, які характеризувалися пануванням однієї ідеології — більшовицької, однієї партії — Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)). Усі інші політичні партії були розгромлені й знищені, а їхні члени переслідувалися.

На початку 20-х pp. у Харкові, Києві та інших містах України відбулися гучні процеси над меншовиками, есерами та членами інших політичних партій. Лояльні до радянської влади громадсько-політичні об'єднання й рухи існували лише доти, доки погоджувалися проводити в життя лінію керівної партії.

В Українській СРР керівною партією в 20-ті pp. була Російська комуністична партія (більшовиків) (РКП(б)). Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У) була Республіканською організацією РКП(б) й керувалася у своїй практичній діяльності вказівками з Москви. На чолі КП(б)У стояли українські більшовики Д. Мануїльський (1921-1923 pp.), Е. Квірінг (1923-1925 pp.), Л. Каганович (1925-1928 pp.).

Ніякої автономії КП(б)У не мала. Ті більшовики, які прагнули поєднати ідеали комунізму з національним відродженням, оголошувалися «націонал-ухильниками» (М. Скрипник, О. Шумський та ін.) і переслідувалися. Представників корінної нації — українців — у КП(б)У було небагато.

До 1925 року більшовики допускали діяльність Української комуністичної партії (УКП), яка була створена 1920 року в результаті об'єднання українських лівих соціал-демократів («незалежників») з правою частиною Української партії соціалістів-революціонерів («боротьбистів», керівники В. Блакитний, П. Любченко). Укапісти були типовою націонал-комуністичною партією й прагнули об'єднатися з КП(б)У, утворивши єдину незалежну організацію комуністів, що стала б на платформу створення суверенної УСРР і мала б дружні стосунки з Радянською Росією. Націонал-комуністичні погляди членів УКП були підставою для заборони її діяльності в 1925 році.

Керівна партія підтримувала в Україні діяльність Комуністичної спілки молоді як свого резерву. Профспілки («школа комунізму») були також підпорядковані інтересам КП(б)У. їх проголосили «приводними пасами» між партією і масами, через що профспілки втратили свою природну роль захисників інтересів трудящих і перетворилися на підпору радянської влади.

Профспілки України стали організаторами масового руху робітничого класу за відбудову народного господарства, проведення суботників, недільників, днів ударної праці тощо.

Серед низки громадських організацій в Україні в 20-ті pp. активно діяли такі громадські об'єднання, як Спілка войовничих безвірників, Товариство Червоного Хреста І Червоного Півмісяця, Тсоавіахім та ін. Усі вони були під контролем радянської влади.

Микола Скрипник (1872-1933)

Державний діяч УСРР, один із засновників КП(б)У. Народився на Катеринославщині. Заняття самоосвітою зробили його ерудованою людиною. 1900 року був зарахований студентом у Санкт-Петербурзький технологічний інститут. За організацію демонстрацій відрахований з інституту й висланий у Катеринослав. З того часу займався професійною революційною діяльністю. Багато разів був заарештований поліцією, 7 разів перебував на засланні. Член першого уряду радянської України. 1927—1933 pp. керував роботою народного комісаріату освіти. Активно сприяв проведенню українізації середньої і вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів, сприяв становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи українською мовою. Завдяки М. Скрипнику в Росії організовано близько 500 українських шкіл і два вузи. 1933 року звинувачений у створенні групи націонал-ухильників. Розуміючи безвихідь, у яку потрапив, М. Скрипник 7 липня 1933 року застрелився.

Олександр Шумський (1890-1946)

Український політичний діяч. Народився в с Боровій Рудні на Київщині. Входив до складу Української Центральної Ради. У січні 1918 року готував державний переворот з метою встановлення в Україні радянського ладу. З 1924 року — нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Заарештований 1933 року за звинуваченням у належності до УВО. Засуджений до 10-річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933— 1935 pp. перебував на Соловках, у грудні 1935 року тюремне ув'язнення замінили засланням. О. Шумський розпочав голодування, вимагаючи повної реабілітації. 9 жовтня 1937 року тяжко хворого знову заарештували у зв'язку зі справою боротьбистів. Після закінчення терміну заслання через хворобу змушений був залишитися в Красноярську. Убитий за розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі із Саратова до Києва 1946 року. (За «Довідником з історії України»)

Входження України до СРСР

Після завершення громадянської війни УСРР формально була незалежною державою, але фактично суверенітету не мала. Як і всіма радянськими республіками нею керував єдиний центр — ЦК РКП(б), що для повного контролю використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Одним з основних напрямків політики більшовиків було прагнення закріпити командно-адміністративне центральне управління радянськими республіками в кордонах єдиної держави.

Для утворення такої держави існував ряд об'єктивних факторів:

• між радянськими республіками існували тісні економічні зв'язки ще з часів Російської імперії;

• усі радянські республіки мали однакову політичну систему, яка характеризувалася монопольною владою партії більшовиків та її регіональних осередків;

• власними силами подолати господарську кризу, яка виникла після імперіалістичної та громадянської війн, не могла жодна з республік;

• усі радянські республіки, крім РСФРР, не мали необхідної військової сили, щоб забезпечити безпеку радянської влади на місцях.

Процес уходження УСРР до складу нової держави, Радянського Союзу, мав кілька етапів.

I етап (травень 1919 - грудень 1920 pp.).

ВУЦВК прийняв постанову «Про об'єднання військових сил радянських республік» і звернувся до урядів інших радянських республік з пропозицією створити фронт для боротьби з контрреволюцією. 1 червня 1919 року в Москві відбулося засідання представників Росії, України, Білорусі, Литви, Латвії та Криму, на якому було прийняте рішення про створення військового союзу радянських республік (об'єднання збройних сил, транспорту тощо).

II етап (грудень 1920 - грудень 1922 pp.).

Між РСФРР та УСРР була підписана угода про військовий та господарський союз. Формально Україна вважалася суверенною країною, але Москва поступово брала під контроль політичне та економічне життя республіки.

Після завершення громадянської війни й початку мирного будівництва в керівництві Комуністичної партії точилися постійні дискусії про форми об'єднання нової радянської держави. У цій дискусії обговорювали варіанти:

• створення конфедерації республік без утворення єдиних державних структур;

• повного злиття України з Росією;

• «автономізації» (И. Сталін), тобто входження радянських республік до складу нової держави на правах автономії;

• утворення федеративної держави у формі добровільного союзу рівноправних республік (В. Ленін).

Формально за основу розбудови нової держави був прийнятий ленінський план «федерації», проте на практиці Й. Сталіну та його оточенню вдалося реалізувати ідею автономізації.

III етап (грудень 1922 - травень 1925 pp.). 30 грудня 1922 року в Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд Рад, на якому від України були присутні 364 делегати. На з'їзді прийнято декларацію та підписано договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Столицею нової держави була проголошена Москва, перший союзний уряд очолив В. Ленін; був обраний ЦВК СРСР, який очолювали 4 голови — представники республік (від УСРР — голова ВУЦВК Г. Петровський, від РСФРР — М. Калінін, від Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки — А. Черв'яков, від Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки — Н. Нариманов). Засновниками СРСР стали РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР (Грузія, Вірменія, Азербайджан).

У січні 1924 року була затверджена перша Конституція Радянського Союзу. У травні 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції Радянської України, що законодавчо закріплювала входження республіки до складу СРСР. Конституція передбачала утворення в складі УСРР Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Конституційне оформлення Радянського Союзу завершилося.

Джерела

Союзний договір між РСФРР і УСРР Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, з одного боку, і Уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки, з другого боку, виходячи з проголошеного великою пролетарською революцією права народів на самовизначення, визначаючи незалежність і суверенність кожної з Договірних Сторін і усвідомлюючи потребу об'єднати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва, вирішили укласти цей союзний робітничо-селянський договір <...>, дійшли згоди про таке:

1) Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка та Українська Соціалістична Радянська Республіка вступають між собою у військовий і господарський союз.

2) Обидві держави вважають за потрібне заявити, що загальні зобов'язання, які вони надалі братимуть на себе щодо інших держав, можуть зумовлюватися тільки спільністю інтересів робітників і селян, що укладають цей союзний договір республік, і що із самого факту колишньої належності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає жодних зобов'язань стосовно будь-кого.

3) Для іншого здійснення зазначеної в п. 1 мети обидва Уряди оголошують об'єднаними такі комісаріати: 1) військових і морських справ; 2) Вищу раду народного господарства; 3) зовнішньої торгівлі; 4) фінансів; 5) праці; 6) шляхів сполучення та 7) пошт і телеграфу.

4) Об'єднані народні комітети обох республік уходять до складу РНК РСФРР і мають у Раді народних комісарів УСРР своїх уповноважених, яких затверджують і контролюють українські ЦВК і З'їзд Рад.

5) Порядок і форма внутрішнього управління об'єднаних комісаріатів установлюються особливими угодами між обома Урядами.

6) Керівництво і контроль щодо об'єднаних комісаріатів здійснюється через Усеукраїнський з'їзд Рад депутатів робітників, селян і червоноармійців, а також Усеросійський центральний виконавчий комітет, до яких УСРР надсилає своїх представників на підставі ухвали Усеросійського з'їзду Рад.

7) Цей договір підлягає ратифікації відповідних вищих установ обох Республік.

Оригінал складено й підписано у двох примірниках російською та українською мовами в місті Москві, грудня 28 дня 1920 року. (Витяг з матеріалів VIII Всеросійського з'їзду Рад робітничих, селянських, червоноармійських і козацьких депутатів)

Україна у складі Радянського Союзу

У складі Радянського Союзу Україна була другою за своїм значенням республікою. Вона охоплювала територію площею 450 тис. кв. км з населенням понад 26 млн. осіб. Столицею УСРР було обране м. Харків, адже вважалося, що Київ був тісно пов'язаний з національними урядами. Відповідно до нових радянських конституцій відбувалося розмежування повноважень між союзним центром та республіками:

• загальне керування життям союзної держави здійснював у Москві радянський уряд (Рада народних комісарів СРСР);

• для безпосереднього керівництва окремими галузями народного господарства й державного апарату створювалися народні комісаріати (наркомати).

Український радянський уряд на території республіки поширював свою юрисдикцію на:

• сільське господарство,

• внутрішні справи,

• правосуддя,

• освіту,

• охорону здоров'я,

• соціальне забезпечення.

Він ділив свої повноваження (5 наркоматів) із союзним центром:

• у галузях виробництва продуктів харчування,

• у сфері забезпечення робочою силою,

• у фінансових справах,

• у сфері контролю,

• у галузях народного господарства.

До компетенції союзного уряду входили:

• зовнішня політика,

• зовнішня торгівля,

• армія і флот,

• транспорт,

• зв'язок.

В умовах тоталітарного правління И. Сталіна значно посилилася тенденція до обмеження прав союзних республік і фактичної втрати суверенітету.