Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Наддніпрянська Україна в 1907—1914 pp.

§106. Столипінська політична реакція

Третьочервневий державний переворот 1907 року засвідчив остаточну поразку першої Російської демократичної революції. З розпуском II Державної думи настав час найреакційнішого політичного режиму, який позначився на всіх сферах суспільного життя країни.

Конкретним свідченням цього були жорстокі репресивні дії проти учасників усіх антисамодержавних рухів — політичних, національних, соціальних, культурно-освітніх. У цей період відбувалося знищення всього передового й демократичного. Політична реакція в Росії увійшла в історію під сумнозвісною назвою «столипінщина» (від прізвища голови царського уряду Петра Столипіна).

Уже 3 червня 1907 року, грубо порушуючи надане раніше право парламентської недоторканності, цар наказав заарештувати кілька десятків членів II Державної думи та без доведення їхньої вини відправив колишніх депутатів на заслання. Цього ж дня П. Столипін надіслав таємну вказівку київській владі, у якій наказував навести лад у місті й губернії. Відповідно до неї київський губернатор віддав наказ поліції та жандармерії без попередження стріляти в бунтівників. Уже наступного дня в Києві були кинуті до в'язниць 100 осіб, в Одесі заарештовані близько 70.

Криваві розправи відбувалися на селі. Непокірних селян сікли різками, били нагаями, виселяли з рідних місць. У багатьох губерніях уведено воєнний стан, під час якого не дозволялося відвідувати навіть знайомих на приватних квартирах. Повсюдно лютували каральні козачі сотні та військові команди.

У часи «столипінщини» на повну потужність запрацював самодержавний репресивний апарат. За звинуваченнями в «політичних злочинах», які в той час стали повсякденним явищем, у 1907-1909 pp. засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. осіб були засуджені на смерть.

Боротьба царизму з українським національно-визвольним рухом

Закономірним наслідком наступу столипінської реакції в Україні було значне посилення національного гніту. У березні 1908 року в Києві був створений клуб російських націоналістів, який мав на меті протидіяти польському тискові й українофільству. Російське самодержавство було стривожене наслідками думських виборів, пожвавленням українського національно-визвольного руху, діяльністю українських, польських, єврейських політичних сил. Головний удар царизму був спрямований проти українських патріотичних організацій та об'єднань.

Російські націоналісти кваліфікували український рух «як австрійську інтригу», що загрожує національній безпеці. Члени київського клубу називали українофілів «мазепинцями», що було синонімом державних злочинців. Себе ж частина клубу вважала «богданівцями», тобто прихильниками курсу Богдана Хмельницького на єдність Росії й України. Завдяки підтримці Петра Столипіна в умовах реакції клуб російських націоналістів став однією з найвпливовіших політичних сил у Російській імперії.

Під час практичної реалізації своєї антиукраїнської політики царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було запроваджене без попереднього дозволу під час революції. Для цього навіть скасовано циркуляр міністра освіти 1906 року, яким дозволялося вчителям «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився новий документ, що суворо забороняв учителям спілкуватися з учнями рідною мовою навіть у позаурочний час.

20 січня 1910 року П. Столипін видав спеціальний циркуляр, що забороняв будь-яку реєстрацію чужорідних, інородницьких організацій, товариств і видавництв. Українці, як і інші неросійські пригноблені народи країни, згідно зі столипінським циркуляром принизливо оголошувалися «інородцями». їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, а й на вулицях міст і сіл, декламувати вірші національних поетів. У роки столипінської реакції було закрите товариство «Просвіта» та інші українські культурно-освітні клуби й організації, заборонено продавати українські книжки, навіть Євангеліє українською мовою, конфісковували-ся твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Під загрозою тюремного ув'язнення заборонялося передплачувати українські газети й журнали. Антиукраїнські репресивні дії не припинилися навіть після вбивства П. Столипіна у вересні 1911 року в Києві.

Товариство українських поступовців (ТУП)

В умовах жорстокого переслідування царськими властями українська соціал-демократія, представлена УСДРП і Спілкою, не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності та взаємодії з іншими партіями та громадськими організаціями. У 1909 році Спілка розпалася, а тогочасні керівники УСДРП С. Петлюра та В. Садовський вирішили укласти союз із новоствореним (1908 рік) міжпартійним політичним блоком українських ліберальних діячів — Товариством українських поступовців (ТУП).

Лідерами ТУП були М. Грушевсъкий, С. Ефремов, Є. Чикаленко. У цей складний час вони закликали всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження. Товариство обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за українську справу й залишалося в умовах столипінського режиму єдиною легальною українською організацією. Своїми найближчими завданнями тупівці вважали українізацію освіти, діяльності громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». У центрі уваги блоку була діяльність «Просвіти», українського Наукового товариства ім. Шевченка, що діяло в Києві з 1907 року. Чільне місце відводилося також питанням відстоювання українських інтересів у Державній думі. Проте як третя, так і четверта російські Державні думи рішуче відхилили внесені групою українських депутатів запити про вживання української мови в початкових школах і судах.

Симон Петлюра (1879-1926)

Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився в передмісті Полтави. У 1895—1901 pp. навчався в Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв. З 1900 року — член Революційної української партії. Під загрозою арешту восени 1902 року виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом. На початку 1906 року редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». Один з провідних діячів Української національно-демократичної революції. Активний учасник придушення більшовицького повстання в Києві. 1918 року обраний до складу Директорії УНР. З листопада того ж року — Головний отаман Армії УНР. З лютого 1919 року — голова Директорії УНР. На чолі об'єднаних українських збройних сил того ж року здобув Київ. За його ініціативою підписано Варшавський договір. У жовтні 1924 року поселився в Парижі, де виконував обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Убитий анархістом С.-Ш. Шварцбартом 1926 року. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

(За «Довідником з історії України»)

Справа Бейліса

Щоб розколоти єдиний національно-визвольний фронт пригноблених народів, царський уряд намагався поширити в Україні антисемітські настрої. Навесні 1911 року в печерах Бабиного Яру було знайдене тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція дуже швидко виявила вбивць (кримінальних злочинців), члени російських чорносотенних організацій поширювали чутки, ніби це зробили євреї для одержання християнської крові на Великдень. За підозрою в скоєному злочині був заарештований М. Бейліс. Судовим процесом самодержавство намагалося спричинити єврейські погроми. «Справа Бейліса» закінчилася резонансним судовим процесом у Києві.

На захист М. Бейліса виступила передова демократична громадськість України й Росії. Гнівні слова протесту проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Сфремов, В. Короленко та багато інших відомих діячів. Присяжні, серед яких була більшість українців, виправдали М. Бейліса, і царський суд змушений був звільнити його.

Піднесення українського національно-визвольного руху

Вершиною антиукраїнського наступу була заборона відзначення 50-ої річниці смерті та 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. У IV Думі навіть виникла гостра дискусія з цього приводу, і багато хто з депутатів висловлював своє обурення цією забороною. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство вийшло в березні 1914 року на масову маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Для розгону демонстрантів були використані загони поліції й козаків. Застосування сили означало, що український національний рух став масовим, і його не можна було стримати ні розчерком пера, ні козацьким нагаем. Він набув могутньої сили, але початок Першої світової війни перервав цей позитивний процес.