Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Український національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.

§100. Формування політичних партій на західноукраїнських землях

Уже на попередньому етапі розвитку національно-визвольного руху на західноукраїнських землях були створені сприятливі умови для консолідації та організаційного оформлення політичних партій, що мали прийти на зміну недостатньо згуртованим народовцям і москвофілам.

Русько-Українська радикальна партія

У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Її фундаторами були «ветерани» радикалів Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях — як західних, так і східних.

На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму.

У програмі-мінімумі РУРП окреслено її найближчі завдання:

• досягнення матеріального добробуту трудящих;

• усунення всякої експлуатації;

• проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю.

У програмі-максимумі декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом.

У національному питанні програма РУРП не ставила за мету досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австро-Угорщині «правдивого автономізму», що забезпечував би якнайкращий культурний і національний розвиток краю і народностей, які тут проживали.

Однак у цілому національна частина програми Русько-Української радикальної партії була досить обмеженою, тому її цілком справедливо піддавали гострій критиці «молодші» радикали, які вважали себе справжніми й послідовними марксистами і пропонували відразу боротися за створення Української держави в складі Австрійської федерації.

У 1895 році один з лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив суперечності, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічного та культурного піднесення та и узагалі передумовою самої можливості її існування.

Урахувавши критичні зауваження молодшої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 році докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найпов-ніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі — у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.

Персоналїї

Юліан Бачинський (1870-після 1934)

Український громадський діяч. Публіцист. Член Української радикальної партії, а з 1898 р. — Української соціал-демократичної партії. У 1918 р. входив до складу Української національної ради ЗУНР — ЗО УНР. З 1919 р. — представник УНР у Вашингтоні. У 20-х роках повернувся до України. Працював у редакції «Української Радянської Енциклопедії». У 1934 р. заарештований і засланий. Подальша доля невідома.

(За «Довідником з історії України»)

Українська соціал-демократична партія

У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Лідерами її були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський та ін.

У програмній статті першого номеру друкованого органу УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського люду — Українська Республіка».

УСДП засновувалася як складова частина австрійської соціал-демократії, у програмі якої тези про право націй на самовизначення не було. Австрійська соціал-демократична партія (АСДП) вимагала тільки перебудови Австро-Угорщини на засадах територіальної та культурно-національної автономії. Потребу збереження Австро-Угорської держави соціал-демократи мотивували загрозою Європі з боку Російської імперії. Тому національну програму АСДП з'їзд Української соціал-демократичної партії, який відбувся 1903 року, змушений був визнати для себе обов'язковою.

Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність побудови в перспективі незалежної соборної Української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією, керівники якої забороняли українським соціал-демократам вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників, уважаючи їх в основній масі поляками.

У 1907 році УСДП, усупереч позиції польських соціал-демократів, висунула вимогу поділу Галичини на українську та польську автономні частини, що могло б стати першим кроком до створення української національної державності. Усередині партії значно посилилося самостійницьке крило, очолюване В. Левинським, представники якого з 1909 року почали засновувати окремі від Польської партії соціал-демократів політичні організації міських робітників, унаслідок чого конфлікт з поляками ще більше загострився.

Позиція УСДП з національного питання на початку XX ст. помітно впливала на діяльність інших партій, зокрема Революційної української партії (РУП), яка виникла на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Таких самих програмних засад дотримувалися й буковинські Радикальна партія (1906 рік) та Національно-демократична партія (1907 рік) . З їх появою вимога самостійності України стала головним гаслом національного руху й на Буковині.

Українська національно-демократична партія

Певну роль у процесах становлення й розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, які здійснювала Народна рада. її керівництво вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.

Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 року за участю понад 150 представників з усієї Галичини. Серед них були колишні народовці на чолі з Ю. Романчуком та група радикалів (В. Будзиновський, К. і Є. Левицькі, В. Охрімович, І. Франко та ін.). У роботі наради брав участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання — Національно-демократичного сторонництва, або Української національно-демократичної партії (УНДП).

Склавши програму, що мала примирити і радикалів, і русофілів, націонал-демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України. Тому одним з першорядних завдань керівництво партії вбачало виховання почуття єдності з російськими українцями, з якими «йти разом до культурної спільності, підтримувати ті прагнення, що ведуть до перетворення Російської держави з абсолютної й централістської в державу конституційно-федералістичну, що спирається на автономію народностей».

Для задоволення національних потреб українського населення Галичи-ни й Буковини націонал-демократи вимагали створення з українських частин цих регіонів однієї національної провінції з окремими адміністраціями та національним сеймом. Стосовно українців Закарпаття націонал-демократи заявляли, що боротимуться за виховання серед них національної самосвідомості та розгортання національно-визвольного руху.

Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, яких заслужено поважали й шанували в Галичині.

Поміркована орієнтація націонал-демократів, підтримка їхніх позицій з боку таких народовських організацій, як «Просвіта», сприяли тому, що УНДП незабаром стала найвпливовішою політичною партією Західної України.

Російська національна партія

Неухильне зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині спричинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 році «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримала дотації від царського уряду. Новостворену партію також підтримували польські аристократи.

Неухильне зростання національного руху в Галичині істотно впливало на взаємини між східними та західними українцями. Саме східноукраїнські діячі В. Антонович, О. Кониський, П. Куліш, а пізніше М. Драгоманов та М. Гру-шевський, першими дійшли висновку, що Галичина здатна стати надійною базою національного відродження України.

На початку XX ст. східні українці досить часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси. Учені та письменники обох регіонів нерідко працювали разом у Науковому товаристві ім. Шевченка, студенти з підросійської України не раз їздили слухати літні курси до Галичини, а українські емігранти знаходили тут притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові, особливо після революційних подій 1905-1907 pp. і наступу політичної реакції в Росії.

Так поступово Галичина перетворилася на твердиню українського національно-визвольного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій на Наддніпрянщині.

Олександр Кониський (1836-1900)

Письменник, педагог, громадський діяч. Учасник полтавської і київської Громад. У 1863 р. був заарештований і висланий до Вологди, потім до Тотьми (до 1866 р.) Один із засновників журналу «Зоря», Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

Культура України в другій половині XIX ст.

У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складній і несприятливій ситуації. Російський і австро-угорський імперські уряди активізували в Україні свою колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, повністю денаціоналізувати й асимілювати його. Однак попри всі перепони та перешкоди, завдяки зусиллям передової національно-свідомої інтелігенції вітчизняна культура в зазначений період зуміла досягти помітних успіхів на важкому й тернистому шляху українського національного відродження.

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культурного рівня українців мала освіта. Розуміючи це, передові громадські діячі того часу створювали недільні школи, у яких безплатно навчалися неписьменні дорослі селяни й робітники. Перша така школа була відкрита в Києві в 1859 році. Згодом такі школи з'явилися в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах. За три роки в Україні створено 110 недільних шкіл. У 1862 році царський уряд їх заборонив, але вже в 70-90 pp. вони відновили свою роботу, відіграючи важливу роль у поширенні знань серед простого народу.

За освітньою реформою 1864 року всі початкові школи Наддніпрянської України були перейменовані на початкові народні училища, які давали учням елементарні знання. Певною мірою просвітницьку роботу активізували земства. У 70-х pp. вони відкрили багато початкових народних шкіл, а повітові училища перетворили на шестирічні міські училища. Заборона навчати українських дітей у школі рідною мовою та витіснення її з громадського життя, здійснені відповідно до Емського указу 1876 року, помітно загальмували розвиток вітчизняної освіти. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. у підросійській Україні існувало тільки близько 17 тис. початкових шкіл, навчанням у яких була охоплена тільки третина українських дітей.

Реформаційні процеси другої половини XIX ст. торкнулися й системи середньої освіти. Скажімо, у 1871 році затверджено новий статут гімназій, за яким вони були перетворені на класичні гімназії з восьмирічним строком навчання. Для жінок створювали окремі жіночі гімназії. Водночас значно зросла платня за навчання. Наприкінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій, де вчилися представники заможних верств. До гімназій заборонялося приймати дітей з бідних сімей. Унаслідок цього на початку XX ст. щороку майже половині охочих учитися відмовляли в прийомі до середніх навчальних закладів.

Протягом зазначеного періоду розширилася мережа вищих навчальних закладів, у яких здебільшого навчалися представники панівних класів. Крім Харківського та Київського, у 60-90 pp. XIX ст. були відкриті Новоросійський університет в Одесі (1865 рік), Харківський, Київський і Львівський політехнічні інститути, з'явилися нові вищі навчальні заклади в Ніжині, Харкові, Катеринославі та інших містах.

У Галичині місцева польська влада намагалася не допустити українського шкільництва. Справою поширення приватних українських шкіл перейнялося педагогічне товариство «Рідна школа», засноване 1881 року. Велике значення мало товариство «Просвіта», яке дістало право друкувати підручники українською мовою.

Наприкінці XIX ст. в Галичині загострилася боротьба навколо заснування окремого повного українського університету у Львові, оскільки керівництво й викладацький склад Львівського університету були польськими.

На Буковині, прилученій до Австрії 1775 року, були лише німецькі, румунські, польські народні школи. У 1875 році засновано Чернівецький університет з німецькою мовою викладання. На Закарпатті вищої освіти не було, середня велася лише угорською мовою.

Наука

У другій половині XIX ст. в університетах Наддніпрянської України працювали видатні вчені, як-от: у Харківському — хімік М. Бекетов, математик О. Ляпунов, у Київському — астроном Ф. Бредіхін, у Новоросійському — фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников.

В історичній науці плідно працювали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський та інші дослідники, що об'єктивно висвітлювали історію України, козацтва, проблеми походження українського народу. У 80-90-ті pp. почалася активна наукова діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Багалія, Д. Яворницького та ін.

Величезне значення для розвитку освіти й науки на західноукраїнських землях мало засноване в 1892 році у Львові Наукове товариство ім. Шевченка.

Дмитро Яворницький (1855-1940)

Історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник. Автор праць з історії Запорізької Січі та козацтва.

Мовознавство та література

Навіть в умовах прямого переслідування української мови після видання Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року українське мовознавство в другій половині XIX ст. досягло значних успіхів. Видатні мовознавці П. Житецький, О. Потебня, П. Чубинський, К. Михальчук у цей період створили наукові праці, які увійшли до золотого фонду вітчизняної лінгвістики. Починаючи з 80-х pp., у цій галузі плідно працював Б. Грінченко. Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, мовознавець, він усе своє свідоме життя присвятив розвитку української мови й літератури, піднесенню освітнього рівня народу.

Помітних успіхів досягла й українська література, насамперед завдяки творчості І. Франка — великого художника слова. Видатними українськими письменниками цієї доби стали В. Стефаник і О. Кобилянська, які реалістично зображали народне життя. Демократичний напрям в українській літературі утверджувала письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська). В алегоричній формі зображував важке життя селян байкар Л. Глібов. Популярними були твори Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Плідно в галузі драматургії працювали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий. їхні соціально-побутові драми й сатиричні комедії мають особливий успіх і сьогодні.

Театр

Незважаючи на штучні перепони та заборони, і далі розвивався український театр. Так, у 1864 році у Львові розпочала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа — народний театр «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 році М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Наддніпрянщині українську професійну трупу за участю М. Заньковецької, І. Бурлаки, М. Садовського, Н. Жаркової, А. Максимовича та ін. Наприкінці XIX ст. виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого.

В Україні у 80-90-х pp. діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 році в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Музика

Микола Лисенко (1842-1912)

Композитор, один з основоположників української класичної музики. Закінчив Київський університет св. Володимира, навчався в Лейпцизькій консерваторії. У 1904 році відкрив у Києві музично-драматичну школу.

Характерним для тих часів було піднесення музичної культури. Уже 1862 року С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Велику популярність мали «Вечорниці» П. Ніщинського, опера «Мазепа» П. Сокальського. Визначну епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору, написав музику до п'єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка», став автором музичних народних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Архітектура

Розвиток капіталізму в Україні спричинив потребу в будівництві нових архітектурних споруд — заводських корпусів, банків, бірж, готелів, навчальних закладів, театрів і музеїв. У цей період у містобудуванні змішуються різноманітні стилі відповідно до фінансових можливостей і смаків замовників, що призвело до еклектизму (поєднання органічно несумісних елементів). Водночас архітектори спромоглися створити в українських містах низку чудових споруд. Так, у 70-х pp. XIX ст. в Києві на

Думській площі споруджено будинок міської думи (О. Шілле). За проектом О. Беретті збудовано корпуси Політехнічного інституту, пансіон Левашової (тепер Президія НАН України). За спільним архітектурним задумом І. Штрома та О. Беретті здійснено будівництво Володимирського собору. У Львові з'явилися прекрасні споруди Політехнічного інституту (Ю. Захаревич), оперного театру (3. Горголевський) та ін.

Образотворче мистецтво

Образотворче мистецтво цього періоду розвивалося в реалістичному напрямі. На творчість тогочасних українських художників Російської імперії вплинула діяльність створеного 1870 року в Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок. Підтримавши ідеї І. Шишкіна, В. Перова, І. Рєпіна, В. Васнецова, українські художники досягли помітних успіхів. Інтенсивно розвивався побутовий живопис. У своїх картинах українські митці зображували реальну дійсність, простих людей, борців за свободу України. Серед них — С. Васильківський («Козача левада», «Весна на Україні», «Козаку дорозі», «Ярмарок у Полтаві», «Біля корчми»), М. Пимоненко («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Свати»), К. Костанді («В люди», «Рання весна») та ін.

Значних успіхів на рубежі ХІХ-ХХ ст. досягли українські скульптори. Серед них особливе місце посідає Л. Позен — автор ряду скульптурних груп, портретів і статуеток («Кобзар», «Запорожець у розвідці», «Жебрак»). Помітну роль у розвитку цієї галузі мистецтва відіграли також скульптори П. Забіла (погруддя Т. Шевченка, М. Гоголя), Б. Едуардс (погруддя О. Пушкіна, пам'ятник О. Суворову в Очакові). З творів монументальної скульптури цього часу найвидатнішим є пам'ятник Богданові Хмельницькому в Києві, створений М. Мікешиним у 1888 році.

Персоналії

Пармен Забіла (Забіло) (1830-1917)

Український скульптор. Народився на Чернігівщині. У 1850—1857 pp. навчався в Петербурзькій академії мистецтв. До 1872 р. жив і працював в Італії. Найвидатніші твори: погруддя Т. Шевченка (1869, 1872), В. Боровиковського, М. Гоголя для пам'ятника в Ніжині (1881 p.), надмогильний пам'ятник О. Герцену в Ніцці (Франція). Помер у Лозанні.

(За «Довідником з історії України»)