Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Західноукраїнські землі на початку XX ст.

§105. Наростання українського національно-визвольного руху

Населення Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. зазнавало від австро-угорських властей політичних, економічних та національних утисків. Хоч Галичина була заселена переважно українцями, уся повнота влади на її території фактично перебувала в руках поляків, яким імперський уряд цілковито довіряв. Польські можновладці навіть заявляли, що Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією із загальноімперськими конституцією, законами, правосуддям та адміністрацією, а насправді ж краєм керувала шляхта, яка, ігноруючи конституційні закони, запровадила в Галичині терор, хабарництво та пряме насильство.

Жорстоко експлуатуючи українське населення, живучи за рахунок його праці, обмежуючи його політичні права, принижуючи національну культуру, колонізатори та їхні спільники всіляко знущалися з усього українського. Селян вони з презирством називали «бидлом».

Піднесення страйкової боротьби українських робітників і селян

Зрозуміло, що українське населення краю не могло миритися з таким принизливим ставленням до себе. Тому на всі кривди й утиски своїх поневолювачів українці відповідали активним опором. У Галичині з року в рік помітно посилювалася робітнича страйкова боротьба. Тільки впродовж 1900-1904 pp. тут відбулося 143 страйки, які охопили понад 32 тис. учасників. Частина страйків завершилася перемогою страйкарів.

Найгучнішою подією цього часу був страйк львівських будівельників у червні 1902 року, під час якого економічний протест переріс у відкриту збройну боротьбу з владою. Страйкарі билися хоробро, але їх виступ був жорстоко придушений.

У 1904 році масовий страйк охопив дрогобицько-бориславський нафтовий регіон. Страйкова боротьба нафтовиків не обмежувалася лише економічними вимогами, а відбувалася під політичними гаслами.

В одних лавах з пролетаріатом на боротьбу проти своїх поневолювачів піднялися й селяни. Наприклад, у страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся влітку 1902 року в Східній Галичині, взяло участь близько 200 тис. осіб. Страйкарі відмовлялися працювати на поміщиків, вимагали підвищення платні за свою працю.

Під час страйків їхні учасники згуртовувалися, набиралися досвіду боротьби. Вони створювали страйкові комітети, які виробляли спільні вимоги, підтримували зв'язки між селами, що страйкували, надавали матеріальну допомогу найбіднішим, вели боротьбу проти штрейкбрехерів. У результаті скоординованих наступальних дій селяни домоглися від поміщиків підвищення заробітної плати.

Після перших перемог сільські страйкарі західноукраїнських земель значно розширили спектр своїх вимог. Вони домагалися:

• заборони лихварства;

• обмеження примусового продажу селянських земель;

• скасування земельного податку.

Незважаючи на погрози австрійської влади, до страйкової боротьби українців нерідко приєднувалися й польські селяни.

Селянські виступи налякали колоніальну адміністрацію та польських поміщиків. Від них до Відня йшли розпачливі прохання терміново рятувати становище. У відповідь на ці петиції імперська влада проголосила в охоплених страйком західноукраїнських повітах «надзвичайний стан» і надіслала туди військові підрозділи. Солдати дістали наказ стріляти, жандарми — заарештовувати непокірних селян. Каральні загони силою гнали страйкарів на роботу на поміщицькі землі, ватажків брали під варту. Щоб залякати інших, цісарський уряд улаштував над ними грізні показові судові процеси.

Вплив Російської революції 1905—1907 pp. на український національно-визвольний рух

Звістка про початок демократичної революції в Російській імперії сколихнула трудящих Галичини, Буковини та Закарпаття. У Львові, Чернівцях, Тернополі, Станіславі, Ужгороді, Мукачевому в 1905 році відбувалися масові виступи робітників і селян під гаслами «Геть царат!», «Хай живе свобода!», «Землю — безземельним!», «Працю — безробітним!», «Хліб — голодним!». Під впливом Російської революції 1905-1907 pp. національно-визвольний і революційний рух на західноукраїнських землях досяг свого апогею.

Поряд зі страйками, які на той час уже стали майже повсякденним явищем, усе частіше відбувалися селянські віча, політичні мітинги та демонстрації. У цей період у Галичині відбулося 211 страйків, майже стільки ж, як за 35 попередніх років. В акціях узяло участь понад 40 тис. страйкарів. Лише протягом першої половини 1906 року в краї відбулося 2 323 мітинги та 171 демонстрація, головний зміст яких полягав у ліквідації антинародної виборчої системи.

Під тиском масового революційного руху на всій території Австро-Угорщини, зокрема на західноукраїнських землях, уряд змушений був надати більшості дорослих громадян (окрім жінок та військовослужбовців) право обирати депутатів рейхстагу. Проте новий виборчий закон так і не усунув дискримінації українців на виборах. Як і раніше, у парламенті та місцевих сеймах керували австрійські, угорські, польські та румунські земельні магнати, промисловці й урядовці. Тому трудовий люд Галичини, Буковини й Закарпаття не припинив своєї боротьби за радикальну реформу виборчої системи.

У прикордонних з Росією повітах галичани стали погрожувати владі захопленням поміщицьких земель. На багатотисячних мітингах селяни закликали брати приклад з визвольної боротьби братів-українців у Російській імперії. На вимогу намісника Галичини для придушення селянського руху до краю були надіслані додаткові військові сили. Карателі затримали близько 12 тис. осіб, більшість з яких кинули до в'язниць. На кордоні з сусідньою Росією були виставлені три корпуси австрійської армії.

Проте національно-визвольна боротьба українського народу не припинялася. Вона набула особливої гостроти у зв'язку з убивством у квітні 1908 року намісника Галичини польського князя А. Потоцького. Замах здійснив студент Львівського університету Мирослав Січинський. А. Потоцький був справжнім натхненником і організатором проведення шовіністичної антиукраїнської політики в краю. Він привселюдно цинічно заявляв, що влаштує для українців друге Берестечко. Убивство Потоцького дало сильний поштовх для дальшого посилення антиукраїнської політики й навіть спричинило українські погроми у Львові.

Боротьба за національну освіту

Невід'ємною частиною українського національно-визвольного руху початку XX ст. була послідовна боротьба за народну освіту. Патріотично налаштовані діячі краю закликали ліквідувати дискримінацію українців в освітній галузі та взяти шкільну справу у свої руки. Ще в 1901 році у Львові студенти-українці на своїх зборах висунули перед цісарським урядом вимоги:

• створення українського університету;

• скасування обмежень на вільний культурний розвиток українців;

• забезпечення для українського населення права навчатися рідною мовою. На знак протесту проти жорстоких національних утисків 500 українських студентів залишили навчання у Львівському університеті. Та влада цілковито проігнорувала студентські вимоги. Тому в 1907 році боротьба студентів за свої права знов активізувалася. Під час акцій протесту 150 студентів-українців силоміць вигнали з університету найреакційніших викладачів на чолі з ректором. Виступи молодих львів'ян підтримали студенти Чернівецького університету, які вимагали у свого керівництва відкриття кафедри історії України й навчання рідною мовою.

У відповідь на посилення українського студентського руху польська шовіністична преса розгорнула відкриту антиукраїнську кампанію. Під її впливом польські студенти розправлялися з усіма, хто говорив українською мовою, викидали українців за двері університету. У травні 1910 року польські шовіністи повністю взяли під свій контроль Львівський університет і не допускали українців до навчання.

Під час студентського віча-протесту за потурання властей відбулася жорстока сутичка між українцями й поляками, унаслідок якої був смертельно поранений українець Адам Коцко. Його похорон перетворився на справжню масову антиурядову маніфестацію, у якій, крім жителів Львова, узяли участь представники кожного галицького міста й містечка. Ці трагічні події сколихнули прогресивну громадськість світу, яка засудила дії польських шовіністів.

Ситуація в Галичині ще більше загострилася в 1911 році, коли в Дрогобичі під час виборів до австрійського парламенту влада не допустила до голосування виборців, які не підтримували офіційного кандидата в депутати. Під час каральної акції проти кількох тисяч протестантів убито 29 осіб, а близько 100 отримали поранення. Значна частина заарештованих була засуджена.

Українці Австро-Угорщини напередодні Першої світової війни

В умовах загострення міждержавного конфлікту між Російською та Австро-Угорською імперіями в 1912 році австрійська влада, щоб отримати підтримку українців, змушена була піти на деякі поступки. Цісарський уряд пообіцяв протягом наступних 5 років відкрити окремий український університет. Однак Перша світова війна не дала можливості здійснити заповітну мрію українців цього краю. Крім того, українцям пообіцяли провести реформу виборчого права.

Та ці позитивні зміни задарма не відбувалися. У відповідь на них українці-депутати всіх рівнів змушені були публічно заявити, що в разі виникнення воєнного конфлікту між двома імперіями вони будуть послідовно підтримувати Австро-Угорщину. З аналогічними заявами виступили й українські політичні партії Галичини та Буковини. Подібні резолюції ухвалили на своїх зборах представники жіноцтва Львова та українських студентів. У прийнятих документах зазначалося, що українці будуть підтримувати Австрію доти, доки інтереси обох сторін будуть збігатися й не суперечитимуть національній гідності українського народу.