Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Український національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.

§99. Політичний рух на західноукраїнських землях

Після поразки революції 1848-1849 pp. і посилення імперської політичної реакції в Галичині, на Буковині та Закарпатті український національно-визвольний рух з кожним роком помітно вщухав і слабшав. Цей кризовий період у житті українських патріотичних сил розтягнувся на ціле десятиліття.

Москвофіли

Придушення революції сприяло зміцненню москвофільських настроїв у краю. Унаслідок цього значна частина старшої віком інтелігенції, розчарована політичними подіями, стала переходити від культурного москвофільства до політичного. Чимало відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського народу, рішуче заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Великою Росією та почали шукати підтримки в неї. Серед цих людей опинився колишній учасник «Руської трійці» філолог Я. Головацькии, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та ін. Під впливом москвофілів діяли культурно-освітні товариства «Галицько-руська матиця», «Народний дім», газета «Слово», журнали «Галичанин», «Лада» та ін.

Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товариство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» тощо. У 1866 році в органі українських консерваторів «Слово» представники цієї течії заявили, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити українську літературу. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення, отримуючи за таку позицію щедру фінансову підтримку з Росії.

Народовці

Проте москвофільські тенденції, спроби пов'язати українців Галичини з російською національною ідеєю викликали сильний опір нової генерації крайової інтелігенції. Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху на Наддніпрянщині почала засновувати студентські громади в Галичині.

Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 - на початку 1862 pp. її заснували молоді письменники й громадські діячі В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за:

• єдність усіх українських земель;

• розвиток української літератури на живій народній основі;

• створення єдиної літературної мови.

Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї й підхопили традиції національного руху попередніх десятиліть у Галичині.

Великий вплив на західноукраїнських народовців справляли «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа» та інші українські видання. Прагнучи наблизитися до життя Наддніпрянської України, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, захоплювалася козацтвом, записувала народні пісні, упроваджувала в літературу народну мову та фонетичний правопис. Народовці заснували свої друковані органи: часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло» та «Буковина», з якими активно співпрацювали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, П. Мирний та інші відомі діячі українського національно-визвольного руху з Наддніпрянщини. У ході свого наступального розвитку народовський напрям перетворився на провідну політичну силу західноукраїнських земель.

Персоналії

Степан Смаль-Стоцький (1859-1938)

Український учений-філолог, педагог, культурний і громадсько-політичний діяч на Буковині. Народився в с. Немилові (тепер Львівська обл.) у селянській родині. Навчався, а згодом працював у Чернівецькому університеті. У 1885—1918 pp. — один з лідерів українського національного руху на Буковині. Належав до Української національно-демократичної партії. Обстоював повне рівноправ'я українців в адміністративному й політичному житті Буковини. Докладав багато зусиль для розбудови українського шкільництва на Буковині. Під час Першої світової війни належав до провідних діячів Союзу визволення України. Був одним з організаторів українського військового з'єднання «сірожупанників». 3 1919 року — посол ЗУНР у Празі. У 1921-1938 pp. викладав в Українському вільному університеті в Празі. Помер 1938 року в Празі. Похований у Кракові.

(За «Довідником з історії України»)

Народовський рух на Буковині

Утвердившись у Галичині, народовський рух поступово поширився й на Буковину, започаткувавши там процеси національного відродження. Провідною ланкою виховання національно-свідомої інтелігенції на цих українських землях стала заснована при створеному 1875 року Чернівецькому університеті кафедра української філології, яку очолив народовець Г. Онишкевич. Утворене 1869 року в Чернівцях культурно-просвітнє товариство «Руська бесіда», яке перебувало спочатку в руках москвофілів, з 1884 року перейшло до народовців, які й надали йому спрямування галицької «Просвіти». На ниві українського національного відродження тогочасної Буковини активно діяли Ю. Федькович, брати Г. і С. Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей, С. Смаль-Стоцький та інші відомі письменники й науковці.

Народовці на чолі українського політичного руху

Поступово народовці зміцнили свої позиції і на рубежі 70-80-х років XIX ст. стали активно відтісняти москвофілів у політичній царині. Важливим етапом цієї роботи стало видання політичних часописів «Батьківщина», «Діло» та літературно-наукового часопису «Зоря». Провідну роль у їх становленні відіграв відомий громадський діяч В. Барвінський. За його ініціативою у Львові в 1880 році було проведене всенародне віче за участю 2 тис. селян, що стало першою спробою поєднання народовського руху з широкими народними масами.

На початку 80-х pp. народовці створили свій керівний політичний орган — Народну раду, яку очолив Ю. Романчук.

Восени 1885 року вона видала першу відозву до русинів Галичини й статут Народної ради.

У статуті Народної ради проголошувалася мета організації народовців — «розвій руської народності як самостійної народності слов'янської, окремої від польської і російської, оборона прав руського народу і поширення його інтересів та змагань в усіх

політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах». Як бачимо, Народна рада фактично ставила перед собою завдання продовжити справу Головної руської ради, що існувала в 1848 році, домагаючись автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.

Водночас у Галичині зростав вплив радикальних ідей М. Драгоманова, який закликав галицьку молодь рішуче позбавитися консервативних поглядів лідерів старшого покоління та якомога активніше й наполегливіше збільшувати свій інтелектуальний потенціал, ознайомлюючись з найкращими творами європейської та російської культури й наукової думки. М. Драгоманов уважав, що молоде покоління борців має присвятити себе служінню пригнобленим масам, причому не лише словом, а й конкретними практичними справами. Його заклики глибоко запали в серця молодих патріотів, які, на відміну від москвофілів і народовців, уперто шукали свій власний шлях боротьби за інтереси трудящих мас. Найбільш обдарованими, енергійними й послідовними серед них були Іван Франко та Михайло Павлик. Саме вони й очолили згодом справжнє інтелектуальне та ідеологічне повстання проти консервативних і догматичних сил, які панували на той час в українському національно-патріотичному русі Галичини.

Слідом за М. Драгомановим І. Франко та М. Павлик пропагували в часописах «Громадський друг» та «Молот» ідею піднесення політичної свідомості селянських мас як одну з головних передумов національного й соціального відродження українців краю. Не менш важливу роль у цій справі відіграла газета «Діло», що почала виходити у Львові з 1880 року.

Таким чином, під впливом революційно-демократичних ідей та національного руху Наддніпрянської України в 70-80 pp. XIX ст. на західноукраїнських землях у середовищі молодої галицької інтелігенції поступово формувалися національно-патріотичні сили, які ставили собі за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідомлюючи себе органічною, невід'ємною частиною єдиного українського народу. Унаслідок цих процесів етнічна маса поступово перетворювалася на національно-свідому цілісність, спроможну боротися за свою власну державу.

Довідка.

На зламі XIX і XX ст. національно-свідомі українці західних земель стали називати себе українцями — етнонімом, який раніше прищепився серед інтелігенції Наддніпрянщини. Відмова від давньої етнічної назви «русин» спричинена такими міркуваннями: по-перше, слово русин було надто близьким до слова русский (росіянин), а, по-друге, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність із ними. Назва «русин», похідна від Русь, уперше засвідчена в X ст. З кінця XVI ст. на центральних і східних землях етноніми русин, русини замінені назвами українець, українці.

Культурно-просвітницьке товариство «Просвіта»

Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини було ство-рення в 1868році з ініціативи передової молоді культурно-просвітницького товариства «Просвіта». Першим його головою став учитель гімназії А.Вахнянин. Кількість прихильників товариства неухильно зростала. Якщо на перших зборах «Просвіти» були присутні лише 64 члени, то протягом наступного десятиліття їх кількість зросла до 800. Наприкінці XIX ст. в Західній Україні налічувалося вже 19 філій цієї організації, які ідейно та організаційно об'єднували численні місцеві осередки.

Товариство видавало твори провідних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети «Читальня» та «Письмо з «Просвіти»», літературно-наукові альманахи, «Народний календар». Воно організовувало вечори, присвячені М. Шашкевичу й Т. Шевченку, театральні вистави, лекції з історії, літератури, економіки тощо. Через друковані видання, читальні, широку мережу гуртків «Просвіта» несла в народні маси культуру, знання й національну свідомість і була важливим чинником консолідації галицьких українців.

Наукове товариство ім. Шевченка

Особливе значення для подальшої консолідації українського національно-визвольного руху й самоусвідомлення українців мало зближення та єднання літературних і наукових сил Наддніпрянської України й Галичини. Так, з ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за активної підтримки західноукраїнських народовців у 1873 році у Львові було засноване Літературне товариство ім. Шевченка. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося на першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 рік, коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Відтоді в межах товариства почали діяти більш як двадцять наукових комісій, що охопили, крім гуманітарних наук, математику, фізику, хімію, біологію, право та економіку. НТШ започаткувало низку україномовних періодичних видань з різних галузей знань. Товариство ставило собі за мету об'єднати зусилля всіх провідних наукових сил українських земель.

У 1897 році Наукове товариство ім. Шевченка очолив видатний український історик Михайло Грушевський.

М. Грушевський реформував НТШ на зразок національних академій, ініціював багатопрофільну наукову роботу його секцій, організував величезну за обсягом видавничу діяльність. У НТШ активно працювали такі відомі українські вчені та письменники, як С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, І. Франко, О. Барвінський, В. Гнатюк та ін. НТШ видавало свої «Записки» (з 1892 по 1939 pp. їх вийшло 155 томів), «Хроніку», збірки матеріалів окремих секцій та ін.

Михайло Грушевський (1866-1934)

Видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща). 1890 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. У 1894 році призначений професором усесвітньої історії у Львівському університеті. У 1898-1913 pp. очолював НТШ у Львові. Створив львівську наукову школу історії України. Політичну діяльність розпочав у Галичині: 1899 року став одним із засновників Української національно-демократичної партії. У 1907 році організував та очолив Українське наукове товариство в Києві, став одним з ініціаторів створення й головою Товариства українських поступовців. Перша світова війна застала М. Грушевського в Галичині. У листопаді 1914 року повернувся до Києва. Тут був заарештований російською владою, звинувачений в австрофільстві й засуджений до заслання в Симбірськ. 1917 року повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. Через рік був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 року емігрував. Того ж року заснував Український соціологічний інститут у Празі, потім у Відні. У 1924 році повернувся до Києва, де його заочно обрали членом Української академії наук, 1929 року — дійсним членом Академії наук СРСР. 1931 року був заарештований як керівник так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнений. Помер М. Грушевський 1934 року за нез'ясованих обставин після нескладної операції в Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі в Києві. (За «Довідником з історії України»)