Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

§112. Україна в роки громадянської війни

Українська Держава П. Скоропадського

Німецьке командування не приховувало свого невдоволення діяльністю українського уряду. 29 квітня 1918 року підготовлений німцями з'їзд «хліборобів» у Києві здійснив державний переворот, унаслідок якого розпущено Центральну Раду, а гетьманом України був проголошений Павло Скоропадський. Гетьманський переворот відбувся безболісно, ніякого опору нова влада не зустріла.

Вісім місяців Гетьманщини були суперечливими. Повним ходом відбувалась українізація, відкрито новий університет у Кам'янці-Подільському, засновано Українську академію наук (її президентом став видатний учений В. Вернадський), відкривалися українські освітні організації, наукові та культурні заклади, розгорнулося книгодрукування рідною мовою. Поряд з українськими також відкривалися російські, єврейські, польські школи.

Проте реальна влада в Україні перебувала в руках німців, накази яких слухняно виконував гетьман. «Нарешті до влади прийшла та людина, з якою можна працювати», — писав про Скоропадського німецький головнокомандувач Людендорф. У цих словах цілковита правда, бо до Німеччини рушили тисячі вагонів продуктів і худоби з України.

Політичні та соціальні заходи гетьмана розходилися з діяльністю Ради. Україна проголошувалася «Українською Державою», а назва «УНР» була скасована. Вийшов гетьманський наказ про повернення землі поміщикам і про компенсацію збитків революції. Відповідні заходи відбувалися й у промисловості:

• насамперед ліквідований робочий контроль на виробництві;

• заборонялися страйки;

• скасовувався 8-годинний і встановлювався 12-годинний робочий день.

Урядові П. Скоропадського вдалося встановити дипломатичні відносини не тільки з країнами

німецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною), а й зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією.

Незважаючи на певні успіхи, гетьманський уряд, який очолював полтавський поміщик Ф. Лизогуб, не мав широкої підтримки в Україні, проти нього виступили робітники, селяни, більшовики, прибічники Центральної Ради, анархісти.

У листопаді 1918 року в Німеччині відбулася революція. Німецька армія капітулювала перед Антантою. Зазнав краху весь блок країн, який був на боці Німеччини. П. Скоропадський опинився в міжнародній ізоляції. Тоді його увагу привернув Дон, де ширився «білий рух» на чолі з генералом А. Денікіним.

14 листопада 1918 року своїм універсалом П. Скоропадський сповістив про створення федерації з Росією. Це викликало обурення серед широких українських верств суспільства й прискорило падіння гетьманського режиму. 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади й виїхав з України разом з німецькими частинами. Гетьманська держава припинила своє існування.

Павло Скоропадський (1873-1945)

Учасник Російсько-японської війни. З 1912 р. — генерал-майор почту імператора. У 1914— 1917 pp. — командир гвардійських кавалерійських частин. У 1917 р. обраний почесним військовим отаманом Вільного козацтва. У квітні — грудні 1918 р. — гетьман Української Держави. Сприяв поступу науки, культури, освіти в Україні. З 1918 р. емігрував до Німеччини. Співзасновник Українського наукового інституту (Берлін; 1926-1945). Помер у Берліні.

Довідка.

«Білий рух» — головна і найактивніша складова антибільшовицького руху в Україні 1917 — 1920 pp. Основна мета — відновлення єдиної Росії через установлення військової диктатури. Лідер — генерал А. Де-нікін, який проводив відверту антиукраїнську політику.

Директорія УНР

18 грудня 1918 року до Києва вступили війська Директорії УНР. Директорія була створена 13-14 листопада на засіданні Українського національного союзу (УНС засновано в серпні 1918 року з діячів Центральної Ради в підпіллі). До складу Директорії входили представники різних політичних партій: тут були представники від українських соціал-демократів — В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець; від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу вона закликала до повстання проти гетьмана. Після повалення П. Скоропадського Директорія переїхала з Вінниці до Києва, де проголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою першого уряду Директорії УНР — Ради народних міністрів — став В. Чеховський. 26 грудня 1918 року відновлено закони УНР.

На відміну від гетьманського уряду, Директорія вдалася до здійснення соціально-економічних заходів соціалістичного спрямування, як-от:

• у сфері державного управління передбачала передати владу Трудовим радам селян, робітників та інтелігенції;

• найвища законодавча влада передавалася Трудовому конгресові — своєрідному парламентові, сформованому з депутатів від селян, робітників, інтелігенції, працівників залізниці і пошти, без участі «поміщиків і капіталістів»;

• планувалося скасувати всі антинародні рішення гетьманського уряду, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.

Уряд Директорії проголосив широку програму аграрних перетворень.

Аграрна політика передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Не підлягали конфіскації наділи площею до 15 десятин.

Ситуація, у якій Директорія прийшла до влади, була досить складною. Українські території опинилися в руках різних отаманів, тому уряд не міг навести належний лад і налагодити ефективне державне управління. По всій Україні ширилися єврейські погроми, які нищили не тільки єврейське населення, а й руйнували українську державність. У країні панувала анархія.

З півночі просувалися війська Червоної армії, із заходу — поляки, на півдні готувалася до походу армія генерала Денікіна. Щоб уникнути цього смертельного трикутника, Директорія активізувала свою дипломатичну діяльність. До більшовиків і до представників Антанти рушили одразу дві делегації. Одну з них, за дорученням В. Винниченка, очолював соціал-демократ Семен Мазуренко. У плани його місії входило:

• підписання мирних угод з Радянською Росією на умовах цілковитої самостійності Української Народної Трудової Республіки;

• припинення воєнних дій;

• виведення всіх військових частин Росії з території України;

• забезпечення допомоги військовими засобами українській армії.

За це УНР зобов'язувалася підписати з Москвою тимчасовий військовий союз проти білогвардійців і Антанти. Можливості укладання такого союзу викликали серйозні суперечки серед лідерів більшовиків. Чимало з них не визнавали ідеї незалежної Української держави. Успішний наступ Червоної армії, яка вже доходила до Києва, робив позиції більшовиків досить сильними.

Після довгих і гарячих дебатів у ЦК і Політбюро В. Леніну вдалося перемогти противників миру з Україною. Ухвалена спеціальна постанова Центрального комітету й Політбюро Російської комуністичної партії офіційно підтвердила, що Радянська Росія визнає незалежність Української держави. Проте ратифікувати цю постанову, або хоч би довести її до відома широких мас України, стало неможливим через наступ Червоної армії в Україні.

Крім того, розв'язання цього питання заблокували дії С. Петлюри та його прихильників. За пропозицією головного отамана на Південь України, де перебували війська Антанти, була направлена делегація. Як згадував В. Винниченко, французький полковник Фрейденберг прийняв їх як жалюгідних прохачів і в грубій формі висловив свою вимогу: «Вигнати, як собак, Винниченка й Петлюру. Винниченка як більшовика, а Петлюру — як бандита».

Французьке командування рішуче вимагало від української делегації:

• усунути з уряду УНР і Директорії представників соціалістичних партій;

• відмовитися від більшовицької соціально-економічної політики;

• підпорядкувати українську армію командуванню Антанти.

Унаслідок невдач на українсько-російському фронті, через категоричні вимоги Антанти та посилення внутрішньої боротьби між лідерами УНР, М. Грушевський і В. Винниченко відійшли від політичної діяльності. Директорія функціонувала й надалі, але її одноособовим лідером став С. Петлюра.

Сподівання на допомогу з боку Антанти не виправдалися. Англо-французькі уряди щедро підтримували російський «білий рух», на чолі якого став генерал А. Денікін. Захід активно готував Добровольчу армію для розгрому більшовиків і відновлення єдиної Російської держави. Для України в тому плані місця не було.

У складних для УНР умовах відбувалася знаменна подія — проголошення Української соборної держави. 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві відбувся Акт урочистої злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Персоналії

Федір Швець (1882-1940)

Український громадсько-політичний діяч, учений-геолог. Народився на Черкащині. У 1909 р. закінчив Дерптський університет, співпрацював з термінологічною комісією Українського наукового товариства в Києві. У 1909—1916 pp. викладав природничі науки в Дерптській гімназії. У 1915 р. здійснював геологічні дослідження на Керченському півострові, Кавказі та в Криму. 1917 року повернувся в Україну. У червні 1917 р. на першому Всеукраїнському селянському з'їзді увійшов до Всеукраїнської ради селянських депутатів і був уведений до Української Центральної Ради. У вересні 1918 р. призначений професором геології Українського державного університету в Києві і його першим проректором. У період Української Держави — член Українського національного союзу. З листопада 1918 р. ввійшов до складу Директорії УНР. У 1923 р. — професор геології Українського вільного університету. У 1924—29 pp. викладав в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. Автор багатьох наукових праць з геології. Помер у Празі, де й був похований.

Персоналії

Андрій Макаренко (1886-1963)

Український політичний діяч. Народився в Гадячі. Служив в управлінні Південно-Західної залізниці в Києві. У 1917 р. був одним з організаторів діяльності українських залізниць, головою Спілки залізничників. У 1918 р. входив до Директорії УНР. У 20-30-х pp. перебував у Чехословаччині та Австрії. Захистив докторську дисертацію в Українському високому педагогічному інституті. Протягом 1928—1929 pp. разом з П. Андріївським і Ф. Швецем створив Українську національну раду за кордоном, яка мала стати центральним представницьким органом наддніпрянських українців в еміграції. У повоєнний час жив у Німеччині, допомагав українським біженцям уникнути депортації до СРСР. У 1951 р. оселився у США, де й помер.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки

Наприкінці жовтня 1918 року Австро-Угорщина капітулювала в Першій світовій війні. Під ударами національних рухів ця «клаптикова» імперія розпалася на кілька незалежних держав. 19 жовтня 1918 року у Львові на зборах українських депутатів австрійського парламенту, українських депутатів Галицького й Буковинського сеймів, представників українських політичних партій, духовенства та студентства була утворена Українська Національна Рада (УНР), яка наступного дня заявила про необхідність створення на західноукраїнських землях Української держави. У суспільно-політичній сфері, економіці, освіті, культурі відбувалися радикальні зміни, авторитет Ради постійно зростав.

13 листопада 1918 року проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). її президентом став голова Української Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — К. Левицький.

Основний закон ЗУНР затвердив герб нової держави — зображення золотого лева на синьому тлі та синьо-жовтий прапор. На момент проголошення територія ЗУНР охоплювала 70 тис. кв. км, населення країни становило 6 млн. осіб.

Формуючи державний механізм, керівництво ЗУНР виявило неабияку толерантність до національних меншин. Поляки, євреї, австрійці могли й далі обіймати свої посади, якщо погодилися б присягнути на вірність Україні. Не випадково з 226 депутатів Сейму ЗУНР українці мали займати 160, поляки — 33, євреї — 27, австрійці — 6 місць. Українські державотворці обіцяли:

• забезпечити демократичні права всім громадянам;

• провести аграрну реформу в інтересах селян;

• запровадити 8-годинний робочий день і охорону праці. Конфісковані в поміщиків надлишки землі надходили до державного земельного фонду й мали розподілятися серед селян за викуп чи без нього.

Від самого початку свого існування ЗУНР опинилася в дуже важких умовах. За згодою з країнами Антанти Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку загарбала Угорщина, а в січні-квітні 1919 року — Чехословаччина. Тепер до складу Західноукраїнської Народної Республіки входила тільки територія Східної Галичини з населенням 4 млн. осіб (75% становили українці, 12% — поляки, 11% — євреї, 2% — інші національності). Проте й цю державу сусідні країни не визнавали, оскільки Польща вважала Східну Галичину своєю землею. Протягом листопада - грудня 1918 року польські війська захопили 10 повітів із 59. 22 листопада 1918 року українці покинули Львів, державні структури переїхали спочатку до Тернополя, а на початку січня 1919 року — до Станіслава.

Система управління, створена ЗУНР, відрізнялася від системи управління У HP.

Армія ЗУНР, яка одержала назву УГА (Українська галицька армія), налічувала до 120 тис. вояків. Спочатку її очолював генерал М. Омелянович-Павленко, але влітку його замінив генерал О. Греків. У цій армії воювали не тільки українці, але також і австрійці, угорці та представники інших національностей; у складі УГА був сформований єврейський курінь, до якого входило 1,2 тис. вояків.

Українській армії протистояла численна польська армія генерала Ю. Галлера, підготовлена за кошти Антанти.

Навіть у складних умовах УГА провела ряд блискучих воєнних операцій проти ворога. Однією з найславетніших сторінок Визвольних змагань стала Чортківська офензива (наступальна операція), коли 25-тис. українське військо примусило відступати 100-тис. польську армію.

Наприкінці червня 1919 року польська армія почала потужний наступ проти частин УГА. Знесилене в жорстоких боях українське військо 16 липня 1919 року перейшло річку Збруч і з'єдналося з частинами армії УНР.

Євген Петрушевич (1863-1940)

Український громадсько-політичний діяч. Народився в Буську (тепер Львівська обл.) у сім'ї священика. Навчався на правничому (юридичному) факультеті Львівського університету. У 1907-1918 pp. — посол австрійського парламенту, заступник голови Українського парламентського представництва. Під час Першої світової війни — член Головної української ради та Загальної української ради. 1918 року як президент Української Національної Ради проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави. 1919 року обраний Президентом Західноукраїнської національної ради (фактично Президентом ЗУНР). Після проголошення Акту злуки ЗУНР і УНР став членом Директорії УНР. 1919 року покинув Кам'янець-Подільський і виїхав до Відня. До кінця свого життя перебував в еміграції в Берліні, де й помер 1940 року. Похований на цвинтарі кафедри св. Ядвіги. (За «Довідником з історії України»)

Джерела

О. Субтельний про ЗУНР На відміну від східноукраїнських урядів, ЗУНР швидко і чітко утворила свій державний апарат... Галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами, а спиралися на старі австрійські моделі... Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке і ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організованості... Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням... стала Галицька армія.

Політика більшовиків в Україні в 1919 році (воєнний комунізм)

Після поразки Німеччини в Першій світовій війні більшовики розірвали Брестську мирну угоду, укладену між РСФРР та державами Четверного союзу, і розпочали наступ в Україні. Почалася друга війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки. 28 листопада 1918 року був створений Тимчасовий радянський уряд України. Його очолив Г. П'ятаков, а згодом — X. Раковський.

З січня 1919 року більшовики зайняли Харків, куди й переїхав радянський український уряд. 6 січня 1919 року спеціальним декретом була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (назва УСРР зберігалася до прийняття Конституції України 1937 року).

Християн Раковський (1873-1941) Український радянський державний діяч. Голова Раднаркому України (1919—1923 pp.). Дипломат. Відстоював ідею реальної автономії України. З кінця 20-х pp. перебував в антисталінській опозиції. У 1937 р. заарештований у справі так званого антирадянського правотроцькістського блоку й засуджений до 20 років ув'язнення. За вироком 1941 р. був визнаний винним в антирадянській агітації і розстріляний.

Новий радянський уряд декларував об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. До червня 1919 року Червона армія захопила більшість територій України. На бік більшовиків перейшли отамани Н. Махно, М. Григор'єв, Д. Терпило (Зелений).

Другий прихід більшовиків в Україну супроводжувався, за висловом В. Леніна, «хрестовим походом по хліб, насадженням колективних господарств, репресіями проти класових ворогів».

З березня 1919 року в Україні ширилася політика воєнного комунізму, яку запроваджували В. Ленін і більшовики. Влада на місцях переходила до революційних комітетів (комнезамів), які були провідниками політики Комуністичної партії. Найважливішими заходами воєнного комунізму стали:

• введення продрозкладки (насильницької реквізиції продзагонами товарного хліба в селян);

• проведення повної націоналізації всіх підприємств, повний державний контроль над виробництвом;

• мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація);

• заборона приватної торгівлі;

• скасування товарно-грошових відносин;

• введення карткової системи розподілу товарів і продуктів;

• зрівняльна оплата праці продуктами і товарами тощо.

Політика більшовиків в Україні не відповідала місцевим інтересам. Протягом квітня - червня 1919 року тут відбулося понад 300 антибільшовицьких повстань. Отамани, які перейшли на бік більшовиків, розірвали союз, укладений з ними.

Денікінський режим

У цей час в Україну прийшов новий загарбник — з півдня наступала Біла армія на чолі з генералом А. Денікіним. У червні 1919 року денікінці здобули Харків та Катеринослав, а в серпні завоювали Київ.

До українського національно-демократичного руху денікінці ставилися вкрай негативно. Свою позицію щодо подій в Україні Антон Денікін висловив у відозві «До населення Малоросії», у якій назвав український рух зрадницьким, спрямованим на роз'єднання Росії. Згодом Денікін підкреслював: «Самостійної України не визнаю».

Маючи значну перевагу у військовій силі, денікінська армія захопила значну територію України. Це призвело до розколу серед політиків і військовиків України, а тим часом політична ситуація вимагала єдності всіх українських сил.

Трагічну роль у цих подіях відіграли генерали УГА. Значна частина військових і поміщиків ЗУНР намагалася в союзі з Денікіним не допустити окупації Західної України Польщею й перейшла до Білої армії. Проте інша частина офіцерів Галицької армії залишилася з Директорією, а дехто навіть перейшов на бік більшовиків.

Усе це свідчило про агонію українського війська. Не маючи можливості розгорнути фронт, армія УНР перейшла до боротьби в підпіллі.

На захопленій території України денікінці проводили політику насильницької русифікації. Українська культура й освіта переслідувалися. Навіть вивіски на магазинах та установах, написані українською мовою, за наказом верховного головнокомандувача зняли й замінили на російські. Стосовно м. Києва А. Денікін не втомлювався заявляти, що це «перлина російської корони». Українські терени перетворювалися на тил Білої армії.

Ідеологію «білого руху» в Україні сформулював російський правий діяч В. Шульгін: «Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся вживати термін «Україна») російський,., ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед... євреями». Денікінський режим в Україні супроводжувався страшними єврейськими погромами (радянські ідеологи в цих злочинах будуть звинувачувати С. Петлюру). Більшість денікінського чорносотенного офіцерства була переконана, що знищення євреїв — важливіше завдання, ніж боротьба з більшовиками.

Антон Денікін (1872-1947)

Російський військовий діяч, генерал-лейтенант (з 1916 p.). Під час Першої світової війни командував стрілецькою бригадою, потім корпусом. У 1917 р. — начальник штабу, верховний головнокомандувач, головнокомандувач Західним та Південно-Західним фронтами. Один з керівників «білого руху». З жовтня 1918 р. — головнокомандувач Добровольчої армії. З квітня 1920 р. в еміграції.

Перший зимовий похід військ Директорії УНР

Військам Директорії довелося вести боротьбу на багатьох фронтах. У зв'язку з тим, що сил не вистачало, головний отаман С. Петлюра вирішив відмовитися від фронтових операцій і перейти до партизанської боротьби, передусім проти більшовиків і білогвардійців. У грудні 1919 року 5-тис. загін Української армії на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком і його помічником генералом Ю. Тютюнником почав рейд у тили Денікіна та Червоної армії.

Українські війська здійснили рейд на Правобережжя й вийшли на лівийй берег Дніпра. Похід ворожими тилами тривав 5 місяців (до травня 1920 року).

С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 року виїхав до Барії:, - зи, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання У HP і спільну боротьбу з більшовиками. Війська УНР, які брали участь у ; ~:"гді, підтримало місцеве населення, і це давало їм змогу тривалий час : г ти боротьбу в тилу ворога без допомоги з-за лінії фронту.

Після зимового походу учасники рейду вийшли в райони, які контро-~>: зали поляки, і з'єдналися з основними силами військ УНР.

Політика більшовиків в Україні в 1920 році

На початку 1920 року після розгрому А. Денікіна й відступу військ Ди-; г:-:торії УНР Україна опинилася під владою більшовиків. Це було третім поверненням радянської влади в Україну (вперше більшовики здобули владу наприкінці 1917 - на початку 1918 pp., удруге — у 1919 році).

Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню України своє прагнення виправити помилки минулих років.

На VIII Всеросійській партконференції в грудні 1919 року в резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання:

• стояти «за визнання самостійності України»;

• підтримувати прагнення українців учитися й розмовляти українською мовою;

• добровільно створювати колгоспи;

• передати землю тим, хто її обробляє;

• поліпшити життя робітників;

• перетворити робітничий клас на власників фабрик і заводів;

• зробити робітників керівною силою суспільства, установивши диктатуру пролетаріату.

Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися здебільшого демагогією. Як у Росії, так і в Україні впроваджувалася політика воєнного комунізму:

• продрозкладка й далі була важким тягарем для селянських господарств;

• відбулася широка націоналізація промисловості, торгівлі, фінансів.

Російський радянський уряд контролював усі сфери економіки України. Голова Реввійськради республіки Лев Троцький говорив: «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами». За постановою Раднаркому Росії було прийняте рішення про загальну трудову повинність, яку повністю впровадили в Україні.

Незважаючи на демагогічні обіцянки, політика більшовиків в Україні не змінилася. Атрибутом влади й далі залишався «червоний терор проти класових ворогів», тому місцеве населення, особливо сільських районів, чинило опір більшовикам. Антирадянські повстання тривали.

Україна в радянсько-польській війні 1920 року

У квітні 1920 року почалася війна між Радянською Росією та Польщею. Ареною нової війни стали Україна й Білорусь. Скориставшись боротьбою більшовиків з «білим рухом», польський уряд намагався розширити кордони своєї держави за рахунок українських і білоруських земель, які перебували під радянським контролем.

Варшавський договір. Радянсько-польською війною намагався скористатися й уряд Директорії УНР, який перебував у Польщі. Між головним отаманом С. Петлюрою та керівником Польщі Ю. Пілсудським 22 квітня 1920 року у Варшаві був укладений воєнно-політичний договір, згідно з яким:

• Польща визнавала УНР як Українську державу;

• С Петлюра погоджувався на включення Західної України до складу Польської держави.

25 квітня 1920 року польська армія (65 тис. багнетів і щабель) і 15 тис. українців розпочали наступ у напрямку на Бобруйськ і Київ. 7 травня союзні війська вступили до Києва. Однак більшість населення України залишилася байдужою до нової влади. Увесь шлях союзного війська відзначався постійними реквізиціями та поборами на користь польської влади. Українське населення розглядало поляків як «панів», що хочуть завоювати Україну.

На початку червня 1920 року більшовики перейшли в контрнаступ. Перша кінна армія, якою командував С. Будьонний, прорвала польський фронт. 12 червня Червона армія вступила в Київ. Протягом липня більшовики взяли під свій контроль Правобережну Україну й вступили на територію Східної Галичини. У середині серпня Червона армія була на підступах до Варшави й Львова.

Термінова допомога урядові Ю. Пілсудського з боку Антанти дозволила польським військам у серпні 1920 року перейти в контрнаступ. Радянські війська покинули західні землі України та Білорусі. Більшовики зазнали великих утрат, але й польська армія була вже виснаженою й не готовою до подальшого ведення війни.

У жовтні 1920 року між Польщею та Радянською Росією було укладене перемир'я. Війська УНР, чисельність яких досягла 75 тис, вимушені були вести боротьбу з більшовиками самостійно. У листопаді 1920 року вони перейшли р. Збруч і опинилися на польській території, де українських вояків роззброїли. 18 березня 1921 року уряди РСФРР та УСРР уклали з Польщею Ризький мир.

Процес підписання мирного договору. Представник Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) Д. Мануїльський і дипломати Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР) В. Баран, Н. Хомин під тиском московського Раднаркому увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І. Йоффе. 26 вересня до Риги прибула делегація Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з К. Левиць-ким. Однак польська й радянська сторони виступили проти її офіційної участі в переговорах, хоч представники УСРР і ГСРР не наполягали на цьому. Вони намагалися встановити особисті контакти зі співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька заяв-протестів до президії конференції та іноземних журналістів, у яких різко засудила польську окупацію Галичини й відстоювала право українського населення краю на самовизначення. На першому етапі переговорів ці наполягання підтримували дипломати Радянської України, проте вимоги екзильного уряду ЗУНР не були враховані під час підписання основних документів.

11 жовтня 1920 року радянські та польські уповноважені представники уклали перемир'я й підписали попередній мир між державами. І лише 18 березня 1921 року між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, був підписаний мирний договір. Згідно з його умовами:

• сторони зобов'язалися припинити воєнні дії;

• скасовувався Варшавський договір 1920 року між Польщею та УНР;

• встановлювався новий кордон, після чого західноукраїнські та західнобілоруські землі входили до складу Польщі.

15 березня 1923 року новий кордон, що проходив по р. Збруч, затвердила Рада амбасадорів у Парижі.

У сьомій статті Ризького договору Польща зобов'язувалася надати «особам російської, української й білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, усі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови й виконання релігійних обрядів», крім того, «особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати й підтримувати свої школи, розвивати свою культуру та створювати з цією метою товариства й спілки ».

Проте польський уряд систематично не виконував умови цього договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.

Семен Будьонний (1883-1973)

Маршал Радянського Союзу. У 1919—1923 pp. — командувач Першою кінною армією. 1939—1941 pp. — заступник наркома оборони СРСР. У 1941 — 1942 pp. — головнокомандувач військ Південно-Західного та Північно-Кавказького фронтів, де показав свою нездатність до керівництва військами в умовах механізованої війни. 1943— 1953 pp. — командувач кавалерією. Один з організаторів масових репресій серед військових у 1930—1940 pp.

Другий зимовий похід військ УНР

Ризька мирна угода більшовиків з Польщею фактично ліквідувала українсько-польські домовленості. Українські прибічники УНР залишилися сам на сам з могутнім противником. У тилу Червоної армії й далі діяли десятки партизанських загонів, загальною чисельністю близько 40 тис. осіб. Антибільшовицькі повстання охоплювали Поділля, Київщину, Катеринославщину та Полтавщину. Щоб допомогти повстанцям, уряд УНР розробив план повстання, яке відбулося в листопаді 1921 року під загальним командуванням Ю. Тютюнника. У похід, який одержав назву Другого зимового походу, вирушило 1,5 тис. українських добровольців.

Спочатку повстанців супроводжував успіх, їм удалося прорвати радянський кордон. Подільська група (400 бійців під командуванням М. Палія та С. Чорного) з боями пройшла все Поділля та вийшла в район Бородянки за 60 км від Києва, але під тиском потужних сил більшовиків 29 грудня 1921 року змушена була відступити назад до Польщі. Бессарабська група (300 бійців, яких очолював генерал А. Гулий-Гуленко) після першого прориву в більшовицький тил вимушена була відступити на територію Румунії. Волинська група (800 бійців під командуванням генерала Ю. Тютюнника) здобула м. Коростень, але була оточена угрупованням радянської кінноти під командуванням Г. Котовського. 1 7 листопада війська УНР були розбиті більшовиками під м. Базар, лише 150 бійцям удалося вирватися з оточення та відійти на територію Польщі. 359 учасників Другого зимового походу були розстріляні.

Трагічний Другий зимовий похід був останнім виступом армії УНР проти більшовиків.

Війна за незалежність завершилася.

Персоналії

Юрій Тютюнник (1891-1929)

Член Центральної Ради. Один з організаторів селянського повстання проти австро-німецьких окупантів і гетьмана П. Скоропадського. У 1918-1919 pp. — начальник штабу військ Директорії. За визволення Одеси нагороджений орденом Червоного прапора. Учасник антирадянського виступу М. Григор'єва проти продрозкладки. Генерал-хорунжий Директорії. У радянсько-польській війні 1920 р. — командир 4-ї дивізії військ Директорії. Разом із С Петлюрою емігрував до Польщі. У 1920—1921 pp. очолював партизансько-повстанський штаб петлюрівців. У 1923 р. здався радянській владі. Розстріляний у Бутирській в'язниці в 1929 році.

Селянсько-повстанський рух у роки громадянської війни

За роки громадянської війни влада на всіх теренах України змінювалася понад 100 разів. Найболючіше це вражало селянську масу. Більшовики, проголосивши ленінський «Декрет про землю», проводили в Україні продрозкладку, насаджували комуни та колективні господарства. Вони спиралися на найбіднішу частину селянства й утискали ту його частину, яка намагалася підняти власне господарство. Тому в Україні протягом сіх років громадянської війни розвивався стихійний селянський рух.

Повстанський рух охопив і деякі партизанські частини Червоної армії. У березні 1919 року про свій відхід від більшовиків заявив отаман Зелений (Д. Терпило). Його військо, яке налічувало понад 12 тис. осіб, діяло в районі Обухова, Трипілля, Переяслава, Золотоноші. Більшовикам удалося оточити й завдати поразки основним силам Зеленого. Коли в Трипіллі залишився невеликий загін більшовицької молоді, Д. Терпило повернувся до міста, у жорстокому бою розбив комсомольський загін, а полонених за його наказом покидали зв'язаними з круч у Дніпро. Ця подія ввійшла в історію як Трипільська трагедія.

На Катеринославщині, у районі Гуляйполя, діяла ціла повстанська армія відомого анархіста, українського селянина Н. Махна. Армія Махна, яка в різний час налічувала 35-50 тис. осіб, була побудована за правилами регулярного війська: у ній існували дивізії, полки, корпуси. Махновські частини відзначалися високою маневреністю і мали добре налагоджену розвідку, вони складалися з кінноти та піхоти, посадженої на тачанки з кулеметами. Зазнаючи невдачі, армія Махна блискуче розсіювалася на окремі загони й уникала переслідувачів. Коли гетьманці, денікінці та війська барона Врангеля почали відбирати в селян землю, до Махна стали стікатися маси селянства. Махно тричі укладав договір з більшовиками і тричі його розривав. У ході громадянської війни Н. Махно вів військові дії проти білогвардійців, військ Директорії та більшовиків.

У травні 1919 року стався заколот отамана М. Григор'єва, колишнього офіцера царської армії. Якийсь час Григор'єв був у союзі з більшовиками; проте коли розпочався наступ Денікіна, М. Григор'єв оголосив себе отаманом усієї України та проголосив універсал, у якому висунув антибільшовицькі гасла: «Влада Радам народу України без комуністів», «Україна для українців». Армія Григор'єва налічувала 15-20 тис. осіб, мала на озброєнні 52 гармати, 700 кулеметів, 6 бронепоїздів. Відчуваючи свою силу, григор'євці розпочали наступ на Київ, Харків, Катеринослав.

За короткий час отаман зумів захопити Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Кременчук, Черкаси, Умань. У здобутих містах і селах григор'євці вдавалися до масових погромів і вбивств. Тільки в Єлисаветграді закатовано біля 3 тис. осіб. У травні більшовики почали наступ проти військ

Григор'єва, у результаті якого його частини були розбиті, а залишки григор'євців разом зі своїм отаманом втекли до Н. Махна. 27 липня 1919 року Н. Махно вбив М. Григор'єва.

Нестор Махно (1888(1889)- 1934)

Український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні. Народився в с. Гуляиполе Катеринославської губернії (тепер Запорізька обл.). 1906 року став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів». За участь в експропріаційних акціях кілька разів був заарештований поліцією. У березні 1910 року Одеський військово-окружний суд засудив Н. Махна до смертної кари, яка невдовзі була замінена довічною каторгою. 1917 року розгортає на Катеринославщині широку діяльність як політик і військовий діяч: формує «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин, що намагалися через територію України пробитися на Дон і приєднатися до військ генерала О. Каледіна; організовує невеликий повстанський загін для боротьби проти влади гетьмана П. Скоропадського. Із січня 1919 року розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Перебуваючи під впливом ідей анархізму, виступав проти будь-якої форми влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»). У 1920-1921 pp. H. Махно вів виснажливу й запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснив ряд повстанських походів Азовським узбережжям на Дон та Поволжя. 28 серпня 1921 року разом із 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Помер 1934 року в Парижі. (За «Довідником з історії України»)

Розгром Червоною армією військ П. Врангеля

Після розгрому Денікіна 3 квітня 1920 року головнокомандувачем Добровольчої армії став генерал П. Врангель. Після невдалого походу на Москву центром дислокації білих став Крим та Південь України. Тут був створений уряд півдня Росії, який очолював колишній царський міністр О. Кривошеїн.

За підтримки Антанти почалася організація нової російської армії. На початку травня на озброєнні військ Врангеля налічувалося понад 27 тис. табель, 108 гармат, 630 кулеметів, 24 бронеавтомобілі, 12 танків, 4 бронепоїзди. Ураховуючи негативний досвід «білого руху», Врангель пообіцяв провести соціально-економічні та політичні перетворення:

• робітникам був обіцяний «державний захист» від сваволі підприємців;

• видано «земельний закон», за яким частина поміщицьких земель мала бути передана селянам за великий викуп.

Врангелівці жорстоко тероризували місцеве населення, особливо лихої слави зажила їхня контррозвідка. За підтримку Антанти Врангель обіцяв передати Франції в концесію всі залізниці Півдня, 75% видобутку нафти, 25% видобутку вугілля Донбасу. Барон Врангель вів таємні переговори з представниками Директорії. На переговорах, що відбулися в Севастополі 10 вересня 1920 року, українська делегація запропонувала врангелівцям укласти воєнно-політичний союз проти більшовиків. Умовами цього союзу були:

• визнання УНР як самостійної держави;

• передача Українській державі Чорноморського флоту;

• координація спільних воєнних і політичних дій тощо.

Врангель обіцяв «політичне порозуміння з Україною», але швидкий наступ більшовиків зруйнував плани сторін.

Для боротьби з армією Врангеля більшовики підготували великі сили: 133 тис. багнетів і шабель, 57 бронеавтомобілів, 17 бронепоїздів, 45 літаків. Спочатку більшовики завдали поразки армії Врангеля в Таврії. У запеклих боях 7-12 листопада Червона армія форсувала Сиваш, подолала Чонгарські та Перекопські укріплення та вступила до Криму.

16 листопада 1920 року радянський головнокомандувач М. Фрунзе телеграфував В. Леніну: «Сьогодні наша кіннота зайняла Керч, Південний фронт ліквідовано».

Залишки Білої армії на іноземних кораблях відпливли до Туреччини. Фронтові воєнні операції на українських землях припинилися. До серпня 1921 року в Україні протрималися лише загони Н. Махна. Більшовики перемогли в громадянській війні.

Персоналії

Петро Врангель (1878-1928)

Барон, генерал-лейтенант. Учасник російсько-японської та Першої світової воєн. У 1918 р. вступив у Добровольчу армію. У квітні 1920 р. заступив А. Денікіна на посту головнокомандувача Добровольчої армії. Установив на півдні України жорстокий режим військової диктатури. Після поразки в Північній Таврії та Криму в листопаді 1920 р. емігрував за кордон.

Персоналії

Михайло Фрунзе (1885-1925)

Радянський військовий і державний діяч. Народився в м. Пішпеку (тепер Бішкек, Киргизстан) у сім'ї медичного працівника. Навчався в Петербурзькому політехнічному інституті. З 1904 року — член РСДРП. За участь у революційному русі кілька разів був заарештований, двічі засуджений до страти, яку замінили спочатку 10 роками каторги, а згодом — довічним засланням. Утік із заслання й до 1917 року проводив революційну роботу в армії. Брав участь у жовтневому перевороті в Москві. 1919 року призначений командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 року уклав угоду з Н. Махном про спільні дії проти білогвардійських військ. Після розгрому військ П. Врангеля знищив майже всі загони Н. Махна. З 1920 року — командувач збройних сил УСРР. Керував боротьбою проти повстанського руху в Україні. З 1925 року — нарком військових і морських справ СРСР, член Ради праці й оборони СРСР. Під час хвороби 1925 року за особистою вказівкою Й. Сталіна був госпіталізований в урядовій лікарні, де йому примусово зроблено хірургічну операцію. Після операції, не приходячи до тями, М. Фрунзе помер.

(За «Довідником з історії України»)

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917—1920 pp.

Аналізуючи невдачі та поразки УНР, можна визначити їх найголовніші причини:

• Директорії, як і Центральній Раді, не вдалося створити єдиний політичний табір. Між її керівниками постійно точилася боротьба за вибір історичного шляху. На протилежних позиціях стояли М. Грушевський і В. Винниченко (прибічники соціалістичного розвитку), М. Міхновський (націоналістичного) та С. Петлюра (соціал-демократичного);

• українські державотворці виявили нерішучість і непослідовність у здійсненні найважливіших соціально-економічних реформ (передусім аграрної);

• ініціатором історичних перетворень в Україні була інтелігенція, яка становила тільки 2-3%;

• найбільшою політичною силою України стало селянство. Проте цей клас, найменш свідомий та освічений, здебільшого був далекий від ідей національного відродження, а тому саме серед селян більшовицька пропаганда мала чималий успіх;

• У HP завжди протистояли ворожі сили (більшовики, «білий рух» та ін.), які кількісно переважали українців;

• сподівання на допомогу європейських країн виявилися марними. Країни Антанти прагнули, передусім, допомогти «білому рухові» в Росії, відродити «єдину й неділиму Росію», українські змагання їх мало цікавили;

• загальна анархія, хаос, отаманщина підривали авторитет української влади, робили її непривабливою в очах багатьох, позбавляли істотної підтримки, призводили до кризи державотворчого процесу.

Українська національна революція мала велике історичне значення:

• у роки революції українська державність, яка була мрією багатьох борців за визволення, стала історичним фактом;

• якщо в попередні роки українська ідея була справою невеликої групи інтелігентів, то в 1917-1920 pp. боротьба за державність об'єднала сотні тисяч патріотів;

• події Національно-визвольних змагань стали важливим уроком для наступних борців за визволення України.